Дивимось перший кліп, а потім плавно переходимо на інший.Хто не зрозумів, слухаємо ще раз, Русь повинна їм бити чолом.

А тепер починаємо боротися з фашистами.

Програма  партії, НСДАП, яка мала на меті побудувати «справжній соціалізм», а не той викривлений і перетворений на комунізм.

Головні ідеї

Австрія повинна приєднатися до Німеччини;

Завоювання нового життєвого простору для Німеччини;

Парламентська республіка повинна змінитися на владу фюрера, який буде працювати на благо Німеччини та її народу

«Майн Кампф» головна книга для населення Третього Рейху

Спробуйте замінити назви країн і гімн Держ.Думи не буде виглядати плагіатом.

«Главного русского Украины» общественники Крыма, приговорили к «вечному позору» и назвали «врагом русского народа»

«Народный трибунал», созданный общественниками Крыма, приговорил народного депутата Украины от Партии регионов Вадима Колесниченко к «вечному позору» и назвал «врагом русского народа». Авторы акции огласили «приговор» сегодня на пресс-конференции в Симферополе.

Об этом говорится в сообщении сайта NR2.ru .

«За предательство русских на Украине, борьбу за уничтожение Республики Крым, а также за дискредитацию и провал работы с российскими соотечественниками, развал и деморализацию русского движения на Украине объявить Колесниченко Вадима Васильевича врагом Русского народа и приговорить его к вечному позору», – говорится в документе.

При этом в «приговоре» особо отмечен ряд поступков и заявлений Колесниченко, которые, по мнению «Народного трибунала», дискредитируют его в глазах крымчан.

В частности, упоминается признание нардепа в том, что в 90-е годы прошлого века он приложил немало усилий для недопущения возвращения Крыма в состав России.

«Вот в чем я преуспел, так это в проведении большой кампании против отделения Крыма от Украины. Если кто-то считает это украинизацией, пожалуйста. Но я как юрист считал, что мы не имеем права это делать», – цитируют общественники интервью парламентария киевскому журналу «Власть денег».

Кроме того, нардепу вменили в вину героизацию пособников нацистов: «Колесниченко неоднократно «отличался» в различных неонацистских скандалах и был замечен в прославлении и героизации гитлеровских пособников. В 2008 году Колесниченко заявил, что «единственным и реальным борцом за независимость Украины» является командир УПА «Полесская Сечь» зондерфюрер СС Тарас Боровец по прозвищу Бульба. Пан Колесниченко даже договорился до того, что предложил чествовать данного «деятеля» на государственном уровне».

Крымские общественники также заявили о том, что «главный русский Украины» поддерживал гонения властей в отношении пророссийских активистов. В частности, он приветствовал депортацию президента Республики Крым Юрия Мешкова и еще до решения суда называл преступниками защитников Графской пристани в Севастополе, препятствовавших размещению там мемориальной таблички в честь поднятия украинских флагов на некоторых кораблях Черноморского флота.

В финальной части «Приговора» нардепу припомнили участие в разработке закона «Об основах государственной языковой политики». По мнению «Народного трибунала», закон никоим образом не защищает права русских, а, скорее, их реально ущемляет, поскольку низводит прежний статус русского языка, как языка межнационального общения, до уровня одного из языков национальных меньшинств.

Напомним, что во время своего последнего визита в Крым президент республики Юрий Мешков заявил о намерении создать Народный трибунал, который боролся бы за восстановление независимости полуострова. Учредителями организации выступили представители Русского общества Крыма, Русского союза молодёжи Крыма и Народного фронта «Севастополь-Крым-Россия».

Ранее «Трибунал» уже выносил приговоры «врагам русского народа». В частности, «вечного позора» удостоился лидер Русской общины Крыма Сергей Цеков.

Вадіку орден Пушкіна дали а вони 

• Цієї єдино конструктивної альтернативи очікує переважна частина українців. Абсолютна більшість хоче успішної економіки, прагне поширення української мови і спроможна сприйняти правдиву українську історію.

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити їй провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною та ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й усі державні чиновники сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця у світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

Предки-«бідолахи»?

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена влас­­ної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту і прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на її землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад і розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Та якщо не вдаватися в подробиці, виникають обґрунтовані запитання – як такий «безхребетний» народ зміг не лише втриматися на цій вузловій у геополітичному сенсі території, а й від сторіччя до сторіччя поширював власний життєвий простір за рахунок «войовничих та агресивних» сусідів? Чому ми досі велика нація з усіма шансами на великодержавний успіх, а наші історичні вороги зі степового кордону або канули в Лету, або перетворилися на маргінальні етнографічні релікти? Що забезпечило нам цей історичний успіх – невже миролюбність і нездатність до державотворення й панування?

Відповіді на ці запитання лежать на поверхні, попри те що їх уперто не хоче помічати історична наука. Якщо оцінювати українську історію об’єктивно, то наше минуле в цілому виглядає як перманентне військове змагання з усім навколишнім світом. Кожна сторінка української історії, як і кожен сантиметр української землі, политі нашою кров’ю, а ще більше кров’ю наших ворогів.

Gesta Ruthenorum (діяння українців) – це безперервні військові походи, завоювання, нищення ворогів та етнічна експансія. Історія України – це насамперед історія українських військових еліт (княжих дружин, руської шляхти, козацької старшини тощо), пасіонарності яких вистачало не лише на творення власних держав, а й наднаціональних імперій. Сенс усієї української історії полягає в цих великодержавних устремліннях. Наші предки були жорстокими завойовниками, творцями імперій та холоднокровними гнобителями чужинців, інакше вони не змогли б залишити нам у спадок того, що ми зараз маємо.

