
Спасибо, Тебе Господи,
Зато что полюбил,
За жизнь мою грешную,
Святую кровь пролил.
Спасибо, Тебе Господи,
Зато, что среди ночи,
Когда я заблуждался,
Открыл слепые очи.
Спасибо, Тебе Господи,
Что я тебя познал,
За путь до покаяния,
Что Ты мне указал.
Спасибо, Тебе Господи,
За Дух Святой,
Что Ты в меня вживил.
Прости и помилуй Господи,
Что без Тебя я жил.
Дмитрий Дидковский.
Март 2001 год, город Малин.
...
Біля деяких фотографувались.
Та й не з пустими руками ми ходили у гості до байбаків. Ми їм квітів нарвали красивих.
Жуків ми обережно обходили, щоб ненароком на них не наступити.
Потім ми знов повернули на початок краю байбаків, звідки ми приїхали. Нам кортіло потрапити на ті тераси, де живуть байбаки. Туди ж не так й далеко пройтися пішки.
Ми взяли курс на дві нори. Їх можна побачити, придивившись до фотографії. Требі спочатку обережно, щоб не подряпати монітор, провести горизонталь посередині фотографії. Потім (також обережно) вертикаль. Так от. Обидві нори знаходяться трохи нижче горизонталі. Одна майже посередині по вертикалі, а друга – ліворуч від вертикали (якщо дивитися на фотографію), й трохи нижче першої. Друга нора знаходиться під кущем. Від обох нір униз йдуть стежки байбаків.
Так от. Ми взяли курс на ті дві нори, та пішли тім курсом, залишивши машину на узбіччі дороги.
Чи то довго ми йшли, а чи й ні, але, раптом, під ногами побачили!!!
Що ми там побачили?
Правильно! Воду ми побачили серед трави у себе під ногами!
Так от що ще, виявляється, захищає байбаків від людей. Природні умови! Мало того, що вони обережні. Так вони ж ще й застосовують місцеві умови для свого життя!
Тут ми ще побачили велику нору байбака. Це стара нора. Рік за роком байбак чистить свою нору й від цього його нора здіймається все вище й вище. Й байбак на тій висоті сидить на задніх лапах та спостерігає за своєю сім’єю, що гуляє неподалік. Он яка широка стежка притоптаної трави від пагорба з норою донизу.
Біля тієї ж нори з іншого боку.
А на тій стороні де тераси, трохи праворуч від них, ми бачимо стежки байбаків. Хвилиною раніш ми там, на пагорбочку, бачили й байбаків. Але вони швидко від нас сховалися.
Не можна не стріти на наших українських землях підземного свого шляху чи то сліпиша (http://www.biodiversity.ru/programs/rodent/species/nannospalax_leucodon.html), чи то крота, баченого по характерних пагорбах землі.
А ті насипи глини – то теж байбаки чистили свої нори.
А поки ми гуляли та насолоджувалися краєвидом та повітрям, за нами з тераси спостерігав байбак! Он вин посередині кадру. Сидів на задніх лапах й пильно слідкував за нашими діями.

Побачивши його, ми бажали підійти як то можливо ближче. Але ми знали, що нас все одно буде розділяти вода. Тому ми не дуже й поспішали до нього добігти.
На шляху побачили нору з слідами байбака. Й – знову за фотоапарат.
А байбак добіг до тієї норки, про яку ми говорили, що під кущем...
Посидів ще трохи, спостерігаючи за нами.
Та й пірнув у ту норку, що під кущем.
А ми подякували звіряткам за те, що нам вони себе показали. Попросили вибачення в звіряток, за те, що люди їх зобижають, та й поїхали додому.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B0%D0%B9%D0%B1%D0%B0%D0%BA
На жаль, українською мовою не знайшов ані чого в „неті” про байбаків. Тому тут даю вам тільки посилачки (посилання) на сторінки Інтернету. Авжеж хтось з вас й зацікавиться нашою з сином подорожжю.
Так от. Якось чи то взимку, чи то ще восени попросив мене син розповісти йому казку. Я йому й мультика, й аудіо-книгу (понавигадують же в нас люди), а він: „Хочу казку” й все тут. От все то вигадай й розкажи. А як я вигадаю? Не вмію я казки вигадувати. Почав був йому читати. Трохи це відволікло його увагу, але не зовсім.
Почали ми з «Алиса в стране чудес». Спочатку слухав. Потім, десь на третій вечір син мені й каже:
— Тату! Я теж хочу подорожувати під землею.
Я так би був стоячи, то й впав би впотьмах горілиць. Але я так, ніби й не був збентежений, спитав в сина, як то він сам собі уявляє цю подорож.
— Тату, та це ж так просто! Ми з тобою приходимо ввечері на галявину. Ну, ти сам знаєш на яку. Ми з тобою знаходимо нору якогось знайомого тобі звірятка, потім ми з тобою з’їдаємо знайомі тобі ягоди. Від цього ми робимось з тобою маленькими й починаємо з тобою подорожувати. А далі ти мені розповідай, як ми з тобою подорожували під землею. Познайом мене з звірятками, які добрі й живуть під землею.
