хочу сюди!
 

Лана

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 40-57 років

Замітки з міткою «українці»

З днем Соборності України!

Шановні друзі! Вітаю Вас з днем Соборності України! Це свято молоді, свято скромне, свято душі.

У Запоріжжі націоналісти з'эднали береги,

в Івано-Франківську теж робили довгенькі ланцюги людськи,

у Харкові пройшлися містом, Донецьком пройшлися з бандерівським прапором.

Хоча gazeta.ua на 21-му році, як упокоїлась сересерія згадала раптом якихось радянських офіцерів. Може і я себе школярем назву!?

http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/027221/ http://blog.i.ua/user/3358404/ http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/027218/ http://gazeta.ua/ru/articles/life/419191/5

Зима святами багата. Січень

  

Січень кличе мороза, морозить лиця,щипає носа

 Новий рік (1)   Новий рік – до весни відлік.

Гната (2). В цей день заборонялося прясти. Жінки робили  печиво, а дівчата «павуки»,

різдвяні прикраси з соломи.
 
Анастасії (4). В народі казали: «Скоро Настя на помості запросить три празники в гості».

 Святвечір, Багатий вечір, Багата кутя (6). Це одне з найурочистіших свят. Його відзачають напередодні Різдва.

 Різдво (7). Одне з найбільших релігійних свят, з ним пов’язують народження Ісуса Христа.

 Богородиця (8). Вважалося, що це свято для жіноцтва найважливіше, оскільки пов’язане з Матір’ю Божою.

 Степана (9). Повинен бути морозний день, а тому казали: «Прийшов Степан – на ньому червоний жупан».

 Меланки, Меланії, Щедрий вечір, Щедра кутя (13).  Зранку починали готувати другу обрядову кутю – щедру. На          відміну від Багатої, її можна було заправляти скороминою.

Старий Новий рік, Василія (14). Василь вважався покровителем землеробства.

Богоявлення, або «бабин вечір» (17). Кроплять хати свяченою водою.

Голодна кутя, голодний Святвечір (18). Готують третю і останню кутю різдвяно-новорічних свят. Називається                вона «голодною»від  того, що з цієї пори і до наступного ранку люди говіли, тобто не їли.

Водохреща, Водощі, Йордана (19). Це – третє, найбільше і завершальне свято різдвяно-новорічного циклу. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Святять воду на річках.

Івана Предтечі, Хрестителя (20). В цей день виносили з хати хліб і сіль, що лежали на покуті, і, розламавши на шматочки, годували тварин.

Опанаса, Пів-Івана, Різдвяний день (21). Святкують переважно жінки, бо кажуть: «Пів-Івана полоще ложки».

Маркіяна (23). Його ще називали  «Грицем-літозазивачем». «Який день – таке й літо».

Тетяни (25). Якщо вигляне сонце, то рано прилетять птахи з вирію, а коли сніжно, то дощитиме влітку.

Опанаса (31). Переважно  цей день буває холодним, тому казали: «З Панасовими морозами жарти лихі», «На Опанаса-ломиноса бережи носа».

На новий рік прибавилося дня на заячий скік.

Кожне сільце має своє слівце

Сонце блищить, а мороз тріщить. Холод не брат, а завірюха не сестра. Мороз не вітчим, а холод не мачуха. Зимова днина така: сюди тень, туди тень – та й минув день. Зимове сонце, як мачуха – світить та не гріє Якби не зима, то й літо було б довше. Сичи – не сичи, коли я на печі. Синиця пищить – зиму віщить. Сніг, завірюха – то зима біля вуха. На Михайла зима саньми приїхала. Січень снігом січе, а мороз вогнем пече. Січень снігом січе, а мороз вогнем пече. Січень січе та морозить, а ґазда з лісу дрова возить. Січень без снігу – літо без хліба. У січні вночі панують сови та сичі. У січневу холодну добу пам’ятай про худобу. Січню морози, а лютому – хурделиці. 

