Журналісти каналу ТВі передали прем'єр-міністру чека на борошняні вироби, які в редакцію надіслали наші глядачі

 Одне тільки питання залишається - чи не запізно буде через 5-10 років.

Після дострокових виборів парламент перестане існувати.

Просочуються в ЗМІ повідомлення про підготовку влади до позачергових парламентських виборів – цього разу вже повністю по мажоритарній системі - можуть бути сприйняті спостерігачами як самий дійсний блеф, як "психічна атака" на опозицію, як прагнення показати, що буде, якщо опозиційні фракції не розблокують сесійну залу і не дадуть "напьорсточнікам" від влади «порєзвіться» з картками для голосування.

Але насправді це ніякий не блеф. Ідею про позачергові вибори можна було почути від представників влади ще до того, як її представники вирішили поділитися своїми міркуваннями зі ЗМІ. Більше того, навіть не блокування парламенту тому причиною. Позачергові вибори по мажоритарних округах повністю вписуються в логіку узрупації влади, якою керується Віктор Янукович після своєї перемоги на президентських виборах 2010 року.

То була перемога, здобута у відносно чесній сутичці - і у відносно демократичній державі. Але збереження такої держави й чесних виборів - з огляду на економічний стан країни й наміру переможця і його оточення - явно не входило в плани Януковича. Далі пішли створення антиконституційної більшості в парламенті, зміна самої Конституції без згоди Верховної Ради, арешти лідерів опозиції - і суспільство все це ковтало, а дехто навіть з великою насолодою.

Виборчий закон 50:50 був прийнятий у такому вигляді тільки тому, що для його схвалення необхідні були опозиційні голоси – інакше в нас була б уже зараз чиста мажоритарка. Я абсолютно упевнений, що опозиція допустила серйозну, я б навіть сказав стратегічну помилку, погодившись зі изміною виборчого законодавства. Якби ця помилка не була допущена, у нас уже зараз був би парламент із опозиційною більшістю, що диктує свої умови узурпаторові й вимагає від нього повернутися в законодавче поле.

А так ми маємо просто ще одну перешкоду на шляху до остаточної "белоруссизации" України - парламент, у якому недостатньо голосів для презентації думки народу про владу й президента, але досить, щоб вимагати голосувати за законом і висловлювати альтернативні думки так, щоб вони були почуті.

Від такого парламенту необхідно позбутися. Саме тому "регионали" і не йдуть ні на які серйозні компроміси з опозицією - вони самі шукають привід для того, щоб надати президентові можливість розпустити Верховну Раду й оголосити дострокові вибори. Єдина перешкода - це зміна закону про вибори, але отут уже вони обов'язково що-небудь придумають: сила на їхній стороні, як і тотальна байдужість громадян до насильства над правом.

За задумом Януковича і його оточення, нові вибори пройдуть уже після нового вироку Тимошенко, на тлі підсилення маргинализації суспільства, краху надій на європейський вибір і зростаючі економічні проблеми. Люди будуть думати про виживання, а не про голосування - і більша частина електорату проголосує за гречку. Після виборів парламент як законодавча гілка влади перестане існувати, перевибори президента в 2015 році стануть простою формальністю й Україна остаточно порине в болото авторитаризму і злиднів. Такий от план, який має всі шанси бути втіленим у життя. Чи зуміють громадяни протистояти йому - дуже велике питання.

  

З 25 грудня по Україні поширюються листівки та наліпки на захист української мови, випущені в рамках проекту "Український мовний простір". Це листівки "9 простих правил" (про те, як кожна людина може захистити мову), а також наліпки, що ілюструють окремі з цих правил.
Кожен, хто бажає допомогти поширенню цих матеріалів, може зробити це в такий спосіб:
- скачати на сторінці проекту http://dobrovol.org/project/12/  або (більше варіантів продукції) на файлообміннику http://www.ex.ua/view_storage/433348904892 потрібні макети в форматі PDF,  роздрукувати / розмножити їх  у доступній кількості й поширити за місцем проживання, навчання, роботи, серед зацікавлених людей;
- скачати там же зображення цих матеріалів у форматі малюнку і поширити в Інтернеті, зокрема, в соціальних мережах;
- звернутися до активістів руху "Простір свободи" за адресою [email protected] або телефоном 097-1794709, щоб отримати вже надруковані листівки чи самоклейки
Бажаючі активно долучитися до проекту "Український мовний простір" у будь-якому місці України чи світу, можуть заповнити форму за лінком http://dobrovol.org/join/, обравши потрібні варіанти відповідей і залишивши контакту інформацію.
Щиро дякуємо!



