Гроза проходить над садами,
Б’є блискавиці жовтий нерв,
І небо вогкими губами
Цілує маківки дерев.
Спекотний день звалився в Лету,
Сплітає дощ прозору сіть,
Тікає гуска в очерети,
Вода за гускою кипить.
Ще світ не спить, і сонцю ще далеко,
На овиді танцюють міражі,
Тримає степ в долонях сизу спеку
Та марить про тумани і дощі.
З торбами за плечима ходять міфи –
Безсмертні свідки згублених століть,
Потомлені лежать в могилах скіфи
І ковила нерушена стоїть.
Труївся будень пилом автострад,
Дивилось літо поглядом вишневим,
Та марився душі далекий сад,
Де тишина ховалась за дерева.
Долоні лип голосували «за»:
За тишину, за свіжість, за вологу,
А вдалині грозилася гроза
Знайти сюди неходжену дорогу.
Дрімає тихо спека на асфальті.
Дощами марять втомлені думки.
Все звично так, а чується… Вівальді
У глибині небесної ріки.
Десь там, десь там, за синім краєм світу,
Де блискавиці спокою не зна,
Є інше літо, незбагненне літо,
Та дивини таємні імена.
Чекало небо сонця поцілунку,
Смалив туман невтомно цигарки,
Стояло літо з торбою дарунків
На березі молочної ріки.
Ранковий світ виношував секрети,
Але про що – того не відав сам,
І варта незліченна очерету
Вклонялася пташиним голосам.
Десь осінь є, де ходять жовті клени,
Де річка з небесами – близнюки,
Де за траву тримається зелене,
Але не зворохоблює думки.
Де кожен сон виблискує на грані,
Нема питань «навіщо» і «чому»,
Там білий кінь ховається в тумані
Та зоряницю слухає німу.
Смаглявий вечір. Місяць ставить кому,
Бо навіть віку хочеться перерв,
Чомусь не спиться вітру молодому,
Що обриває спомини з дерев.
Космічний хтось розвішує прикраси,
Прозора тінь майнула по землі,
І шиє овид вогниками траса,
І дикий пес видзявкує жалі.
