Автор:Валерій Зацепін, економічний оглядач, спеціально для Inpress.ua
30 травня 2013, 09:00 380 0
(переклад Гугла, тому десь чому)

Любити Батьківщину по-справжньому - це значить не тільки починати день з її співу гімну (нехай навіть і державною мовою), а в День Незалежності гуляти виключно у вишиванці...
На жаль - для справжнього патріота сьогодні цього далеко не достатньо. Любити Батьківщину в сучасних нам капіталістичних реаліях - значить вчасно і, по можливості, чесно платити податки.

Гроші замість почуттів
Подібне визначення істинного патріотизму виглядає парадоксальним тільки на перший погляд, бо є найбільш прагматичним поясненням його суті, на відміну від інших, які на дев'ять десятих складаються з ідеологічних догм і емоційних абстракцій.
Отже - громадянин любить, щоб його життя, власність і інтереси були захищені - як всередині країни, так і за її межами. Найбільш ефективним захисником усіх цих безумовних цінностей (ще з часів Великої Французької революції прикриваються гаслом захисту "прав і свобод") є сильна держава.
Але для того, щоб держава була сильною і могло допомогти своїм громадянам, йому необхідні... гроші, гроші і ще раз гроші, левова частина яких надходить саме в вигляді податків з кишень свідомих громадян.
Таким чином, платник податків розплачується не тільки за порівняно безпечне (хоча і не завжди безбідне) сьогоднішнє існування, але і за деяку тінь впевненості в завтрашньому дні (яка, погодимося, в Україні досить примарна).
Все разом і становить комплекс соціальних гарантій, які товариство отримує від держави в обмін на кошти, що надаються на утримання його представників - від письмоводителя у селищній раді до Президента.
Саме такі меркантильні - суто грошові - взаємини пов'язують суспільство з державою набагато більш міцно, ніж голі почуття (які не можуть бути особливо теплими за визначенням з обох сторін).
Зауважимо також, що ніщо так не сприяє об'єднанню нації і держави в цілому, як фіскальний патріотизм, відкидаючи можливість подвійного (потрійної і більше) громадянства за самою своєю економічною суттю. Адже серед власників двох (і більше) паспортів сьогодні навряд чи знайдуться бажаючі в повному обсязі сплачувати податки на утримання відразу двох (і більше) держапаратів...
Українці ж в цьому питанні пішли ще далі. Кажучи просто - наші співвітчизники (у тому числі - і проживають за кордоном) дуже бажають отримувати від держави ефективний захист і допомогу, однак при цьому не хочуть за це платити!
Результати такого "особливого" ставлення до настільки інтимного питання як сплата податків ми і бачимо сьогодні. Це - відсутність належних соціальних гарантій для населення всередині країни і вельми невисокий авторитет України як держави на міжнародній арені.
При цьому громадяни (від підробляють пенсіонерів до непрацюючих мільйонерів) посилено роблять вигляд, що чесно сплачують податки, а держава - настільки ж сумлінно прикидається, що може їх захистити - від зубожіння, хвороб, фінансових пірамід, міжнародних терористів тощо.
Причому, якщо великі українські буржуї "оптимізують" податки, відводячи мільярди в офшори, середній і малий бізнес намагається "домовитися" з фіскальними органами на місцях, а пересічні громадяни просто намагаються заробити один на одному пару сотень гривень (не сплачуючи ні копійки рідній державі) і при цьому - ще залізти в кишеню державі через велику дірку пільг.
Після цього всі без винятку скаржаться на низький рівень життя (малі можливості для бізнесу, відсутність якісної безкоштовної медицини/освіти та ін.) в "цій країні", але при цьому фактично продовжують... красти у "цієї країни" (точніше - у себе самих) щодо світле майбутнє, намагаючись прожрать його в сьогоденні. Щоб потім знову - скаржитися і ...красти: хто по-крупному, хто - за дрібниці.
Підсумок: в особистому плані середньостатистичний українець живе все краще. Не вірите? Порахуйте наскільки збільшилася кількість авто на дорогах та у дворах. І це - на тлі постійного подорожчання палива. Зауважимо, що значну частину серед цих авто становлять легковика бізнес-, а то і преміум-класу, офіційно належать "тимчасово безробітним"...
Додайте до цього число квадратних метрів (в окремих будинках і квартирах), реально припадає на середнього українця. А також - скільки у нього так званої "інвестиційної нерухомості, яка очікує чергового зльоту цін на ринку і скільки квартир під здачу (без сплати податків, зрозуміло).
Цілком природно, що на тлі безперервного зростання "чорних" і "сірих" доходів практично всіх груп населення України, офіційні зарплати (особливо в бюджетній сфері) збільшуються куди як більш скромними темпами.
Настільки ж смішними (навіть у порівнянні з нашими найближчими сусідами) виглядають і зарплати українських силовиків (армія, МВС, СБУ), покликаних захищати суспільство, яке може, але не хоче за це платити.
Ну, а порівняно невисокі офіційні доходи чиновників з певного рівня все ж непогано компенсуються можливістю брати хабарі. Однак це аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та підвищенню авторитету держави як всередині держави, так і за її межами.
До речі, це спостерігається вже на третьому десятку років української "незалежності", тобто в той час, коли більшість не тільки пост-соціалістичних, але і пост-радянських держав вже успішно перехворіли цією дитячою хворобою.
Платники податків (всіх масштабів) більшості молодих демократій просто змушені були зрозуміти, що без вкладення своїх кревних у зміцнення держави, розраховувати на отримання якого-небудь задоволення від спілкування з ним, щонайменше, наївно.
Однак настільки ж наївно припускати, ніби до цієї простої думки суспільство (в будь-якій країні) приходить самостійно, виключно в силу своєї вродженої свідомості. Щоб по-справжньому (гаманцем) полюбити свою капіталістичну Батьківщину, народу деколи необхідна допомога - яких зовнішніх обставин (фінансові кризи, стихійні лиха, війни та інші катаклізми), або рідної держави, яке може переконати його в необхідності такого сильного почуття. Причому самими різними методами.
Якщо в'їхати у владу на протестних настроях ще можна, то втриматися у владі на них не можна. Для цього потрібно вже використані протестні настрої погасити і перетворити "революційну" натовп настільки ж слухняну масу податних одиниць, які (при грамотному до них ставлення) будуть плодитися, розмножуватися і справно платити податки, підтримуючи тим самим владу.
Ця проста істина справедлива для керівництва будь країни, причому поза залежно від його політичного забарвлення і сповідується ідеології. Секрет успіху простий - держава має створити умови, при яких великі власники не захотіли б занадто вже сильно ухилятися від сплати податків, а основна маса пересічних платників податків просто не змогла б цього зробити.

