Про співтовариство
Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Шукати в архіві
Чи здобула Україна незалежність?
- 21.09.16, 15:59
2016 року Україна урочисто відзначила 25-річний ювілей Незалежності. Та чи здобула наша держава справжню незалежність за цей час, чи отримала самостійність і чи є вільною країною?
24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла історичний документ «Акт проголошення незалежності України», на основі якого країна офіційно здобула свій суверенітет. Також 1 грудня 1991 року був проведений всеукраїнський референдум щодо підтвердження «Акту проголошення незалежності». Референдум був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників соборності України. 90,32 % українців проголосували за незалежність! Зрештою незалежність України була визнана провідними країнами світу та світовою спільнотою.
На даний час, з юридичної точки зору, Україна є незалежною країною! Про це свідчить і українська Конституція, і окреслені кордони, і символи державності – гімн, прапор, а також інституції влади. Однак Україна має ще багато негараздів, які не дають їй вільно розвиватися, багато речей, від яких як держава залежить, наприклад, від агресивної політики Росії, чи позиції ЄС, США тощо. Крім того, в українському суспільстві немає однозначної єдності з цього питання. Власне, починаючи з осені 2013 року, події, що відбуваються в нашій країні (Майдан, анексія Криму, бойові дії на Донбасі), яскраво демонструють ці проблеми. Для того, щоб отримати цілковиту самостійність та бути справді незалежною і самостійною, Україна має подолати багато перешкод і розв’язати безліч проблем!
Найпершим питанням, що окреслює незалежність мають бути чіткі маркування кордонів, які визначають межі державної території, – суходолу, води, надр, повітряного простору. Саме ці межі визначають розповсюдження державного суверенітету. Якби станом на 2014 рік Україна мала чітко визначені межі кордонів, то російська армія не могла б вільно перейти кордон, анексувати Крим та захопити Донбас і Луганськ. Напевно, кордон потрібно чітко зазначити. Саме тому зараз, в час глибокої небезпеки, українці відчули, щоб отримати незалежність треба позначити державний кордон.
Крім того, кордони всіх незалежних держав охороняє сучасно оснащена армія. І якби Україна у 2014 році мала професійне військо, вона б могла захистити свої суверенні кордони. Ми знаємо, що впродовж 25 років самостійності нашої держави українську армію грабували, роззброювали, деморалізували. І відбувалося це не без участі представників сусідньої держави, які обіймали високі посади у вітчизняному міністерстві оборони.
Також однією з ознак державності є інформаційний простір певної території. І в цьому також Україна до сьогодні не набула остаточної самостійності. Безліч ЗМІ (і друкованих, і радіо-, і теле-комунікативних) виходять в світ російською мовою – тобто мовою окупанта! І зміст цих російськомовних ЗМІ далеко не патріотичний і не породжує думки щодо самостійності.
Вищенаведені чинники вказують, що Україна за 25 років здобула лише часткову незалежність, і щоб здобути цілковиту самостійність нашій державні потрібно ще боротися і боротися!
Крім того, не потрібно залишати поза увагою й пережитки радянського минулого в українському суспільстві, що гальмують процеси, які ведуть до цілковитої незалежності. Соціалізм залишив глибокий слід у свідомості пересічних українців. Людям важко пристосуватися до нового ладу, який, з одного боку, руйнує упорядковане життя, а з іншого – не дає нічого натомість!
Та й до влади прийшли політики, що відверто демонстрували прихильність Кремлю, які укладали, так звані, «газові угоди», за якими Україна платила за газ втричі більше, ніж Європа, продавали українські заводи, землі, дозволяли російським підданим будувати на наших теренах власний бізнес.
В державних установах залишилося багато адміністративних кадрів з минулого часу. І не треба скидати з рахунку те, що за радянського часу між Україною і Росією відбувалася тісна співпраця в економічній та промисловій сфері. А старі економічні зв’язки не так легко розірвати. Адже не секрет, що навіть сьогодні деякі оборонні заводи виконують замовлення з Росії (і це при тому, що в Україні відбувається війна з росіянами!).
