Чому боюся?

Років десять тому в Празі один місцевий історик сказав: Чехія за всю історію не виграла жодної війни. Проте, зберегла свою самобутність, свою державу, свою культуру...

Можливо, це особливість Чехії. А може бути, така специфіка всіх європейських воєн. У другу світову чимало країн, щоб зберегти людей та інфраструктуру, капітулювали перед Гітлером. У тому числі і Франція.

Її нинішній президент і земляк маршала Петена Франсуа Олланд, напевно, теж вважає, що нічого поганого не буде, якщо Україна піде на вельми невигідний мир з Путіним,  але який збереже життя. Адже кремлівський карлик поки що не пустив на нас всю потужність своєї армії, а так, лише чобітьми в сінях топчеться.

Проте ми знаємо: пусти російські чоботи на поріг,  а далі - випалене Поднепров’я, як помста за бунт  Мазепи, полчища Муравйовава під Києвом, 1933 рік...  І не лише ми це знаємо, але і всі, хто мав щастя задихатися в обіймах імперських тиранів. Країна найбільших в світі пофігістів  Фінляндія в 1940 році поклала майже 2% населення, відчайдушно відбиваючи атаки Рад.

Чому? А тому, що одна справа - європейські війни, а інше - сарана...

Ми самі розуміємо, що нескінченна війна з Росією неможлива. Теорія невблаганна: у лобовому «розміні» людськими і технічними ресурсами  у країни, де запас цих рессурсів| менший - немає жодних шансів. Тому питання - де зупинитися, це наше питання.

І воно не просте. Проте, нам всім страшенно хочеться миру. Це правда. І кремлівський клоп, що напився нашої крові, це розуміє і вибирає момент. Під акомпанемент російських «градів» і за посередництва євроважкоатлетів пропонує нам цей мир. За невеликі поступки. Які? Ну, наприклад, референдум про федералізацію...

Здавалося б, тут Путін прорахувався. Після всього того, що він наробив, переважна більшість українців проголосують за унітарність| країни, за євроінтеграцію і єдину державну мову. Порошенко озвучив свою впевненість у цьому. Скажу більше, якщо  зараз поставити на референдум питання про входження в НАТО, то і воно набере більшість голосів українців.

Але тут саме і криється каверза. Путіну не важливо, що скаже Україна. Йому необхідно продавити потрібний Росії результат лише в двох містах - Одесі і Харкові.  Ви думаєте, при Кернесі і Труханові, при  п'ятій колоні, що зачаїлася, і підтримці російських ЗМІ це неможливо? І якщо і там, і там, не дай Бог, більшість, нехай навіть в один голос, висловиться не так, як вся країна - це стане приводом для Москви говорити  про «дві України», два етноси, два цивілізаційних вибори. Референдум-то наш буде - легітимніший| нікуди.

Зрозуміло, що за цим послідує - оживлення мумій ХНР і ОНР...

Наступне. Негайні місцеві вибори за українським законодавством, ідея яких так сподобалася Меркель, Путін схвалив. Чому  схвалив? А тому, що проведуть їх не на окупованій території, а по областях в цілому. Навіть Донецьк, що неабияк обезлюдів, і Луганськ мають достатньо проросійського електорату, щоб  під контролем сепаратистів легко домогтися більшості в облрадах, отже, взяти під контроль і неокуповану територію. Тобто, пропонується мирним шляхом віддати  Путіну те, чого він домагається війною.

Про наслідки утриманського фінасування  окупованих територій говорилося вже багато. Піти на це - означає дістати паразита, таку собі омелу або заразиху, що зеленіє за чужий рахунок.

І як ціну за «мир» нам доведеться проковтнути слова Олланда про те, що він не бачить Україну в НАТО і  заховати подалі наші зоряно-сині прапори, з якими виходили на Майдан.

Адже це ще не все. Бо «мир» по-путінські  - це означає відмовитися від  Євросоюзу і шукати дах в Москві. Це означає, повернути на постаменти пам'ятники Леніну, дозволити в Києві Пореченкових і Охлобистіних. Це означає, відмовитися від української мови в східних областях. Це означає, повернути Азарова і Януковича, якщо не як «технічний» уряд, то як персональних пенсіонерів, що доживають свій вік у Межигір’ї і Конча-Заспі.

І найголовніше, що все це може не принести нам миру. Тому що головна мета Путіна залишається колишньою. І її він озвучив, виступаючи в Єгипті: «НАТО обіцяло припинити розширення на схід, але не дотримало свого слова... Західні країни намагалися порушити культурні, економічні і політичні зв'язки Росії і ряд країн колишнього СРСР, також без урахування інтересу інших сторін».

Іншими словами, поки західні країни не «враховуватимуть інтереси» Росії у відновленні «її культурних і політичних зв'язків з країнами колишнього СРСР» (тобто реставрації неоколоніалізму), Путін воюватиме.