Для будь-якої політичної сили, яка б хотіла втримати владу в Україні, це означає:
1. Створення основних бюджетоутворюючих галузях та контролює їх великому капіталу комфортних умов роботи всередині країни та ефективний захист їх інтересів за кордоном (на світових ринках).
2. Формування порівняно чесних умов ігри держави з середнім та малим бізнесом, які б стимулювали їх зростання.
3. Поступальний розширення бази оподаткування на основну масу населення, в т.ч. на її додаткові, "неофіційні" доходи, які за своїм обсягом часом значно перевищують офіційні.
4. Ведення ефективного інформаційного супроводу проведених реформ, для отримання підтримки основної частини електорату і запобігання інформаційних диверсій політичних опонентів.
До речі, останній пункт особливо важливий, хоч і стоїть дещо осторонь від традиційних сфер інтересів "міцних господарників", які надмірно захоплюються "чистої" економікою. Адже в умовах нестійкого положення керівництва країни проведення будь-яких, навіть самих благодатних реформ без надійного інформаційного забезпечення приречене на безумовний провал.

Любов з криком та інші задоволення
Що ж стосується інших пунктів, то поки їх виконання супроводжує тільки власний успіх. Так, спроби стимулювати національний капітал поступово згорнути офшорні операції, що починалися керівництвом країни в 2010 - початку 2011 року, поки виявилися не дуже вдалими. Зокрема, потік реінвестицій з офшорів (наприклад, з Кіпру), помітно знизився після зміни влади в 2010 році, потім знову набрав силу і в даний час продовжує зростати випереджаючими темпами.
Сумнівною по своїй ефективності представляється і спроба ввести в дію в Україні так званий "податок на розкіш" - тобто фактично переконати великих власників піти на самооподаткування додатковим податком. Економічна складова подібного кроку (додаткові доходи в бюджет) поки виглядає вельми примарно, а PR-складова (яка могла б сприяти деякому зниженню соціальної напруги в країні) за три роки так і не отримала розвитку.
Несподівано більш ефективними виявилися дії нової влади по відношенню до "дрібним крамарям" - представникам середнього і малого бізнесу, на яких українська опозиція розраховувала й як на потенційних фінансових донорів, і як на справних постачальників гарматного м'яса для чергової "революції".
Незважаючи на всю запеклу критику і прогнози чергового апокаліпсису влади, запровадження норм нового Податкового Кодексу сприяло не тільки зростанню збору податків, але і помітного збільшення кількості дрібних підприємців. Замість того, щоб втрачати час (а значить - гроші) в якості масовки на "Податковому Майдані", вони вважали за краще зіграти з державою за новими правилами (і заробити при цьому). Судячи з усього, задоволеними залишилися обидві сторони.
Наприклад, згідно з офіційною інформацією Міністерства податків і зборів, тільки в січні-лютому 2013 року, бізнесмени самостійно нарахували і виплатили державі 995,1 млн. грн. єдиного податку, що майже в три рази (!) більше, ніж отримав від них бюджет за аналогічний період минулого року (346,2 млн. грн.). А за підсумками перших чотирьох місяців ця сума перевалила за мільярд (1,7 млрд. грн.)
Кількість офіційно зареєстрованих індивідуальних підприємців за підсумками минулого, 2012 року, збільшилася на 130 тис. чоловік (до 1 млн. 200 тис.)
Таким чином, при трохи більш ніж 10%-м зростання лав "дрібних крамарів", добровільні податкові надходження від них зросли на 300% - цілком достатньо для того, щоб говорити якщо не про повну фіскальної відданості середнього і малого бізнесу, то, принаймні, про його відносної лояльності до діючої влади.
Що ж стосується посилення податкового уваги до доходів широких мас "маленьких" українців, то в цій галузі держава поки діє з наполегливістю асфальтоукладача: тихо, повільно, невідворотно і... з майже такою ж грацією.
Одним з перших сигналів цього тихого настання стало формування єдиного реєстру нерухомостіз внесенням в нього докладної інформації про її власників і введення настільки ж єдиної системи її оцінки (ближче до ринкової). Таким чином готується атака на найбільш прибутковий (масовий) сектор тіньових доходів наших співгромадян - торгівля і оренда нерухомістю, на якій сьогодні так чи інакше заробляють мільйони українців, вважаючи за краще нічого не платити державі.