Крім того, державний кордон – це політична і економічні межі, які окреслюють державний устрій тієї чи іншої країни! Тобто економіка країни має бути розвиненою і забезпечувати громадян усім необхідним, захищати права кожного громадянина країни, має бути судова інфраструктура, що слідкує за правовими нормами в суспільстві.
Однак, за 25 років
незалежності в Україні все-таки сформувалися сили, які проголошують національні
ідеї, які обстоюють власну ідентичність. І ці процеси відбуваються не тільки,
так би мовити, на поверхневому рівні – вишиванки, рушники, шаровари, – а люди,
які декларують європейські цінності: розвиток українського суспільства на
засадах демократичного устрою, свободу слова, розуміння
кожним громадянином своєї державності та національності.
У 2013 році
відбулася Революція гідності, яка підтвердила, що в Україні з’явилося нове
покоління, покоління, яке не пам’ятає «соціалістичного раю», яке здатне
боронити національні ідеї, захищати свій суверенітет. В Україні з’явилася нова
спільнота, яка може при небезпеці швидко об’єднатися і миттєво діяти. Адже
Путін і всі проросійські сили не могли навіть сподіватися, що українці почнуть
захищати свою Батьківщину, коли росіяни порушать кордон України.
Першими захищати суверенітет України пішли добровольці, згодом долучилися до них військові й, зрештою, весь народ піднявся на боротьбу з російською агресією. Якщо чоловік не поповнював ряди військовиків, він допомагає захисникам. З’явився грандіозний волонтерський рух, навіть діти, немічні та літні люди згуртувалися для оборони України.
За два роки армія України змінилася, волонтери долучилися до модернізації зброї, розроблення нової форми, постачання провіанту, ліків та засобів першої необхідності.
Російська агресія показала українцям, що вони вже не радянські люди, що вони українці! Тому майже безболісно відбувається декомунізація у вітчизняному суспільстві. Ніхто не переймається забороною Комуністичної партії, не плаче за пам’ятниками Леніну і Сталіну, не тримаються за старі назви перейменованих вулиць.
Українці живуть іншим, вони хочуть, щоб українська влада була чесною, щоб політики не зажерливими, щоб їхні податки, які вони сплачують у державну казну, не розкрадалися чиновниками, щоб кожен з них мав гідну роботу, щоб праця кожного українця була достойно оплачена, щоб кожен українець міг дати ґрунтовну освіту дітям, виховати їх в достатку та щирими українцями. Адже одна із головних європейських цінностей, на які націлилось українське суспільство, – поставити людину на перше місце, забезпечувати її потреби, піклуватися про неї, захищати її інтереси, і, основне, – не людина має працювати на державу, а держава на неї!
Як показує сьогоднішній час, процес становлення незалежності в Україні триває і, передусім, він триває в зміні свідомості українця, у відчутті своєї національної гідності, у відчутті власної ідентичності! Тож за 25 років в нашій державі таки відбулися зміни! Українці не хочуть повертатися до минулого, вони націлені в майбутнє! Україна виборює свою незалежність, здобуває свою свободу!
Кого поляки полякали?