«Миролюбний» міф

Кабінетним історикам, котрі творили фундамент української історіографії впродовж мирного ХІХ ст., не до снаги було оцінити весь розмах нашого історичного буття, на яке вони дивилися виключно крізь призму соціальних потреб селянської маси. Саме історики народницької школи (починаючи від Антоновича та Грушевського) викреслили з нашої минувшини все агресивно-експансивне, героїчне та великодержавне, саме вони «позбавили» українську націю власних еліт, оголосивши їх зрадниками та виразниками чужих державних інтересів, навіть прояви всенародного піднесення, що виливались у війни за участю всього народу та масові повстання, на які так багата українська історія, наші історики розглядали як щось неприродне, як таке, що вибивалося з їхньої «хліборобсько-миролюбної» схеми, в якій українці були тільки об’єктом історичного процесу.

Сучасні історики, кожний у своїй галузі, помічають численні хиби «звичайної схеми». Але, критикуючи її в цих часткових питаннях, вони дотримуються загального погляду на інші проблеми, в яких не є фахівцями. Тож «звичайна схема» піддається точковій критиці, але зберігає загальне домінування в умах науковців, а слідом за ними – державних діячів та всієї нації. Якщо хтось хоче мати системне уявлення про українську історію, то так чи інакше мусить звертатися до «схеми Грушевського», оскільки рівноцінного їй наративу вітчизняна наука не створила.

Отже, потреба інтелектуального демонтажу «звичайної схеми» цілком очевидна. Для цього потрібне тотальне переосмислення більшості ключових проблем української історії. Така робота вимагатиме від творців нового погляду і фаховості та універсальних знань у різних галузях історичної науки, й особистої мужності в процесі боротьби з академічним офіціозом.

На наше переконання, ключовими проблемами української історії, що потребують докорінного перегляду, є такі:

1. Наше походження

Проблема етногенезу нашого народу потребує комплексного вивчення із залученням усіх можливих типів джерел (перш за все антропологічних та палеоантропологічних), зокрема й тих, які нині ігнорують через їх ефемерну «неполіткоректність». Слід рішуче відмовитися від спроб дослідити український етногенез на підставі винятково лінгвістичного чи археологічного матеріалу, даних етнографії чи письмової історії. Для нас очевидно, що нашими предками є не ті, хто розмовляв «праукраїнською» мовою чи мав подібні до наших звичаї та оздоблював посуд «українським» орнаментом, а таки ті, хто мав з нами спільну кров, хто передав нам свою генетику.

2. Витоки історії

З огляду на сказане вище, починати нашу історію слід із часу, щодо якого маємо достовірні відомості про антропологічну тотожність населення з сучасним центрально-українським (придніпровським) типом, до якого належить абсолютна більшість українців. Такий підхід дає змогу бачити витоки нашої історії та державної традиції у скіфській добі. Роботи антрополога В. Алєксєєва вказують на антропологічну тяглість населення північного Причорномор’я від скіфів-сколотів через середньовічних полян, древлян і сіверян до сучасних українців, а праці Б. Рибакова вказують на «царство Колоксая» як на перше східнослов’янське державне утворення. Що ж до лінгвістичного «аргументу» про іраномовність скіфів, можемо хіба повторити, що в будь-якому разі нашими предками є не ті, від кого ми успадкували мову, а ті, хто передав нам свої гени. Втім, варто згадати й про надзвичайну, фактично діалектну близькість давньослов’янської та давньоіранської мов, а також мішаний слов’янсько-іранський характер скіфської мови, доведений у роботах В. Абаєва.

3. Наше/не наше

Очевидно, що саме етнічно-антропологічна складова має вирішальне значення – і для вивчення більш давніх історичних епох, і щодо пізніших періодів нашої історії. Саме етнічний, а не формальний культурно- чи кон­­фесійно-лінгвістичний принцип має домінувати у визначенні, які особи, соціальні групи, історичні події та явища належать до української історії, які стосуються її лише дотично, а які зовсім до неї не належать. Із цієї точки зору безглуздими здаються спроби нинішніх українських істориків розглядати наше минуле виключно в географічній прив’язці до сучасних (ще урсрівських) кордонів. Адже поза межами «української» історії опиняються цілі епохи та регіони: Холмська, Перемиська, Берестейська та інші землі середньовічної Русі, завоювання козаками Сибіру й Кавказу, історія Дону й Кубані, українська колонізація євразійських чорноземів тощо. Натомість нам пропонують вивчати як «українську» історію Хозарського каганату, Золотої Орди та Кримського ханства.

4. Чиї герої?

Окремою проблемою є історія українських військово-політичних та інтелектуальних еліт, які зусиллями істориків-народників були щедро «роздаровані» нашим сусідам, відповідно до суто формальних (мовно-культурних чи конфесійних) критеріїв, так наче ці люди «були не з нашої крови, не з нашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадків». Очевидно, що кожна така постать, не кажучи вже про покоління представників української еліти, викреслених із нашої історії, мусить бути повернута в її контекст і посісти в ній належне місце. Це все наші люди, вони творили нашу історію й тому заслуговують на збереження пам’яті про них, а вже об’єктивна національна наука розбереться, хто є героєм, а хто не зовсім, і що рухало цими людьми в їхніх вчинках і помислах.

5. Терміни

Історична термінологія також вимагає значного переосмислення. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли питомі назви та визначення сприймаються як щось чуже – ледве не вороже, як, приміром – «Русь», «Росія», «старожитній народ руський», «русини», «руський язык», «словено-роський язык». Адже саме так називалися наші (й тільки наші!) країна, народ і мова протягом цілого тисячоліття. Те, що ми через політичні обставини впродовж останнього сторіччя користуємося іншою самоназвою, не робить давнє ім’я чужим і не дає підстав займатися перейменуванням – руського на українське. Відмовляючись від власних історичних назв на користь сусідів, які до них не мають жодного стосунку, ми втрачаємо левову частку власного минулого. Якщо так піде далі, то Русь, руський народ, руська мова стануть для нас таким самим геть чужим світом, як Скіфія-Сколотія. Наша сучасна «інтелектуальна» публіка щиро дивується, коли їй трапляються згадки про Петра Могилу як відновителя Русі, про запорозьких козаків як захисників Руської землі, про князя Костянтина Острозького як провідника руського народу. Й це попри те, що середньовічні літописи та офіційні документи, полемічна література та барокова поезія, автори політичних памфлетів («Історіи Русов») і художніх творів (Микола Гоголь) уперто й незмінно називають нашу Вітчизну «земля Руська» або «Русь», Київ Х–ХІІІ ст. і Львів XIV– XVII ст. були-таки столицями Русі, Богдан Хмельницький, як і згодом Іван Мазепа, ставили собі за мету здобути вольності саме для «народу руського», а перший із них прийняв 1648 року титул «Божою милостию великого государя Великия Росии».

