хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «мої вірші»

«Миражи»



Разрывает острый глаз миражи,
Не желая образ твой отдавать,
Разбивает вера в хлам витражи,
Кто же будет их теперь собирать,
В гаражи все свои страхи сложи,
За собой запри проклятую дверь,
Расскажи мне о любви, не дрожи,
Не укусит мой задумчивый зверь.

Не хочу играть в твои в муляжи,
Подменяя совесть каждую ночь,
Разболтались все мои крепежи,
Стало легче себя в бездну волочь,
Одолжи немного правильной лжи,
Три десятка серебристых монет,
Я хочу вновь ощущать виражи,
Словно венами бежит интернет.

Заливай в глаза июль и кружи,
Звездопадом по созвездию луж, 
Бесконечно, пока в небе стрижи,
Пусть танцует моё капище душ,
Привяжи меня к себе и кружи,
Отрывай нас от канонов земли,
Прочитай всего и вновь изложи,
Пока там я растворяюсь вдали.

В мои губы свои зубы вложи,
Растекись по мне мечтою глупца,
Подними меня на крест и ножи,
Чакрой полной бытового свинца,
Вырви сердце и к себе привяжи,
Притворяйся, что я всё еще жив,
Что в тебе еще есть я докажи,
Свою душу в моем сне оголив.

© William van Warg

"Блакитно-жовтий" (ще одна спроба українською мовою)

Нічого зайвого немає,

Лише два кольори одні,

Що прапор їх в собі єднає

На шовковистім полотні.

 

Дві смуги, злиті воєдино,

Глибокий зміст в собі несуть,

Вони є символом країни,

І в цьому їх найвища суть.

 

Одна зі смуг – то колір неба,

Його безмежная блакить,

На нього глянути лиш треба –

І в височінь душа летить.

 

Під ним і дихається легше,

Й серце прискорює биття,

І б’ється так, немов уперше

Відчуло у собі життя.

 

То материнські очі ніжні,

Що випромінюють любов,

Пробачать помилки колишні

І стануть лагідними знов.

 

Ці очі пам’ять не забуде,

Куди б життя не занесло,

І завжди згадувати буде

І їх блакить, і їх тепло.

 

А друга смуга – то пшениця,

Що дозріває у жнива,

Золотом сонця колоситься

Й шепоче з вітром, мов жива.

 

То соняшників цвіт рум’яних,

Що вкрили степові поля,

Немов в обіймах полум’яних

Палає влітку вся земля.

 

То праці тяжкої години

Біля тієї рідної землі,

То щира усмішка людини,

Що українцем звуть її.

 

Мов сама доля фарби взяла,

І що не знайдеш у словах,

Навіки пензлем змалювала

У двох звичайних кольорах.

Вище корогви!

Вище корогви! Встроміть їх у хмари!

Нумо, хорунжі, не спати, брати!

Хай не мине супротивників кара,

Їх зачекалися в пеклі чорти.

Досить шукати поганцям поживи!

Досить плодити удів та сиріт!

Досить топтати засіяні ниви,

Хай пожалкують, що знають цей світ!

Як там пістолі й мушкети? Готові?

Зброя нагострена? Порох сухий?

Вище корогви! Тремтіть, людолови,

Праведне військо виходить на бій.



Навіяне

Там, на кленовій алеї

Знову блукаю одна.

Ти десь дівчаток клеїш,

П’єш, як завжди, до дна

 

Душу й жагу кохання

П’єш як дешевий коктейль,

Тихе дівоче зітхання

Губиться серед тіней.

 

Десь у пітьмі твоєї

Стомленої душі

Гинуть дівочі мрії -

Їх пожирає хіть.

 

Запах осіннього листя

З димом твоїх сигарет

Трунком жагучим ллється,

Серце заповнює вщент.

 

Кров не біжить - нуртує,

Шалом пашать вуста,

Іншу тепер цілуєш,

В ній – лиш жага пуста.

08.10.2013 р. 

Щось на дворі блука незриме...

Щось на дворі блука незриме,

Тихенько дихає на скло,

І кіт-гульвіса під дверима

Собі винявкує тепло.

У грудень просяться години,

Та ще не час для білих див:

Ще листопад не всіх покинув.

Не всі дерева обтрусив.

 

***---___---***


Такі прості, здавалося б, питання

І стільки в них мелодій світлих, чистих,
Та знов забракне слів , щоб без вагання
На запитання долі відповісти.

Так мало нам для щастя, ніби, треба,

Твоя зоря одна лиш – що шукати?!
Та враз мільйон засвічується в небі
І всі зливаються, і спробуй тут вгадати…

Так легко, наче, досягти до сонця,

Бо линуть журавлями мрії-крила,
Та раптом біль дощами у віконце
Постукає і втопить всі вітрила.

Так просто й легко, складно так і важко…

Усе проходить, все це в порівнянні.
Не ранило б лиш серце й душу-пташку
Смертельно від невдач розчарування.

Втома

Захмарене небо

Не дивиться в очі,

І спогадів вічність

Дописує том.

Думки утекли

Та вертатись не хочуть,

І осінь муркоче

На ліжку котом.

Десь слово штурмує

Блискучі парнаси,

Штормлять океани

Холодних чорнил,

А в мого рудого,

Мов клени, Пегаса,

Сьогодні субота,

І втома у крил.


Напевне то зима була...

Напевне то зима була,

Дворами бігала холодна,

Була красива, досить модна,

Асфальт сніжинками мела,

У серці бавила тепло,

І навіть не просила грошей,

Та хто ж її злякав, хорошу,

Що зранку й сліду не було?


Моя земля

Якби ви знали, як сміються зорі,
Як гарно в нас співають солов’ї!
Якби ви чули, як верба говорить
Із вітром, що заплутався в гіллі...

Яке блакитне небо, що привітно

Гукає «Добрий ранок!» нам здаля,
А місто як в промінні сонця квітне!
Це все – мій край! Це все – моя земля!!!

Як?


Знов топлять душу сумніви, а я

Не хочу ними світ заполоняти,
Я ще не розучилася сміятись,
Хай тьмяно, та горить моя зоря!

Десь закрадеться в серце біль ножем,

А я не хочу більше його крові,
А я втомилась жити без любові
Й вмиватись смутку грозовим дощем.

Не хочу більше ні думок, ні слів,

Не хочу переконувати знову
Сама себе, що буде все чудово,
Не хочу жити маревом із снів.

Я падати уже втомилась так

У прірву, де немає краю болі...
Я хочу жити! Лиш не знаю в долі
Хоч трошки сил ще випросити як?