- 21.09.16, 10:03
Відкриття нового завжди стаються несподівано. Особисто я тривалий час досліджував тему так званої «Волинської трагедії» і вже не раз зарікався знову щось писати про ті події, тому що чітко визначився з першопричинами, які ніколи не належали українцям. В тому моя перша і основна теза: якби місцеві українці справді мали намір винищити польське населення на Волині, то вони б не чекали аж по 1943-й рік, а все б зробили ще у 41-му. Можливостей вистачало, але мова йде про інше. Зовсім несподівано я відкрив для себе інше бачення теми від мого, бо я особисто трактував всю Західну Україну як окрему державну формацію, що була тимчасово окупована Польщею у 1921-1939 роках 20 століття. Прийнятий 22 липня 2016 року Сеймом Польщі закон про «геноцид поляків під час Волинської різні українськими націоналістами» чітко означив, що всі землі Західної України, зокрема і Волині, ними вважаються складовою частиною польської держави ІІ Речі Посполитої. Без жодних ознак автономії чи ще якоїсь суверенної ідентичності! Тобто існувала єдина і неділима Польща «од можа до неможа». І це мене вразило неймовірно! Чому? Тому що своїм рішенням Сейм Польщі визнав те, що панівна титульна нація поляків зазнала «злочинного геноциду» від дій іншої етнічної меншини в їх же державі! Вам не вважається це абсурдним? Де в тому розум? Про гонор поляків я взагалі мовчу...
Звідси постає головне запитання: «А чого тоді вимагають поляки від сучасної України?» Наголошую: сучасної України!!! Вибачень? Перепрошую, але за що ми повинні вибачатись? Згідно постанови Сейму одні громадяни Польщі побили інших громадян Польщі. Це їх внутрішній державний безлад, якому вже понад 70 років і яку-таку причетність ми маємо до того аж зараз? Хтось може одразу зауважити, що подібну позицію декларує Російська Федерація стосовно сучасних подій на Донбасі в Україні. Спростовую цей закид тим, що існуюча тоді поряд з Польщею так звана Українська радянська соціалістична республіка (УРСР) не те, щоб підтримувала, а навпаки крайнє вороже ставилась до всіх течій і прошарків українських націоналістів, які тільки існували в Речі Посполитій. Що там казати про інших, коли своїх рідних комуністів з КПЗУ майже всіх було репресовано за притаманний і їм ухил до націоналізму в часи «тоталітарного воз’єднання» двох Україн у 1939 р. Тому як кажуть в Одесі: то є дві великі різниці. Наразі маємо: тоді на Волині жили українці і ми зараз також українці – це єдина ланка взаємозв’язку поміж подіями. Більше – жодної!
Повторюю, що ситуація настільки абсурдна, що немає слів для висвітлення її суті, яка повністю відсутня. Яким чином вирішувати цей політичний нонсенс і вийти на якийсь сенс та консенсус? Що нам потрібно для цього зробити? Яку відповідь має надати Україна? Важко навіть уявити. Звернутись до класичного «Прощаємо і просимо прощення»? Можна, звичайно, але так само можна отримати у відповідь гнівне: «А чого Україна втручається у внутрішні справи Польщі?!» І в цьому буде більше здорового глузду, аніж в першому документі поляків, де вони на державному рівні хочуть відзначати свій «національний геноцид», а Україна за це їм не знати що повинна. Та нічого ми тут не повинні!
Одним словом: зарозумілі поляки посадили самі себе у величезну політичну баюру і най самі з неї вибираються. Україну вони таким демаршем на перейменування в Києві проспекту Московського на проспект Степана Бандери – не налякали. Українці не раз доводили і колись, і зараз, що вони нація не з лякливих. Кого і чому визнавати або ні своїми національними героями українці розберуться без вказівок з Варшави чи Москви. В таких випадках цитують фразу відомого кіногероя з фільму «Термінатор-2»: Hasta la vista, baby.
Богдан Гордасевич
м. Львів
18.09.2016
Не можу не втриматись без післямови: за «Волинську різню» в Польщі пам’ятають аж занадто, а що сотні тисяч етнічних українців воювало у Війську польському і чимало загинуло, захищаючи цю державу під час жорстокої агресії Німеччини у 1939-му році – на те пам’яті у сучасних поляків нема, а варто було б її мати. Але не лякайтесь: примушувати не будемо.
Новости Крымнаша.19.09.