Новорічні полазники

         Для  сучасника слово це мало зрозуміле або й зовсім не знане. Раніше воно було

відомим усім сільським жителям. Полазником вважалася людина, яка першою

перевідувала оселю на новий рік (на Гуцульщині це робили і на Введення). За

повір’ям, такий гість мав неодмінно принести родині щастя або невдачі протягом

року. Тому люди спостерігали, хто першим із сусідів завітає до хати.

     Найкращими полазниками вважалися особи чоловічої статі. Особливу

новорічну радість приносив молодий і симпатичний парубок, заможний чоловік або

хлопчик. І вже зовсім зле, якщо перевідувала жінка, особливо стара, немічна чи

хвора бабуся. «Від такого показника, - казали з цього приводу, - цілий рік добра не буде»

Часто господарі навмисне стежили, хто першим іде до хати. Якщо ж це був

небажаний полазник, то примикали двері. З цією метою в народі виробився

оригінальний обряд. Це – так зване посівання. Удосвіта на Новий рік мали за

звичай засівати збіжжям оселі. Хлопчаки-підлітки насипали в спеціально сплетені

рукавички зерно й першими оббігали найближчих родичів та сусідів.

          Сію, сію, посіваю,  

З Новим роком вас вітаю! Хай вам буде рік добрий, А вік – довгий! Христос  народився!

Сію на вас жито, щоб було добре жити!

Ще й пшеницю яру, щоб завжди були у парі! Сиплю на вас просо, щоб було краще, ніж досі! Сиплю на вас овес, щоб вами гордився рід увесь! Христос народився!

Житом, житом із долоні По долівці, по ослоні Засіваю в вашій хаті –  Будьте дужі та багаті! Щоб збулося все нівроком –  З новим щастям, з Новим роком!
Христос народився!
З Старим Новим Роком! З Василем!

52% українців : в разі погіршення треба протестувати

52% опитаних Центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова вважають необхідним вийти на вулицю із протестом у разі погіршення умов життя.

Респондентам поставили запитання, що, на їхню думку, краще - терпіти матеріальні труднощі заради збереження в
країні порядку або у випадку значного погіршення умов життя вийти на вулицю із протестом.

При цьому 23,3% респондентів уважають, що краще терпіти матеріальні труднощі заради збереження в країні порядку. 24,8% не змогли відповісти.

Респондентам також поставили запитання, чи готові вони особисто взяти участь в акціях протесту для захисту своїх прав і інтересів. 44,6% респондентів готові брати участь у санкціонованих мітингах і демонстраціях, 27% готові брати участь у несанкціонованих мітингах і демонстраціях.

20,2% - готові брати участь у страйках, 14% - у бойкотах, 8,6% - готові брати участь у блокуванні руху на дорогах і залізницях. 5,8% - готові брати участь у вуличних безпорядках.

Опитування проводилося з 9 по 16 грудня, у його рамках соціологи опитали 2 008 респондентів віком від 18 років, що
проживають у всіх областях України. Статистична погрішність вибірки не перевищує 2,3%.

Украненланд : невідома в Україні історія Європи.

Нещодавно отримав прохання доповнити свій фотоальбом посиланням про досі маловідому для більшості українців сторінку нашої спільної з Європою історії. Спочатку вирішив подати окремі сайти. Але потім згадав як чудово пройшовся по сусідським невігласам своєю інформацією один наш дослідник Украненланду. Довелося самому спостерігати дискусію на цю тему. Чого там у сусідів не було : і просто ошелешення від побаченого та прочитаного, і несміливе прозріння, і агресивне несприйняття попри очевидну дурість через заперечення в стилі *такого бути не може, бо ми про це у школі не вчили*. Що ж, варто ознайомитись з тим, як німці дбають не лише про власну історію, а й частину НАШОЇ з вами історії, що здатна перевернути уяву багатьох.
http://photo.i.ua/user/3871267/258299/
http://photo.i.ua/user/3871267/258311/
http://kuraev.ru/smf/index.php?topic=232632.0;wap2

Роздуми у рибному магазині.


Риби в акваріумі( читай -українці): - Як он тим сердегам на полицях (читай - білорусам) не пощастило.....

З Днем збройних сил України

Українці і українки!

