В кармане лишь мелочь

Да пара гривен на карте,

Купить бы букет из тюльпанов,

Да наверно не хватит.

 

Улыбаюсь прохожим в подземке,

Реакции ноль, удивленье,

Видно груз не подьемный,

Пара свободных сидений.

 

А может нарвать ромашек,

И каких-нибудь лютиков,

Да дописать на бумажке:

"Пи. Эс. Я люблю тебя"?..

Коровка паслась на широкой поляне,

Душистую травку срывал язычок.

Как вдруг появился в высоком бурьяне

Большой племенной красноглазый Бычок.

 

Увидев Коровку он стал волноваться,

Мечтая давно о подобной жене

И толком не зная как к ней подобраться

Он шлепнул хвостом по Коровьей спине.

 

«Ах, Вы извините, меня, дорогая,

В Вас Овод свирепый мог жало вонзить!

Наказан наглец и лежит, издыхая,

Извольте, родная, меня наградить!

 

Да как, Вы одна? Среди темного леса?

Поблизости рыщет прожорливый Волк!

Для Волка – находка такая принцесса!

Поверьте, ведь в женщинах знаю я толк!

 

Вы – прелесть! Как славно изогнуты рожки,

Что просто течет умиленья слеза!

Как лаком покрыты копыта-сапожки

И умно задумчивы Ваши глаза!»

 

Вдруг из лесу Девушка в кофточке красной

Коровку доить шла с порожним ведром

И цветом Бычок разъяренный ужасно

Погнался за ней, позабыв обо всем.

 

Коровка жевала и тяжко вздыхала –

На то было много серьезных причин,

С обидой и грустью она размышляла

О непостоянстве мужчин.

Хотіла б я стати кимось іншим

Покинути нудне це людське тіло.

Покінчити з цим світом грішним,

Щоб серденько від несправедливості не мліло.

Я б стала пташкою чудовою,

Вороною - самотньою і чорною.

Та то лиш так іздалеку здається.

Усім істотам живим кохати хочеться.

І буду я кружляти в хмарах

там, де нема нікого з ворогів.

Але і друзів - нуль... То моя кара.

Та "друзі"  бувають гірше всіх катів.

І я знайду там, в небі пару,

Ту, що ніколи не зрадить мене.

Будемо по вулицях кружляти.

І все погане з моєї пам'яті мине.

Та прийде день і якась тупа паскуда,

Бидло якесь, розбещене, бридке, 

З рушницею пташок ганяти буде...

І враз коханий мій вже мертвий упаде...

І як мені без нього далі жити?

Хоч і не лебеді ми, а ворони чорні, 

Та не гірше вміємо любити...

І в кохання свого завжди в обороні.

Та повороту вже назад немає.

Моє життя закінчиться із ним...

Лечу я вниз, покірно склавши крила.

Тепер навіки я із ним одним...

Та помилилаь я безповоротно...

Від карми нікуди мені не втекти...

Судилося життя прожить людиною самотньою...

І мрії про ворон не зможуть мені помогти...

                                   
Летите, бабочки, летите.
Вам никуда не улететь.
Машите крыльями, машите.
На ваш полёт смешно смотреть.

Желанья пригвоздили мёртво
К вещам, обычаям, делам,
Стандартам, временем истёртым,
Квартирам, дачам, городам.

Я соскочил с булавки острой
Желаний всех до одного.
Всё в жизни сразу стало просто,
Искать не надо ничего.

Листом сухим лечу по ветру,
Весёлым танцем стала жизнь.
Не заманить обратно в клетку.
Я вырвал у свободы приз.

Закат, дорога, ветерок,
И кеды мокнут на тропинке,
В руках - бутылка и бычок,
Я гость на людной вечеринке.
Подплыли маревом мозги,
И жесты фразам скупо вторят
Мой тост? Сплошной ноологизм
Смысл не уловлен, принят повод.
И хорошо, и благодать,
смотреть в себя, заткнувши уши,
стук сердца в рёбрах ощущать,
и нос вздымать, уже клюющий.
А завтра (что там за число?)
А летом (если всё сложИтся)
Всё в будущем... вот бы пришло.
Пока же жму в руке синицу.

Запечатано словом,
Затавровано білим листом,
Все, що жило в мені,
І усе, що раділо.
Я іще не готова
Стати темним вікном,
І забутим вінком,
Залягли десь на дні -
Неминуче й невміло.
Не готова до зради,
І не вмію поради
Своїх вчинків і слів
Вичеканювать дзвінко.
Лиш - зостануся радо
Схлипом зимнього саду,
Смутком темних кутків,
Сном самотньої жінки.
Зойком тихим і болем,
І засніженим полем,
Чистим ранком морозним
І бокалом порожнім...

Вчорашній день я згадую сьогодні...
А завтра - це сьогодні стане - вчора,
І те позавчорашнє горе
Зійде, зітреться вщент напередодні
Подій яскравих і сміливих -
З'єднання душ двох нещасливих...
А вчора - горе це чи щастя?
Чи розпач, а чи млосна втіха?
Й обрАз закіптявлений віхоть
Торкавсь буття до злості часто.
Й єдине, вічне, радісне і щире
Пішло укрив розщербленим пунктиром...
 

День Победы. Военный парад.
Медь оркестров. И море тюльпанов.
Радость. Слёзы.Сиянье наград.
И редеющий строй ветеранов

Довкола гамір, шум... і натовп у екстазі,
Немов молитву, ловить тихі фрази...
Скипає, шаленіє у жалю
Від слів простих "тебе люблю..."
...А я - усе продовжую любити!
У світлі, в темряві, у пустоті, у квітах,
Продовжую картатись і кричати -
Нечутно, німо! Для усіх - мовчати.
Й хапати твої очі у мигтінні
Вогнів, шумів, і мови жеботінні,
І животіти настроєм, і пити
Палке очікування сплющеної миті.
Й судома сполохом майне у скронях,
І задрижить бажання у долонях,
В словах - молитвах, у словах - прокльонах!
Й чекаю - незворотньо й неминуче -
На доторки, на погляди пекучі,
На схвалення моїх найперших звуків -
Й на теплі, спраглі, рідні твої руки,
І на невміле ще твоє вітання.
На сон - у сні... на втрачене кохання.

Той вірш написаний давно...
І різні чули його люди.
Можливо, правди в нім не буде,
Та він для мене - мов вино -
П'янке, терпке... цей смак забути
Не можу я через роки,
Бо тої дивної отрути
З твоєї пила я руки...