Перед тим як прийняти будь-яке рішення в новій ситуації, треба оцінити її розумом, відчути її емоційно та додати в неї частку своєї душі... Тоді шанс помилки зводиться до самого мінімуму.

Навіть якщо у всьому великому світі на тебе покладається лише одна-єдина людина, це вже величезна відповідальність перед самим собою!

В якомусь "документальному" відео почув, що в теперішній час "середньостатистична" людина за 1 місяць сприймає більше інформації, ніж 100 років тому сприймала за все своє життя.

Можливо, це перебільшення, але, навіть якщо і так, то не велике. Звісно, очі людей не стали краще бачити, вуха не стали краще чути, нервові закінчення не стали більш чутливими. Кількість інформації, яка надходить до людини, залишилась не змінною, якщо вважати, що тиша - це теж звук, який тепер замінився струмом слів та музики з телевізора, радіо, плеєра, або голосом з мобільного; що темрява - це теж зображення, яке тепер підсвітлюється лампочками, ліхтариками та мобільними... Змінилась суть інформації, і тепер людина більше освідомлює, може більше проаналізувати, значно зросла кількість контактів між людьми, більше знань надається вже з самого дитинства - в дітсадках, в школах, інститутах дітей РОКАМИ годують нескінченною лавиною знань, теорій, аксіом, дилем і такого іншого.

Але, все це і так всім зрозуміло, можна не пояснювати. Цікаво ось що - чи є у цього прискорення якийсь ліміт? Де та критична межа, за якою прийде перенасичення і людина не зможе сприймати більше? Адже, інформація ускладнюється, накопичується. Щоб встигнути надати її в повному обсязі, вона стискається, узагальнюється, цілі книжки, багатотомні труди вчених при передачі скорочується до декількох речень, а то і просто до пари символів. Повсюди можна помітити процеси універсалізації та глобалізації. Не люблю слова з іноземними коріннями, але вони є яскравим прикладом того, із чим ми тепер постійно зіткаємось, бо такі слова не мають рідного, чіткого, єдиного інтуітивно-зрозумілого значення в нашій рідній мові, а ховають в собі цілу купу міжнаціональної, загально-зрозумілої інформації. За особливостями сприйняття, людині яка вже зіткалась із чимось, достатньо однієї миті, щоб викликати в пам'яті спогади про це. Частіш за все, цього достатньо, щоб вхопити головне відчуття, сенс та значення збереженого в пам'яті. Декілька хвилин читання (або слухання) абзаців текста замінюється асоціативним пригадуванням, яке триває лише мить, і можна продовжувати "прийом".

З кожним роком інформація стає все більш концентрованою, стислою, щоб встигати передаватись, вона стає узагальненою та інтернаціональною, щоб надходити до максимальної кількості людей. Схоже на те, що прогресія зростання "швидкості" не арфіметична, а геометрична, і прискорення так само зростає. На що стане схожа мова людей через декілька років, якщо вже зараз кількість сленгових слів перебільшує кількість слів в тлумачних словниках? На що стане схожим навчання в школах, і скільки років воно триватиме, щоб осягнути всі старі і нові галузі? Як людина зберігатиме індивідуальність, власну особливість, чим визначатиме себе серед інших? Що стане "класикою" та "old school" для наших нащадків? Якщою буде їх "швидкість думки" та швидкість світосприйняття?

Мабуть на всі ці запитання тільки час вкаже відповіді. Мені здається, що такий процес не має обмежень, і може тривати нескінченно довго, а люди все-ж будуть пристосовуватись до нових і нових темпів. Хоч і не можу уявити собі як це все буде виглядати... Наприклад, мову словами замінять мову образами та концепціями... а потім саму мову замінять іншим засобом передачі - телепатією, чи чимось схожим... а потім, коли швидкості телепатії не вистачатиме, вигадають "телепатію для телепатії", і стануть використовувати її. Так само і з пересуванням в просторі транспорт буде все більш містким, ємним, універсальним та швидким... Потім на межі швидкості пересування - миттєва телепортація... Потім, можливо знайдеться ще більш швидкий засіб (якщо в ньому таки виявиться потреба). І так далі, у всьому, що тільки має відношення до людини.

Шкода, що не виходить у мене уявити щось "через сходинку"... Хотів би я хоч в уяві побачити ті процеси, яких ще нема... Є якась "межа" моєї уяви про те, як і що може бути, і як це буде виглядати. Може, це спеціально мій розум захищає мене від перевантаження інформацією до якої я ще не готовий (або не налаштований на таку "швидкість"?). Такий собі інформаційний "запобігач" (-:

Що ж, вважатиму, що все так і є... Досить приємно поміркувати та пофантазувати на такі теми (-: Скоріш би майбутнє - ось тоді точно все можна буде побачити, а не гадати, що воно буде і як це реалізується (-:

Раніше я досить часто писав в блог щось типа "думка години", і трішки розгорнуті роздуми стосовно якоїсь теми, яка на досить тривалий час мене зацікавила своєю незвичністю, нестандартністю чи абсурдністю. Частіше за все, такі думки приходять в голову вже ввечорі, коли я розслаблений, відпочиваючий, дозволяю собі думати не про буденнощі-побутовощі, а про що завгодно.

