Євстратій Зоря

6 год

 ·

ОФІЦІЙНИЙ НЕКРОЛОГ: Упокоївся у Бозі Святійший Патріарх Філарет

Предстоятель і Київська Митрополія Православної Церкви України з глибоким сумом сповіщають всеукраїнській пастві, що 20 березня 2026 року від наслідків загострення хронічних хвороб на 98-му році життя, 77-му році чернецтва та на 65-му році архієрейства упокоївся у Бозі Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Предстоятель Православної Церкви України Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній висловив глибоке співчуття рідним і близьким спочилого Святійшого владики.

«Особа і численні добрі справи спочилого Патріарха Філарета по праву посідають особливе місце в сучасній історії як помісної Української Православної Церкви, так і в цілому України – зазначив Предстоятель ПЦУ. – Очоливши шість десятиліть тому Київську кафедру, Патріарх Філарет як Екзарх України, як Предстоятель УПЦ та Предстоятель УПЦ КП зробив багато для збереження церковного життя в роки радянських утисків Церкви, в час духовного відродження України та особливо в роки боротьби за утвердження церковної автокефалії.

Саме завдяки його рішенню та свідомій позиції стало можливим успішне проведення 15 грудня 2018 року Об’єднавчого Собору в Святій Софії у Києві, організаційне створення єдиної помісної Православної Церкви України, отримання Томосу про автокефалію.І попри подальші усім відомі складні події ми щиро засвідчуємо, що завжди незмінно шанували внесок Патріарха Філарета у розбудову Церкви. Саме тому з великою духовною радістю сприйняли і я особисто, і мабуть усі в Православній Церкві України наші з Патріархом нещодавні зустрічі та спільну молитву, які стали свідченням перемоги любові та братнього миру у Христі.

Ми глибоко засмучені тим, що Патріарх Філарет відійшов від життя світу цього, але віримо у Божу милість до нього та підносимо за упокоєння його душі наші молитви. Ми будемо робити все необхідне для того, щоби належно вшанувати пам’ять нашого Почесного Патріарха, гідно проводивши його в останню земну путь» – відзначив Блаженнійший владика.

Київська Митрополія закликає єпископат, духовенство та вірних ПЦУ підносити молитви за спокій душі новопреставленого Патріарха Філарета та невдовзі офіційно оголосить про розклад заходів прощання зі спочилим Патріархом, його відспівування та поховання.

Біографічна довідка

Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко), ієрарх на спокої Православної Церкви України, народився 23 січня 1929 р. в с. Благодатне Амвросіївського району Донецької області в українській родині Антона і Меланії Денисенків. Втратив батька, який загинув на фронті ІІ Світової війни у 1943 році, що вплинуло на юного Михайла, який глибоко навернувся до віри та попри радянську атеїстичну пропаганду твердо вирішив присвятити своє життя служінню Церкві.

У 1946-48 рр. навчався у Одеській духовній семінарії, яку закінчив з відзнакою, продовживши навчання в Московській духовній академії. 1 січня 1950 р. у Троїце-Сергієвій лаврі був пострижений у чернецтво з іменем Філарет, на честь праведного Філарета Милостивого. 15 січня того ж року рукоположений на ієродиякона, а на день Святої Тройці 18 червня 1951 року – на ієромонаха.

У 1952 році закінчив курс МДА з вченим ступенем кандидата богослів’я і був призначений викладачем Священного Писання в Московській духовній семінарії. Одночасно виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври. З 1953 року викладав у Московській духовній академії.

У 1953–1954 навчальному році Вчена Рада МДА присвоїла звання доцента. У 1956 році призначений інспектором Саратовської духовної семінарії із зведенням у сан ігумена. У 1957 році переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 року зведений у санархімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.

1960 року призначений керуючим справами Українського Екзархату РПЦ і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, а з червня 1961 року по січень 1962року був настоятелем подвіря РПЦ при Олександрійському Патріархаті у місті Олександрії (Єгипет).

