Наступний цикл заміток повинен би і далі мати кочуючу назву
"Шляхи слов'ян. Продовження"
із змінним номером. Хоча немає підстав називати так матеріал, де явно не згадуються слов'яни, проте його ідея, знову ж
таки -- звернути увагу на зв'язки між певними культурними традиціями,
явищами і місцями, що розглядаються як "батьківщина" слов'янського
етносу (насамперед, це Мала Азія і давно не існуюча на цій території
держава давніх хеттів) або місцями їхніх міграцій і формування.
Якби оголосили конкурс на влучний синонім до поняття людської душі, то моїм варіантом було б "
МАЛО".
Бо що б не було дано цій завидющій сутності, все мигцем кане у її чорній
пащі, а вже наступної миті вона чогось хоче... вже не такого. "Я мислю
отже існую" актуальне для людини. Коли ж замінити "мислю" на
"бажаю", то вислів буде стосуватися людської душі. Бажати -- ось
атрибут душі та єдиний спосіб її існування. Це все до того, що я вже ніби
багато нашкрябав і
наче напіввідкрив
цю тему у кількох блоках. Проте як втримати те, що ллється через край?
Коли людська душа у симбіозі з іншою підкореною душею навчилася
переміщатися наввипередки з вітром, то їй закортіло... переміщатися ще
швидше.
Коли
ж через технічний прогрес і всепроникний консьюмеризм нечисленні кінські
стайні майже спорожніли, деякі пересичені інтелекти утвердили ідеал:
подорожувати найліпше було б зі швидкістю думки
Егеж,
дурний думкою багатіє думки матеріальні тобто
А що маємо у великій кількості, так би мовити, те і слід застосовувати, і з того тішитися, коли вже не вистачає хисту на щось "твердіше" і відчутніше.
Добре, що коти
Шрьодінгера досі живі і переміщаються на своїх чотирьох разом з усіма
своїми блохами. Добре, що не всі подібні бажання нині доступні людській душі. Можна далі їх, любих, плекати. Бо інакше було б невідомо, чого б такого ЩЕ можна бажати. І душа, мабуть би, впершись рогом в одну з кам'яних стін
тісного бажаннєвого льоха, луснула би, розпавшись на кванти.
Гаразд, преамбула вже надала достатнього імпульсу, вказала вектор
нашого викладу і обґрунтувала місце розміщення цієї побрехеньки. Тож
повернімося до крилатої кобилки.
До речі, на відміну від "півня" з"куркою" "кінь" і "кобила" - однокорінні слова!
Хоча і не всяк проведе
необхідні перетворення і вхопить за хвоста
цю підковану очевидність.
Кажуть, коріння стійкої моди на цю генно-модифіковану потвору у логотипах фірм, торгових марок, готелів, у державних, місцевих і фамільних гербах, сягає сивої
давнини. Під "сивою давниною" пересічна думка у цьому разі розуміє
еллінський билинний жанр. Нібито народилося це міфічне лоша з тіла
медузи Горгони, або з її крові, коли дехто на ім'я Персей відрубав
медузі голову (не вивернуло там часом якого естета
через таку правдоподібну фізичну картину?
годі ж бо!
хіба був хтось культурнішим за греків з їхньою рабовласницькою демократією?).
Система грецьких міфів була зцементована у творах
Гомера і Гесіода. Щодо Гомера, то навіть античні уми були
понадміру скуйовджені, хто він, коли жив і чи існував взагалі. Вириваючи
Гомера з пазурів ефемерності, греки все ж записали його собі у культуру
9 ст. до н. е. Тоді як Гесіод -- особа цілком історична. І жив у 8 ст.
до н. е. А вже у байках александрійських поетів 3 ст. до н. е., пегас впевнено вважався улюбленцем муз. У Гаю Муз, вдаривши у скелю копитом, він вибив
джерело натхнення.
От з тої пори пегас і дарує натхнення
поетам, художникам та іншим "творцям", котрим вдається його осідлати.
Останнє, схоже, вдалося геральдистам двох специфічних і чимось подібних між
собою азійських країн.
Після того, як стало широко відомо про злочини к
омуністичного режиму
Орди російсько-радянського періоду проти мільйонів людей на підкорених
землях, і жодна зірка з прапорів / гербів світу не злетіла, користуючись
такою апріорною реабілітацією, Казахстан без жодних самогризот засвітив
і собі провідну зорю, що не дає заблукати у
степах кочовим тюркським пегасикам - тулпарам. Вони тут, схоже, "два в
одному" --
поєднують обов'язки також і однорогів (останніх обов'язково буде представлено у
наступних замітках).
Проте найбільшу
кількість арійських символів на одному сучасному гербі вдалося
зібрати... монголам. Від трипільських переплетених зміюк "Інь-Янь", яких з
іншими фішками (зовсім нетутешнього походження, як побачимо
пізніше) несе
небом літучий жеребчик, і до характерного орнаменту, яким взято в круглу
рамочку цей політ! Спостережливі люди подейкують, що наразі це єдиний у
світі державний герб зі свастикою. Ось вона, незакомплексованість
третьої сторони, що не морочить собі голови арифметичними порівняннями
кількостей жертв "німецького" хреста і "комуністичної"
пентаґрами.
Між свастикою на сучасному гербі держави у серці Азії і оцим культовим
предметом, який знайшли у серці давньої Хеттії, на 30 км північніше від
її колишньої столиці Хатусси (у місці, що нині зветься Алакагююк),
або свастикою на ось цій дошумерській керамічній мисці,
або численними матеріалізованими варіантами слов'янських 4-8 променевих коловратів, або кельтськими свастичними орнаментами пролягли не тільки
тисячі кілометрів, а ще й період до 4...5 тисяч років, протягом яких
ніхто не додумався забороняти цей символ, якщо не рахувати вбивчо-бісове
тавро, пожиттєво накладене на свастику Нюрнберзьким трибуналом. От і для
тверезого монгольського глузду ножик, схоже, лишається просто ножиком.