- 20.09.16, 18:39
2. Гоблин разочаровался в крымчанах. Явка со всеми накрутками составила 40,32% в Севастополе и 42,37% по Крыму. На последних выборах в Верховную Раду, в которых принимали участие жители Крыма и Севастополя, итоговая явка была 49,45% в Крыму и 49,65% в Севастополе — БЕЗ МАСШТАБНЫХ НАКРУТОК И ЗАПУГИВАНИЙ http://fresh.org.ua/novosti/123024/krymchane-na-vyborakh-ne-opravdali-nadeshd-aksenova_2016-09-19
3. Члены “избирательных комиссий” говорят, что явка на “выборах” была меньше на 20-25%, чем во времена Партии регионов. При этом после 15 часов данные о не явившихся ежечасно передавали “властям”. Те принимали соответствующие меры принуждения к голосованию.
4. Ватник вчера написал: “Судя по тому, как шли люди, если явку нарисуют больше 20-25%, то это будет курам на смех” https://twitter.com/KrimRt/status/777820078234562561 (скрин).
5. По информации родственников полицайки, стало известно, что до мусоров довели негласную информацию — по Крыму проголосовало только 30% избирателей.
6. Из 30 опрошенных сотрудников только 3 ходили на “выборы” — им лично звонили представители оккупантов, пришлось идти.
7. Явка по моему району на 19:00 была около 50% (официально), потому что после 15:00 не явившихся чуть ли не пинками пригоняли на участки. Прессовали не по-детски: за каждого проголосовавшего крымского татарина “главе администрации” отзванивался его “заместитель” Решитов.
8. Со всеми их принуждениями голосовать бюджетников, вбросами и каруселями в Крыму они не смогли сделать явку больше 50%. Жалкие оккупантишки.
9. Услышал диалог двух пенсионерок: “ — Ты на выборы ходила? — Нет, они нас обманули. Когда в россию вступали, столько всего обещали, а мы всё нищаем. — Согласна, но в Украине ещё хуже. Посмотри, что там творится. — Ты знаешь, я уже начинаю сомневаться, что нам по телевизору правду говорят”. После чего обе тяжело вздохнули…
10. Интересуюсь у ваты, за кого голосовала: “Оно мне надо? Муж уже В Украине, бизнес продали, уезжаем из дурдома”. Во крысы!
11. ЯдРо опять победило? Отлично))) Именно они тянут россию в ад.
12. Севастополь. Опросил друзей, знакомых, родню — всего человек 20-30. На “выборы” ходили двое. Один голосовал за “зеленых”, второй за “Справедливую россию”. А победило ЕдРо.
13. Знакомая вата вчера ближе к вечеру пошла голосовать. Вернулась в шоке — на участке пусто, бюллетеней мизер в корзине. Горюет, чувствует себя лохушкой.
14. Немного юмора. В Кремле отказались считать явку на выборы низкой: “Не низкая, а президентообразная”, — заявили в ведомстве.
15. “Выборы” прошли, оккупанты не заклеили в пятницу и субботу ни одного билборда. Какой день тишины, какой закон? Наплевать! http://ru.krymr.com/a/news/27998799.html (прочтите статью на эту тему “В Керчи и Севастополе в день российских выборов продолжалась агитация”).
16. ЛДПР Жириновского на третьем месте? Партия клоуна и фриков занимает третье место в стране клоуна и фриков.
17. Со стороны россия выглядит тонущим Титаником. Даже хорошо, что либералы не будут виноваты в её развале. Украина на этом фоне выглядит маленькой лодочкой, которой надо отгрести подальше, чтобы не утянуло на дно.
18. Уточки из тёплых домиков обеспечили себе и своему альфа-селезню ещё много-много сочной зелени.
