Україні бракує еліт. Любомир Гузар розказав, чому нинішні політики і олігархи нікуди не приведуть країну
Блаженніший Любомир Гузар, колишній предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, в інтерв'ю НВ пояснює, чому сучасні українські політики і олігархи-скоробагатьки не можуть бути проводом для нації
- Ви дуже багато подорожували, коли жили в Римі. Що об’єднує українців у різних країнах світу?
- Ви, може, будете сміятись. Ви знаєте хто? Шевченко. В багатьох громадах, які я відвідував – Канада, Америка, Австралія – усюди було пошанування Шевченка, в багатьох містах навіть пам’ятник поставили. Навіть у Парагваї, де дуже мала кількість українців, пам’ятник громада поставила. Властиво той, хто так нас, українців, об’єднує – то був Шевченко.
- Є якісь риси національного характеру, які поєднують різних українців по землі?
- Люди усюди є люди. Дуже гарна прикмета наших людей – то є гостинність. Якщо б ви попали в Парагвай або в Австралію, наші люди дуже гостинні.
- Які питання найбільше хвилюють українців? Які відповіді вони намагаються шукати у вас?
- Що нам, може, бракує… Може не так бракує, як на нас накинули – так сталося, що Україну ділили. Гарний край ділили – Росія, Польща, Австрія, Угорщина тощо. І вони намагалися в якийсь спосіб затерти оту нашу єдність. Я думаю, що ми не цілком піддались, і ми все ще свідомі, що ми українці. Але більш ніж 200 років ми не мали навіть сліду, що ми є держава.
Більшість того, що ми зараз переживаємо, – це накинене. Наприклад, наші хлопці, наші мужчини служили в різних арміях, які між собою воювали – Австрія, Польща, Німеччина. Нас розчленовували. І сьогодні великою проблемою є відродити свідомість, що ми – один нарід, неважливо, що хтось на Волині живе, хтось на Херсонщині. Нам бракує цього відчуття єдності. Воно недостатньо ефективне, і є деколи непорозуміння на підставі мови чи ще чогось. І мене турбує, що саме мова людей роз’єднує. Мені це трудно зрозуміти. Я жив в Україні змалечку, і вже після в США – і то був українській дім, і ми говорили з американцями англійською, а вдома говорили українською, і мама старалася, щоб ми не впроваджували інших слів у мову.
За допомогою культури ми повинні ту єдність плекати, щоби люди відчували, що вони є один нарід, і не робили мову причиною порізнення. Я говорю українською мовою, англійською мовою – це мене не робить менше українцем. Коли я зустрічаюсь з іноземцями, я говорю з ними тою мовою, якою вони розуміють, і це не означає, що я перестаю бути собою. Шевченко також писав російською мовою, і ані світ від того не завалився, ані він не став менше Шевченко. Не треба дивитися на мову як на те, що мусить людей різнити. Мова створена об’єднувати.
Тут іще також і проблема політики. Ті наші окупанти протягом останніх 200 років дуже попрацювали, щоб порізнювати і видумувати різницю. Вони свідомі того, що нарід обєднаний – то є нарід сильний, нарід розділений – то нарід слабий.
До мене вже ніхто не звертається російською – тільки один раз до мене звернувся чоловік російською мовою і перепрошував, що не знає української.
- Чи українська інтелігенція є для України тою духовною силою, якою вона має бути?
- Я відчуваю слабкість інтелігенції в Україні сьогодні. Інтелігенція – це не тільки люди, що мають вищу освіту, то ще й певна формація духовна. Мені здається, що наша інтелігенція у сумі не сповняє своє призвання. Інтелігенція – то клас суспільства, який повинен надавати тон.
- В чому причина?
- Я не знаю, чому, але мені це дуже болить. Замало є дискусій, з яких можна було б відчути, що є люди, які своїм спілкуванням створюють певну атмосферу, яка би надавала тон цілому нашому життю. Дивіться: світ політики, світ підприємництва – інтелігенції там не видно, є поодинокі люди.
Чи то люди непідготовлені… Але є ще інші труднощі. Пам’ятаємо, що Східна Україна пережила 70 років радянського формування, Західна – щонайменше 45 років. Мені здається, у Львові, приміром, ті інтелігентні родини старалися втримати певний рівень. Чому не вдавалося? Бо найкращих людей старалися відсунути. Радянський Союз інтелігенцію, духовних провідників старався усувати. Інтелігенція має виростати в родинах. Дитина зростає при столі. Вона чує, про що говорять батьки та гості. То не проблема освіти, то проблема духовної формації.