Чи підуть Обама, Меркель, Олланд на ці умови? І якщо підуть в ім'я миру, то чи прийме їх народ України?

Можливо, частина української еліти - так. Пригадавши слова Остапа Бендера про те, що «треба віддати частину, щоб зберегти ціле». Як це зробив Маннергейм в 1940 році, віддавши Сталіну Карелію, щоб зберегти Фінляндію. Або, можливо, як Лукашенко і Назарбаєв, що поступилися суверенітетом, щоб зберегти зовнішню цілісність держав.

Але Маннергейм був великим полководцем, і знекровлена Фінляндія цілком довірилася йому. Олександр же Григорович і Нурсултан Абішевич самі краще за свій народ знають, що йому потрібно. Нашим же вождям доведеться питати дозволу у людей, у нації.

І може статися, що те, про що домовляться Меркель, Олланд, Путін і Порошенко, для великої частини нашого народу виявиться неприйнятним. Як  зрада Майдану, як спроба довести, що Небесна сотня пішла в небо марно. І після підписання на всіх рівнях безлічі протоколів вийде на люди такий собі Володимир Парасюк і скаже, як рік тому: «Ніякого миру з диктатором не буде».

І що тоді робити?

Єдність країни може проявитися у війні двояко. Або вся нація погоджується на мир, яким би важким і ганебним він не був. Або за умовчанням готується померти, але не здатися. Гірший варіант, це якщо півкраїни викине білий прапор, а половина продовжить воювати.

Навряд чи ми в Україні, де людська гідність за останній рік стала головною цінністю, навряд чи ми зможемо зупинити героїв. А тому боюся, незважаючи на все і всілякі угоди, і мабуть кинуті за незговірливість європейськими союзниками, ми всім народом вимушені будемо стояти до кінця. І ті, хто за честь, і ті, хто за мир.

І коса-таки найде на камінь. Тому що на кону стоятиме багато що. Для Росії - право називатися наддержавою. Для України - право називатися державою. Ось тільки Росія, програвши, залишиться просто державою, звичайною, як усі. А ми як держава зникнемо. І тому у нас немає іншого виходу окрім перемоги.

Євгеній Якунов. Київ.

 Останнім часом кожного ранку, щойно прокинувшись, я починаю банити тролів і видаляти провокативні публікації у групі Україна – Ukraine , яку створив Тарас Токар на Фейсбук. Тому що за ніч тролі плодяться, мов колорадські жуки. 

Завдання проросійських тролів просте  – знищити український національний дух, підірвати віру в перемогу України і посіяти страх та невпевненість українців у майбутнє!

За час боротьби з провокаторами та аналізу їхньої роботи в Інтернеті я помітила такі закономірності тролінг-процесу:

1.       Багато тролів долучилися до групи Україна – Ukraine 5-6 місяців тому!

2.       У багатьох тролів є по три, п’ять, а то й десять профілів на ФБ.

3.       Фсбшні тролі б.ють на психіку українських юзерів неправдивою інформацією, заховуючи її у поточні новини!

4.       Останнім часом кремлівські тролі використовують проти нас наші ж слабкі місця. Наприклад,  наш страх  - як-то сталось із намаганнями зірвати мобілізацію, вони кажуть, що ми живе м.ясо, а ми купуємось! Чи, приміром, путінські тролі використовують наше марнославство, кажучи, що коментарі, які ми поставимо під певною публікацією, що критикує нашу владу, будуть використані у написанні грандіозної статті із зазначенням нашого прізвища! Також тролі використовують наше бажання жити краще! Наше бажання непримиренності з владою! Наші світлі пориви щодо нашої любові до України!

Щоб не «купитись» в черговий раз на провокації тролів, думаю, потрібно максимально аналізувати будь-яку інформацію, бути стійкими у своїй любові до України, мати гідність, бороти будь-який страх!

Я завжди думаю: а як там нашим солдатам в окопах на Сході? За кого вони воюють! За що?

А воюють вони за нас з вами, за майбутнє!

Наші солдати віддають свої життя за Україну!

Про те, що українські солдати в даний час віддають своє життя за Україну, потрібно пам.ятати і усім тим, кого українці вибрали у владу!

Крім того, на всіх міжнародних зустрічах на високому рівні  Україні в жодному разі не потрібно виступати в ролі "бідної родички", як цього хочуть путлер і гнилий захід. А виступати цінуючи власну гідність! Адже тільки тоді нас поважатимуть інші – якщо ми поважатимемо себе самі!

Україна має свою гідність!  І гідність України потрібно відстоювати! Тому що тільки обстоювання власної гідності приведе до мирного вирішення усіх наших питань!

https://www.facebook.com/groups/Ukraine.UA.Ukraine/?fref=ts

«Доне Румато, чому ви не хочете дати нам ваші блискавки?!»

