"З джерела я стала озером" (с)

"Счастье в том, чтобы хотеть то, что у тебя есть. А не в том, чтобы иметь то, что хочешь!"

"І справжнім друзям не забудь, подзвони...Бо добре чи зле, з тобою завжди вони" (с)

Не бойтесь потерь и перемен в жизни!Чтоб построить новое, нужно
разрушить старое.Чтоб встретить рассвет, нужно пережить ночь! Чтоб
воскреснуть, нужно умереть..

"Більше я не дамся смутку в полон і не наздожене мене печаль..Я не заплачу за тобою знов..Прощавай" (с)

"Если ты упал, встань и иди!!!!" (с)

"Никогда ни о чем не жалейте в догонку, Если то,что случилось,-нельзя
изменить.Как записку из прошлого,грусть свою скомкав,С этим прошлым
порвите непрочную нить" (с)

"О дети Адама, как умеете вы защищаться от всего, что может принести вам добро!" (с)

Я умею летать, но мне иногда говорят, что это просто мои ноги до пола не достают.

"В грозы, в бури, в житейскую стынь, при тяжелых утратах и когда тебе
грустно, казаться улыбчивым и простым - самое высшее в мире искусство." (с)

"Рождённый ползать купил себе шарик" (с)

Только страх неудач делает исполнение мечты невозможным! (с)

Вот фотография на полке -"ты" Вот
запах на моей футболке - тоже ты Четыре тапка у порога - "мы" Так много
"ты", так мало "мы".... (с)

Не вір тому, хто каже: вірш

Складати – невелика праця.

Це наче сісти небораці

Та стиха каву пить – не гірш.

 

Не вір отим, котрі плетуть

Із слів мережива холодні:

Слова ті,

Наче пси голодні – кістки,

Свою шукають суть,

Та не знайдуть

Ні крихти в плетиві отім.

 

Коли вогонь породить слово,

То непотрібная полова

Без залишку згоряє в нім.

Послухай водоспад гірський,

Що голос свій несе долині,

Пекучій лиш повір сльозині,

Як вірить день зорі ясній.

Вдивись – і не побачиш слів:

Роса на білий лист злетіла,

І очі смутком оповила.

Незрозуміліше із див –

Вже вогник той, що ледве тлів,

Доріс багаття! Не комиш

Палає в нім –

В нім ти гориш,

І кров гаряча б’є в обличчя,

А серце вже за хмари кличе…

 

Що те було?

Те просто вірш.

Як стиха каву пить – не гірш…

НАДІЄ

 

Надіє…

Тільки ти мене гониш

Пустелею людства

               шукати дерев.

Хай – до сонця,

               що вже опалило і губи, і серце.

Тільки ти мене гониш.

              Давно проклинаю тебе,

І тебе подаю, наче милість,

              душі сто роздертій.

 

Тільки ти,

Тільки ти,

              невблаганна і щира, як біль.

Давня згадка про силу,

              що змусила час обертатись.

На безлюднім шляху

               хоч би ти, як свіча, не зотлій –

Бо вже часу катма

               тим же шляхом назад повертатись.

 

Бо наблизиться сміх

               зголоднілих пустельних гієн,

Що хотіли страху,

                а знайдуть лише спокій без суму.

І вже чутно буде

                 тихий голос зеленого шуму –

Та свою данину

                 знов поглине одвічний мартен…

І тому

Не зотлій

В роздоріжжях зневіри і глуму.

Как мужчина выбирает себе женщину? Ту самую, с которой он готов связать свою жизнь? По каким признакам он вдруг решает, что это именно она? Вот я смотрел на тебя и был абсолютно уверен, что ты та самая, которая мне нужна. Но как я это вычислил, совершенно непонятно. Эта попытка анализа была вовсе не от сомнений, а чисто из любопытства. На самом деле, мне думается, что все дело в электричестве. Да-да. Именно в электричестве. Ведь мы, по большому счету, живые батарейки на ногах. Ходим, плачем, смеемся, а на самом деле – не более чем электрические заряды. Причем очень разные заряды: и плюсы и минусы, и мощность разная. А вот встречаются такие заряды, между которыми возникает притяжение. И чем идеальнее их разность, тем больше притяжение и тем комфортнее им друг с другом. А любовь – это как раз тот самый импульс, который при появлении в магнитном поле такого идеального зарядика вспыхивает в голове, как лампочка. Если б я рассказал тебе эту теорию, думаю, ты бы раскритиковала меня в пух и прах. Ты бы сказала, что я бездушный циник. А я не согласен. На мой взгляд, это очень романтическая версия.

(с)Е.Ничипурук "Сны сирен"

Якби могли ми жити, як птахи,

Ширяючи в незайманому небі,

У гордощах не маючи потреби,

Позбавлені страждання і пихи,

Не знаючи розподілів і меж,

Забувши, що життя існує долі,

У спокої, в безпеці, і – на волі,

Що на земних просторах не знайдеш, –

 

Якби могли ми жити, як вони,

Від мук земних тікаючи у небо,

В сльозах не відчуваючи потреби –

То ми не називалися б людьми…

Я щастя бачила:

Повір,

Воно,

Немов би дикий звір,

Поволі стиха підійде,

Підластиться – і відірве

Від серця ласого шматок.

