Наталка Криничанка

Відразу однозначно заявляю, що я є і буду проти будь-якої примусової українізації в нашому суспільстві – це аксіома! Я давно визначився, що українізувати потрібно суто державний апарат і то з чисто технічної причини: виключно задля правильної комунікації. У кожному підручнику з мови вказується головна функція мови: комунікативна, тобто зрозуміла усім учасникам процесу форма обміну інформації. Все, що там далі дочіпляють до функцій мови – то є вторинне, хоча і вартісне також. Але функціонально інформаційна складова в кожній мові – найважливіша. Саме тому державна мова має бути одна в унітарній державі, щоб не виникало різночитання і різнорозуміння в законодавстві, як і в цілому керуванні державою. Єдина мова для єдиного державного апарату є константою без винятків.
Простіше це виглядає так, що хто отримує зарплату з державного бюджету України – той на роботі має послуговуватись виключно українською мовою. Питання з перекладачами, запрошеними іноземними фахівцями, митцями та етнічними діячами залишимо у спокої, бо це специфіка роботи іномовлення, а суто службове діловодство все одно українською має бути. І то є та крайня межа, яку я проти, щоб переходили в питаннях українізації.
Вся інша соціальна українізація має проходити природньо і непомітно. Абсолютно непомітно для пересічного громадянина України, який не користується наразі українською мовою. У мене колись виникла подібна розмова з мешканкою Харкова в період поміж двома українськими революціями, коли проблему українізації я визначив так: у людей зараз і без того життя сповнене проблем і я б не хотів додавати до цієї купи ще одну проблему з нагальною українізацією. Також я пригадую мовні дискусії ще до Незалежності України під час прийняття Закону про українську мову у ВРУ, коли інша жіночка у Києві привселюдно заявила наступне: я народилася в українській родині і розмовляла українською, але тепер я розмовляю постійно російською скрізь і вдома також, але я не вважаю, щоб мене насильно русифікували. По-суті вона висловила мою позицію щодо українізації, тільки у протилежному напрямку, бо я хочу, щоб головна маса людей з так званого «російськомовного населення України» навіть не помітила, як вона перейшла спілкуватись постійно українською мовою! В тому я особисто вбачаю правильну українізацію України!
Висловивши свої раціональні погляди щодо українізації, я ще хочу висловити свої суб’єктивні емоції, а саме: я категорично не хочу, щоб хтось вивчав, розмовляв  або інакше користувався українською мовою і при цьому люто її ненавидів. В тому я вбачаю найгірший варіант українізації! Такого я не сприймаю і буду проти всіма силами. Як не можна людину силою примусити покохати іншу людину, а скоріше призвести тим до зненависті щодо неї, так само буде, коли нетактовним мовним насиллям ми будемо породжувати внутрішніх  ворогів-українофобів. Перепрошую але ворогів в України і без того вистачає.
Наголошую ще і ще раз на своєму суто суб’єктивному постулаті, що хочу, аби українською мовою користувались виключно з любов’ю і пошаною до неї. Тема сповна ірраціональна і важка для зовнішнього керування та коригування, але бажана. За тим повернемось до раціональних реалій, хоча і далі суто особистих, бо я пропоную запровадження українізації не просто як своєрідне вичікування, а як динамічний процес, який залежить від кожного з нас. Пригадуєте оте дивне гасло: «Услышьте Донбас!», – поширене на Сході України після Революції Гідності.  Так от його в Києві почути – почули, але зрозуміли його тільки в Москві, причому досить специфічно та зараз не про те йдеться. Зараз важить наступне: якщо хочеш бути почутим там, де власне хочеш, то потурбуйтесь спершу вивчити потрібну мову і звертатись на ній, щоб вас насправді могли зрозуміти. І такою є ще одна мовна аксіома: хочеш бути почутим – навчись говорити на відповідному комунікативному рівні передачі інформації, тобто вивчи потрібну для цього мову. Іншого не дано. Точніше це «інше» дано виключно агресорам, загарбникам і окупантам, отже вибирай ким маєш виглядати...
Як на мене – все досить просто: я українець, живу в Україні, а тому якщо хтось хоче, щоб я його почув і належно зрозумів – прошу звертатись до мене українською. Крапка. Все, що лунає начебто до мене, але на іншій мові, зокрема – російській, я розумію тільки тоді, коли я сам цього захочу. Таким є мій принцип «динамічної українізації» і я пропоную поширювати його кожному, хто вболіває за розвиток вживання української мови без якогось насилля: беріть і створюйте особисто суто задля себе умови скрізь, де тільки це є можливим, для звучання виключно україномовного контенту по ЗМІ або інакше, особливо у себе вдома. Просте рішення проблеми і воно того вартує: хто захоче вашої уваги – той нехай проявить належний рівень достатньої поваги говорити зрозуміло. А коли йдуть в наглу за принципом, що: «И так сойдёт! – Поймут, куда они денутся! Стану я ещё лишний раз напрягаться» і т.д. У мене на такий випадок спрацьовує реакція типу «виключити» або «переключити» – і все добре, навіть гарно. Інакше це  виглядає як неповага і зневага, в першу чергу до самого себе. Повторюсь, що я вважаю за прояв зневаги, коли до мене звертаються на іншій мові за принципом «ти повинен мене зрозуміти»! Та нікому я нічого не повинен! Я вільна людина у вільній країні! І я роблю тільки те, що я особисто вважаю за потрібне! Добровільно за власним бажанням!