6. «Не спільна» колиска

Попри всю термінологічну еквілібристику московських учених та доморощених прибічників «теорій» Поґодіна й «спільної колиски», історична спадщина Київської Русі належить лише нашому народові. Те, що наші історики програють інтелектуальне змагання за києво-руську спадщину представникам московського народу, виникнення якого припадає на ХІІІ–XIV ст., коли набрав обертів процес слов’янізації тамтешнього фіно-угорського населення, вказує з усією очевидністю на недолугість українського наукового офіціозу, який, маючи всі козирі на руках, не може дати собі ради з очевидними речами.

7. Імперія русів

«Історична спадщина» є не єдиною й навіть не головною проблемою у вивченні Київської Русі. Наші історики звикли трактувати останню як другорядне державне утворення на політичній мапі середньовічної Європи, таку собі багатовекторну Україну, що не знає, до кого прихилитися – чи то до Візантії, чи до Хозарії, чи до латинського Заходу. Не дивно, що центральна постать києво-руської історії – Святослав Завойовник перебуває на узбіччі наукових студій. Про полководця згадують, тільки жалкуючи за знищеним його військом Хозарським каганатом. Київських володарів уперто іменують князями, попри те що джерела титулують Святослава, Володимира, Ярослава, Романа Мстиславича та інших царями, каганами й самодержцями. Великодержавний характер Києво-Руської імперії всіляко маскують, агресивний характер її зовнішньої політики взагалі замовчують. Чого варте хоча б трактування русько-половецьких взаємин, які українські історики подають виключно як агресію степовиків супроти Русі, незважаючи на те що остання здійснила походів у Поле принаймні втричі більше, ніж було нападів половців на Руську землю. Київська Русь, безумовно, була одним із центрів тогочасного світу, а в багатьох чинниках (зокрема, у військовому мистецтві) посідала чільні позиції. Усвідомити це – означає розбудити в собі приспані великодержавні пориви та розгледіти майбутні обриси нової Києво-Руської імперії зі столицею над берегами Дніпра й державною територією від Балтики до Балкан і Кавказу.

8. Цивілізаційний вибір

Великодержавна міць Києва була зламана монгольською навалою. В цей час Русь і майбутня Московія зробили свій цивілізаційний вибір через Данила Галицького та Александра Невського. Перший обрав безком­­промісний спротив, інший – підкорення. Русь дорого заплатила за свою місію щита Європи, проте ніколи від цієї ролі не відмовилася. Руське рицарство стало тим муром, об який розбилися всі хвилі монгольської, а згодом татарської та турецької експансій. До Європи долетіли окремі пориви цих ураганів, що дозволило їй зберегти та примножити власну культурну спадщину. Зрозуміло, що для концентрації всіх сил для боротьби зі Степом потрібно було мати надійні тили, а для цього шукати союзу з північними та західними сусідами. Власне, цим можна пояснити факт безболісного входження руських земель в орбіту таких державних утворень, як Велике князівство Литовське і Руське (що під будь-яким оглядом було продовженням старої Києво-Руської держави), Корона Польська та Річ Посполита. Погляд на насильницький характер приєднання розходиться з дійсністю – долучення руських земель до цих держав сталося внаслідок або реалізації династичних прав, або актів парламентарного характеру. Зокрема, формула «об’єднання рівних із рівними та вільних із вільними» – якнайкраще ілюструє характер Люблінської унії 1569 року.

9. Вигадана бездержавність

Із періодом XIV–XVI ст. пов’язані найпоширеніші стереотипи української історії, приміром, про бездержавність тогочасних українських земель. Очевидно, що 1340 рік під жодним поглядом не може вважатися часом ліквідації державності руських земель, адже й по тому бачимо суто руські державні утворення, які охоплювали цілі землі – Подільське та Сіверське господарства, Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Волинське), окремі з яких проіснували до ІІ половини XV ст. По тому ж бачимо існування цілого сузір’я руських удільних князівств (Острозьке, Четвертинське, Корецьке, Збаразьке, Пинське та безліч інших) – звичної форми існування держав у політично роздробленій пізньосередньовічній Європі. Особливий державний статус руських князівств зберігався аж до часів Козацької революції, що принесла з собою інші форми української державної традиції.

10. Спільний проект

Руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки входили до складу держав імперського зразка, стосовно національного характеру яких також є ціла низка непорозумінь. Усупереч дійсності сучасні польські та литовські вчені, а за ними й більшість українських розглядають Річ Посполиту та Велике князівство Литовське і Руське як суто національні державні утворення – польське та литовське відповідно. Між тим, щодо останнього не важко переконатися в рішучому домінуванні руської стихії в усіх сферах життя Русько-Литовської держави. Безумовно, що й Річ Посполита також була спільною державою кількох народів, у якій «старожитній народ руський» відігравав першорядну роль, найперше в справі захисту «спільної Вітчизни». Руська еліта як рівноправна входила до складу панівної верстви цих держав, руська мова та віра зберігали свій офіційний статус, що ніяк не в’яжеться з декларованою в українській історіографії «по­­льсько-литовською окупацією». Велике князівство та Річ Посполита були такими польсько-литовськими, як і українськими. Відповідно немає жодних підстав «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського та латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином. Усі ці постаті й події є складовими саме руської історії.