Всіх, хто на службі є в обороні України сьогодні,

всіх, хто захищав її колись, всіх, хто буде готовий захистити її сьогодні, чи в майбутньому - щиро вітаю з Днем збройних сил України. Будьмо!!!

6 грудня 1991 року Верховна Рада прийняла Закони "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України". Тому саме ця дата увійшла в історію сучасної Української держави як День Збройних Сил України. http://holidays.uol.ua/text/357650/ Після розпаду Радянського Союзу та проголошення у 1991 році своєї незалежності Україна успадкувала одне з найбільших угруповань військ не тільки на постсоціалістичному просторі, а й в усій Європі. На її території дислокувались чотири загальновійськових і одна танкова армії, чотири повітряні армії, один армійський і три корпуси Протиповітряної оборони, Чорноморський флот. До всього ж, Україна мала стратегічні ядерні сили, до яких входила 43 ракетна армія та важкі бомбардувальні дивізії.

Навчи дурня Богу молитися...

     Не хотілося про це писати, але, мабуть таки треба...
Насправді мене дуже радує що у земляків є якась національна свідомість, що вони відзначають пам"ятні дати з історії нашого народу. Але з властивою слов"янам зарозумілістю, все завжди із перегибами.
     Тепер пояснення. Тут на днях день пам"яті жертв голодомору, що завдяки Віктору Андрійовичу став у нас культовим... Взагалі до попереднього президента у мене претензій мало, на багато менше ніж до нинішнього, але мова не про те піде... Ну хай там буде дата червоною в календарі, ну хай позапалюють люди свічки, а патріарх київський проведе з цього приводу службу, але ж нащо проголошувати всеукраїнську скорботу, і ще щось там... Ну подумайте головами врешті-решт... Мені тут казали, що "величезна кількість людей померла від штучного голодомору, а ми маємо веселитись?Святотацтво!" А тепер повернімося до глузду: скажіть панове, вони всі померли у цей день? - НІ! Я також не знаходжу виправдань цих дій радянської влади, але кому стане легше від того, що всі будуть плакати і журитись цілий день?
     Мені також тут казали щось на зразок: "я б подивився, як ти веселитимешся, коли твої близьки помруть, ще не дай бог від голоду..." - ну це вже взагалі інфантильність вищого гатунку... Вже не сподіваюсь на свідоме розуміння, тому знову ж таки поясню: є похорон, є поминки, і все... так я не любитель тих процесій... Скажіть панове "моралісти", а вам хотілося б своєю смертю пересрати життя своїм близьким, щоб вони потім те й робили, що журились? Сподіваюсь, що ні... До вашого відома, у деяких народів похорон то взагалі свято, хоча це не в"яжеться і з моєю свідомістю. Хтось з вищих хоче вас, тобто нас пожурити, посіяти повсемісний смуток, що, повірте, не допомагає жити, а тим більше розбудовувати країну... Навіть Тарас Григорович писав "...Поховайте, та вставайте!...", а не "сумуйте", "ридайте", хоча меланхолії у Кобзаря у віршах багацько... Я не проти якихось там пам"ятників голодомору, якщо не робити їх домінантами в містах... А то аж занадто "життєстверджуюча" обстановочка у нас з вами виходить...
      Про головний монумент - то взагалі суміш "синдрому Царітелі" із цвинтарною архітектурою... Була собі домінанта, обеліск слави (я не фанат культу ВВВ, але композиція була грамотна, врівноважена, продумана) а тепер вони сперечаються з новим монументом, замість того щоб підтримувати один одного композиційно. То впринципі поняття специфічні, не багатьом зрозумілі, однак ніхто не сперечатиметься що цим "шедевром" перепаскудили кілька чудових київських панорам із видом на лавру. Музей же під землею, то може й не треба було дертися в гору?..
     Залишимо архітектуру в спокої, повернемося до події... Знову ж таки, не сперечаюсь, дата важлива, але чи можна і чи треба з нею носитися як з писаною торбою?? Взагалі, в історії України чимало таких кривавих сторінок, і масово відзначати кожну не вистачить ані чорної тканини, ані сліз, ані навіть життя... Тут навпаки треба підіймати оптимістичний настрій нації, жагу до життя і розвитку народу як такого... До того треба як-не-як добиватись визнання нас як повноцінної нації у світовому суспільстві, а своїми нав"язливими заявами про геноцид і те що нас нещасних ображали, ми ту саму світову спільноту лише дратуємо.
     Я насправді розумію, звідки ростуть ноги, це якесь невміле калькування єврейської спекуляції на холокості і взагалі пригніченні їх народу. Але ж панове, вони цим займаються тисячоліттями, і цілі в них глобальніші, змусити світ бути їм винним. (я перепрошую, антисимітизмом не страждаю, однак верхівка світової єврейської спільноти дійсно завжди дозволяла собі просто немислимі речі). А от конкурентів у цьому ремеслі вони тим більше не потерплять... Подумайте над цим. До речі, у загальної маси своїми численими єврейськими музеями і акціями жалоби євреї викликають більше роздратування, аніж співчуття, але й це частина їх плану... то найвишуканіші в світі провокатори.
    А дехто ударяється в нікому непотрібні ритуали великої скорботи. Може ще додати самобічування, як колись?... Якщо вони так по релігійно-християнському до цього віднеслись, то нехай згадають одну дрібничку, що смуток вважається одним із семи смертних гріхів.
   Хоча... навіщо метати бісер перед тими, хто одразу переходить на особистості, коли йому навіть не нав"язують, а просто пропонують альтернативну точку зору... Сподіваюсь, що здоровий глузд таки відвідає їх голови, бо нам спільну країну будувати, а з таким підходом а-ля "навчи дурня богу молитися..." це вкрай важко. Їм сказали - вони роблять, а "...якби вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя..." Що не кажи, а слова вічні

