Рік тому Пентагон додав українську мову до списку пріоритетних та розширив кадровий запит для людей зі знанням української мови.

Те відчуття, коли іноземці роблять для нашої мови більше, ніж наша держава.

Натомість, президент України у своїй публічній заяві зневажив українців відвертою неправдою про ставлення до української мови захисників України. За його словами «більшість» бійців АТО розмовляють російською. Натомість, соціологія показує інше:

"Украінська мова є рідною для 73% учасників АТО, іх рідних і близьких. Росіиська – для 6%, обидві мови – для 19%. Серед непричетних до АТО украінську мову вважають рідною 55%, росіиську – 19%, обидві мови – 23%. Украінською та переважно украінською вдома розмовляють 60% учасників АТО та 46% не причетних до АТО, росіиською – відповідно, 14% та 27%, обома мовами – по 25%". http://razumkov.org.ua/upload/Identi-2016.pdf

У XIV столітті поляки вторгалися в Галичину і на Волинь, мотивуючи це захистом етнічних поляків, які ідентифікувалися за мовною ознакою. Та сама історія з Гітлером. Та сама історія з Путіним.

Одні країни ревно захищають і розвивають власну мову. Одні навіть умудряються робити її інструментом експансіоністської політики.

Лише в Україні українська мова не захищалася ні до ні після Революції. І відроджувалася, розвивалася і поширювалася не завдяки, а в супереч державній політиці та гуманітарному наступові Кремля.

Я приїхав до Києва у 2008 році і навіть на той час відчувався величезний контраст. За ці роки Київ став у рази більш україномовним.

Це я до чого. З нас сміється весь світ. Країна із необов'язковою мовою. Влада плює на державну мову, аби хтось не дай боже, не подумав, що в нас тут не поважають мову держави агресора. Політики, державні люди чи навіть відомі блогери наполегливо її ігнорують, вважаючи, що російська розширює для них аудиторію, хоча це повна маячня. Практично всі українці, громадяни України розуміють і сприймають державну мову. Як у Києві, так і в Донецьку. Всі. Окрім, хіба що тих, хто і російської не знає, наприклад неосвічені терористи, які до війни мили машини і з потугою отримали атестати про середню освіту… або й не отримали.

І навіть при нинішній владі, рівень нехлюйства в цьому питанні залишається вражаючим. Одна тільки згадка про мовне питання, навіть у позитивному контексті тягне за собою критичні напади і неприховану агресію. І не лише від накачаних пропагандою обивателів, а й, здавалося б, освічених людей. Будь-які слова про відстоювання цього національного інтересу викликає натуральну істерику, абсолютно хворобливу і нічим не обґрунтовану. Згадаймо який шквал ненависті спричинив невинний законопроект, який пропонував виділити третину ефірного часу для української музики. Не 70 %, не 90 % чи 100%. Всього лиш третину! Згадайте яка була істерика в тих, хто здавалося б, до цього не був помічений в такій вже відкритій ненависті до українського, а потім показав своє обличчя.

Ну і ще «аргумент» – «не важливо». Про неважливість цього питання чомусь постійно торочать. А потім ще звинувачують у порушенні прав мовних меншим. Та Боже збав. Ніхто нікому ротів не затикає, нічого не забороняє.

От тільки в усьому світі це питання важливе, а в Україні – ні.

Країна з необов'язковим військом, з необов'язковою мовою. Україна з необов'язковими українцями.

Під таким соусом подавалася нам промосковська гуманітарна політика. Наслідки її ми чітко бачимо. Люди, які піддалися на цей вплив, ненавидять країну, в якій живуть та взяли до рук зброю, коли на нашу землю прийшов окупант. І активно цьому окупантові допомагають.

Пора робити висновки, панове.