11. Відтінки патріотизму

До зламу XVI–XVII ст. Річ Посполита сприймалася руськими князями, шляхтою, козаками й усім нашим народом як власна держава, і вона справді була такою. Перевтілення Речі Посполитої на «злу мачуху» для народу руського сталося через спробу перетворити цю державу на католицьку та національно польську. Це спровокувало вибух козацької революції та занепад Речі Посполитої. Складність цієї доби полягає саме в дилемі, що постала перед багатьма представниками руської еліти – зберегти лояльність до держави, яка тривалий час була своєю, але від певного часу невблаганно зіштовхувала руську складову на узбіччя, чи стати на бік нової сили, що рішуче прагнула відбудови Русі на нових засадах. Михайло Кричевський, Іван Виговський, Адам Кисіль, Ярема Вишневецький хоч і не відразу, але зробили свій вибір. Одні стали героями, інші – зрадниками, але ні одні, ні інші не перестали бути українцями (русинами). Так само не перестала бути українською (принаймні частково) й історія Речі Посполитої XVI – І половини XVII ст., попри те що згодом сама її назва викликала в українців лише негативні емоції. На Річ Посполиту, як і на будь-яке історичне явище, слід дивитися з погляду його еволюції. Річпосполитських патріотів Петра Конашевича-Сагайдачного та Ярему Виш­­невецького відділяють кілька десятиріч, але наскільки різним був їхній патріотизм – в одного він цілком узгоджувався із захистом Русі, натомість іншого спонукав стати катом Русі.

12. Творці імперії

Ще більш диференційованого підходу вимагає історія Російської імперії. Для більшості сучасних українців ця держава є втіленням антиукраїнськості, окупаційного диктату й тиранії. Можливо, й варто описувати в подібних категоріях взаємини України з імперією на фінальному етапі існування останньої – у ХІХ ст. Але чи варто переносити ці характеристики на більш ранні періоди? Відповідь здається очевидною, якщо об’єктивно оцінити процес творення Російської імперії. Вона з’явилася внаслідок об’єднання Московського царства з Козацькою державою (Військом Запорозьким) та відвоювання спільними зусиллями більшості руських теренів у Речі Посполитої, що й відобразилося в офіційному титулі правителів імперії – «государь всея Великои, Малои и Белои Росии». Мала Росія (назва позначала лише територію лівобережного Гетьманату, а не всієї України-Русі, як прийнято думати зараз) таким чином вважалася другою за значенням державотворчою складовою Російської імперії й насправді була такою.

Отже, Російська імперія – держава трьох народів. У зв’язку з цим неправомірно ототожнювати Росію з Московією, оскільки перша з цих назв аж до 1917–1920 років була узагальненою назвою народів, яких нині звуть східними слов’янами. Це добре усвідомлювали ще на початку ХХ ст. Скажімо, основоположник ук­­раїнської географії Степан Рудницький чітко розмежовував поняття «Росія» (росіяни – тобто всі східні слов’яни) та «Московія» (москалі). Російська імперія від початку свого виникнення й приблизно до початку ХІХ ст. була своєю державою для українців, які мали визначальний вплив на політичну, культурну, військову сфери життя імперії – ще більший, ніж у Речі Посполитій. Сама назва «Російська імперія» придумана українцем Феофаном Прокоповичем, який поширив таким чином назву своєї Батьківщини – Русі (сучасної України) на всю імперію. Російська літературна мова (словенороскій язык) була симбіозом української розмовної та старо­­слов’янської мов і взяла початок із Києва від граматики Мелетія Смотрицького, а далі була досконало опрацьована в першу чергу українцями – Гоголем, Шевченком, Короленком, Чеховим тощо. Герої завоювання Сибіру й Далекого Сходу, Центральної Азії та Кавказу, звільнення Балкан і оборони Севастополя були переважно або й виключно українцями. Матрос Кішка та солдат Шевченко, адмірал Нахімов та завойовник Закавказзя Котляревський були етнічними українцями, як і вояки гусарських полків – герої наполеонівських воєн, козацькі контингенти – головна ударна сила в російсько-турецьких війнах, корпус чорноморських козаків – безжальні завойовники Кавказу. Основний закид цим героям – вони, мовляв, воювали за чужі інтереси. Якщо це так, то як у такому разі пояснити, що впродовж кінця XVIII й протягом ХІХ ст. наша суцільна етнічна територія в Європі зросла щонайменше вдвічі, нами були колонізовані величезні простори в Азії (Сірий та Зелений Клини), українська еліта (нащадки козацької старшини) брала участь у безпосередньому управлінні імперією, обіймаючи в ній найвищі посади (достатньо згадати прізвища Розумовських та Безбородьків), а наша духовна та світська інтелігенція визначала культурне обличчя Російської імперії. Останню українська еліта тривалий час розглядала як спільний із іншими східнослов’янськими народами державний проект – із єдиним монархом, але при збереженні рівності складових частин імперії (приміром, у «Разговоре Великороссiи съ Малороссiей» – «Признаю, что не я [Великороссiя] собой теб властитель, но самодержецъ нашъ есть общiй повелитель»), намагаючись надати йому максимально українського виразу. До певної міри це вдалося, приміром, у церковних справах – українська (руська) версія православ’я практично повністю витіснила питомо московську (старообрядництво).

Звичайно, українське бачення побудови спільної держави вступало в суперечність із московською політичною практикою, заснованою на деспотизмі. Так, модернізаційні заходи Петра І, з їх відвертою брутальністю та намаганням зруйнувати козацьку автономію, викликали спротив не лише в української політичної, але й інтелектуальної еліти. Українські церковні ієрархи були найбільш нещадними критиками політики Петра І навіть після виступу гетьмана Мазепи, оскільки, так само як і останній, мали інші погляди на методи проведення модернізації, бо спиралися на власний досвід, започаткований Петром Могилою та Богданом Хмельницьким. Скасування козацької автономії наприкінці XVIII ст. також ішло врозріз із політичними ідеалами української еліти, але цього разу минуло без серйозних ексцесів, оскільки провід колишньої Гетьманщини навзаєм одержав найширший доступ до центральної влади в політичній, військовій, церковній та інших сферах. Прикра метаморфоза, що сталася з імперією в ХІХ ст., як дві краплі води була схожа на деформацію Речі Посполитої XVII ст. Зусиллями різночинної московської інтелігенції та великоросійських шовіністів Росію оголосили московським (великоросійським) національним «государством», а нам запропонували другорядні ролі. Реакція українців була цілком очікуваною – національно-визвольні устремління, дистанціювання від імперії, вироблення нової самоназви, врешті, такий нелюбий московитам, але спровокований ними ж, «український сепаратизм». Україна відіграла значну роль у розвалі імперії та чинила найзапекліший спротив новим червоним господарям Кремля та їхнім спробам відновити національну московську імперію. Зрештою, українці заплатили найбільшу ціну за нелояльність до московської більшовицької влади, в той час як московський народ укотре обрав шлях покори.

