Серед плеяди видатних діячів краю є і наш земляк, уродженець Ставного (тепер Великоберезнянський район, Закарпатської області) Іван Раковський. Священик, педагог, публіцист та культурний діяч, він своєю творчістю залишив помітний слід в історії.
Піонер закарпатської журналістики Іван Іванович Раковський народився у сім’ї ставненського урядовця – нотароша 5 березня 1814 року (за іншими твердженнями – 5 березня 1815-го ). У Ставному, що був у ті часи центром довколишніх греко-католицьких парохій, діяла вже і єдина на всю Ужанську Верховину церковна школа. Після тієї школи Іван продовжував навчання у гімназіях в Ужгороді й Кошицях, а потім – в Ужгородській духовній семінарії.
Працював у єпископській канцелярії священиком у селі Вишна Рибниця. Звідси повернувся в Ужгород на посаду віце – ректора духовної семінарії. Одночасно викладав і в Ужгородській учительській
семінарії.
Досконало вивчив російську граматику і літературу. Слава про його знання у тій царині сягнула й до високих урядових кабінетів. І в 1850 році Івана Раковського призначають на посаду офіційного перекладача державних законів, котрі друкувалися у видавництві «Зємскїйправитєльствєнный вЬстникъ для королєвства Оугорщины» (виходив до 1859 р.).Однак, окрім вузького кола правників той вісник майже ніхто не читав. Тому І. Раковський мріяв про таке видання, яке читали би всі, й, насамперед, священики. Мрії здійснювалися, у березні 1856 року на теренах нашого краю з’явилося перше періодичне видання, друковане кирилицею. Його повна назва така: «Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной с римським патриаршеским престолом» . На титулі вказано, що газети видавалася у м. Будині (тепер – Будапешт) товариством св. Стефана, та ім’я ректора – «Іван Раковський, священик Мукачевской епархии». «Церковная газета» виходила щотижня у четвер, на восьми сторінках невеликого журнального формату. Від 1 березня 1856-го до 20 червня 1858 р. видано всього 106 номерів.
На сторінках часопису читачі знаходили проповіді та повчання, знайомилися з біографіями церковних діячів – Бачинського, Тарковича, Повчія, Кутки, Довговича, Лучкая. Знаходив читач і
публікації місцевих авторів, таких як О. Гомічков, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, А. Дешко, стрічав і повідомлення із сільських парохій. Та переважали у газеті І. Раковського все-таки статті релігійного змісту, передруковані із російських богословських видань. Так, редактор старався збудити у читачів «руський дух» і мріяв поступово привчати своїх одноплемінників до великоруської літературної мови. Тому від кожного номера газети віяло духом православної Росії. Саме через той дух і «язык,опасний для австрийской империи», у червні 1858 р. газету І. Раковського закрили. Сам редактор ніби погоджувався застосовувати надалі не російський шрифт, а церковнослов’янський і писати неросійською літературною мовою, а місцевим діалектом. І вже 10 липня того ж рокувидання відновлюється під уже іншою назвою – « Церковный вЬстник для Русинов Австрїйской державы», надалі виходить 10-го, 20-го і останнього числа кожного місяця.
У першому номері вісника редактор І. Раковський писав: «Преждє старалисьмеся писати по формам ве-ликорусскаго язика,ныні ж хочем писати по нашему обласному наріччю. Но якому правописанію, и якой граматиці послідуєм мы при употреблениї нашого обласного наріччя?.. Вознамірилизьмеся пи-сати по собственной граматиці, ілі, лучше сказавши, поєлику изданной нами граматики нєт решилисьмеся руководствовати собственными соображеніями по часті употребленія нами письменного руського язика».
У жовтні 1858 року австрійський уряд закрив і «Церковний вестник» (видано всього 16 номерів). Про причину сам Раковський писав так : «Я отрешен от долности моей единственно на том
основании, что я все еще продолжал писать по великоруски».
Згадані видання нині справедливо називають газетами Раковського. Вони першими будили національну свідомість і протистояли поголовній мадяризації краю. Вони були прикладом і дороговказом для наступних поколінь закарпатських журналістів. Газети Раковського – це тільки один із тих благородних слідів на культурній ниві краю, котрі залишив наш Будитель.
Іван Циганин.