4 лютого 1962 року в м. Ленінграді відбулася хіротонія на єпископа Лузького, вікарія Ленінградської єпархії РПЦ. Виконував обов’язки керівника Ризької єпархії. З жовтня 1962 по грудень 1964 року – єпископ Віденський і Австрійський РПЦ. З грудня 1964 по травень 1966 року – єпископДмитровський, ректор МДАіС.

14 травня 1966 року зведений у сан архієпископа і призначений постійним членом Священного Синоду РПЦ, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. 1968 року зведений у сан митрополита. З травня по червень 1990 р. – місцеблюститель Московського патріаршого престолу, головував на Помісному соборі РПЦ 1990 р.

У зв’язку з перетворенням Українського Екзархату РПЦ на самостійну в управлінні Українську Православну Церкву Архієрейським Собором УПЦ у липні 1990 року одноголосно обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ (в складі РПЦ). Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. підтвердив це обрання та висловив довіру як Предстоятелю УПЦ.

У зв’язку з проголошенням відновлення незалежності України на підставні рішення Священного Синоду та Архієрейського Собору УПЦ, скликав і очолив 1-3 листопада 1991 р. Собор УПЦ, який одноголосно підтримав рішення про необхідність автокефалії УПЦ. За це був підданий тиску з боку керівництва РПЦ, яке за будь-яку ціну прагнуло не допустити незалежності Української Церкви. У травні 1992 р. на підставні рішень, які не відповідали Статуту УПЦ, був де-факто усунутий від керівництваУПЦ,  а потім безпідставно рішенням Архієрейського Собору РПЦ був оголошений «позбавленим сану». Ніколи не визнавав цього рішення, вважаючи його канонічно безпідставним, та звернувся з апеляцією на нього до Вселенського Патріарха Варфоломія. У наступні роки неодноразово поновлював цю апеляцію, востаннє – у 2018 р.

25 червня 1992 р. на Об’єднавчому Соборі в м. Києві підтримав рішення про об’єднання УАПЦ та УПЦ в Українську Православну Церкву Київського Патріархату, за рішенням Собору отримав посаду заступника Патріарха з титулом митрополита Київського. Після обрання на Предстоятеля УПЦ КП 22 жовтня 1995 р. у Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася його інтронізація з титулом «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України».

11 жовтня 2018 р. Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату, розглянувши апеляції, визнав рішення РПЦ про «позбавлення сану», винесене щодо Митрополита Філарета у 1992 р., не відповідним канонам, прийнявши його у спілкування як колишнього митрополита Київського.

Виконуючи попередні домовленості, за рішенням Архієрейського Собору УПЦ КП 15 грудня 2018 р. скликав у храмі Малої Софії у Києві Помісний Собор УПЦ КП, який прийняв рішення про припинення окремого існування релігійного об’єднання УПЦ КП та про входження до єдиної Православної Церкви України. На підставі прийнятого Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. Статуту ПЦУ став постійним членом Священного Синоду ПЦУ як Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України та керівник окремої єпархії у м. Києві.

Від червня 2019 року – архієрей на спокої Православної Церкви України.

За свою церковну, громадську та миротворчу діяльність нагороджений численними церковними та світськими нагородами. У січні 2019 року отримав найвищу державну відзнаку – звання Герой України.

Пресслужба Київської Митрополії

Української Православної Церкви (ПЦУ)

Ігор Кашицький

Вічна пам'ять Святійшому Патріарху Філарету !

У 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить приблизно 295 євро.

Питання рівня заробітної плати українських педагогів традиційно викликає жваві обговорення. У країнах Європи ситуація інша - там працю вчителів оцінюють значно вище. Європейські уряди усвідомлюють, що інвестиції в освіту - це внесок у майбутнє, тому прагнуть утримувати кваліфікованих спеціалістів, пропонуючи їм гідні оклади. Про це пишуть Новини.LIVE, передають Dengi.ua.

Зазначається, що згідно з даними Державної служби статистики, у 2025 році середня заробітна плата працівників освітньої сфери в Україні становить 14 307 гривень, що еквівалентно приблизно 295 євро за курсом Національного банку на кінець вересня.