Чи навчає історія?

Якщо уважно вдивитися в дзеркало цієї історії, то який збірний портрет нашої нації ми в ньому побачимо? Це буде не змучене кріпацькою працею лице гречкосія, не «чаєчка при битій дорозі». Ні. Ми побачимо степового рицаря «з бритою головою та довгим чубом», що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста «у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою в м’язистих руках» серед відрубаних голів чужоземців. Те, що українська історіографія, а за нею й політичний провід України ХХ ст. вперто не хотіли сприймати українців такими, якими вони є, а намагалися втиснути націю в прокрустове ложе схем, неминуче призвело до трагічних наслідків. Причини кривавого розбрату, отаманства та війни всіх проти всіх в Україні впродовж 1917–1921 років криються саме в цій неспроможності керівників УНР (поміж яких бачимо й автора «звичайної схеми» М. Грушевського) правильно скористатися мілітарним потенціалом нації, який так чи інакше мав бути реалізованим, питання тільки – в якому напрямі: зовнішньому чи внутрішньому? Тож замість зовнішньої експансії ми одержали широкомасштабний внутрішній конфлікт. Віра в «споконвічну миролюбність» та соціалістичні гасла призвели до розпуску війська, підрозділи якого замість того, щоб вести успішні бої на підступах до червоної столиці, здобувати для Української держави Підкавказзя й Крим, розбрелися по бандугрупованнях різних кольорів – червоних, білих, чорних.

Ми дорого заплатили за спробу реалізувати цей «народницький» експеримент – Голодомор та репресії, кривава ІІ світова й тотальне змосковщення. Але, здається, нинішній політичний провід не зробив із цього жодних висновків – слабкість у внутрішній політиці, сумнівна відмова від ядерної зброї, розвал армії, політичні поступки сусідам, пасивна зовнішня політика – все це є очевидним відтворенням на практиці постулатів «звичайної схеми». Українська нація або позбудеться цієї осоружної схеми, або буде змушена ще раз заплатити криваву ціну за ущербне сприйняття власної історії.

О существовании этой группы, как водится, заговорили намного раньше, чем это было признано официально. По мнению оперов, они начали как минимум с 2008 года и на их счету 17 убитых полицейских, действующих или отставников, на территории "черного треугольника" - участка Ростовской области восточнее Ростова-на-Дону — от Новочеркасска до Аксая.

http://www.dal.by/news/109/01-06-13-8/

Suomi Finland Perkele

Российские ученые впервые в истории провели неслыханное исследование русского генофонда – и были шокированы его результатами.

«Российские ученые завершили и готовят к публикации первое масштабное исследование генофонда русского народа. Обнародование результатов может иметь непредсказуемые последствия для России и мирового порядка» – так сенсационно начинается публикация на эту тему в российском издании «Власть». А сенсация действительно получилась невероятная – оказались ложными многие мифы о русской национальности. В том числе выяснилось, что генетически русские – вовсе не «восточные славяне», а финны.

РУССКИЕ ОКАЗАЛИСЬ ФИННАМИ

Антропологи сумели за несколько десятков лет напряженных исследований выявить облик типичного русского человека. Это среднего телосложения и среднего роста светлые шатены со светлыми глазами – серыми или голубыми. Кстати, в ходе исследований также был получен и словесный портрет типичного украинца. Отличается эталонный украинец от русского цветом кожи, волос и глаз – он смуглый брюнет с правильными чертами лица и карими глазами. Впрочем, антропологические измерения пропорций человеческого тела – даже не прошлый, а позапрошлый век науки, уже давно получившей в свое распоряжение самые точные методы молекулярной биологии, которые позволяют прочесть все человеческие гены. А самыми передовыми методами ДНК-анализа сегодня считаются секвенирование (прочтение по буквам генетического кода) митохондриальной ДНК и ДНК Y-хромосомы человека. Митохондриальная ДНК передается по женской линии из поколения в поколение практически неизменной с тех времен, когда прародительница человечества Ева слезла с дерева в Восточной Африке. А Y-хромосома имеется только у мужчин и поэтому тоже практически без изменений передается мужскому потомству, тогда как все остальные хромосомы при передаче от отца и матери их детям тасуются природой, как колода карт перед раздачей. Таким образом, в отличие от косвенных признаков (внешний вид, пропорции тела), секвенирование митохондриальной ДНК и ДНК Y-хромосомы бесспорно и прямо свидетельствуют о степени родства людей, пишет журнал “Власть”.

На Западе популяционные генетики человека уже два десятилетия с успехом пользуются этими методами. В России они были применены лишь однажды, в середине 1990-х, – при идентификации царских останков. Перелом в ситуации с применением самых современных методов для изучения титульной нации России произошел только в 2000 году. Российский фонд фундаментальных исследований выделил грант ученым из лаборатории популяционной генетики человека Медико-генетического центра Российской академии медицинских наук. Ученые впервые в истории России смогли на несколько лет полностью сосредоточиться на изучении генофонда русского народа. Они дополнили свои молекулярно-генетические исследования анализом частотного распределения русских фамилий в стране. Такой метод был очень дешевым, но его информативность превзошла все ожидания: сравнение географии фамилий с географией генетических ДНК-маркеров показало практически полное их совпадение.