Ефектним (і ефективним) продовженням такого курсу може стати складання єдиного реєстру громадян пільгових категорій (з перевіркою кожного з пільговиків), яке намічено керівництвом країни на найближчий час. Хоча тема оптимізації кількості пільг в Україні (з їх поступовою заміною на адресну грошову допомогу) і виходить за рамки даної публікації, цей процес самим безпосереднім чином пов'язаний зі здійсненням фіскальної політики.
Справа в тому, що після "чистки рядів" пільговиків, багато бізнесменів-індивідуали та цілі підприємства позбудуться можливості недоплачувати податки державі. Це навряд чи викличе у "скривджених" особливий ентузіазм - навіть якщо з'ясується, що протягом довгих років вони користувалися податковими пільгами незаконно, тобто по суті залазили в кишеню своїм більш законослухняним співвітчизникам...
Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни. За попередніми даними, "всенародне" обговорення такого законопроекту почнеться вже в цьому, 2013 році, а практична реалізація - вже в 2014-му (після того, як буде зібрана вся відсутня інформація про неофіційних джерелах доходу громадян).
У тому, що подібна податкова революція (вже без лапок) в Україні рано чи пізно станеться - сумніватися не доводиться. Адже декларують свої доходи громадяни більшості розвинених капіталістичних демократій, суспільство яких ми так прагнемо потрапити. Ось тільки заявлені керівництвом країни строки (за рік до президентських виборів) викликають деякі сумніви.
Вже зараз можна уявити, який вой піднімуть з цього приводу найбільш "незалежні" мас-медіа України, які перебувають на повному утриманні різних опозиційних сил та їхніх зарубіжних спонсорів. Дивуватися цьому не доводиться - втім, як і того, що чинна влада вже звикла давати своїм опонентам козирі в самий незручний для себе момент.
Що ж - тим виразніше буде видна роль ефективної інформаційної підтримки перетворень, без якої боротьба за уми і гаманці платників податків загрожує виплеснутися з інформаційного простору в простір реальне - тобто просто на вулиці...
http://inpress.ua/ru/economics/10953-nalogi-i-my-kak-nauchit-ukraintsev-lyubit-rodinu

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:55
Бажаю автору усамітнитись у такій державі, де "Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни." Не перетворюйте життя у зону, а робіть так, щоб податки ставало вигідно платити добровільно - це дуже складно, але можливо, якщо таким розумноподібним базіканням буде не місце в головах справді розумних людей.

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:49
Автор статті нагадує мені нашу сучасну освіту в Україні: знання дає начебто розумні, але толку від них мало для легкого працевлаштування і життя реального.
Також не треба підміняти поняття: "сплати податків" там, де реально йде примусове "здирання податі"
Державі податки активно сплачують тоді, коли держава підконтрольна платнику і він реально відчуває це. Коли ж бюджет в наглу розкрадають - тільки дурень буде сплачувати податки добровільно і за тими принципами, що задекларовано тут. Сучасна держава скоріше є насосом викачування статків з населення, чим гарант його добробуту, тому: "наша песня хороша - начинай сначала"

     

Все почалося 7 квітня 1961 року, коли газета «Літературна Україна» на всю четверту сторінку оголошувала: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Під цим промовистим заголовком йшли 15 віршів і світлина  самого Миколи Вінграновського, молодого й невідомого тоді поета. Серед поезій публікувалися твори «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші, що згодом власне й увійшли до класики української літератури.
Далі – 5 травня –  «Літературна Україна» опублікувала «Вірші лікаря Віталія Коротича», 18 липня — «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча, а 17 вересня вийшла «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала...

З цих публікацій і почалося творче життя відомих письменників. А що вже поезія Миколи Вінграновського й Івана Драча спричинили гостру полеміку серед літераторів, то це стало свідченням того, що в високу літературу прийшли неперебутні постатті з яскраво вираженим письменницьким талантом.

Взагалі, шлях від першої публікації до останньої не завжди прямий та гладенький, він часто-густо усіяний всеможливими несподіванками долі та звивистими стежками,  не завжди трапляються на цьому шляху пахучі квіти та трави, шир степів та вир космосу, буває, на цьому шляху й нерозуміння, неприємні зиґзази та глухі кутки... Але щоб там не казали, письменницький шлях завжди цікавий та несподіваний, адже завжди несе відкриття та плідну працю.