Водночас педагоги-початківці, які не мають стажу або категорії, заробляють істотно менше - близько 6 400 гривень (приблизно 130 євро на місяць). Це пояснюється тим, що розрахунки оплати праці, як і раніше, ведуться за Єдиною тарифною сіткою. Згодом дохід збільшується завдяки різним доплатам: за престижність професії, вислугу років, класне керівництво, роботу в складних умовах і перевірку зошитів.

Повідомляється, що в країнах Європи розмір зарплат вчителів залежить від регіону, кваліфікації, досвіду та економічної ситуації. Однак, за даними порталу Europa.jobs, найвищими доходами можуть похвалитися педагоги Люксембургу, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів.

Видання наводить середні місячні зарплати вчителів у деяких європейських країнах, а саме:

Швейцарія - 6 200 євро;

Данія - 5 600 євро;

Нідерланди - 5 000 євро;

Норвегія - 5 000 євро;

Австрія - 3 900 євро;

Фінляндія - 3 500 євро;

Швеція - 3 400 євро;

Франція - 3 000 євро;

Німеччина - 2 900 євро;

Іспанія - 2 550 євро;

Італія - 2 550 євро;

Польща - 1 200 євро.

Я попадаю перший день в лікарню у Львів. Поруч мене хлопець у якого ампутація двох ніг по 

пах. До нього приїжджає дружина: 

- Ой, Ігорьок, ой.. 

І виходить. Через 15 хв заходить медсестра і кладе йому 3 тис грн  на стіл і каже: 

- Я вибачаюсь, я не знаю, що робити з цими грошима. Ваша дружина сказала, що це за догляд за 

вами. Я не знаю що з ними робить.

- А де вона? 

Він їй дзвонить. Кімната закрита, все чутно.

- Ти де? 

- Ігор, вибач, я не знаю, що з тобою робити, мені здається я з тобою не справлюсь. Я буду чесна з 

тобою. Все, пока! 

І я лежу і бачу, як в чувака нема дві ноги і його щойно кинула дружина. І добре, що у них нема 

дітей.

І на  таких контрастах я щодня ціную те, що маю - іншу ногу, дружину, дитину.

***

Коли я займають у тренажерному залі UNBROKEN, саджу свою доцю у крісло колісне і катаю, 

щоб вона не скучала. Люди на мене дивляться з осторогою:

- Не роби так, це - погана прикмета. 

І от відтоді, де б я не ходив, я запитую: 

- Ви тримали у руках протез? 

Я хочу, щоб його потримало 5000 людей і віддам у якийсь музей. Знімати всі ці забобони.

***

Коли я перший раз приїхав з війни - мене охопила апатія, адже я зрозумів, що я повернувся в 

ІЛЮЗІЮ, МАТРИЦЮ. Там на фронті - справжнє життя. Все, що є Україна і є наша нація - 

формується там. А ми тут, у класній ілюзії, п'ємо каву, ходимо у білих кросівках, посміхаємось. 

Робимо вигляд, ніби війни не існує.  

Я був на війні, я знаю, що таке смерть і що таке життя. Я знаю запах смерті. Я бачив людей, що не 

хочуть жити і тих, хто вгризались у кожну можливість вижити. 

***

Сьогодні важливіше ходити до психологів тим, хто не були на війні, ніж тим, хто там був. 

***

Я найбільше боюь, що коли почнуться вибори, а підготовка вже почалась - хлопцям медійним 

заносять або обіцяють великі гроші інколи лише за те, щоб він сказав, що ось цей чувак - 

класний. Хоча це не так. 

***

Ми коли купуємо новий телефон - він має 100 відсоткову робочу батарею. І з людьми так само.

Коли я їхав на війну, я вже мав операції на ногах через спортивні травми. Я вже їхав не на 100 

відсотків з зарядженою батареєю. А що казати про військових, яким 50-57 років? 