Молекулярно-генетические результаты первого в России исследования генофонда титульной национальности сейчас готовятся к публикации в виде монографии “Русский генофонд”, которая выйдет в конце года в издательстве “Луч”. Журнал «Власть» приводит некоторые данные исследований. Так, оказалось, что русские – это никакие не «восточные славяне», а финны. Кстати, эти исследования в пух и прах разгромили пресловутый миф о «восточных славянах» – о том, что якобы белорусы, украинцы и русские «составляют группу восточных славян». Единственными славянами из этих трех народов оказались только белорусы, но при этом выяснилось, что белорусы – это вовсе не «восточные славяне», а западные – ибо они генетически практически не отличаются от поляков. Так что миф о «родственной крови белорусов и русских» оказался полностью разрушен: белорусы оказались фактически идентичны полякам, белорусы генетически очень далеки от русских, но зато очень близки чехам и словакам. А вот финны Финляндии оказались для русских куда генетически ближе, чем белорусы. Так, по Y-хромосоме генетическое расстояние между русскими и финнами Финляндии составляет всего 30 условных единиц (близкое родство). А генетическое расстояние между русским человеком и так называемыми финно-угорскими народностями (марийцами, вепсами, мордвой и пр.), проживающими на территории РФ, равно 2-3 единицам. Проще говоря, генетически они ИДЕНТИЧНЫ. В этой связи журнал «Власть» замечает: «И жесткое заявление министра иностранных дел Эстонии 1 сентября на Совете ЕС в Брюсселе (после денонсации российской стороной договора о государственной границе с Эстонией) о дискриминации якобы родственных финнам финно-угорских народов в РФ теряет содержательный смысл. Но из-за моратория западных ученых российский МИД не смог аргументировано обвинить Эстонию во вмешательстве в наши внутренние, можно даже сказать близкородственные, дела». Эта филиппика – лишь одна грань массы возникших противоречий. Раз ближайшей родней для русских являются финно-угры и эстонцы (фактически это тот же самый народ, ибо различие в 2-3 единицы присуще только одному народу), то странны анекдоты русских о «заторможенных эстонцах», когда русские сами этими эстонцами и являются. Огромная проблема возникает для России и в самоидентификации себя как якобы «славян», ибо генетически русский народ к славянам никакого отношения не имеет. В мифе о «славянских корнях русских» учеными России поставлена жирная точка: ничего от славян в русских нет. Есть только околославянский русский язык, но и в нем 60-70% неславянской лексики, поэтому русский человек не способен понимать языки славян, хотя настоящий славянин понимает из-за схожести славянский языков – любой (кроме русского). Результаты анализа митохондриальной ДНК показали, что еще одна ближайшая родня русских, кроме финнов Финляндии, – это татары: русские от татар находятся на том же генетическом расстоянии в 30 условных единиц, которые отделяют их от финнов. Не менее сенсационным оказались и данные по Украине. Оказалось, что генетически население Восточной Украины – это финно-угры: восточные украинцы практически ничем не отличаются от русских, коми, мордвы, марийцев. Это один финский народ, некогда имевший и свой общий финский язык. А вот с украинцами Западной Украины все оказалось еще неожиданнее. Это вовсе не славяне, как и не «руссофинны» России и Восточной Украины, а совершенно иной этнос: между украинцами из Львова и татарами генетическое расстояние составляет всего 10 единиц.

Такое ближайшее родство западных украинцев с татарами, возможно, объясняется сарматскими корнями древних жителей Киевской Руси. Конечно, определенная славянская составная в крови западных украинцев есть (они более генетически близки славянам, чем русские), но это все равно не славяне, а сарматы. Антропологически им присущи широкие скулы, темные волосы и карие глаза, темные (а не розовые, как у европеоидов) соски. Журнал пишет: «Можно как угодно реагировать на эти строго научные факты, показывающие природную сущность эталонных электоратов Виктора Ющенко и Виктора Януковича. Но обвинить российских ученых в фальсификации этих данных не удастся: тогда обвинение автоматически распространится и на их западных коллег, которые уже больше года медлят с публикацией этих результатов, каждый раз продлевая срок моратория». Журнал прав: эти данные ясно объясняют глубокий и постоянный раскол в украинском обществе, где под названием «украинцы» живут на самом деле два совершенно разных этноса. Причем, российский империализм возьмет эти научные данные себе на вооружение – как еще один (уже весомый и научный) довод «прирастить» территорию России Восточной Украиной. Но как быть при этом с мифом про «славян-русских»?

Признавая эти данные и пытаясь их использовать, российские стратеги тут встречаются с тем, что в народе называют «палкой о двух концах»: в таком случае придется пересматривать всю национальную самоидентификацию русского народа как «славянского» и отказаться от концепции «родства» с белорусами и всем Славянским Миром – уже не на уровне научных исследований, а на политическом уровне. Журнал также публикует карту с указанием ареала, на котором еще сохраняются «истинно русские гены» (то есть финские). Географически эта территория «совпадает с Русью времен Иоанна Грозного» и «со всей очевидностью показывает условность некоторых государственных границ», так пишет журнал. А именно: население Брянска, Курска и Смоленска является вовсе не русским населением (то есть финским), а белорусско-польским – идентично генам белорусов и поляков. Интересен сам факт того, что в средние века граница между ВКЛ и Московией – была именно этнической границей между славянами и финнами (по ней, кстати, тогда и проходила восточная граница Европы). Дальнейший империализм Московии-России, присоединявший соседние территории, выходил за рамки этнических московитов и захватывал уже чужие этносы.

ЧТО ЕСТЬ РУСЬ?