У випадку з творчим шляхом Миколи Вінграновського доля подарувала йому спробувати й розкрити свій

талант у декількох галузях мистецтва. Він писав вірші – і за життя опублікував майже десяток поетичних збірок. Серед них перша «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року, а за нею інші – «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990), «З обійнятих тобою днів» (1993), «Любове, не прощавай!» (1997). Також він творив прозу – і з-під його пера вийшли книги оповідань та повістей і роман «Северин Наливайко». Він знімав кіно – і в його творчому доробку є майже два десятки ігрових та документальних фільмів. Це і художні фільми  «Дочка Стратіона» (1964, у співавторстві з В. Левіним), «Ескадра повертає на Захід» (1966, у співавторстві), «Берег надії» (1967), у якому він зіграв роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970, роль Несвятипаски), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), і  документальні стрічки «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденник О. П. Довженка» (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою), «Довженко. Щоденник 1941–1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Миколі Вінграновському навіть пощастило знятися у ролі Івана Орлюка в картині «Повість полум’яних літ» Олександра Довженка, у твочій майстерні котрого він навчався у Московському інституті кінематографії (ВДІК). Тому сміливо можна сказати, що Миколі Вінграновському пощастило виразити свій творчий геній у всеможливих іпостасях мистецтва.

Оскільки він був чудовим кінорежисером, то можна також припустити, що він бачив світ, як кіно: один епізод змінювався іншим, а драматургічна канва долі вела його по світу, знайомлячи з цікавими людьми і даруючи неперебутні події. І все, що бачив, з ким зустрічався на своєму шляху Микола Вінграновський, він фіксував на папері, заримовуючи у  вишукані рими та відтворюючи у прозових текстах. Так, наприклад, як яскравий повнометражний фільм сприймається його роман «Северин Наливайко», у якому постають реальні історичні особи та події. Читач немов на екрані бачить героїчні та трагічні моменти життя  легендарного гетьмана. А кожен епізод складається в підсвідомий відеоряд, і читаючи, можна побачити й навіть відчути повітря кожного епізоду...

М. Вінграновський з кінокамерою

Перша збірка Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» вийшла 1962 року, а останній прижиттєвий тритомник у 2004 році у Тернопільському видавництві «Богдан». І цей тритомник цікавий тим, що в ньому зібрано і упорядковано самим автором те, що він вважав найважливішим у своїй літературній творчості. Тритомник Миколи Вінграновського став тим підсумком усіх найкращих і найвагоміших творів, що письменник зміг виділити із власної творчості.

Повістю статтю читайте на сайті ХайВей:

http://h.ua/story/377423/

Вернулся из велотрипа по Финляндии, который буквально перевернул мое отношение к финнам.

От редакции. Обращаем ваше внимание, что тексты, опубликованные в рубрике «Личный опыт», написаны читателями «Газеты.Ru». Редакция не всегда разделяет их точку зрения.

Маршрут проходил по финской провинции, дороги — грунтовые. Ночевки — вне кемпингов. Не многие знают, но вставать с палаткой в Финляндии можно везде. Граница и таможня на велосипеде проходятся за пять минут без очереди (Привет, автомобилисты!). Сразу от границы начинаются велодорожки, но дальше в деревенской части страны асфальта и прочих удобств нет.

О финской дорожной инфраструктуре написано много, как и о самих финнах, которые в разных «Особенностях национальной рыбалки», да и в нашем сознании в основном предстают некими неотесанными, пьяными увальнями. А любая страна — это люди, вот они-то меня и удивили. Вот несколько эпизодов интересных с культурологической точки зрения: мы приехали в музей деревянного зодчества в Иматре, но облом, он оказался закрыт до июня. Встретили хозяина, возившегося с машиной. Он открыл музей — все избы старые финские с деревенской утварью, приветливо сказал: «Смотрите» и ушел обратно в машину.

Ни слова о деньгах и никакого страха за драгоценное музейное имущество, как в наших Кижах и прочих музеях, где в каждой комнате по смотрителю.

Вторая история: девушка, торговавшая мороженным, заметила, что мы рассматриваем карту и подошла узнать, все ли в порядке. И когда не смогла нам помочь, закрыла свой киоск (!) и решила позвать маму, сидевшую неподалеку, чтобы та подсказала. Пришла мама, которая говорила немного по-русски, и помогла и даже откуда-то принесла и подарила более подробную карту. Вроде мелочи, да? Но приятно.

Но и на этом наш культурный экспириенс не закончился. Уже под ночь, проехав более 80 километров по сельским дорогам, в районе Суокумы нам никак не удавалось найти выход к озеру. Слишком много тропинок и тропок. Решили ловить редкие в этих местах машины, чтобы спросить дорогу. Остановилась первая же (!) машина. Водитель — голый по пояс рыжебородый финн, а с ним его миловидная подруга. Мы объяснили проблему, что хотим переночевать у озера, вдали от людей и ближе к воде. Проблему они поняли. Стали пытаться чертить карту. Не получилось. Попросили подождать десять минут. Уехали и что вы думаете — вернулись на велосипедах!! И проводили нас несколько километров по лесным дорогам к озеру. Эта пара живет на хуторе и разводит лошадей. Мы видели прекрасных коней в поле неподалеку.

Ну и последняя история: после утренних шестидесяти километров под палящим солнцем, мы попросили воды у одного из фермеров, работавших в поле. Фермер не отрываясь от работы указал рукой на свой дом: «Идите и налейте на кухне». Офигеть! Думаете, это мелочи? Но это ведь ни какая-то там Германия, это Финляндия здесь под боком, рядом с русской границей, и как другая планета!

