А я на Вас дививсь та був німим,

Хоча душа моя кричала: - Нумо!

У мене є ще стільки дивних рим!

Я ще не всі пустила в люди думи!

Осіннє листя падало до ніг,

За рогом шлях видзенькував трамвайний,

Я був німим, бо думи – не для всіх,

Вони для Вас і осені, звичайно.

У листопада очі захололі

Та захолола втомлена душа,

І котить вітер перекотиполе,

Що сліду на землі не залиша.

Дощі змивають риси небокраю,

Мороз вночі крадеться наче тать,

А на деревах одягу немає,

Сказали – спати, ось вони і сплять.

У трубах виє щось таке потворне,

Маніжиться, мабуть, на самоті,

І хочеться зими лишень бо чорне

Набридло зустрічати у житті.

Аби почула. Аби зрозуміла.

Аби краси ужила привілей.

Нехай прийде. Най буде біло-біло

Навколо та всередині людей.

Король втомився. Більше не веде

До пекла загартовану дружину,

Не хоче покоління молоде

Потрапити в сталеву хуртовину.

Розбіглися по замках паничі,

Хто на бали, хто навіть по науках,

Іржавіють негострені мечі,

І тліє тятива на древніх луках.

І побратими вже якісь чужі,

І роздуми блука на самотині,

І йдуть охороняти рубежі

Лише легенд напівзабуті тіні.

Дим густий снує моєю Україною.

Закривавлена, скатована оковами,

а була ж вона ще вчора солов’їною,

вмита росами сріблястими ранковими.

А була її землиця вчора силою

пшеницям золотокосим і тополечкам,

нині ж стала для дітей своїх могилою,

чорним рушником під вибитим віконечком.

Ще не давно її пісня лилась гомоном,

щебетала кожна пташечка по-своєму…

Озивається тепер вона лиш стогоном,

напророченим сльозами й горе-зброєю

І не висушити Україні сліз малеч,

І не стати знов співучо-солов’їною,

поки буде піднімати брат на брата меч,

поки дим снувати буде павутиною…

Я страшенно люблю так тебе,

моє Сонце,

Я несу тобі серце своє

на долоньці,

Я несу тобі мрій вечори

і світання,

Зорепадами всі свої сни

і бажання.

Я тебе поцілую дощем

чи вітрами

І попрошу у райдуги ще

щастя гами,

Фарб попрошу для тебе в гаїв

веселкових,

В мелодійних пісень солов’їв –

нот любові,

Я для тебе засвічу зорю

у віконці…

Просто дуже тебе я люблю,

моє Сонце!

Через дощі і через спеку,

Перевантажені добром,

Пливли човни Дніпром у греки,

Ще неприборканим Дніпром.

Ліворуч – степ, праворуч – гори,

Пісень плететься виноград,

І жде за круговидом море,

І на порогах жде номад.

картина Реріха "Заморські гості"

Ви знаєте, це так просто,

Достатньо підняти руку,

І сяде на неї простір

Як птах, повелитель звуку.

Напне, мов вітрило, воло,

Смакуючи нову пісню,

І пустить її на волю –

Всередині їй так тісно.

І місяць, що в небі тужить,

Потоне у благодаті,

Це, знаєте, просто дуже,

Достатньо уяву мати.