К другим темам:
19. В Крыму вчера вечером полицаи задержали активиста Алексея Шестаковича. Формальным поводом стала запись в ВКонтакте от 2010 года!!! http://ru.krymr.com/a/news/27998775.html (здесь подробности). Шестаковича уже задерживали во время попытки провести пикет в поддержку крымских политзаключенных 2 июля 2016 года http://ru.krymr.com/a/news/27835594.html (видео от 2 июля).
20. Крымчанина задержали в Ялте за украинские номера, нужна помощь адвокатов! Сейчас мужчина находится в Ялтинском городском “суде” оккупантов. Ему грозит штраф и АРЕСТ! http://ru.krymr.com/a/news/28000554.html (здесь подробней).
21. Никитский сад уволил сотрудника за отказ принять “гражданство” оккупанта. За проукраинскую позицию уволены ещё несколько человек. Прочтите историю полностью http://crimeahrg.org/v-kryimu-uvolili-molodogo-uchenogo-posle-ego-otkaza-ot-rossiyskogo-grazhdanstva/
22. Дагестанцы приехали в Крым виноград убирать. Целыми семействами.
23. Прочтите обсуждение крымчан про катастрофу в медицине и нищенские зарплаты. До некоторых дошло, что крымчан замещают россиянами https://twitter.com/KrimRt/status/777785068341387264 (скрин).
24. Путлерюгенд: в Ялте прошел военно-спортивный турнир “Будь готов — 2016”, на котором юных крымчан одели в камуфляж и учили, как правильно умирать за шубохранилища и золотых уточек http://www.3654.ru/news/1371730 (фото).
25. Послевыборье. Оккупанты окончательно решили снести торговый центр “Еда” на набережной Ялты http://fresh.org.ua/novosti/123043/edu-v-yalte-razberut-ekskavatorami_2016-09-19 (фото).
26. На россии банковская система, перешла в режим “Минус банк в день”. Скоро в Крыму рай наступит: “ЦБР отозвал лицензии у трех банков (Росинтербанк, Финпромбанк и РКБ), два — из первой сотни” http://ru.reuters.com/article/businessNews/idRUKCN11P0IY
27. В Ялтинском зоопарке “Сказка” родилась зебра, которую Зубков назвал Думой. Тем временем раха продолжит нагибать Зубкова http://ru.krymr.com/a/news/28000641.html
28. У нас есть и стабильные успехи: 1,7 тонны украинских и польских сыров и колбас оккупанты арестовали и уничтожили http://ru.krymr.com/a/news/28000382.html
29. Атмосфера после “выборов”: В Феодосии проведут выставку “Смертная казнь: за и против” в рамках проекта “Власть и общество” http://news.allcrimea.net/news/2016/9/19/v-feodosii-provedut-vystavku-smertnaya-kazn-za-i-protiv-66194/ . А в россии путин решил создать МГБ (Министерство госбезопасности). Речь идет о фактическом возвращении ФСБ функций Комитета госбезопасности СССР http://kommersant.ru/doc/3093174
P.S. Выборы прошли, пришло время чёрных воронков.
КРЫМский бандеровец @CrimeaUA1
Україна вибрала, чи вибере цей шлях українська влада?
- 20.09.16, 07:12
- ВІДПРАВИТИ
Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі. Одна дорога веде її до повторення боснійського досвіду. Інша - до хорватського
Мовою оригіналу
Мы часто думаем, что гибридная война – это ноу-хау российского вторжения в Украину. На самом деле – нет. Все, что мы наблюдаем сегодня на Донбассе, было изобретено 25 лет назад, когда шел распад Югославии.
Слободан Милошевич был предтечей Владимира Путина. Для президента Сербии сербы, оставшиеся жить за пределами страны, точно так же были ничем иным, как ирредентой. Он тоже пытался использовать их как ресурс для сохранения влияния на бывшие части Югославии, ставшие на тот момент уже независимыми государствами.
Полем боя стали два новых государства – Босния и Хорватия.