Каким образом? Почему так? Находясь там, я постоянно задавал себе эти вопросы. И мой внутренний патриотизм и мою национальную гордость постоянно подтачивало мерзкое чувство несостоятельности и ущербности.

Вот та же природа по обе стороны границы, те же березки, сосенки, каменистые склоны и болота. Конечно, северная природа не самая удобная для взращивания разных культур и животноводства (так у нас обычно оправдываются), но в Финляндии поля распаханы, везде хутора с прекрасным хозяйством. Люди разводят лошадей, кто-то коз и коров. Везде почтовые ящики со свежими газетами.

Дома не заперты. Чистота на дорогах – ни мусора, ничего. У каждого озера лодки и домики для барбекю общего пользования. В городах покрупнее велодорожки, никак не пересекающиеся с автомобильными.

Полицию за всю поездку мы не видели ни разу. Общее ощущение, что явно нация взяла и сделала все под себя, для своего кайфа и удобства. Природа не угроблена – за одну короткую поездку можно увидеть зайцев, лис, сов. У нас, к примеру, за десять лет я один раз только встретил лису. Зато полицию с многочисленными КПП в приграничных областях встречаю постоянно. Пять раз проверяли паспорт, начиная с Лесогорска. Интересно, зачем? Два раза пытались сознательно напугать или сбить на машине. Натравливали собак.

Я уже ничему не удивляюсь, много лет путешествую по России. Но к иллюстрации рассказа о Финляндии приведу несколько коротких свежих эпизодов «российского гостеприимства» (из множества) за этот только-только начавшийся велосезон.

На майские ездили недалеко от Хийтолы по северному берегу Ладоги, увидели пожар в полях и одиноко стоящий домик, к которому подбирался огонь. Поехали по дорожке к домику предупредить о надвигающейся опасности. Выбежала бабка и не дав нам рта раскрыть сразу: «Что вы тут забыли? Это дорога не проезжая. Убирайтесь вон!!!». Сказали, что предупредить о пожаре за домом. Поджала губы: «Посмотрим. А вы уезжайте».

Второй эпизод: прокололся, отстал от товарищей, пытался застопить машину, чтобы уточнить маршрут. Я простоял час, проехало мимо около сорока машин, прежде чем остановилась раздолбанная девятка, и та с ветераном войны, глухим на одно ухо, который все-таки помог.

И третий эпизод: под Каменогорском — выехали из дичайшего леса к какой-то усадьбе с фонтанами и с красивым домом — решили спросить о том, куда дальше ведет дорога — выскочил жирный хозяин со свинячими глазками, в которых так и читается вечный застрявший страх, что вот даже спрятавшись в этой глуши с наворованными деньгами, его рано или поздно найдут и спросят «Откуда?».

И конечно из его глотки вырвались вместо приветствий сразу угрозы: «Что вы тут ездите? Сейчас собак спущу. Пошли вон!». Вот такой вот контраст, вот такое «гостеприимство». Вот из-за этого, путешествуя по Финляндии, я думал в основном о нашей с вами родине.

И когда ехал обратно, уже в Ленинградской области, по-другому смотрел вокруг — на эти свалки, мусор, разруху. Обращал внимание, что нет ни одного вспаханного поля по дороге. В основном или пустые деревни или грязнущие заводы и комбинаты (привет Светогорск!) или частные дома с припаркованными джипами и высоченными заборами, вокруг которых свалка из мусора, валяющихся шин и прочей нечисти.

Все подходы к озерам загажены так, что страшно подойти. А чаще не подойти по другой причине — все озера и даже весь север Ладоги нелегально застроены. У всех собаки и джипы. А места общего пользования с таким количеством мусора, что сколько мы не пытались его вывозить на своих велосипедах, иногда таща по три дня мусорные мешки — этот мусор не иссякаем. Что говорить, если даже таможенная, еще закрытая, территория с русской стороны в Брусничном — загажена так, что словами не описать.

Вот и вопрос: как с этим жить?

http://www.gazeta.ru/travel/2013/05/29_e_5361273.shtml

Автор трафарету з простреленим Януковичем Володимир Никоненко, що зараз відбуває покарання в Конотопській трудовій колонії, звернувся з листом до всіх громадян з проханням допомогти.

Він зазначає, що у випадку, якщо знайдеться установа в Києві, яка буде згодна офіційно взяти його на роботу, то він вийде на волю вже в серпні місяці. Установа має написати заяву, в якій зобов’язується взяти його до себе і протримати його до кінця терміну, на який засудили хлопця.

При потребі, Володимир може надати резюме.

Перевірка його працевлаштування може відбутися в будь-який момент.
Володимиру Никоненку 25 років. Освіта незакінчена вища. До ув’язнення навчався на 4му курсі КНЕУ по спеціальності маркетолога. Відслужив в армії у прикордонних військах.

Засуджений 14 січня Зарічним судом до 1 року трудової колонії за нанесення графіті із зображенням Януковича з червоною плямою в лобі. 28 березня Апеляційний суд підтвердив вирок і з 12 квітня 2013 року перебуває в ув’язненні.

Після вироку такі ж графіті почали масово з’являтися по всій Україні, а також пройшов ряд на підтримку Сумських політв’язнів.