Шановне панство, владу потрібно контролювати і сварити, можна і ненавидіти, але то не так важливо, як творити нове і потрібне, подібно ось цій ініціативі, яку я сам давно зробив своїм принципом: навколо мене роблю україномовний простір і раджу всім патріотам так робити - починати з себе. А не лінуватись, як дехто, навіть перекладачем скористатись, а дають тексти про-українські і  російською - я їх мушу в себе перекладати окремо, бо російською читаю тільки класиків.

ТВОРІТЬ  УКРАЇНСЬКИЙ  ПРОСТІР !!! 

ТАК, ЯК  ЦІ http://dobrovol.org

Нещодавно почув новину, яка стосувалась прийняття багатостраждального столичного бюджету-2013 Київською міськрадою, де мене вразило наступне повідомлення: "...до бюджетних витрат було внесено пункт щодо поховання учасників бойових дій та безхатченків"...
Класика! Безперечно, що подібне поєднання так званих "учасників бойових дій" з досить не так званими "бомжами-безхатченками" є випадковим збігом, але досить і досить символічним збігом!
Подивляючись, з яким завзяттям всі оті  УБДешники видирають-вибивають по усіх-усюдах з держави гроші на свої чималі потреби, складається чітке враження, що всі вони ще бідніші за всіх українських бомжів-безхатченків, які, до речі сказати, грошей на свої похорони не випрошували ніде і ні в кого!
Не раз вже писав на теми військові, де визнаю однозначно повагу до людей, які пройшли випробування війною і не були боягузами, а були саме героями і тоді, і після, включно і зараз. Серед мої знайомих, яких я називаю правдивими афганцями, на противагу фальшивим афганцям, - не було жодного, який би хвалився участю в тій війні, щоб хизувався нагородами або посвідченням учасника бойових дій. Соромились вони і своїх пільг, коли потрібно було ходити оформляти якісь субсидії чи зменшення комунальних платежів. Соромно їм було це робити, бо вони були правдиві герої, а це не сумісно з жебранням і мародерством. Не кажучи про якісь святкування. Що святкувати?
Хтось може розумно пояснити, яке має відношення Держава Україна до всіх інтервенцій СРСР і війни у Афганістані з грудня 1979 - по лютий 1989 років, зокрема? Жодного! Жодного стосунку Україна до цієї злощасної війни не мала і не має! Як не має нічого спільного Україна з усіма подібними неоголошеними війнами в Кореї, В’єтнамі, на Ближньому Сході, в Анголі, в Нікарагуа і ще безліч аналогічних "гарячих точках" світу, куди засилав своїх військових спеців імперіалістичний монстр - комуністичний СРСР.
То що ми в Україні святкуємо 15 лютого і ще й так урочисто на найвищому державному рівні? Здачу Афганістану? Переможний драп радянських військ? Ще одну блискучу перемогу щодо втьоків, яку Росія цілком могла провести своїми силами, як і самостійно перемогти у Велику Вітчизняну, за словами одного з теперішніх чільних керманичів оної.

Іноді починає здаватись, що ми в Україні живемо в якомусь ірраціональному світі, де все до гори дригом: зеків величають "злодій в законі" і вони стають не чолі держави, яко правової і демократичної; інтервенти і мародери вдягають личину героїв і влаштовують свята в честь себе, а що вже знущаються над країною і співвітчизниками - то взагалі героїзм винятковий! Напевно, що саме так себе б поводили чеченці, якби захопили владу в Росії! Інакшої аналогії до поводження так званих "учасників бойових дій" включно з "афганцями" в Україні важно віднайти, бо це навіть гірше за всяку ворожу окупацію, аніж ці натуралізовані герої в нашій державі!
В голові не вкладається, як подібне може бути, але воно є! Як реальність! З того виникає пропозиція, щоб ввести фразеологічний зворот "учасники бойових дій та безхатченків" як усталений в усі правові документи нашої держави, як і свято 15 лютого доповнити в назві "День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та безхатченків нашої держави" - цілком логічно для подібного маразму, яким є на тепер це Свято інтервентів у нашій Україні. І медальку давати всім ветеранам УБД -  "За здачу Афганістана", а особливо заслуженим - орден "За зраду Наджибули". А всіх УБД посмертно нагороджувати поіменно як героя-руйнівника СРСР зіркою в траурній рамці. Живим не можна, щоб не показились, бо всі вони оті УБД рахують себе великими патріотами "се-ру-се-ру", який вони ж по-суті і просрали...
Важко передати, як це все набридло: цей маразм здеморалізованої держави з натуралізованими героями іншої держави. І пригадую слова знайомого правдивого афганця: "Часом так шкодую, що я там в Афгані не загинув..." І я його досить добре розумію, але хтось має в обов’язок - жити. Жити і робити так, щоб в країні Україна не було ні вшанувань натуралізованих героїв інтервенцій, ні знедолених безхатченків.