В Боснии и Герцеговине жили боснийцы-мусульмане, хорваты-католики и православные сербы. Да, это сложный национально-конфессиональный коктейль, но, тем не менее, он не был бензином, способным воспламениться от одной искры. Скорее, это был тротил, для которого нужен детонатор. И такой детонатор был найден.
Боснийские сербы в 1992 году при поддержке Белграда заявили о создании «Республики Сербской». Политическим лидером боснийского «ДНР» стал психиатр Радован Караджич. Военным лидером – генерал югославской армии Ратко Младич. Официальный Белград занимал примерно ту же позицию, которой придерживалась и Москва: публичная дипломатическая поддержка и непубличная – военная. Через границу Сербии в «непризнанную республику» шли техника, боеприпасы и добровольцы.
Мясорубка продолжалась почти четыре года. Унесла более ста тысяч жизней. Причем для самого Белграда боснийские сербы были инструментальны – примерно так же, как инструментален для Кремля Донбасс. В тот момент, когда Милошевич решил «замирить» Младича и Караджича с Сараево, он внезапно для себя обнаружил, что эта инструментальность подхода – взаимная. И что боснийские сербы готовы исполнять лишь те указания Белграда, которые им по душе.
Потому что в период с 1993-го по 1995-й Караджич с Младичем успели сорвать целых три западных плана мирного урегулирования, которые вполне устраивали Милошевича. После того, как Караджич отказался от первого плана – лидер Сербии пригласил его с собой на саммит в Афины и там совместно с западными дипломатами настоял на подписании документов. Но лидер боснийских сербов заявил, что план должен быть ратифицирован парламентом непризнанной республики, после чего Милошевич был вынужден лететь и выступать перед депутатами.
Но выступление не помогло – сразу после выступления Милошевича произнес речь Младич, который упирал на то, что мир приведет к отказу от уже завоеванного. Депутаты не проголосовали. После этого государственные медиа Сербии внезапно обнаружили, что лидеры боснийских сербов – никакие не Робин Гуды, а лишь кучка безответственных авантюристов, которые ради самих себя держат в заложниках и боснийских сербов, и саму Сербию, изнывающую из под санкциями. А после третьего отказа боснийских сербов от мирного плана Милошевич разозлился и перекрыл боснийскую границу вместе со всеми поставками оружия.
Однако, при всех прочих, боснийская история – это именно тот сценарий, которого Кремль хотел бы для Украины. Потому что во время Дейтонских соглашений, ознаменовавших окончание войны, запад настоял на сохранении «Республики Сербской» в качестве отдельного формирования в рамках Боснии. Ее представители получили треть в парламенте страны, а сам анклав получил право вето на общие решения. Центральные власти урезались в правах в пользу региональных.
В итоге современная Босния и Герцеговина напоминает историю про лебедя, рака и щуку: она не способна ни к компромиссу, ни к эффективному развитию. Система госуправления получилась громоздкой и неэффективной. И тот факт, что самого Милошевича нет уже много лет – не обнулил это статус-кво. То, что было рождено им для сдерживания Боснии – продолжает жить, несмотря на политических крах самого автора идеи.
И нет ничего удивительного в том, что Москва мечтает о том, чтобы Донбасс сыграл для Украины ту самую роль, которую сыграла для Боснии «Республика Сербска». В то время как самой Украине впору всматриваться в пример другой постюгославской страны – Хорватии.
Потому что всю первую половину девяностых параллельно с войной в Боснии шла еще одна – в Хорватии. Там тоже вскоре после распада Югославии начался конфликт. Хорватские сербы в 1991 году создали на территории страны «Сербску Краину» – еще одну разновидность «ДНР». Этот анклав точно так же пользовался поддержкой Белграда, но руководство Хорватии, в отличие от Боснии, до последнего не соглашалось на реальные шаги по реинтеграции мятежной территории на чужих правилах.