Звертайтесь:

093-21-56-855 Тицький Богдан

066 990 13 93 – Рибалко Андрій

[email protected]

Увага! Хакери зламали доступ до документації, яка буде ухвалюватись на самiтiв СНД. В документах йдеться про намiри глав-держав СНД спiльно обороняти й охороняти нашi кордони. Янукович фактично злив Україну Росії. Секретнi документи виконкому СНД можна почитати за цим посиланням:
http://imgur.com/a/qW4LB#0

В-третьих, Украина "декларирует намерения соблюдать принципы, зафиксированные в документах, формирующих договорно-правовую базу Таможенного союза и Единого экономического пространства, и воздерживаться от действий и заявлений, направленных против интересов Таможенного союза и Единого экономического пространства".

Почему туповатый уголовник должен решать за весь народ Украины?
Почему Хам за счет всего народа решает сугубо свои интересы?

Украине предоставляется возможность присутствовать на заседаниях Высшего Евразийского экономического совета, Совета Евразийской экономической комиссий и коллегии Евразийской экономической комиссии. Об этом говорится в одобренном в Астане на заседании Высшего Евразийского экономического совета на уровне глав государств проекте "Меморандума об углублении взаимодействия между Евразийской экономической комиссией и Украиной", который публикует ZN.UA.

В соответствии с текстом документа, во-первых, Украине предоставляется возможность присутствовать на открытых заседаниях Высшего Евразийского экономического совета; на открытых заседаниях Совета Евразийской экономической комиссий без права участия в принятий решений; на заседаниях Коллегии Евразийской экономической комиссии без права участия в принятий решений; а также направлять свои предложения в Евразийскую экономическую комиссию.

Во-вторых, Украина "вправе получать копии документов, принятых Высшим Евразийским экономическим советом и Евразийской экономической комиссией, за исключением документов, содержащих информацию ограниченного распространения (конфиденциальных и для служебного пользования)".

В-третьих, Украина "декларирует намерения соблюдать принципы, зафиксированные в документах, формирующих договорно-правовую базу Таможенного союза и Единого экономического пространства, и воздерживаться от действий и заявлений, направленных против интересов Таможенного союза и Единого экономического пространства".

В-четвертых, "в целях обеспечения взаимодействия в рамках настоящего Меморандума и обсуждения вопросов, связанных с дальнейшим углублением сотрудничества, Украина определяет своего представителя, наделенного необходимыми полномочиями".

В-пятых, в тексте документа говорится о том, что "меморандум не является международным договором и не создает прав и обязательств, регулируемых международным правом".

Также в проекте документа предусматривается, что меморандум будет применяться с даты его подписания.

Документ должен быть подписан премьер-министром Украины Николаем Азаровым в Минске 31 мая во время заседания Совета глав правительств СНГ. По информации ZN.UA переговоры по согласованию текста меморандума продолжаются и в окончательный текст документа могут быть внесены изменения. Со стороны Евразийской экономической комиссии переговоры ведет глава коллегии Виктор Христенко. Украинскую делегацию возглавляет глава рабочей группы по взаимодействию с Таможенным союзом, вице-премьер Юрий Бойко.

І як вам заява Януковича про те, що Україна вступає в Митний союз , хай навіть поки в статусі спосторігача ?

Западные государства равнодушно смотрят на то, как Украина и Россия сваливаются в мощныйкризис.

Об этом заявил в своей лекции «Постсоветский полумрак» президент Институт переходных демократий Брюс Джексон.

«Новости, что два крупнейших государства постсоветского пространства оказались над пропастью, не вызовут период поиска души среди политиков. Редакционные полосы газет не спросят: «Как мы могли так плохо относиться к Украине и России?», — заявил американский аналитик.

Более того, он считает, что «сторонники демократии и защитники прав человека будут рады, что Украина Януковича может распасться. Сторонники жесткого курса в политике обеих партий Вашингтона будут рады, что «Газпром» выходит из бизнеса и что ворота Москвы вскоре откроются для объединенных войск Запада».

Джексон отмечает, что общественное мнение на Западе, после «неуместного энтузиазма к разным революционным переменам в 2004—2005 годах сменилось безразличием к тому, что будет с Россией и Украиной».

По его мнению, «эта самоуспокоенность основывается на чрезвычайном разочаровании политическими событиями во всем постсоветском мире и усиливается серьезными геоэкономическими факторами».

«В Вашингтоне бытует мнение, что наша новообнаруженная энергетическая независимость делает постсоветский мир менее важным, что наша кризисная экономика ограничивает наши интересы в Европе и что подъем Азии отвлекает наш интерес в другую сторону», — утверждает президент Института переходных демократий.

Он отмечает, что «на протяжении менее десятилетия западные политики вначале верили, что демократия обязательно будет иметь триумф в постсоветском мире, затем они начали демонстрировать убежденность в том, что упадок и дезинтеграция стали просто неизбежными. В первом случае уверенность явилась причиной политической активности, а во втором — для оправдания дипломатической бездеятельности»,

Джексон делает вывод, что оба подхода неверны: «В обеих политиках мы неверно истолковываем Восток», — говорит он.