Лиш ти його рукою – торк,

Вмить відсахнеться, і – лови,

Як не шкода і голови!

Не здоженеш,

Хоч тут було,

І ще тремтить в руках тепло.

 

Вже розглядаючи сліди,

Згадаєш ніжний плин ходи,

Очей здичавілий бурштин,

Та, може, декілька шерстин

На спомин ласки хижака,

Легких, як пух,

Змахне рука –

Й виттям ледь чутним звідусіль

Покличе втрати гострий біль…

 

І запевняти, що нема

На світі щастя – 

Вже дарма.

Я щастя бачила.

Повір,

Воно і справді

Дикий звір.

Про що замовкають прозорі тополі,

Розкидавши листя мов зоряний цвіт,

Мов втрачене золото – вигнанець долі,

Мов немічний старець – сумний заповіт?

 

Вітаючи осінь нечутним зітханням,

У снах відлетять до країни надій,

Щоб жити віднині лише сподіванням,

Лише сподіванням та голосом мрій.

 

І будуть покірно мовчазно стояти,

Розгублено танучи в сивій імлі.

І будуть покірно мовчазно чекати,

Коли небокрай розітнуть журавлі.

 

І стерплять самотність і холоду морок –

Щоб раптом ковтнути повітря весни…

А що в нас сьогодні? Листопад, вівторок.

Ще довго чекати. Ще бачити сни –

 

Замріяну осінь,

Беззахисне небо,

Що жалісно плаче холодним дощем,

Й тополі оті, що, забувши про себе,

Його підпирають прозорим плечем.

Рух у часі

 

 

Колись давно малесенька планета

Стомилася дивитися на світло.

Примхливо відвернулася від зірки,

Що в променях доносила тепло –

І раптом зазирнула у безодню,

Таку страшну, байдужу та холодну,

Незатишний притулок подорожніх,

Самотніх душ і демонів житло.

 

Й на мить якусь, здалося, потонула

У вирі тім без імені і краю,

Та обертом пішла – чи то від жаху,

Чи то від несподіваних чуттів…

І вже була не в змозі зупинитись –

Її то світло вабило,

То морок,

І погляд бідолахи-мандрівниці

То до зорі,

То в темряву летів.

 

Так народився час.

Йому одвіку

Свій плин ділити поміж днем і ніччю.

Й на мить одну уже не зупинити

Нестримної, нечутної ходи.

І кожен з тих, хто рухається в часі,

Пізнати має на шляху своєму

Яскраве світло

Радості й любові,

І темряву

Самотності й журби.

   Наш світ – це речі, якими ми себе оточуємо. Змалечку оточують нас брязкальця, коровки-свинки-півники, машинки, ляльки. Граючись, дитина навчається. І, здавалося б, все саме так і має бути, але всяка медаль має дві сторони. Якщо більш детальніше глянути, іграшки не лише навчають, але і привчають. Привчають заміщати наші потреби речами. І не завжди тими, які нам дійсно потрібні.

   Людина, як розплату за інтелект, народжується недорозвиненою, це вже не новина. Новонароджена дитина сильно залежить від своїх батьків, це теж факт, але устрій життя привносить до нього деякі корекції. Для початку, ми не залізні – нам треба поїсти, справити нужду, спати, в кінці кінців. Також соціальні потреби – спілкування, робота, відпочинок. І от дитина, що плаче за її потреб, отримує пустушку - річ, яка не потрібна, але завдяки рефлексам, дає відчуття спокою. Торохтілки-пищалки – це компенсує голос мами-тата, не в кращу сторону, але так. Замість живої собачки – пластикова, замість людини – лялька. Розказали казочку – і підсунули вже замість ляльки-людини ляльку-тварину - "для розвитку образного мислення". І звідки тоді беруться розповіді про всяку нечисть?.. Так і живем – замість людини – лялька, нема ляльки – тваринка, нема потрібної тваринки – називаєм кубик її іменем і граємо. Хочемо пограти з людиною, а граємось з кубиком, розвиваючи правила заміщення все далі і далі… Підростаючи, ми забуваємо, що хотіли грати з людиною,- люди стають нам не потрібними. Чогось хочеться – а чого саме вже не знаєш, тут і починається гонитва за новими "кубиками". Шмотки, техніка, квартири, підприємства – це все ті самі "кубики, на ім`я…". Тільки коли людина надовго залишається сам на сам із собою, вона починає відчувати безцільність гонитви. Відчувати, але не розуміти. Зазвичай, вже пізно, і згадати, що ми хотіли, майже неможливо.

 

Мы расходимся снова по разным углам.. Как враги...

Забывая  опять все что было , что  есть,  все что будет.

Не решишся ударить меня ?.... Так значит беги.

Ведь за бегство от боли тебя никогда не осудят.