Эти новые открытия ученых России позволяют по-новому взглянуть и на всю политику средневековой Московии, в том числе на ее концепцию «Руси». Оказывается, что «перетягивание русского одеяла на себя» Москвой объясняется чисто этнически, генетически. Так называемая «Святая Русь» в концепции РПЦ Москвы и российских историков сложилась по факту возвышения Москвы в Орде, и, как писал, например, Лев Гумилев в книге «От Руси до России», по этому же факту украинцы и белорусы перестали быть русинами, перестали быть Русью. Ясно, что было две совершенно разные Руси. Одна, Западная, жила своей жизнью славян, объединилась в Великое княжество Литовское и Русское. Другая Русь – Восточная Русь (точнее Московия – ибо ее тогда и Русью не считали) – вошла на 300 лет в этнически близкую ей Орду, в которой затем захватила власть и сделала ее «Россией» еще до завоевания в Орду-Россию Новгорода и Пскова. Вот эту вторую Русь – Русь финского этноса – и называют РПЦ Москвы и российские историки «Святой Русью», лишая при этом права Западной Руси на что-то «русское» (заставив даже весь народ Киевской Руси называть себя не русинами, а «окраинцами»). Смысл понятен: сие финское русское – мало чего общего имело с исконным славянским русским.

Само многовековое противоборство ВКЛ и Московии (имевших вроде бы нечто общее в Руси Рюриковичей и в Киевской вере, а князья ВКЛ Витовт-Юрий и Ягайло-Яков с рождения были православными, были Рюриковичами и Великими князьями Русскими, никакого другого языка, кроме русского, не знали) – это противоборство стран разных этносов: ВКЛ собрало славян, а Московия – финнов. В итоге многие века друг другу противостояли две Руси – славянская ВКЛ и финская Московии. Это объясняет и тот вопиющий факт, что Московия НИКОГДА за время пребывания в Орде не изъявила желания вернуться в Русь, обрести свободу от татар, войти в состав ВКЛ. А ее захват Новгорода был вызван именно переговорами Новгорода о вхождении в состав ВКЛ. Эта русофобия Москвы и ее «мазохизм» («ордынское иго лучше ВКЛ») могут объясняться только этническими различиями с исконной Русью и этнической близостью к народам Орды. Именно этой генетической разницей со славянами объясняется неприятие Московией европейского образа жизни, ненависть к ВКЛ и полякам (то есть вообще к славянам), огромная любовь к Востоку и азиатским традициям. анные исследования российских ученых обязательно должны отразиться и в пересмотре историками своих концепций. В том числе давно нужно внести в историческую науку тот факт, что была не одна Русь, а две совершенно разных: Русь славянская – и Русь финская. Это уточнение позволяет понять и объяснить многие процессы нашей средневековой истории, которые в нынешней трактовке пока кажутся лишенными какого-либо смысла.

РУССКИЕ ФАМИЛИИ

Попытки российских ученых исследовать статистику русских фамилий поначалу столкнулись с массой трудностей. Центризбирком и избирательные комиссии на местах наотрез отказались сотрудничать с учеными, мотивируя это тем, что только при условии секретности списков избирателей они могут гарантировать объективность и честность выборов в федеральные и местные органы власти. Критерий для включения в список фамилии был очень мягким: она включалась, если в течение трех поколений в регионе жили не менее пяти носителей этой фамилии. Сначала были составлены списки по пяти условным регионам – Северному, Центральному, Центрально-Западному, Центрально-Восточному и Южному. В сумме по всем регионам России набралось около 15 тыс. русских фамилий, большинство из которых встречались только в одном из регионов и отсутствовали в других.

При наложении региональных списков друг на друга ученые выделили всего 257 так называемых “общерусских фамилий”. Журнал пишет: «Интересно, что на заключительном этапе исследования они решили добавить в список Южного региона фамилии жителей Краснодарского края, ожидая, что преобладание украинских фамилий потомков запорожских казаков, выселенных сюда Екатериной II, ощутимо сократит общерусский список. Но это дополнительное ограничение сократило список общерусских фамилий всего на 7 единиц – до 250. Из чего вытекал очевидный и не для всех приятный вывод, что Кубань населена в основном русскими людьми. А куда делись и были ли вообще здесь украинцы – большой вопрос». И далее: «Анализ русских фамилий вообще дает пищу для размышлений. Даже самое простое действие – поиск в нем фамилий всех руководителей страны – дало неожиданный результат. Лишь один из них вошел в список носителей 250 топовых общерусских фамилий – Михаил Горбачев (158-е место). Фамилия Брежнев занимает 3767-е место в общем списке (встречается только в Белгородской области Южного региона). Фамилия Хрущев – на 4248-м месте (встречается только в Северном регионе, Архангельская область). Черненко занял 4749-е место (только Южный регион). У Андропова – 8939-е место (только Южный регион). Путин занял 14 250-е место (только Южный регион). А Ельцин вообще не попал в общий список. Фамилия Сталина – Джугашвили – по понятным причинам не рассматривалась. Но зато псевдоним Ленин попал в региональные списки под 1421-м номером, уступив лишь первому президенту СССР Михаилу Горбачеву». Журнал пишет, что результат изумил даже самих ученых, которые считали, что основное отличие носителей южнорусских фамилий заключается не в способности руководить огромной державой, а в повышенной чувствительности кожи их пальцев и ладоней. Научный анализ дерматоглифики (папиллярных узоров на коже ладоней и пальцев) русских людей показал, что сложность узора (от простых дуг до петелек) и сопутствующая им чувствительность кожи возрастает от севера к югу. “Человек с простыми узорами на коже рук может без боли держать в руках стакан с горячим чаем,- наглядно пояснила суть различий доктор Балановская.- А если петелек много, то из таких людей выходили непревзойденные воры-карманники”. Ученые публикуют список 250 самых массовых русских фамилий. Неожиданным был факт, что самой массовой русской фамилией является не Иванов, а Смирнов. Весь это список приводить, неверно, не стоит, вот только 20 самых массовых русских фамилий: 1. Смирнов; 2. Иванов; 3. Кузнецов; 4. Попов; 5. Соколов; 6. Лебедев; 7. Козлов; 8. Новиков; 9. Морозов; 10. Петров; 11. Волков; 12. Соловьев; 13. Васильев; 14. Зайцев; 15. Павлов; 16. Семенов; 17. Голубев; 18. Виноградов; 19. Богданов; 20. Воробьев. Все топовые общерусские фамилии имеют болгарские окончания на -ов (-ев), плюс несколько фамилий на –ин (Ильин, Кузьмин и др.). И нет в числе 250 топовых ни одной фамилии «восточных славян» (белорусов и украинцев) на –ий, -ич, -ко. Хотя в Беларуси самыми распространенными являются фамилии на –ий и –ич, а в Украине – на –ко. Это тоже показывает глубокие различия между «восточными славянами», ибо белорусские фамилии на –ий и –ич равно самые распространенные в Польше – а вовсе не в России. Болгарские окончания 250 самых массовых русских фамилий указывают на то, что фамилии давались священниками Киевской Руси, распространявшими в Московии православие среди ее финнов, потому эти фамилии болгарские, от святых книг, а не от живого славянского языка, которого у финнов Московии как раз и не было. В противном случае невозможно понять, почему у русских фамилии вовсе не живущих рядом белорусов (на –ий и –ич), а болгарские фамилии – хотя болгары вовсе не пограничны Москве, а живут за тысячи от нее километров. Массовость фамилий с именами животных объясняется Львом Успенским в книге «Загадки топонимики» (М., 1973) тем, что в средние века люди имели два имени – от родителей, и от крещения, а «от родителей» тогда «было модно» давать имена зверей. Как он пишет, тогда в семье дети имели имена Заяц, Волк, Медведь и т.д. Эта языческая традиция и воплотилась в массовости «звериных» фамилий.