Спілкування нам абсолютно бракує. Головне в таких містах, як Київ, Харків, Одеса – то є інтелігенція, де люди на певному культурному духовному рівні. Якби було більше дискусій на рівні інтелігенції, то цілком інакше б виглядала наша політика, економіка. В нас велика проблема поглядів та візій, а їх треба вирощувати.
- Які головні проблеми українцям треба вирішувати?
- Довге життя за радянської дійсності. Що робив комуністичний уряд та партія? Вони хотіли замість християнської людини створити радянську людину. Їм не вдалося, але вони завдали багато ран. Наприклад, виховування – його намагалися робити поза родиною, поза сім’єю, держава мала виховувати. Почуття довіри було зламане, навіть у рамках сім’ї хтось на когось міг доносити. Відсутнє було таке почуття, як відповідальність. Почуття відповідальності – одна з проблем України, як і брак спілкування. Всі нарікають. І правильно нарікають. Нема спілкування між владою та народом. Це ще той залишок з радянських часів, де старалися, щоби люди не спілкувалися. Бо коли люди спілкуються – це небезпечно, це "контрреволюція".
- Як змінилися українці за 20 років, що минули з того часу, як ви повернулися в Україну?
- Ми починаємо щораз більше усвідомлювати, що треба щось собі і з собою робити. Що якщо хочемо направду йти вперед, то мусимо працювати та притримуватися цінностей. Перш за все, то покоління, що підростає і яким зараз 25 років, що розуміють потребу праці, співпраці, культури, потребу притримуватися певних духовних цінностей. Дивіться, як повільно гине корупція. А корупція – то недуга особистої душі. Дивіться, скільки ще людей хворих на корупцію, скільки ще того є. Як воно тяжко гине. Але ж я думаю, що зміни починають рухатися.
Якось нема проводу, нема когось, хто б надавав тон. Нема у політичному житті нічого такого, щоб були справжні духовні провідники. Хто відповідає за політичне життя, суспільне благо? Ті, що ми їх називаємо олігархами – то скоробагатьки, вони не є жодна еліта. Вони марнують ті гроші. Якби ті скоробагатьки мали якісь духовні цінності, то Україна не була б у таких фінансових клопотах. Вони мають купу грошей, але не знають, що з ними робити.
- Як ви самі змінилися з того часу, як повернулися?
- Це вам треба когось іншого спитати. Я себе не бачу. Я не відчуваю в собі такої зміни. Можливо, я не пішов вперед так, як треба.
Я дуже радий, що я в Україні. Я тішуся, коли щось будується. Я стараюся багато зустрічатися з молодими, з трохи старшими, ніж студентами, відповідати на їхні питання, передати того, що я трошки маю з поняття життя.
- Що цікавить молодих?
- Я не маю сумніву, що вони щиро питають про загальнолюдські цінності. Їхнє бажання є творити щось краще. Вони, Богу дякувати, залишають за собою радянську дійсність, але я можу сказати, що вона надихнула їх на щось. Я дуже радо з ними спілкуюся. О – я сам при тім росту, тішуся.
Багато молодих людей втікають з країни, наче там краще, але то омана. Треба бути дуже обережним, бо є багато такого дуже нездорового лібералізму, секуляризації, яка охопила Європу.
- Яка ваша мрія або молитва до України здійснилася? І на яку ви чекаєте, щоб здійснилася?
- Абсолютно не здійснилася, абсолютно ні. Ще дуже багато чого нам потрібно, щоби стати нормальною, повноцінною державою. Нам треба державних мужів, нормальних економістів, а не хабарників. Бачите, коли я молюся, я не молюсь за якусь вимріяну Україну: Господи, дай мені таку Україну, яку я собі уявив. Я прошу Бога, щоб він зайнявся нами, бо він краще знає, що він робить.
Ми ж маємо бути відповідальними, працювати, думати, старатися, шанувати один одного, плекати науку та культуру. Дай Боже, щоби наша Україна була нормальною державою, якою вона повинна бути. Дай Боже, щоби ми справді були собою, щоб ми, маючи, талановитих людей, дуже гарну країну, дуже багату країну, кожному громадянинові дали те, що йому належить, і дбали про спільне благо. Ми можемо і ми повинні бути нормальною державою.