Пам'ятаєте фразу, сказану народним месником з роману Стругацьких «Важко бути богом»? Пам'ятаєте, як важко було доблесному лицарю з майбутніх часів пояснити чесному воїну з середньовічного Арканара свою відмову?

Саме час писати римейк «Важко бути Обамою». Чи - Меркель...

Нам не зрозуміти, чому очевидна для кожного з нас річ - постачання добротної зброї для боротьби з окупантами, викликає пароксизми рефлексій і сумнівів у лідерів світу. Ми мучимося у невідомості і конспірології. Можливо, вони не вірять, що на теренах України ведуть війну регулярні російські частини? Може, вони бояться Путіна? Чи мир, хоча й поганенький, дорожчий їм за нашу Незалежність? Цю, останню версію охоче підхоплюють кремлівські біснуваті. А є й така, що подобається лібералам: нам не дають зброї тому, що не бачать зрушення у реформах. Нарешті, найпохмуріша версія від націонал-патріотів, комбатів та інших «рішучих» людей: «Усі вони продалися Путіну…»

Підіб’ємо підсумок: усі погані.

А на себе у дзеркало дивилися? «Навіщо тобі блискавки?» - запитав Румата. Пам'ятаєте відповідь? «Я випалю позолочену сволоту, як клопів, усіх до одного, увесь їх проклятий рід до дванадцятого нащадка. Я зітру з лиця землі їхні фортеці. Я спалю їх армії і всіх, хто захищатиме їх і підтримуватиме».

Ось і американці, напевно, запитують. Якщо не вголос, то подумки вже точно: а навіщо летальна (смертоносна) зброя українцям? До усього того, що в них уже є?

Ми самі хоч знаємо відповідь на це запитання?

Чекаємо, що Путін зброї злякається, російські війська побіжать, і настане мир? Але Путін далеко у Кремлі - йому що? А народ, який його загородзагони женуть на м'ясо, може і не проти злякатися, та хто ж йому дозволить? Заліза ж російського і гоблінів бородатих на наших кордонах накопичено стільки, що Америці з об'сягами поставок доведеться потрудитися.

Може, нам воно потрібно, щоб показати Кремлю кузькину матір на повний зріст? Щоб мало не здалося? Так у нас є чим. Балістичні ракети «Точка» б'ють на 300 км. Відпрацьованого радіоактивного палива для начинки - навалом. Теоретично можна перетворити територію біля кордонів України на безлюдну 30-кілометрову зону. Ба більше, як влучно натякнув колись голова «Майдану закордонних справ» Богдан Яременко: після зради з Будапештським меморандумом ми заради збереження своєї країни з чистою совістю можемо заявити, що ігноруємо договір про нерозповсюдження і ядерної, і хімічної, і бактеріологічної зброї...

Але чи хочемо ми такого? Мабуть, ні.

Напевно, найсправедливіша мета, для якої ми просимо у НАТО «блискавки», - це життя наших солдатів і надійний захист «периметра». Але ж ми і так стоїмо. А від усіх колишніх поразок самою тільки американською зброєю не врятувалися б.

Один відомий волонтер, який у трагічну годину перебував в аеропорту, розповів: наш наступ не вдався через неготовність до електронної атаки ворога. Елементарно перервався зв'язок між підрозділами, з навідниками загороджувального вогню, «осліпли» безпілотники. Так може, краще нам в американців такі ж електронні «глушилки» попросити? Чи засоби зв'язку, які не можна вивести з ладу, і безпілотники, які не сліпнуть? А ще інструкторів, щоб навчили наших командирів, як взаємодіяти, коли електроніка вийшла з ладу?

Один великий каратист сказав: майстер має знати тисячу один прийом захисту і лише один атакуючий удар. І завдати його, коли сили у ворога виснажаться. Може, і нам спершу попросити засобів захисту від смертоносної зброї, а потім вже власне зброю?

Але це ще не все. Якщо вірити іншому відомому волонтеру (Ю.Бірюков), наступати на аеропорт мали чотири танки. Але на позиції вийшли лише два - інші танкісти несподівано захворіли (!) В одному з цих двох після 5 пострілів заклинило подачу снарядів. Той, що залишився, відстрілявся здалека і втік...

Запитання: чи потрібні нам суперсучасні «Абрамси», якщо танкісти наші схильні до раптових хвороб, а замінити їх ніким?