На війні "зарядка" тотально знижується, бо це погане харчування, хронічний недосип, стрес, 

навантаження щодня важкостями, суглоби просто розхідний матеріал, вилітає спина. Якщо 

людина воює з 24 року - знайте, там вже нема ні спини, ні колін.

Її батарея вже десь 30 відсотків. 

Хто отримав тяжкі поранення - то це ще нижчий показник.

Ми тут маємо сформувати такі умови, щоб вони могли накопити цю батарею максимально скільки 

можуть накопить. Тоді зявиться бажання іти на роботу, брати відповідальність за когось, 

організовувати якісь бізнеси. Бо зараз дають гранти, але ніхто не хоче робить. Це - виклик. З них 

ще й більшість тотально фінансово не грамотні, транжирать виплати на дрібниці.

А ще й потім розрив в коштах, які отримував бойові, був героєм, багато що отримував 

безкоштовно, повертаєшся у реальний світ і тобі пропонують 25 тис грн заробітної плати. І це 

такий ментальний провал. 

Я захотів щось робити лише на 8 місяць своєї реабілітації.

Є візуальні цілі хлопці, але ментально - пошматовані.

Я чув, як хлопці готові були б ногу чи руку віддати, лиш би ментально стати знову нормальним. 

Таблетки і психологи не помагають.

І хочу нагадати, що члени сімей військових - це ті самі ветерани, бо вони стягують не менше. І це 

перші психологи, які працюють з ними. Не реальне навантаження і вони теж варті пільг тих, що 

ветерани.

Від 6 місяців до півтори року треба, щоб відновитись і захотіти жити. 

Я раніше мав тотальну агресію до всього несправедливого, що довкола. Я досі коли бачу, як з 

вікна вилітає окурок, зупиняю машину, піднімаю і закидаю назад в вікно машини. Бо інакше ця 

людина ніколи не зміниться. 

Ставтесь до нас так, як хочете, щоб ми ставились до вас. У ключі всього - ПОВАГА.

Володимир Рудковський, "Будда", ветеран.

Юрій Кисельов

5 год  · 

КРУТИ: НЕВИВЧЕНІ УРОКИ

Сьогодні Україна відзначає 107-у річницю бою під Крутами – трагічної й водночас героїчної події, що засвідчила відчайдушні намагання українців, особливо молоді, навіть у безвихідній, здавалося б, ситуації, перед грізним обличчям смерті все-таки збройно захищати щойно проголошену державність. Тему битви під Крутами, в якій від рук одвічного московського завойовника полягли близько трьохсот українських студентів і гімназистів, за понад тридцять років новітньої незалежності докладно висвітлено в літературі. Тому немає потреби знову переказувати хід і результати цього жорстокого бою. Натомість, варто зосередитися на глибинних причинах такого явища в історії України, як Крути, та навести деякі паралелі із сьогоденням.

Відомо, що у складі Центральної Ради – найвищого представницького органу українства в 1917 – на початку 1918 р. – істотно переважали діячі партій соціалістичного спрямування. Тому не випадково Генеральний секретаріат Ради очолив Володимир Винниченко – талановитий письменник, який, втім, не мав хисту до державницьких справ і, до того ж, перебував у мареві пацифістських ілюзій. Саме за наполяганням Винниченка було розпущено українізовані військові формації, що воювали у Великій війні (котра згодом отримала назву Першої світової), які, що важливо, були готові далі воювати вже «за Україну, за її волю». І коли до влади в Петрограді прийшли більшовики, готові поширити своє панування на всю колишню імперію, Центральна Рада, нарешті, спромоглася прийняти свій Четвертий універсал, яким проголошувалося незалежність Української Народної Республіки. Та було вже запізно – червоні загони царського полковника Муравйова стрімко наступали на Київ. Української ж армії практично не існувало.