От так задачу мені син загадав в свої неповні п’ять років!!! Почухав я свою, що почала вже сивіти, голову, ані чого й не зробиш. Треба складати й розказувати малюкові казку.
Знав я про тварин, особливо про тих, які живуть під землею небагато. Пригадав, як колись чув від батька, а потім ще від когось про байбаків. Згодом я й побачив тих звіряток. А от зараз прийшов мені час читати про них. Хто вони такі, ті звірятка, як живуть й де, що їдять вони. Хто їх друзі, а хто й вороги.
Так я почав вигадувати різні наші з сином та байбаками подорожі.
02.05.2008р.
Сьогодні нам вдома не сиділось, й ми сім’єю вирішили поїхати подивитися на байбаків в місті їх, природного, так би мовити, розташування.
Великобурлуцький район Харківської області зустрів нас красивою балочкою праворуч від дороги.

Трохи згодом нас зустрічала веселка. Вона посміхалась нам одним лише своїм краєм. Інший свій край вона нам сьогодні показувати не хотіла. Мабуть, вона його готовила щоб згодом показати всю свою красу, приурочивши цю подію якомусь святу.
От ми й потрапили у край, в якому окрім людей живуть й байбаки. Там, на терасах можна побачити норки та стежки байбаків. Але, нажаль, на такій відстані треба добре придивлятися, якщо є бажання побачити норки байбаків зі стежками, якими вони виходять на прогулянку.
Проїхали ми ще трохи далі у край байбаків. Десь років сім назад мі з дружиною їздили тією дорогою, й знали, що там, до куди ми доїхали, можна спробувати зблизька роздивитися байбаків.
Поволі їдучі, ми побачили одразу ж байбака. Он він, посередині кадру – дивиться у наш бік. Потім побачили ще й ще байбаків. Вони вечеряли в траві.
Але, тільки-но ми спробували зупинитися й вийти з машини, як один з байбаків свиснув, й всі вони розбіглися одразу по своїх норах.
Цей байбак он стоїть передніми лапами вже у норі, а сам свистом попереджає інших про небезпечність в нашому вигляді.
А от так от виглядає нора байбака зблизька.
Й так вона виглядає...
Й от так...
А тут хтось сьогодні частив нору, щоб вона виглядала краще.
В багато нір ми позаглядали.
...
Мы часто засматриваемся на девушек, девочек, женщин.
и обращаем сразу внимание на что?
На ее лицо, глаза, губы, грудь, попку, ножки.
Я вот задумался , какая же часть девушки чаще всего менее доступна вольному обзору, кроме конечно гениталий?!!!!!!!!!!!!!!!!! Я имею ввиду простых встречных девушек: на улице, на работе и на фото в фотоальбомах сайта.
Лицо мы всегда видим, если не в арабских странах, где его скрывают чадрой. В редких случаях оно прикрыто вуалью, но все же она полупрозрачна.
Глаза иногда только скрывают очки!
Губы всегда открыты нашему взору, к сожалению не всегда доступны ощущению!
Грудь, ее осмотр ограничевается размерами декольте, степенью прозрачности одежды и наличием бюстгалтера. Не редко мы встречаемся с отсутствием бюстгалтера и это делает оценивание более реальным. При глубоком декольте и определенных положениях тела ее можна прекрасно рассмотреть.
Попку при таком массовом потреблении миниюбочек и коротких платьев тоже увидеть и оценить не сложно. Облегающие штанишки тоже не мешают этому.
Свои шикарные ножки девушки с удовольствием , в большинстве случаев, выставляют на показ.
Вы скажете, что я уже все назвал, но НЕТ!
Осталась часть ножек, которая во многих случаях остается скрытой.... Это их эллегантные ступни. Девушки очень много приделяют внимания аккуратности этой части тела: ванночки, педикюры, гольфики, носочки, цепочки и прочее....
И при всем этом, ступни зачастую остаются скрытыми обувью. И даже когда девушка обнажается, то часто на ней остаются туфельки
На этой маленькой части тела есть много частей достойных внимания местечек: маленькие пальчики, мягкие пяточки, эллегантные аккуратные щиколотки. Все эти части достойны хорошего массажа, поцелуев....
В общем понесло меня.... Девушки , почаще хвастайтесь ступнями, выставляйте их на фото. Они есть очень эротичной частью тела.
А может я извращенец и мне пора в содружество к Крику?
Я не хочу писать любовью,
Я не хочу писать как все
И не хочу, что б были кровью
Мои слова, слова к тебе.
Я напишу все равнодушно
Или с сарказмом может быть.
Мне от тебя всегда так душно -
Как сложно все-таки любить
С тобою буду, как со всеми
Или возможно чу-чуть зла;
Не буду узнана я теми,
Кто тоже влюбится в тебя.
И так пройдет мое стремленье,
И я другому напишу,
Но что же это? Сожаленье?
Когда ты скажешь мне – люблю…