20% украинских земель возьмут под контроль иностранцы...

   Земельная реформа является очень важной и этот закон принимать надо, но не надо спешить с реализацией этой реформы, ведь это может вызвать большие проблемы в государстве.

Об этом эфире "5 канала" сказал председатель Совета предпринимателей при Кабинете министров Украины Леонид Козаченко.

   "Земельная реформа очень важная. С одной стороны она несет в себе огромный позитив о котором мы говорили на протяжении последних 15 лет и сама по себе эта реформа опоздала, потому что без реализации такой реформы мы не сможем обеспечить сельское хозяйство долговременным финансированием", - отметил Л. Козаченко.

    В то же время он отметил, что по поводу этой реформы происходит очень много протестов, ведь люди боятся принятия этого закона и его возможных последствий. Сегодня, по мнению Л. Козаченко, мало фермеров имеют достаточно средств, чтобы покупать землю в больших объемах. Вообще довольно мало людей в Украине смогут покупать землю, но, в то же время, они не смогут ее обрабатывать, а покупать только с целью перепродажи. Поэтому, по словам чиновника, рано или поздно может возникнуть ситуация, что до 20% украинских земель могут оказаться под контролем иностранцев.

  "Надо не торопиться с реализацией этой реформы, но принимать законы надо ... Речь идет о том, что надо эффективно использовать этот актив и под него привлечь большое финансирование. Мы не сможем за счет государства найти средства для того, чтобы модернизировать сельское хозяйство", - подчеркнул Л. Козаченко.

Вместе с тем он добавил, что если земельная реформа заработает с 1 января, то возможно возникновение проблем.

Ґрюнвальдські міфи та українська ментальність .

Автор: Галина Пагутяк   
 
Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають і далі у свідомості поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними історики чи політики, або й письменники.

Молоді лицарі проводять інсценізації битв й отримують від цього неабияку втіху. Поява нових фактів, відкриття нових джерел  в часи круглих дат не проходять непоміченими.

Згодом патріотичне піднесення поволі згасає. Втім,  коли йдеться про культ цієї чи іншої події, то, для прикладу, битви під Берестечком чи Жовтими водами належать до символів народного культу, оскільки відображені у народній пам’яті піснями й думами, а Ґрюнвальдська – до елітарного. Останній створює офіційна ідеологія.