Тоді й пробудився дух в української молоді, яка, не маючи належної військової підготовки й бувши явно недостатньо озброєною, пішла на прю з червоними бандитами. І зустріли вони їх на півдні Чернігівщини, майже на пів дорозі між Ніжином і Бахмачем, біля залізничної станції Крути. Хоч би як запекло молоді українці опиралися муравйовській орді, сили були нерівні, й бій закінчився кривавою розправою більшовиків над уцілілими на полі битви студентами та гімназистами. Але Крутянська січ не була даремною, й не лише тому, що явила приклад непереможного козацького гарту, а й тому, що муравйовці на два дні затримали своє просування до Києва, що дало змогу делеґації УНР на мирних переговорах у Брест-Литовську домогтися визнання самостійності України державами Четверного союзу – Німецькою, Австро-Угорською та Османською імперіями, а також Болгарським царством. Отже, подвиг юнаків під Крутами мав, без перебільшення, міжнародне значення.

Та чи достатньо мірою Україна вивчила уроки трагічного Крутянського бою? Досвід останнього десятиріччя доводить, що, на жаль, ні. Після того, як у 2014 – 2019 рр. практично з нуля створювалися справжні українські Збройні Сили, що небезуспішно завдавали опору росіянам на Сході, з другої половини 2019 р. почалася прямо протилежна тенденція, виражена в «надо просто перестать стрелять» і «подивитися в очі путіну». В ганебному переслідуванні українських патріотів – військових і цивільних – та жахливій смерті бійця Ярослава Журавля. У «розведенні військ» і «великому будівництві». Щоб відремонтованими нашими дорогами могли вільно мчати російські танки. І ще багато в чому.

То ж якою могла би бути доля України, якби з 24 лютого 2022 року її громадяни масово не ставали в черги до військкоматів? Якби генерал Сергій Кривонос не наполіг на прийнятті вищим державним керівництвом України низки важливих рішень? Якби Головнокомандувачем ЗСУ не був на той час генерал Валерій Залужний? Якби не безсмертні подвиги леґендарного «привида Києва» – льотчика Степана Тарабалки, поета й науковця – і танкіста – Сергія Заїковського (а цим героям не було й тридцяти) та десятків тисяч інших найкращих синів і дочок української землі?! 

Отож, можна стверджувати, що наслідком невідповідних, м’яко кажучи, воєнному часові (згадаймо, російсько-українська війна розпочалася в 2014 р.) дій мешканців владних поверхів і стали новітні Крути. Вже не триста, а тисячі українських воїнів полягти смертю хоробрих. Та чи гідні «еліти» управлінські еліті військовій – справді еліті й справді військовій?

Не можна не зауважити, що відповідальність за наші втрати на війні лежить і на звичайних людях, багато з яких, одурманені олігархічним чорним піаром, проголосувало «по пріколу». І плоди цієї безвідповідальності тепер споживають усі українці незалежно від електоральних уподобань.

І все-таки треба наголосити, що трагічні події і 1918-го, і 2022-го виявили, хто в Україні є справжньою аристократією, для якої військова справа та державне управління є, кажучи словами видатного українського філософа Григорія Сковороди, «сродною працею». Питання війни і миру, держави і права можуть вирішувати лише ті, хто має відповідні здібності. Тобто, має відбуватися природний відбір еліт, здатних до відповідальної справи. Як він має відбуватися – це тема окремого допису.

А зараз знімімо шапки й схилімо голови перед славною пам’яттю Героїв Крут. Пам’яттю всіх, хто від часів Святослава Хороброго й аж до сьогодення віддав життя за Україну. Вони живі вічно й благають Господа за нас із небес.

9:38 29.01.2025

Невдовзі РУП розпадається на соціалістичну течію і національно-самостійницьку, яка оформлюється 1902 року в Українську Народну Партію /УНП/.  Вона зливається 1917 року з іншими самостійницькими групами як націонал-соціалісти, націонал-демократи, незалежні соціалісти-революціонери, в самостійницьку політичну організацію: «Українська Партія Самостійників Соціалістів».  Мета й засадничі напрямні УНП сформульовані в «10 заповідях УНП» пера М. Міхновського: 

«1.  Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна,  демократична Україна - Республіка робочих людей - оце національний всеукраїнський ідеал.  

2.  Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.  