Таким чином найпродуктивнішим в українізації України я вважаю спосіб творення власного українозмістовного середовища і очищення його від усього зайвого і нікчемного, як ось принцип, що «кожен матюк робить тебе москалем» тощо. Найяскравішими представниками руху «динамічної українізації» я вважаю тих людей, що за особистим бажанням будучи російськомовними у такому ж середовищі переходять говорити виключно українською. Без примусу і якоїсь вигоди, а просто з власного потягу не стоячи на протягу обов’язкової українізації. Як виходець з Донецька і вихованець Запоріжжя, я сам пройшов подібний еволюційний шлях. У мене був вибір ставати суто російським літератором чи українським і я вибрав друге, при більш ніж значних пріоритетах першого варіанту у 70-х в Україні 20 століття, про що ніколи не шкодував і не шкодую. Українська мова стала головним проводирем моєї особистої світоглядної еволюції, але то вже інша тема і я її оповім якось іншим разом. Наразі важить наголос на значенні особистої волі, суто добровільної і зацікавленої в опануванні та користуванні українською мовою.  
Особисто у мене ніколи не було негативних емоцій до простих людей, звичайних або як про таких кажуть українською: пересічних – до таких в мене немає і краплини зневаги через те, що вони «російськомовні», як і знаю, що наша сучасна Українська Армія на 2/3 є російськомовна і це є феномен, хоча і те правда, що коли на передовій перемовляються наші вояки по радіо українською, то реакція «ответкой» з ворожого боку є частіше  невдалою. Взагалі, як це не дивно, але потрібно подякувати за мовний закон Ківалова–Колісниченка на користь поширення вживання російської мови в Україні, тому що він фактично зовсім зліквідував негативні настрої в цій сфері, отож коли з РФ почали наганяти істерію мовного насилля над «російськомовними» в Україні, то отримали у відповідь не масову підтримку, а всезагальне подивування. Ніхто з російськомовних ніякої дискримінації в Україні не зазнавав, отже і не відчував ніяких образ, тому що це стосувалось не їх, а до навпаки виключно державної української мови. Перестарались тоді регіонали, тому що мали би для підбурення проводити провокаційну «жорстоку українізацію» начебто на вимогу фракції   «свободівців» тощо. А так вийшов анекдот: українофоби Ківалов і Колісніченко зробили своїм законом вагомий внесок для національного примирення і єднання в обороні України від агресії РФ. Найяскравіший приклад тому – Одеса!
В подібній площині варто обговорити ще одну важливу тему так званих «українських російськомовних інтелектуалів», яких можна спостерігати в якості різноманітних експертів майже скрізь по всіх ЗМІ. Скажу відверто, що особисто мені важко визнати людину інтелектуалом, якщо вона тривалий час проживає в якійсь країні і не спроможна вивчити мови цієї країни. Тим більше щодо людини, яка від народження проживає і не володіє мовою рідної країни. Зрозуміло, що регіональні особливості позначаються, проте інтелектуал на те й інтелектуал, щоб бути розумнішим за інших, а не дурнішим. Еліта – це обранці за принципом «найкращі з кращих», а не – «найкращі з гірших».  Є гарна приказка: скільки людина знає мов – стільки раз вона людина. Що можна сказати про людину, яка не знає мови рідної країни? Особливо якщо ця людина ще й преться виглядати якимсь там інтелектуалом, бути експертом, щось іншим радити і вказувати тощо. У мене подібна інтелектуальна неповносправність в мові дорівнює діагнозу і щодо інших розумових здібностей подібних псевдо-інтелектуалів. Водночас я навпаки з підвищеною повагою та увагою ставлюся до людей, які вийшли з російськомовного середовища, але оволоділи українською і нехай не досконало, але спілкуються нею не ховаючись за побрехеньками типу: «Я мушу говорити мовою, якою я думаю, щоб мене краще зрозуміли» Хто насправді вміє думати – той на будь-якій мові зуміє виявити, проявити і заявити про свій інтелект. Інша справа, що володіння українською ще не обумовлює наявність в людині інтелектуальних здібностей вищого порядку, але то вже знову інша тема. А у нас, наразі, є на увазі тема мови та її умовність.
В своїй основі кожна мова є умовна, бо то сукупність знаків, що мають виключно умовне значення. Ніхто не дасть пояснення, чому, наприклад, слово «стіл» є така послідовність букв-знаків, а  слово «їсти» – інша послідовність і т.д. Все це умовність, яка створювалась і вдосконалювалась протягом тривалого часу. Кожна існуюча мова безумовно умовна, але саме існування мови творить дива становлення людського буття, культури, цивілізації і що найголовніше: кожної людської особистості! Через мову людина творить себе і творить Світ, або навпаки: спотворює і себе, і Світ. Не буду далі вдаватись ні у філософські, ні у релігійні тонкощі трактування функцій мови, а просто хочу особливо підкреслити, що умовність мови безумовно обумовлює сутність нашого реального життя: ми спільно маємо умовитись і домовитись стосовно нашої української мови і на тому порозумітися, без чого неможливе порядне і погідне співжиття людей у соціумі. Отже якщо ми хочемо жити гарно і заможно в сильній світовій державі, то вагомою умовою в тому має бути повноцінне функціонування української мови в усіх сферах держави Україна.

Богдан Гордасевич
 29.10.2016