Ювілей Ґрюнвальдської битви, яку пишно  називають «битвою народів», відсвяткували рік тому. Найкращим подарунком до ювілею стали б солідні видання першоджерел з перекладами і науковими коментарями. Такий подарунок зробили в Білорусі, видавши «Хроніку конфлікту Владислава, короля Польщі з хрестоносцями в рік Христів 1410», написану одразу ж після Ґрюнвальдської битви. Упорядник і авторбілоруський історик Руслан Гагуа. Кожен, хто бажає, може прочитати цю книгу в Інтернеті. Це лише одне джерело, а всього їх двісті, деякі досі не опубліковані. Що більше джерел, то більше шансів реконструювати перебіг подій.

У 1962  році  в Москві до попереднього ювілею вийшов переклад тієї частини «Історії Польщі» Яна Длугоша, де міститься розгорнутий опис Ґрюнвальдської битви. Фактично, «Історія» Длугоша досі залишається основним і найавторитетнішим джерелом, що з часом породило ґрюнвальдську «міфологію». Назву три з них:

1. На полі битви існували пастки - «вовчі ями».

2. Вирішальну роль зіграли три смоленські полки.

3.Литовське військо втекло з поля бою.

І четвертий міф: пропагандистський.  Поляки тягнуть ковдру на себе, білоруси на себе, росіяни і литовці також, приписуючи своїм полкам вирішальну роль в здобутті перемоги. Українці ж воліють створювати культи з поразок, а не з перемог.

 Хочу попередити, я не писатиму про речі, відомі з підручників. В Інтернеті повно інформації про Ґрюнвальдську битву: від містечкової до офіційної, здебільшого поданої за Вікіпедією. Більшість авторів, що дублюють одне й те саме або просто фантазують, не зазирали в першоджерела. А вони зараз більш доступні, ніж будь коли. Принаймні, ті, що перекладені. Мене просто цікавить, як створювались міфи і як вплинула Ґрюнвальдська битва на ментальність українців. Страшенно б не хотілось махати перед кимось дражливою ідеологічною ганчіркою. Істина не має кольору.

Наскільки можна  довіряти Яну Длугошу?    Перш ніж перейти до розгляду міфів, запитаймо себе, чому Ян Длугош присвятив стільки уваги Ґрюнвальдській битві?  Причину слід шукати в біографії історика, книги якого свого часу дуже не подобались офіційним колам Речі Посполитої (правління Зигмунта ІІІ Вази) й були навіть заборонені. Ян Длугош  (1415 -1480)  гербу Венява  був сином шляхтича Яна Длугоша, учасника битви під Ґрюнвальдом, за що той отримав староство в Бжезніці. Власне, єдиний спосіб  дізнатись імена воїнів, що бились під різними знаменами на полі тоді в липні 1410 року, - це королівські чи князівські грамоти, бо в тогочасних хроніках немає поіменних списків воїнів. Майбутній історик навчався у Краківській академії й потрапив згодом до двору єпископа Краківського Збіґнєва Олесницького. Майже 20 років був його секретарем і правою рукою, присвятив йому сторінки у великому описі битви. Тобто Длугош мав змогу ознайомитися зі спогадами очевидців, і використовував інші історичні джерела, перебуваючи після смерті свого покровителя  при дворі Казимира Яґеллона, де став вихователем королівських синів. Як історик та  географ Ян Длугош досі має величезний авторитет серед літописців Ґрюнвальдської битви. Він подає список усіх коругв (полків), що брали участь у битві, описує їхні знамена, його перебіг самої битви детальніший, ніж в інших хронікерів, й відчувається, що автор  розуміє свою місію: зберегти для нащадків правдиву пам’ять. Дуже фахова робота як на часи, коли в основному обмежувались літописами, завжди писаними на замовлення князів світу цього. А нетенденційних істориків не буває – просто є більш тенденційні й менш тенденційні.