Хотя такие попытки были. Так, в январе 1995 года американский посол Питер Гэлбрайт предлагал сторонам конфликта план «Загреб-4». Согласно этому плану часть территорий получали автономию, часть – интегрировались в состав страны. Однако хорватский президент Франьо Туджман счел этот вариант неприемлемым, но вслух пообещал рассмотреть его – однако лишь в отдаленной перспективе.
Переговоры хоть и шли, но предназначались скорее для отвода глаз. Официальный Загреб ждал лишь того момента, когда Белград начнет тонуть в собственных противоречиях, и когда ему попросту не будет дела до поддержания сепаратистов за пределами собственных границ. Спустя четыре года после начала конфликта хорваты этого дождались.
В том же 1995-м году хорватская армия провела две военные операции – «Молния» и «Буря». В результате первой был взят под контроль сербский анклав Западная Славония, в результате второй – остальные территории Сербской Краины. Отношение к этим операциям до сих пор неоднозначное: наряду с восстановлением территориальной целостности ее итогом стали беженцы и жертвы среди мирного населения.
И тем не менее: Украина сегодня стоит на развилке. Одна дорога ведет ее к повторению боснийского опыта. Другая – к хорватскому. Нужно четко понимать мотивы Москвы: ставка в Кремле делается именно на то, чтобы вернуть Украину в формат «буфера» между Россией и Западом. Сохранить ситуацию, когда запад заканчивается на польско-украинской границе, а не на украино-российской. Москве не нужны Донецк и Луганск – она хочет использовать их лишь в роли той самой «Республики Сербской», которую в свое время Милошевич сумел навязать Боснии. Чтобы эти анклавы, контролируемые боевиками, были легализованы в Украине, получили право вето на решения Киева и служили ошейником на украинском внешнеполитическом суверенитете.
И точно так же главная задача Украины – это стремиться к хорватскому сценарию прекращения войны. Затягивать мирные переговоры до тех пор, пока у Москвы не останется ресурсов, чтобы продавливать свое видение мирного процесса. Не соглашаться на любые решения, которые могут ограничить украинский суверенитет. Привыкать жить в условиях гибридной войны и перманентных военных эскалаций. По мере сил – добиваться того, чтобы санкционное давление на Москву не ослабевало.
Никто не обещает, что это случится завтра. Никто не обещает, что победа будет легкой. Но кто, черт побери, вообще внушил мысль, что на войне бывает иначе?
Джерело: Крим.Реалії
Шило у мішку не заховаєш! Правда - є очевидною!!!
- 20.09.16, 07:03
- Лена Виноградова
- 18.09.2016, 20:58
- Общество, Политика 0
В эфире программы «Hard Talk.LIVE» с Наташей Влащенко на телеканале «112 Украина»экс-глава СБУ Игорь Смешко прокомментировал заявление Александра Турчинова о том, что не провоцировать россиян и не вести военные действия в Крыму ему рекомендовали западные послы:
«Турчинов начинает делать сейчас такие заявления, потому что СМИ за два года очень много рассказали о событиях, которые происходили в Крыму. Как действовал о.о президента? Я открыто всегда это говорил — Турчинову нужно было не слушать послов западных стран, а выполнять Конституцию Украины, — уверен Смешко.
Мы подверглись агрессии — объявляется мобилизация , сразу же объявляется Закон про оборону, становись Главнокомандующим, выстраивай вертикаль подчинения военного и веди боевые действия, защищайся, — сказал Смешко.
В апреле 2014 года после всех этих событий группа авторитетных экспертов в Совете безопасности куда я тоже входил с нашей стороны, заседала в штаб-квартире НАТО, я задал вопрос: действительно ли были рекомендации нашему руководству о том, чтобы мы не провоцировали россиян, ведь в первые дни там было большое количество наших боеспособных частей. Мне ответили, что не могли западные послы говорить о том, что не нужно защищаться. Не провоцировать и не защищаться — это две разные вещи, — подытожил экс-глава СБУ.