НАТО нам дасть летальну зброю. Коли ми навчимося не потрапляти в котли; коли «героїчні» командири не будуть, «відстрілявши боєзапаси» і не втративши жодної людини, відводити солдатів у тил, залишивши дорогу техніку ворогу; коли, нарешті, переловимо шпигунів-полковників у генеральному штабі, які легко наведуть на американські протитанкові Javelin ворожий вогонь або продадуть їх сепарам; коли в армії закінчиться партизанщина, і «добровольці» перестануть палити шини біля Міністерства оборони; коли сім'ям мобілізованих не треба буде збирати гроші на бронежилети, а волонтерам - забезпечувати війська провіантом. Коли, коли, коли... Хіба не справедливо озброєння четвертого покоління давати лише армії четвертого покоління?

Але справа не лише у цьому.

Один з експертів, розповідаючи, що непогано було б отримати від США протитанкові керовані реактивні снаряди, обмовився: у нас є свої ПТКРСи, але «в жахливому стані». Слід розуміти, або проржавіли, або розікрадені! Але були ж на озброєнні! Хоч якісь. Може, навіть виробляли їх в Україні, і документація залишилася. Тридцять років тому в Києві не було жодного заводу, який би не працював на оборонку. Жодного! Робили все - від титанових боєголовок для ядерної зброї до солдатських чобіт на поліуретановій підошві. Зараз у заводських корпусах або вітер виє, або там склади для китайських товарів. Засекречені у минулому інженери виживають на пенсії, підробляючи вахтерами. А генеральні конструктори сидять у директорах заводських музеїв і тихо спиваються від неробства.

Як це так: флагман оборонки «Південмаш» зупинив виробництво?! Це тоді, коли нам - кров з носа - потрібне своє власне озброєння?

Харківські танки ще на початку 2000-х були чи не кращі за натівські за ходовою частиною і бронею! Добре, що хоч якось відновлюють виробництво. Що з'явилася своя автоматична стрілкова зброя не гірша за ізраїльську, «але не в рази, а на порядок  дешевша». Але мало! І довго - на один бронетранспортер потрібно 7 місяців. Де наше міністерство оборонної промисловості? Де держзамовлення? Навіщо просити в Америки зброю, якщо можна налагодити за її кресленнями виробництво тут! І зайнятість у скрутні часи забезпечити, і базу на майбутнє створити. Адже дароване - воно на один раз, своє - надовго. А війна у нас намічається довга. Може на це нам Меркель з Обамою і натякають?

Не біда, що своє спочатку буксує і вередує! Черчилль у другу світову теж просив танки і літаки в Америки, і Рузвельт так само тягнув волинку. А поки думав, Британія свою оборонку налагодила. Теж зі скрипом. Після війни легендарний британець вивів закон переозброєння у період мобілізації: «Перший рік не дає нічого, другий - дуже мало, третій - багато, а четвертий - достаток».

Ось коли ми навчимося озброюватися самі, тоді нам і допоможуть. Новинками і цікавинками.

Але й це ще не все.

Перемога, писав батько НЛП Роберт Ділтс, у нас за звичкою асоціюється зі знищенням живої сили ворога, руйнуванням його інфраструктури тощо. А це не завжди так. Справжнє поле бою - воно у голові, а зброя - лише аргумент у суперечці.

Де наші генерали інформаційної війни, де наші добровольчі батальйони, озброєні словом? Вони все ще грають у полковника Мамчура, який веде з гімном на вустах беззбройні лави на обвішаного базуками ворога? Де наш учительський призов у східні області? Де наші аналітичні штаби для вивчення дір у редутах морально-психологічної оборони супротивника?

У 40-і роки минулого століття Чехословаччина мала, напевне, найбільш передове озброєння в Європі, але вона програла пропагандистську війну гітлерівській Німеччини. І здалася.

Коли ми зрозуміємо слова старокитайського стратега, що війна зі зброєю - це найгірший варіант війни, тоді нам і дадуть зброю...

Звичайно, врешті-решт, нам її і так дадуть. До цього все йде. Але жодної з перелічених вище проблем це не знімає. Патерналізм - він може існувати не лише всередині країни, а й у міжнародних відносинах. І це погано. Це змушує чекати подарунків і робить країну слабшою.

«Ви ослабили мою волю, доне Румато. Раніше я покладався тільки на себе, а тепер ви зробили так, що я відчуваю вашу силу за своєю спиною. Раніше я вів кожен бій так, немов це мій останній бій. А тепер я помітив, що бережу себе для інших боїв, які будуть вирішальними, тому що ви візьмете у них участь».

Буде сьогодні підписаний черговий недовговічний мир чи ні - це нічого не міняє. Заходу ми не потрібні, як бездонна діра, в яку провалюються гроші і дорога військова техніка. Наш шанс залишитися у межах цивілізації - це залишатися нацією, здатною мобілізуватися, самоозброюватися і стримувати орду «Русского мира» на далеких підступах до Європи. І в жодній іншій іпостасі.

Євген Якунов, Київ.