   Однак з віднайденням 1857 року  польським істориком Августом Бєловським рукопису «Хроніки конфлікту», яка була написана одразу ж після закінчення битви, виникли сумніви в деяких тезах  Длугоша. Автор цього невеликого за обсягом твору – анонімний, але більшість істориків схиляються до думки, що ним був польський віце-канцлер Миколай Тромба, що під час пруської експедиції очолював польову канцелярію Владислава Ягайла. Кому ж, як не йому, було про це писати. Миколай Тромба гербу Тромби (бл.1358 – 1422) був прихильником здобуття Мальборка і з цього приводу конфліктував навіть з королем Владиславом Ягайлом, якому після переможної битви під Ґрюнвальдом, забракло сил остаточно добити Тевтонський орден.

Особливістю Хроніки є те, що Тромба створював її, опираючись лише на власні враження, а відтак міг чогось не помітити. І вже тому його праця не може конкурувати з працею Длугоша, який мислив як історик. Однак і Длугош не міг передбачити такого явища, як міфологізація історії, коли реконструював Ґрюнвальдську битву. Прогалини він заповнював гіпотезами, які згодом стали сприймати як доконаний факт.

 Розправа з міфом    Властиво, з  історичним міфом можна розправитися за допомогою археологічних розкопок, статистики та використання  інших допоміжних дисциплін. Гірше розправитися з пропагандистським міфом, бо це може коштувати дуже дорого і самим історикам, і суспільству.  Так звані «вовчі ями» на полях під Танненберґом не згадуються в жодній хроніці. Схоже, це витвір уяви, що прагнула підсилити ефект перемоги. Якщо ж ми не довіряємо хронікам, то  можемо довіряти археологам, які не знайшли жодних ям на полі бою. Ями мали бути такі великі, щоб туди міг потрапити лицар разом з конем. До того ж ідея битися саме в цьому місці виникла спонтанно, і в жодної з воюючих сторін не було часу на те, щоб підготувати пастки.

    Що більше джерел – то кращі  шанси деміфологізувати історію. Особливо  важливо знати джерела з іншого боку конфлікту. Це так звані «Торунські аннали» та «Хроніки Прусських земель» Яна фон Поссільґе. Проаналізувавши опис втечі з поля бою  армії Великого Литовського Князівства,  якою командував двоюрідний брат Владислава Ягайла Вітовт, і яка разом з татарським полком витримала перший бій із тевтонцями,  видається, ніби мілітарна середньовічна Європа зіткнулась з невідомим їй маневром, до якого часто  вдавались татари, щоб внести розгубленість в ряди противника. Під тиском частина литовського війська вдалась до втечі, а потім приєднались знову до союзних військ. Переслідуючи литовців, тевтонці порушили стрій і стали здобиччю польського війська. Власне, перемозі у Ґрюнвальдській битві союзні війська завдячують різними тактиками. Якби тевтонці зустрілись віч-на-віч з однорідним військовим утворенням, вони могли б вийти переможцями. Натомість увесь цвіт тевтонського лицарства був загублений під Ґрюнвальдом і то ким: язичниками й простолюдом. У Тевтонському архіві  в Геттінгені зберігається лист до Великого Магістра (без підпису й дати), де  невідомий консультант-інформатор попереджає про подібний маневр: «Може трапитися так, що ваші вороги замислять обережність і, залишивши коругву, виявивши слабкість, вдадуться до втечі; (проте) може трапитися так, що вони вирішили порушити ваші ряди, оскільки люди схильні до полювання (переслідування), як це було у Великій битві». Йдеться про Ґрюнвальдську битву. Анонімний автор попереджає не стільки  про тактичний прийом, загалом відомий, як про те, що не слід захоплюватись переслідуванням  противника.

Була і справжня втеча. Литовська кіннота отримала найпотужніший удар  добірних сил противника і розгубилась. Хто ж тоді має рацію? Тевтонці зробили тактичну помилку, відділившись окремою ланкою від свого війська, і згодом потрапили в засідку. Тобто це була не спланована засідка, а імпровізована. До речі, Магістра Тевтонського ордену вбив дрючком якийсь простий вояка з боку Вітовта. Про це пише «Хроніка конфлікту», а Ян Длугош  згадує лише про дві рани на тілі.  