«Отчаянное положение постсоветского мира, как минимум, плохая новость для Европы и США. Предположительно, Великая рецессия в Украине и России может оказаться пагубной для Запада. Наше влияние на политические события не усилится, оно исчезнет вообще. Упадок в экономике Путина не сделает Россию более понятливой и трудолюбивой, а породит еще более непредсказуемого и опасного соседа», — резюмирует американский стратег.

Полные тезисы его лекции можно прочитать здесь

Напомним, что Брюс Джексон является выходцем из семьи профессиональных разведчиков: его отец Уильям Хардинг Джексон в 1951 — 1956 годах работал заместителем директора ЦРУ. Сам Брюс Джексон с 1979 года служил в военной разведке армии США. С 1990 года перешел на работу в компанию «Lehman Brothers», занимался собственности исследованиями в области собственности и торговых операций. С 1993 года работал в компании «Локхид Мартин» в качестве вице-президента по стратегии и планированию. В 2002 году основал институт переходных демократий, который возглавляет по настоящее время.

С 1995 года принимал участие в ряде избирательных кампаний на стороне республиконской партии. В 2000 году был председателем комитета по внешней политикии в избирательной кампании Джорджа Буша. В 2008 году возглавил консультационную группу по внешней политике в избирательной кампании Джона Маккейна.

Основной деятельностью Брюса Джексона является поддержка восточноевропейских государств по их вступлению в НАТО. В 2002 году он, возглавляя неоконсеквативную неправительственную организацию «Комитет по освобождению Ирака», организовал так называемое «Письмо 10», котором руководители 10 восточноевропейских стран высказались в поддержку планов США по вторжению в Ирак.

Во время выборов президента Грузии он входил в избирательный штаб Михаила Саакашвили.

Пресс-секретарь Путина Дмитрий Песков блога Навального не читал, но выразился в том смысле, что там все ерунда. Так сказать, не читал, но арестую.

Сначала позвольте мне маленькое отступление.

Самое первое ощущение от России у меня в последние годы: из России уезжают люди. Из России уезжают русские, и ее заселяют таджики, но это уже отдельная история. Вокруг меня уезжают все. Если позволяет состояние — уезжают сами. Знакомый бизнесмен говорит: «Все, жить перебираюсь в Болгарию. Бизнес будет в России, а жить буду в Болгарии. Я не могу жить в унижающих человека условиях. Одни пробки чего стоят».

Очень часто уезжают те, кто заработал немного денег и не выдерживает в этой среде. Бизнесмен из Перми улетает из России, говорит мне: «Все, я больше не могу. У меня фабрика производила чулки-носки, стояло новое оборудование, работали три сотни человек. Меня вызвали в адмнистрацию и говорят: “Почему они работают в неурочное время?“. К черту. Оборудование уезжает в Узбекистан, фабрику сдаю под склад, буду стричь купоны и жить у моря».

Уезжают те, у кого профессия позволяет. Айтишник летит на Кипр, говорит: «Я здесь работаю, здесь есть солнце и нет пробок».

Я приехала в Литву: мой любимый писатель Макс Фрай, она же Светлана Мартынчик, перебралась четыре года назад в Вильнюс и о Москве вспоминает с ужасом. Кстати, это к вопросу о необыкновенном притеснении русских в Литве. Борис Акунин на митинги прилетает из Франции. Андрей Мальгин перебрался в Италию и оттуда ведет один из самых лучших российских блогов в ЖЖ. Антон Носик живет наполовину в Индии.Кого держит в России бизнес — усылают родителей. Детей.

Едут не только молодые, это само собой. Приятель, уже немолодой человек, работает 24 часа в сутки, чтобы иметь доход 3 тыс. долл. в месяц, расказывает, как жена с ребенком будут жить в домике в Бретани, и какая там школа хорошая, и насколько продукты дешевле.

Я об олигархах не говорю. Я о путинских дружках не говорю. Понятно, что гражданин Финляндии Тимченко живет на вилле в Швейцарии, а главы госбанков плавают на собственных яхтах. Я о том, что на наших глазах каждый, кто самостоятельно зарабатывает, в той или иной степени покидает Россию, и, заметим, львиную часть заработанных денег он тратит на дом за границей.

Причина проста: Россия при Путине стала страной, непригодной для проживания. Мы — страна третьего мира.

Первое, что происходит с человеком, когда он прилетает из-за границы в Москву — он попадает в пробку. Это совсем другая пробка, чем за границей. Пробка в Нью-Йорке означает, что при свободной дороге тебе полчаса до JFK, а если час пик, то надо закладывать час. А пробка в Москве означает, что, может, понадобится полчаса, а может, четыре. Проблема не в количестве времени, проблема в неопределенности. Ты точно знаешь, сколько времени едет нью-йоркская или тель-авивская пробка, но ты не знаешь, сколько едете московская. Если Путин куда-то поехал, можно простоять шесть часов, как с куста. Есть еще два города в мире, где похожие пробки. Это Мумбаи и Каир. Но это города в странах третьего мира с чудовищным популяционным давлением. Москва — это город третьего мира.Ты едешь в пробке и видишь гаишников. Я их не видела ни в одной стране мира, кроме России и Боливии. Ты видишь оккупантов, которые стоят по обочинам и, не стесняясь, собирают с населения дань. Это знак абсолютного рабства. Ты приехал из свободной страны, и первое, что ты видишь — стада дорожных вшей, сосуших деньги с машин.