Богдан Гордасевич
м. Львів

"У вас краще виходить писати про творчість матері і на патріотичну тематику. А це не ваше, ви не володієте питанням, перепрошую" блогер Слідопит
Спеціално на замовлення додаю вірша Галини Гордасевич написаного ще у часи СРСР, коли Червонописький розпочав з трибуни в Кремлі травлю А. Сахарова


НАРДЕПОВІ СРСР ЧЕРВОНОПИСЬКОМУ
(Інвалідові війни в Афганістані)

Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
“Мусульман-братів визволяти”?

На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.

І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).

І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.

Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?

За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала,

У той час, як нахабний зайда
За столом розперезував паса,
І не втерши масного заїда,
На повій задивлявся ласо,

У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?

Правляча політична команда, будучи в більшості своїй родом з Донбасу, завжди на словах афішувала своє особливе ставлення до рідного краю. Донбас регулярно наводили у приклад, називали «годувальником» України, підкреслювали економічне значення регіону для всієї країни.

Любов до малої батьківщини особливо загострювалася ближче до виборів, коли «донецькі» їхали до рідних країв торсати електорат. Донбас розхвалювали, Донбасу дякували, Донбас закликали у черговий раз підтримати «по нутру своїх». У полум'яних промовах згадувалися досягнення радянських часів, трудові та бойові здобутки прадідів, оспівувалися степові краєвиди. Ось тільки реальні справи за всіма цими єлейними промовами якось не йшли. Не дивлячись на перемогу «донецького» президента у 2010 році, обіцяні грошові потоки до краю не хлинули, а віз проблем регіону так і залишився на місці, хоча тягнути його обіцяли дружно та в одному напрямку.

Любов до рідного краю, за логікою, передбачає роботу, спрямовану на примноження та збереження його багатств. У тому числі об'єктів історичної спадщини, якими волею долі Донбас не багатий. На практиці ж історичні пам'ятники регіону найчастіше перебувають у жахливому стані, а деякі й зовсім безповоротно втрачені назавжди. Ні місцева, ні державна влада жодним чином їх не підтримує. В той час, як величезні кошти витрачаються на показушне святкування ювілею Стахановського руху, яке коштувало у 2010 році 17 млн грн, унікальні архітектурні об'єкти перетворюються на руїни та зникають.

Садибу поміщика Казиміра Мсціховського, що знаходиться у селищі Селезнівка Луганської області, іноді справедливо називають перлиною Сходу України. Відома вона далеко за межами регіону - унікальний архітектурний комплекс 19 століття є одним з головних об'єктів історичної спадщини Донбасу. Здавалося б, таке місце треба ретельно доглядати, однак садиба Мсціховского забута владою. Сьогодні вона перебуває у аварійному стані та поступово руйнується вандалами.

Казимір Мсціховський, засновник селища та колишній власник садиби, був статським радником та власником шахт з Польщі. У Донбас його привело те ж, що й інших - багаті запаси вугілля. Тут Мсціховський заснував Селезнівський рудник та став головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості. Навколо рудника незабаром виросло селище, що потім стало містом Паркомуна, а ще пізніше було перейменоване у Перевальськ.

Чудова садиба була побудована у Селезнівці під безпосереднім керівництвом Мсціховського. Головні будівлі садиби - будинок поміщика (архітектор Сергій Гінгер) та храм на честь Св. Олександра Невського (архітектор Лев Руднєв), виконані у стилі італійських вілл - звели десь у 1840 році. Для будівництва використовувався місцевий камінь.

Навколо садиби був розбитий великий парк, площею понад 20 гектарів. Нині він перебуває в запустінні. Алеї заросли, багато декоративних рослин загинуло, не працює фонтан. Головна пам'ятка парку - величезні дерева, що збереглися з часів заснування маєтку.