 Саме Длугошеві ми завдячуємо міфом про вирішальну роль трьох смоленських полків, який взяла на озброєння російська, а згодом радянська пропаганда. Культ перемоги  слов’янської цивілізації над германською буйно розквітав під час двох світових воєн для підтримання бойового духу народу, а нині такий самий метод використовує російський прем’єр-міністр, заявляючи, що Росія виграла б  війну з гітлерівською Німеччиною і без України. Ось що писав Длугош: «…руські лицарі Смоленської землі вперто бились, стоячи під власними знаменами. Лише вони не вдались до втечі, і цим заслужили велику славу. Хоча під одним знаменом вони були жорстоко порубані, і знамено їхнє втоптане в землю, проте в двох інших загонах вони вийшли переможцями, воюючи з величезною хоробрістю, як личить мужам і лицарям, і нарешті з’єднались з польськими військами: і лише вони одні у війську Олександра Вітовта заслужили в той день славу за відвагу й геройство в бою; всі ж інші, залишивши поляків битися, кинулись врозтіч, переслідувані ворогом». (Длугош Ян. Грюнвальдская битва. - Москва-Ленинград, 1962).      

   Це повідомлення, як вважає Руслан Гагуа, вигадав автор, щоб подолати  суперечності між різними джерелами, які він використовував. У Хроніці конфлікту  цей епізод відсутній. Ось що пише автор цього тексту: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлись з великим завзяттям  та криками з людьми Вітовта, і після майже години взаємного бою, втрати з обох сторін були такими великими, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу й, порушивши стрій, віддалились від своїх коругві перед тими, кого змусили втікати, почали відступати…» ( Гагуа Р.Б. Грюнвальд в источниках: «Хроника конфликта Владислава, короля Польши, с крестоносцами в год Христов 1410».– Пинск: ПолесГУ, 2009. – 208 c.)

Длугошу треба було пояснити, чому військо Вітовта, яке начебто втекло, брало участь у битві. Насправді половина литовської армії  залишилась на полі бою, а смоленська коругва (а не три, як писав спершу Длугош) була поруч із польськими коругвами. Інші джерела теж не зауважують особливої ролі смоленських лицарів в бою. Хоробрими були всі воїни, зокрема й тевтонські лицарі. Проблема боротьби з історичними міфами полягає насамперед в доступності всіх джерел, навіть для фахових істориків. Тому кожне нове покоління має ставити запитання: кому вигідний той чи інший історичний міф? Що принаймні зробив білоруський історик, який не побоявся  звинуватити у тенденційності  своїх білоруських колег, що й досі тягнуть ковдру на себе.

Чи були українці у Ґрюнвальді?   Дивне питання, погодьтеся. У нас навіть випустили марку про Іванка Сушика, якого король Владислав нагородив відразу після битви. І ця зворушлива історія у дні ювілею крутилася на всіх українських сайтах. Скидається, що Іван був єдиним українцем на всі 90 й одну коругву переможців. Зрештою, називати наш народ українцями в 15 столітті нам не дозволяють. Лише «руськими». Хоча французи називають себе французами, а італійці італійцями. На це вже давно звертала увагу Наталя Яковенко, але історики досі зволікають, косячись одним оком на Польщу, а іншим на Москву.

 Тисячі наших предків  у польських (земських та магнатських) коругвах бились під Ґрюнвальдом, однак цей факт не став символом українських національних амбіцій. Можливо, це й добре. Будь-яка пропаганда рано чи пізно відходить у небуття. Усе, що нам потрібно, - це серйозні наукові дослідження з широким залученням джерел та статистики. Замість парадних книг на дорогому папері з вкрай обережною інформацією й розкішними ілюстраціями краще  видати хоча б збірку праць українських істориків, досі написаних на цю тему, а потім перейти до монографій. Це потрібно для повноти картини, яка відновлює історичну справедливість.