Недавно я проехала в машине от Петрозаводска до Москвы. По дороге я не видела ни одного дома, в котором можно было бы жить. Ни одного. Потом я поехала на машине по острову Пуэрто-Рико. «Нищие пуэрториканцы» — был такой штамп 50-х годов. Остров небольшой, но километров 300 мы за рулем проехали. На протяжении этих 300 км я не видела ни одного дома, в котором жить было бы нельзя. Прекрасные двухэтажные дома, увитые зеленью, со всеми удобствами. Что Пуэрто-Рико! Это все-таки часть США. Едешь по острову Гренада, дом каждого чернокожего крестьянина с двумя гвоздичными деревьями и парочкой какао во дворе — заглядение.

Мы живем хуже, чем страны третьего мира. Люди уезжают, потому что от этих вещей не отгородишься. Можно на заработанные деньги сделать отличную квартиру, но ты из нее выходишь и попадаешь в заблеванный подъезд. Можно построить очень высокий забор на Рублевке, но твои дети выходят за этот забор, садятся в машину — и в них на встречке влетает какой-нибудь майор из управления «К».Вот этот чудовищный разрыв в уровне жизни не между Россией и США, а между Россией и Гренадой, Россией и Литвой, Россией и Китаем — все это произошло на наших глазах при Путине. При Путине Россия получила 1,5 трлн нефтедолларов и практически не построила дорог. Китай за это время строил по 5-6 тыс. км хайвеев в год и обладает сейчас второй по величине дорожной сетью после США.

При всем при этом постоянно слышишь о каких-то фантастических тратах на самые безумные проекты. В России нет асфальтированной дороги, соединяющей Москву и Владивосток. С трассы Чита-Хабаровск, по которой проехался Путин на желтой «ладе», после его проезда сняли асфальт. К его проезду положили, потом сняли. Зато ты слышишь, что открыт мост на остров Русский. Два моста общей ценой 2 млрд долл. до острова, где живет 5 тыс. человек и где нет источников воды. В Китае в ту же цену обошелся мост через залив Чанчжоувань длиной 35,6 км. У нас снесло город Крымск. Это катастрофа, которая может случиться только в стране третьего мира. Две ее составляющие: нахаловка, выстренная в пойме реки, которую затапливало четыре раза за последние десять лет. И чиновники, которые, получив за 4 часа предупреждение о потопе, просто не сделали ничего. Это — чистый Гаити. Рядом, в том же Краснодарском крае, на безумные, бесполезные и сверхдорогие олимпийские объекты тратят миллиарды. Рядом построили совмещенную автомобильную и железную дорогу от Адлера до Красной поляны за 242 млрд рублей. Это единственная в мире одноразовая железная дорога. Ее единственное назначение: во время зимней Олимпиады обеспечить перевозку пассажиров к Красной поляне. Ни до, ни после она не понадобится вообще. Тот пассажиропоток, который поедет в любое другое время в Красную поляну кататься на лыжах, полностью перевозится автомобильной дорогой.

242 млрд рублей. Вопрос: сколько раз за эти деньги можно было отстроить город Крымск, чтобы люди жили не в пойме?

А теперь я перехожу к сути дела. Из России бегут люди. Кто может, бежит сам, кто не может, вывозит детей и родителей. Они знают, что в путинской России жить нельзя. Зарабатывать деньги в ней можно, более того, нигде в мире нет таких норм прибыли, как в России. Но жить — нельзя. Россия перестала быть приспособлена для жизни. Мы превратились в страну третьего мира с точки зрения инфраструктуры и безопасности. У нас нет нормальных школ, больниц и университетов. Любое соприкосновение с государством требует денег, нервов и бумаг, и все больше и больше. Буквально любая часть свободного жизненного пространства заполняется бюрократическими инструкциями, как в запертой комнате кислород вытесняется углекислым газом.И вот когда люди, которые устроили России кирдык, объясняют нам, в чем проблема, они говорят: «Это потому, что вокруг враги». Запад нас не любит. Видимо, это Запад затопил Крымск. Агенты Запада пробрались в его администрацию и вредительски не сообщили жителям о потопе. Видимо, это Запад снял асфальт с дороги после проезда Путина и, вражески внедрившись в черепушки чиновников, побудил их строить мост в никуда на остров Русский. Видимо, это Запад расставляет гаишников-оккупантов на въездах в Москву и это агенты ЦРУ облучают путинских чиновников, чтобы те воровали миллирады. Их облучают, они воруют.И тогда у нас у всех рождается тот же вопрос, который родился у Алексея Навального: если виноват Запад, то чего же Бастрыкин покупает дом на Западе? Почему же тогда гражданин Финляндии Тимченко живет в Швейцарии?

Ни к кому другому у меня вопросов нет. К человеку, который за три тысячи долларов убивается, чтобы его жена и ребенок жили во Франции, у меня вопросов нет. К бизнесмену, который говорит: «Зарабатывать я буду здесь, а жить в Болгарии», — нет. Но к людям, которые на моих глазах убивают Россию, рассказывая, что это делает Запад, и сами же при этом покупают себе дома, виллы и яхты на Западе, у меня вопросы есть.
Игорь Шишков
Источник: ari.ru