Ножем протягом довгої історії його застосування часто штрикали між ребра
у темних під'їздах і на відкритих площах, та не менш часто проводили і
рятівні хірургічні операції, а у більшості випадків просто нарізали
батони чи огірочки... Залежить же ж, хто застосовує. І хто зна,
чи було б добре, якби після вбивства сенаторами божественного Юлія
Цезаря ножі заборонили для всіх майбутніх поколінь римлян... Гаразд, головне не дати ліричному відступу перерости, власне, зміст замітки.
Лишається достеменно невідомим, як до того поставилися коні, а
стародавній світ сповна оцінив потугу, силу і швидкість, які людина
отримала від залучення коня у транспортну галузь народного господарства. Це трапилося, як гадають, у ІІІ тис. до н. е. Тож не дивно, що
чиясь
вдячна уява наділила його білою мастю, розлогими
крилами, звеличуючи до символу неба, символу шляхетності і краси,
наділяючи чарами, що долають всі земні перепони. Хоча чому ні? Саме
такою і могла уявлятися людиною ВДЯЧНІСТЬ коневі за нелегку працю та й, чи
не в першу чергу, вдячність собі, коханій, за свої не марні старання.
Перші приручені коні були не набагато більші за поні. Вони не
могли тримати вагу дорослої (часто озброєної) людини. Тому протягом відносно
довгого часу селекції крупніших порід використовували коней винятково
запряженими у колісницях. І то не по одному, а по парі чи більше особин.
Ще у часи Тутанхамона (2-га половина 14-го ст. до н. е.) навряд чи кому
збігла би на ум ідея приладнати до конячої спини крила. Тіснота у
товаристві запряжених
сусідів просто-напросто не дозволила би розправити ті крила. Очевидно,
що образ пегаса, що самотньо лине
небом,
був осяжний для логіки, зрозумілий із практики та й у пригоді міг бути
лише... ВЕРШНИКАМ!
З історії війська відомо, що перші загони озброєних
кінних воїнів з'явилися не раніш, як у 9 ст. до н. е. в Ассирії. Чи ж
випадково саме ассирійці вважаються піонерами кавалерії у
сучасному розумінні цієї справи? Про це слід судити, обов'язково
звертаючись до зображень
крилатого коня на кам'яних барельєфах, залишених майстрами
пізньохеттських царств. І подібні до хеттських трохи охайніші
ассирійські барельєфи не мають збивати нас з пантелику! Як відомо, після
падіння централізованої Хеттської
держави на початку 12 ст. до н. е. під ударами "народів моря"
(греків-ахейців та фригійців із заходу,
касків-вірменів -- зі сходу), а також
Ассирії - з південного сходу, ще два-три наступні століття відбувалися міграційні переміщення
народів хеттської імперії на схід і південь подекуди із утворенням нетривалих
держав, таких як Табал або Камману, населення яких вважало себе хеттами і
використовувало хеттське (лувійське) письмо.
Ассирія стала
старим-новим суперником новохеттських царств, сила яких була лиш
тінню колишньої хеттської потуги. Ці нещасні "уламки" царства Хатті
могли собі дозволити існувати лише у періоди, коли патологічно войовнича
Ассирія відволікалася на інших сусідів або на свої політико-економічні проблеми. Через що часом заради життя
вони охоче визнавали зверхність Ассирії, а за зручних нагод так само
легко здобували кілька вдихів державної незалежності. Крім того, вже
настав час і активного протистояння Ассирії із
ірано
аріяномовними кімерійцями, які не знати де тільки й взялися на північних
кордонах Ассирії. Та й скіфи, зазначимо, гуляли щось дууууже далеченько
від своєї наддніпрянської квартири. В той же час вони були в дууууже
неочікуваному місці відносно своєї гаданої алтайсько-казахстанської
"батьківщини"...
Отак от на знаменному дев'ятому (ДОнашенському) столітті наче клином
зійшлися
ассирійці і кімерійці, невдахи-хетти і варвари-греки, революційна новація від
невідомих перших кавалеристів, її образне опрацювання у нестямно захоплених умах - крилатий пегас, ну і пильні погляди всюдисущих грецьких
гомерів. Тому-то тут і дозволяється сумніватися в тім,
хто ж запровадив, а хто (і у кого) запозичив спосіб пересуватися верхи
на конях. Хто вигадав того копито-крилого гібрида, а хто змавпував...
Барельєф новохеттського стилю. Знайдено у селищі Tell Halaf, Північ Сирії. Датовано 10-9 ст. до н. е. На той час місто називалося Guzana і входило до складу арамейського царства Bit-Bahiani, яке наприкінці 9-го ст. було інкорпороване до Ассирійської імперії. Першовідкривач німецький дипломат Макс фон Опенгейм. 1911 р.
Але ж історію творить той, хто її записує, інші ж -- "пролітають",
як фанера над Парижем
як іраномовні кочові народи -- над Кавказом і повз Каспіське море.
Тому-то перші у світі вершники - ассирійці, а скіфський пегас заскочив у
курган Куль-Оба з грецького Херсонеса, тут, неподалік. Або навіть, - що
йому, крилатому, важко? - "пряміком" з Афін... аге ж...
А що маємо у великій кількості, так би мовити, те і слід застосовувати, і з того тішитися, коли вже не вистачає хисту на щось "твердіше" і відчутніше.