Отже, задля справедливості надаємо слово Длугошу. Той пише, що в складі польського війська були коругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині: З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська ВКЛ перебували земські коругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними коругвами. Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. Владислав Ягайло ще задовго до Ґрюнвальду підтверджував привілеї, надані раніше Левом Даниловичем і Казимиром. Галицька шляхта українського походження  зобов’язувалась натомість поставляти озброєних воїнів для походів. Українські шляхтичі не були тоді ще зрівняні в правах із польськими, то не були зобов’язані воювати поза межами Корони Польської. Така нерівність сприяла подальшій полонізації. Коли ми подивимося родовідні дерева, то зустрінемось з прив’язкою до Мазовії, Моравії, тільки не до Галичини, тобто чимало родовідних дерев сягають лише до 16 століття, коли українська шляхта активно полонізувалась. Ян Щасний Гербурт у одній зі своїх промов говорить, що його предки  живуть в Русі вже 400 років, тобто з 13 століття. Вони, як й інші роди з гербу Сас, прибули на запрошення короля Данила з Моравії. Інші прибули з Угорщини.

 Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував і теж бився на Ґрюнвальдському полі, їхніх земляків – «піших піхотинців», слуг. Вічна їм пам’ять.

 Перед початком походу Владислав Ягайло вагався, чи варто запрошувати польських та українських лицарів, може, краще вдатися до послуг найманців, які самі себе винагородять в разі перемоги. І пліч-о-пліч з коронними та князівськими військами бились татари, чехи, румуни. Кожна війна дорого коштує. Чого варті лише лицарські обладунки, спеціально навчені коні, гармати. А сама війна з тевтонськими лицарями, як її не прикрашай панславізмом і патріотизмом, мала суто економічні причини. Тевтонський орден блокував шляхи польським купцям, завдавав збитків економіці, й війна з ним була неминучою. Литва була загрожена. Після перемоги  у тевтонській війні, що тривала ще довго, Польща почала активно розвиватися, а українці й далі не мали власної держави. Росіяни ж, принаймні, отримали моральну сатисфакцію на кілька століть вперед.

  Корпорація «Тевтонський орден»    Причини послаблення на початку 15 століття Тевтонського ордену теж були банальні: закінчилися гроші. Тобто їх не можна було вже взяти як раніше: силоміць, в хрестових походах. Залишався «дранґ нах Остен», де можна було ще цивілізувати язичників. Однак язичники воліли приймати хрещення не вогнем і мечем, а з рук своїх вождів, яким довіряли більше. Світ змінювався, настав час створювати нові сфери впливу й заново його ділити. А Статут Тевтонського ордену залишався незмінним.

Як писав французький історик Ернест Лавісс (1842 – 1922) в нарисах з історії Пруссії, найбільш перспективні й довготривалі ті держави, в яких правлять династії. Саме династія консолідує націю довкола королівської родини. Виборність польського короля дуже послабила Польщу, бо кожні вибори розділяли суспільство. Правління династії Яґеллонів було дуже корисним для польської нації. Держава, яку створив Тевтонський орден, взагалі була надбудовою над німецькими колоніями. Статут ордену перешкоджав лицарям стати частиною суспільства. Пруссією правила корпорація, яка не допускала до управління і до ресурсів бюргерів чи дворянство. І на початок ХV століття прірва між суспільством і владою стала очевидною й нездоланною. Орден був приречений, натомість Прусська монархія згодом стала зразковою державою в Європі у всіх відношеннях: економічному та культурному.

 Це теж ознака того, що уроки Ґрюнвальду бодай хтось засвоїв. Держава, якою править корпорація у вигляді ордену, партії, куди пускають лише своїх, недовговічна й слабка. Суспільство при цьому позбавлене економічних і політичних свобод, і питання не в тому, як воно проголосує на наступних виборах, а в тому, наскільки воно здатне самоорганізуватися і дати відсіч знахабнілій і чужій владі. Корпорація під назвою «Тевтонський орден» була послаблена ззовні і програла остаточно, не маючи підтримки зсередини.

Військо польського короля не мало б жодних шансів перемогти, якби його не підтримало Велике Князівство Литовське, яке згодом зазнало найбільших втрат у Ґрюнвальдській січі. Після того на кілька століть було зупинено похід на Схід, аж доки не з’явилась корпорація під назвою «Третій Рейх», правда, вже з іншою корпоративною етикою.

Думи мої, думи….

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас — 

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу... (Т.Г.Шевченко)