О БЕЛОРУСАХ

Особая тема в этом исследовании – это генетическая идентичность белорусов и поляков. Это не стало предметом внимания российских ученых, ибо вне России. Но зато очень интересно для нас. Сам факт генетической идентичности поляков и белорусов – не является неожиданным. Сама история наших стран есть ему подтверждение – главной частью этноса белорусов и поляков являются не славяне, а славянизированные западные балты, но их генетический «паспорт» настолько близок славянскому, что в генах практически трудно было бы найти отличия между славянами и пруссами, мазурами, дайнова, ятвягами и др. Именно это объединяет поляков и белорусов, потомков славянизированных западных балтов. Эта этническая общность объясняет и создание Союзного государства Речи Посполитой. Знаменитый белорусский историк В.У. Ластовский в «Краткой истории Беларуси» (Вильно, 1910) пишет, что десять раз начинались переговоры о создании Союзного государства белорусов и поляков: в 1401, 1413, 1438, 1451, 1499, 1501, 1563, 1564, 1566, 1567 гг. – и завершились на одиннадцатый раз созданием Союза в 1569 году. Откуда же такая настойчивость? Очевидно – только из осознания этнической общности, ибо этнос поляков и белорусов был создан на растворении в себе западных балтов. А вот чехи и словаки, тоже входившие в состав первого в истории Славянского Союза народов Речи Посполитой, уже не ощущали этой степени близости, ибо «балтийской составной» в себе не имели. А еще больше отчуждения было у украинцев, которые видели в этом мало этнического родства и со временем вошли в полную конфронтацию с поляками. Исследования российских генетиков позволяют вообще иначе взглянуть на всю нашу историю, ибо многие политические события и политические предпочтения народов Европы во многом объясняются именно генетикой их этноса – что до сих пор оставалось сокрытым от историков. Именно генетика и генетическое родство этносов были важнейшими силами в политических процессах средневековой Европы. Генетическая карта народов, созданная российскими учеными, позволяет совершенно под другим углом взглянуть на войны и союзы средневековья.

ВЫВОДЫ

Результаты исследований российских ученых о генофонде русского народа еще долго будут усваиваться в обществе, ибо они полностью опровергают все существующие у нас представления, сводя их к уровню ненаучных мифов. Эти новые знания надо не столько понять, сколько к ним надо привыкнуть. Теперь абсолютно ненаучной стала концепция о «восточных славянах», ненаучными являются съезды славян в Минске, где собираются вовсе не славяне из России, а русскоязычные финны из России, которые генетически славянами не являются и к славянам никакого отношения не имеют. Сам статус этих «съездов славян» полностью дискредитирован российскими учеными. Русский народ назван по результатам этих исследований учеными России не славянами, а финнами. Финнами названо и население Восточной Украины, а население Западной Украины генетически сарматы. То есть, украинский народ – тоже не славяне. Единственными славянами из «восточных славян» генетически названы белорусы, но они генетически идентичны полякам – а значит, являются вовсе не «восточными славянами», а генетически западными славянами. Фактически это означает геополитический крах Славянского Треугольника «восточных славян», ибо белорусы оказались генетически поляками, русские – финнами, а украинцы – финнами и сарматами. Конечно, пропаганда будет пытаться и дальше этот факт утаивать от населения, но шила в мешке не утаишь. Как и не закрыть рот ученым, не спрятать их новейшие генетические исследования. Научный прогресс остановить невозможно. Поэтому открытия российских ученых – это не просто научная сенсация, а БОМБА, способная подорвать все ныне существующие устои в представлениях народов. Вот почему российский журнал «Власть» и дал этому факту крайне обеспокоенную оценку: «Российские ученые завершили и готовят к публикации первое масштабное исследование генофонда русского народа. Обнародование результатов может иметь непредсказуемые последствия для России и мирового порядка». Журнал не преувеличил.

Вадим Ростов, gumilev-center.ru

Проте найважливіше інше: нещодавно у Києві, у Деснянському районі, постала гімназія імени Євгена Коновальця, а більшість російськомовних батьків гімназії "Київська Русь", що у Дарницькому районі, через яскраві баталії обстояли своє право і потребу навчати дітей саме українською мовою. Не меншу активність виявили і батьки школи N24, що у Луганську, бо якась директорка на прізвище Хайло І. В. позбавляла їхніх дітей здобувати післяпочаткову освіту (з 5-го класу) мовою титульної нації. Не вдалося. То, може, квазіписанина від двох жертв колоніяльного режиму пробудила не один ген свободи? Направду, ніщо досі так не мобілізовувало українське суспільство у водночас креативні "проти" і "за", як "язиковий" закон. Направду, нема злого, щоб на добре не вийшло. Це дивовижно, коли наші глобальні суспільні проблеми стають нашими друзями.

Ірина Фаріон