3.  УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ! Отже вигонь звідусіль з України чужинців - гнобителів!». 

В брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП» М. Міхновський ставить засадничу вимогу: «Українська нація мусить піти шляхом націоналізму, перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі».  У вступній статті журналу «Самостійна Україна» подано засадничу мету УНП: «Виступаючи в інтересах широких українських мас, дбаємо, щоби сам народ власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, що тільки під тією умовою ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу».  Найкращим шляхом до осягнення наміченої мети має бути збройне повстання.  Тому УНП кидає клич в часі революційних виступів 1905 року: «Ми ідемо. . .  до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з-під національного й економічного рабства». 

У земельній справі УНП висуває програму націоналізації землі: «Земельний фонд колись належав українському народові на правах власності і його силою відібрано.  Натурально з моменту всеукраїнської революції уся ця земля (землі казенні, удільні, монастирські, поміщицькі) є конфіскованою і мусить бути повернена без відшкодування її давнім правним власникам. . .  Націоналізувати землю – значить зробити її власністю тієї нації, що цю землю оселює, тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації.  Кожний член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита. . . »

У робітничій справі УНП закликає українське робітництво до самостійних українських організацій і до політичної боротьби за власну державність.  «Бо ми жадаємо собі щастя і ліпшої долі не від знесення самодержавства, а від здобуття політичної свободи у своїй власній державі. . . » Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату є справа самого українського пролетаріату і нікого більше». 

Терористична група при УНП «Оборона України» є виявом потреби безпосередньої боротьби та доказом революційної активізації.  З одного боку, продовжує традиції збройної боротьби з Москвою, а з другого – є передвісником збройної акції у часі Великого Зриву 1917р.  та подає руку усім тим революційно-бойовим організаціям і гуртам, що діяли і діють на ЗУЗ і СУЗ проти червоної Московії. 

Дальшим етапом активізації української духовності є великі аграрні заворушення українських селян проти польських поміщиків, атентат молодого студента Мирослава Січинського як вияв чинного протесту проти знущань і переслідувань українського народу, але без глибшого революційно-політичного підкладу, якими були атентати на куратора Собінського чи на совітського консула, які були виявом зорганізованої революційно-політичної боротьби українського націоналізму проти окупантів. 

Дальший процес активізації української духовності бачимо в боротьбі української молоді за український університет, окупленій кров'ю борця – Адама Коцка. 

Процес кристалізації й активізації української національно-політичної думки проявляється в мілітаризації молоді, в закладанні «Січі» і мілітарних гуртків молоді.  На місце пасивного розумового переконування і пацифізму приходить гасло чину й боротьби.  Змагання молоді знайшли своє політичне оформлення в резолюціях всеукраїнського Студентського Конгресу 1913р.  З огляду на можливість австро-німецько-російського конфлікту в резолюціях постановляється: «Вважаємо конечним боротися за програму політичного сепаратизму від Росії.  Акцією, що мала б служити наміченій меті,. . .  вважаємо широку пропаганду політичного сепаратизму від Росії, за кордоном, як також мілітарне виховання молоді».  Традицію збройної боротьби за Україну відроджують Українські Січові Стрільці, що пішли «на кривавий тан, визволяти братів-українців з московських кайдан».  Одначе на їхній духовності тяжить ще мряковиння сентиментальної поетичної романтики, що віддзеркалюється в стрілецьких піснях, де схрещуються в серці боротьба разом з ніжними тужливими тонами солов'я й розцвілої весни, немов зброя вояка, прикрашена квіттям. 

У визвольних змаганнях бачимо викривлену під впливом драгоманівщини духовність і світогляд різних демоліберальних і соціалістичних доктринерів і партійників, як В. Винниченко, М. Грушевський, в яких видно хитання й сумніви, куди йти.  Демоліберальні партійники і соціалістичні доктринери, відірвані від національного грунту і глухі на голос віків революційної народної стихії, потрапили під впливи московських соціалістичних ідей.  Своєю нездарністю, слабістю, своїм пацифізмом і гуманністю, своїм доктринерством та експериментами гасили й розпорошили величезний зрив і запал розбудженої національної стихії, не дали їй політичного оформлення і керма.  Нездарні інтелектуалісти, пацифісти і соціалістичні доктринери підготовили грунт під наступ як червоної Москви большевиків, так і чорної реакції москвофільства за часів Скоропадського.  