Цього разу майже одночасно прийшли до мене 3 думки, і почали між собою "сперечатись", яка ж з них найцікавіша, на яку слід звернути більше уваги (-:

Перша думка була така: "Здається, взаємозв'язок між ранковими пробіжками (зарядками, зайняттям спортом, та взагалі фізично-активним стилем життя) і стрункістю та підтягнітістю людини зв'язок зовсім не такий, до якого я звик. Раніше я думав, що людина стає стрункою та фізично досконалою, коли займається пробіжками (спортом, фітнесом...). Тепер я думаю, що людина займається пробіжками тоді, коли вона є фізично досконалою." Ця думка народилась через мої спогади мого "спортивного дитинства", коли я, спочатку будучи товстим та незграбним, ненавидів будь-які фізичні навантаження... Потім у підлітковому віці трішки підтягнувся, а ще так співпало, що на цей час окрім спорту зайнятись просто не було чим, і щоб не сумувати - я цілий день проводив на турніках та тренажерах. З усього можливого "зла" - це було найменше. В результаті я отримав суперове тіло, яке аж палало здоров'ям та міццю... З того часу я полюбив спорт у будь-яких проявах - катався на всьому, що могло котитись, бігав повсюди, де можна було пробіжатись, плавав, стрибав, підіймав... і кайфував від цього. Потім потрапив до режиму, в якому не було зпочатку такої ж самої свободи займатись спортом коли мається бажання, в результаті, спортивний запал почав зникати, і врешті зовсім зачах... Я повернувся до того-ж рівня, з якого і починав - товстий, незграбний, і задоволення від спорту отримую лише умовне... Для того, щоб перейти на рівень справжніх ранкових пробіжок, потрібно зпочатку довести себе до стану класної спортивної форми... ; До того-ж, ця думка позначилась мною як думка з серії "життя задом-наперед", які я люблю відзначати останнім часом особливо багато... Стільки всього виявляється зовсім не тим насправді, яким я собі це уявляв... Але в цьому є і добра сторона. Тільки про цю "добру сторону" якось потім...

Друга думка з'явилась в ситуації, коли декілька людей святкували день народження колеги, розлили шампанське по пластикових стаканчиках, і після "чьокання" лідер із справжньою печаллю в голосі сказав "Ну, хоть 'дзынькните', кто-нибудь". Звісно, стало цікаво, чому ж йому так не вистачає цього "дзыньканья"? І потихеньку почала вимальовуватись така відповідь: Якщо уявити собі процес "чьокання" без чарок, то це виглядатиме як синхронне піднесення рук людей друг до друга. Така синхронність дій, а також спільний їх вектор, має викликати резонанс в псі-просторі, який підсилює енергетичний рівень кожного з "чьокальщиків" (навіть, якщо їх лише двоє... чим більше людей - тим сильніше ефект). Відповідно, людина на якусь мить отримує незвичне задоволення від відчуття сінергії на ментальному рівні, яке, до того-ж, супроводжується галасом, сміхом, і "ДЗЫНЬКОМ" на фізичному... Доза цього сінергічного підвищення зовсім невеличка, її ефект минає практично відразу, але хочеться відчути це знову і знову! І люди знову "чьокаються", хоча, можна обійтись і простим протягненням рук друг до друга. Такий самий ефект властивий будь-якій синхронній дії - будь це сінхронний танець, або просто дитяча гра в долоньки... Для відчуття синергії необхідні лише 3 складники: - декілька людей; - маючий однаковий намір; - діючих сінхронно. 

Після того, як я все це собі уявив, відразу з'явилась відповідь на питання, нащо просити оголосити "дзинь" - це ж "ефект Павлова"... бо насправді однакових намірів в тому колективі вже давно не було. Люди були втомлені, їм по-чесному не хотілось нікого вітати, а тим більше, вислуховувати від лідера групи довгі та нудні промови на теми, які і так за день всіх дістали. Дії були хоч і сінхронні, але вимушені, і кожний думав про різне. Відповідно, ніякої сінергії, ніякої "дози кайфу"... Правда-ж, чогось не вистачає? Точно - це все через те, що пластикові стаканчики не роблять "ДЗЬІНЬ" гггг (-:

Третя думка пов'язала попередні дві, і звичку аналізувати все підряд. Ось я подумав, як так сталось, що замість звичної однієї думки я став розмислювати одночасно над двома, і чому це я взагалі звик до однієї думки за один раз? Адже, бувало і більше! Від чого залежить ця "кількість думок на годину" ("швидкість")? Але на це запитання відповіді я так і не отримав. Є слабкі здогадки, але ще не сформовані в чітку думку, тому можна вважати, що відповіді поки-що нема. Виходить, що ця думка враховується тільки наполовину. 

Чекаємо на "прискорення"? (-:

Багато чую від людей: "Та ну, я теж можну зовсім не пити (не палити/не нюхати/не колотися)"... І я їм вірю. Бо кажуть вони правду - дійсно можуть. Якось же вони живуть, існують, хто по декілька днів/тижнів, хто по декілька годин... або хвилин... але ж можуть... якось сплять, якось працюють.. МОЖУТЬ!

Але не роблять цього.

І прийшло мені на думку таке порівняння, що за умовою, коли слова відповідають діям, то різниця між словами "Я МОЖУ НЕ ПИТИ (не палити/..../.....)" і "Я НЕ П'Ю (не палю/..../....)" така сама, як і між "Я МОЖУ ЗАРОБИТИ МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ" та "Я ЗАРОБИВ МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ"

Можуть всі - це правда. 

Роблять одиниці - це реальність. 

Щось давно я не викладав в блозі свої "думки години", тобто те, що цікавить протягом певного часу, але свідомо є дурістю, або пустощами, чи просто жартом якимось..

наприклад, в голові свербить думка, що діти та дурні тваринки гризуть свої нігті, пальці, кусають губи, та їдять інші частки свого тіла через те, що просто невірно розуміють мудрість "я те, що я їм", гадаючи, що "я їм те, що я є" - так само вірно 

а мудрість життя, як відомо, передається із молоком матері, з генами, на рівні інстинктів... і якщо там наплутається щось, то так і вийде - прийдеться все життя жерти самого себе замість їжі, не розуміючи, в чому ж проблема