Революція 1917 року перевернула все з ніг на голову. Господарі, не чекаючи експропріацій, кинули маєток та втекли закордон. Новий уряд оселив у їх колишньому маєтку Будинок сиріт. Після Другої Світової садиба функціонувала як протитуберкульозний диспансер.

Садиба Мсціховського - єдина садиба на території Луганської та Донецької областей, що є аналогом замкової архітектури Західної України. Ця пам’ятка могла б стати унікальним туристичним об'єктом, якби влада регіону хоч трохи подбала про неї. Нажаль, цього не відбувається, і з кожним роком від пам'ятника архітектури залишається все менше. Занепадають ворота, валиться кам'яна огорожа, приходять в непридатність інтер'єри поміщицького будинку. У доброму стані знаходиться лише храм Святого Олександра Невського, який нині належить УПЦ МП. Настоятелі підтримують його у первозданному вигляді.

Будівлі садиби ще міцні. Парк та споруди цілком можна було б привести до належного стану за наявності відносно невеликих коштів. Однак, бюджетні гроші «патріоти Донбасу» в основному витрачають на помпезні ювілеї і свята, ігноруючи дійсно гострі питання. В результаті, Луганська область втрачає один зі своїх найкрасивіших пам'ятників, а Східна Україна все більше відповідає стереотипу про край, де нема на що подивитися.

Нажаль, долю садиби Мсціховського повторюють і інші схожі об'єкти Луганської області. У ще більш занедбаному стані знаходяться унікальні поміщицькі садиби в Олександрівську та селі Весела Гора. Вони також сильно зруйновані і заростають травою під гучні промови про необхідність шанувати пам'ять предків та пам'ятати славне минуле Донбасу. Пам'ятники XVIII та XIX століть, занесені до реєстру пам'яток архітектури національного значення, незабаром можуть цілком зникнути. Про існування цих об'єктів більшість луганчан просто не знає, а тому особливого шуму з приводу їх руйнування немає. Все відбувається буденно, протягом років.

Садиба поміщика Юзбаша у селі Весела гора була побудована ще в позаминулому столітті, і цілком непогано трималася до початку нинішнього. У радянські часи вона була піонерським табором «Чайка», який проіснував аж до 2003 року, після чого був проданий луганському ТОВ «Полі-пак». Вигідне розташування історичної будівлі на березі Сіверського Дінця у передмісті обласного центру робило його вельми вигідним придбанням для інвесторів, однак вони чомусь досі ним не скористалися. В результаті реконструкції, яку почав директор ТОВ «Полі-пак» Ігор Чаплигін, будівля позбулася перекриттів та даху. На цьому всі роботи припинилися.

Схожа ситуація з поміщицької садибою в Олександрівську, заснованою у 1772 році. До 2006 там розташовувався обласний туберкульозний диспансер, а після його переселення будівля занепала. Зараз вона виглядає не краще, ніж будівля у Веселій горі.

Зовсім вже кричущий приклад - втрата будинку промисловця Гартмана у Луганську. Густав Гартман заснував у місті паровозний завод (сучасний «Луганськтепловоз») та вважається однією з найбільш знакових фігур в історії Луганська, а будинок його, що донедавна перебував у Кам'янобрідському районі, недалеко від заводу, безперечно, мав архітектурну та історичну цінність.

У радянський час в будівлі знаходилася лікарня. У 90-х установу перенесли, а будинок викупив один з луганських підприємців, який відкрив у ньому цех з виробництва соняшникової олії. У 2008 році підприємець помер, і виробництво дісталося його компаньйонам (за словами родичів померлого - було захоплено рейдерським чином). Очевидно, повністю оформити необхідні документи на власність будівлі вони так і не змогли, тому що з тих самих пір будинок Гартмана був покинутий та поступово руйнується. Взимку 2011 року він виглядав так:

Зараз від будинку не залишилося навіть стін. Відновити його неможливо. Незабаром на його місці будуть тільки пустир і дерева.

Якщо справи й далі підуть так само, то вивчати історію рідного краю луганські діти зможуть тільки по картинках у підручниках. А сумні руїни садиб та особняків ще довгий час будуть безмовно нагадувати про пафосні обіцянки «служити Донбасу», що щедро роздаються перед виборами представниками влади.

Нагадувати доти, поки остаточно не зникнуть.

, а допомогти у боротьбі з корупцією в Україні