В часі Української Революції, коли все життя виступає зі своїх берегів, бачимо впливи чужого московського духа і чужих течій в демоліберальному партійництві й соціалістичному доктринерстві різної масти всяких с-д, с-р, с-ф і т. п. , в насаджуванні большевизму, а також у чорній протинаціональній і протидержавницькій акції цариславського москвофільства за Скоропадського.  Бачимо серед вогню революційної боротьби криваве кидання анархічного Гуляйполя махнівщини – політичне неоформленого і неопанованого духа степу і духа черні. 

Далі бачимо величаві здвиги  і героїчні вияви здорової національної стихії в постаті українського вояцтва, українського революційного села і в довгому ряді повстань і партизанської акції.  Вияв здорової революційної державницької сили села бачимо в масовій мілітарній організації «Вільне Козацтво», як втілення ідеї озброєного народу. 

Крізь бурхливі хвилі й вири української революції бачимо рвучку, хоч часом приглушену національно-державницьку течію, що нав'язує до славних традицій козаччини і ідей Шевченка, в політичній і військовій акції самостійників, Полуботківців, в першій соборницькій військовій формації Січових Стрільців під проводом Є. Коновальця, які стояли з готовою зброєю на сторожі честі нації, на сторожі її самостійності і соборності.  Здорові національно-державницькі сили дали чин 1-го листопада, українські Термопіли-Крути, акт 22-го січня, соборний мілітарний чин у боротьбі за Київ, створили криваву героїчну епопею боротьби за українську державність.  Молода українська держава 1917р.  впала через брак виразно оформленої національно-державницькоі ідеології та власної політичної програми державного будівництва замість чужого демоліберального соціалістичного доктринерства, через брак монолітної соборної національної духовності, через брак сильної керівної волі одноцілого політичного й військового центру, як колись «Військо Запорізьке» з Хмельницьким, що організував би і керував би повстанчими зривами народних мас, що зміг би зосередити розпорошену національну енергію в одно русло, до одної мети під одним сильним проводом, в одну Самостійну Соборну Націю і Державу. 

Одначе величезні жертви, революційний і державницький досвід визвольних змагань не пропали.  З героїчних змагань й чину великого революційного зриву постав український націоналістичний рух, який започаткував нову добу в історії України. 

Після невдачі визвольних змагань процес кристалізації нової духовності і націоналістичної думки пішов двома шляхами: з одного боку – чинна бойово-революційна акція УВО, позбавлена виразно оформленої власної ідеології і політичної програми як вияв безпосереднього збройного чину й самого бойового руху та змагу проти окупантів у співпраці зі старим партійним світом, що мав дати політичний підсумок бойових акцій.  Значення УВО є величезне, бо воно безпосередньо нав'язує до визвольних змагань, продовжує національно-революційну боротьбу і активізує українську духовність під кутом чину й боротьби.  З другого боку - цілий ряд ідеологічно-політичних гуртів і видань у краю, як «Заграва» і «Українська Партія Національної Роботи», а опісля «Союз Української Націоналістичної Молоді» і за кордоном «Легія Українських Націоналістів» у Берліні з журналом «Державна нація», і С. У. Н.  у Празі з журналом «Національна Думка», шукають нових шляхів і нових напрямів і цілей, стараються оформити власну національну ідеологію і дати політичну програму дальшої боротьби за українську державність.  Тим розпорошеним націоналістичним гуртам у краю й за кордоном брак було одного ідейно-політичного центру й безпосередньої революційної акції, щоби безпосереднім революційним чином випробовувати, закріплювати й здійснювати нові ідеї. 

Тому цілком природно мусило прийти до синтези ідеологічно-політичної й бойово-військової акції в одній революційній світоглядово-політичній організації ОУН як єдиного носія й реалізатора українського націоналізму, Ті всі течії революційного націоналістичного руху об'єднав в одну організацію одною ідеологією, політичною програмою й виразно визначився методами боротьби сл. п.  Вождь націоналістичного руху Є. Коновалець на Першому Конгресі Українських Націоналістів 1929 року. 

І так український націоналістичний рух переходить від безпосередніх бойових актів УВО до масової всеобіймаючої, ідеологічно-пропагандивної й політично-революційної акції на всіх ділянках життя з одного боку проти окупантів і ворожої суспільності, а з другого – проти старого українського партійного світу, проти опортуністично-угодовського табору, проти демоліберального і соціалістичного партійництва, проти культурництва, просвітянщини й марного крамарського опортунізму й філістерства дрібних душ і егоїстів.  Український націоналістичний рух як глибока всеобіймаюча духово-ідейна й суспільно-політична революція мусить перемогти в українській духовності й світогляді кволу сентиментальну й безвольну духовність і світогляд 19-го сторіччя, українського провансальства, старого культурництва, парафіянства і партикуляризму, розхристаність і шкідливість драгоманівщини, демоліберальної партійщини, соціалістичного доктринерства, пацифізму, класовості й всесвітянства. 

На місце кволої пасивності й сентиментальності приніс український націоналізм активізм і героїчне сприймання життя.  На місце відірваного від життя інтелектуалізму й холодного інтелекту «без віри основ», запомороченого чужими доктринами, приніс новий волюнтаристично-національний світогляд, що випливає з волі нації до повного життя, до розвитку, владарності й могучості.  На місце розумових переконувань приніс чин і аргумент сили, на місце безвольної віри в утопійний механічний вселюдський поступ ступневої еволюції без кривавих змагань, зусиль волі – приніс ідею й чин революційних дій історичного ставання.  На місце космополітизму, класовості, анархічного громадівства і егоїзму одиниці, демоліберальних атомів – поставив моноліт і добро національної спільноти та вартість суспільно-активної особовості.  На місце вселюдської гуманності й пацифізму – приніс воюючий націоналізм.  Українсько-державницький націоналізм, носієм і речником якого є Організація Українських Націоналістів, дає новий всеобіймаючий націоналістично-активістичний світогляд, нову суспільно-політичну програму, організацію сили і означені методи боротьби за державність і підстави державного будівництва та всебічного розвитку. 

Український націоналістичний рух, втілений в ОУН, переходить процес свого поширення й поглиблення на всіх українських землях і по цілій еміграції.  В 1930-1933р. р.  український націоналістичний рух переходить свій «Штурм унд Дранг»-період.  

Від умасовлення ідей і акцій, як, наприклад, саботажева акція 1930 року, шкільна акція 1933р. , акція могил 1934р. , націоналістичний рух закорінюється і вростає в ціле національно-суспільне життя та переходить від політично-пропагандивного і демонстративно-маніфестаційного умасовлення ідей і боротьби до найповнішого усуспільнення революції, органічного вростання в грунт і до духово-ідеологічного поглиблювання й поширювання суспільно-політичної революційної акції, яка проявилася в протикомуністичних виступах і погромах, в протиколонізаційній акції, в масових маніфестаціях у зв'язку з подіями на Карпатській Україні, в боротьбі українського націоналістичного активу за державність на Карпатській Україні і, врешті, в широкій партизанській акції на ЗУЗ у часі розвалу Польщі.  Мимо хвилевої невдачі стають перед націоналістичним рухом великі перспективи епохальної історично-творчої революції, яка має на меті повний розвал московсько-совітського світу і має створити новий український світ і лад на сході Європи. 

Під Румунією націоналістичний рух переходив інший процес кристалізації й розвитку залежно від місцевих умов і національної свідомості та сили.  Тут початки руху формувалися не довкруги революційних акцій, але за допомогою пропагандивних видань, як «Самостійна Думка», «Самостійність» та ідеологічних гуртів молоді.