Про співтовариство

Тут публікуються всі, хто вміє і хоче писати вірші.
Це місце, де Вас читатимуть. Пишіть частіше, пишіть краще.. воно того варте.
Вид:
короткий
повний

СТИХИ, СТИХИ, СТИХИ

Белоснежное облако



Серая птичка молчит, смотрит в небо,
Боль не унять.
Проще для птиц разломать клетку,
Сложнее понять…
Вот обрывается стрелка секундная,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Пульс к горлу бьет.
Обернулся, с грусти своей в облако, —
В добрый путь… — полёт,
Покуда,
. . . . . . . . . . . . . . глаз тебя в небесах достаёт.
Некуда ему убежать, и скрыться чудом,
От любви, от тебя…
Река неба в глаза расплескалась, а
Что осталось в груди запекло…
В каждом,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . — Пока!
Смятённое небо, и степи переплелись
В каждой строке трав…
Мечутся облака, я прижался спиной к земле…
— Уйми рану в груди земля, боль поправ.
Ожидание, точкой малою,
Меж небес теплится…
Это, неслышная меж облаков, — Ты! —
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Песня моя,
Белоснежное облако.
Далеко то ты как, — А?
Что молчишь? — Немые замерли облака…
Серая птичка молчит, смотрит в небо,
Боль не унять.
Проще для птиц разломать клетку,
Сложнее понять…



лирика © 2023, Alex Sikorsky
иллюстрация © 2024, Alex Sikorsky

Песня ветра



. . . . . . . На перекрёстке Будды, встречаются тысячи отдельных путей,
. . . . . . . где каждый отвечает учению и ведёт к просветлению...
. . . . . . . Духовный прогресс не сводится к одному универсальному пути —
. . . . . . . важно лишь движение к истине, состраданию, любви и осознанности.

. . . . . . . ~ + ~

И, быть может, ответ затаится в безмолвной бескрайности,
Отражением неба в бурлящей стихии воды у бездонной тропы.
Где встречаются прошлое с будущим, будто в случайности,
Заблудившись меж звуками ветра и пенных сплетений судьбы.

Я шагну, отпуская тоску, что тянула поникшие плечи вниз,
У далёкой, невольной, как тучи, легкоголосой изгнанницы,
На незваном, как чайка, меж рокота волн затяжном рубеже
И почувствую, как растворяется холод озябшей её души.
Море шепчет: "Живи", — и навстречу мне новый бриз тянется,
И сливаются волны с мечтами в спокойной лазурной тиши.

Одиночество — только иллюзия в танце угасшего быстро дня,
В сердце место найдется для света, что скрыт был на пол пути.
Я прощусь с этим чувством, как с ветром, что мчится меня дразня,
И открою глаза, наполняя свой мир: "Скорбь с тоской, отпусти..."

лирика, иллюстрация © 2024, Alex Sikorsky

«ECHOS» - Pink Floyd


.
«Відлуння» Річарда Баха
.
.
Угорі альбатрос нерухомо висить у повітрі,
І глибоко під хвилями, що гайдаються,
В лабіринтах коралових печер,
Відлуння далекого часу
Приходить, хвилюючись по піску,
Де все зеленіє від підводних рослин.
.
І ніхто не вказав нам землю,
Ніхто не знає, де і чому,
Але щось ворушиться, намагається
І починає рухатися до світла.
.
По вулиці проходять незнайомці,
Випадково зустрічаються два окремих погляди,
І я — це ти, і те, що я бачу, — це я.
І Я беру тебе за руку
І веду землею?
І допомагаю себе зрозуміти якнайкраще.
.
І ніхто не кличе нас йти далі,
Ніхто не змушує нас опускати очі,
Ніхто не говорить, навіть не намагається,
І ніхто не літає навколо сонця.
.
Кожен безхмарний день ти потрапляєш
На мої недрімлі очі,
Заохочуючи і манячи мене підвестися.
І через вікно у стіні
Прилітають на сонячних крилах
Мільйон яскравих посланців ранку.
.
І ніхто не співає мені колискових,
Та не змушує мене заплющувати очі.
Тож розкидаю вікна навстіж
І кличу тебе через неба простір.
.
«Отголоски» Ричарда Баха
.
.
Над головой альбатрос спокойно парит в воздухе,
А глубоко, под качающимися волнами,
В лабиринтах коралловых пещер,
Отголоски далекого времени
доносятся, вздымаясь по песку,
И все зелено и подводные растения.
.
И никто не указал нам землю,
И никто не знает где и почему,
Но что-то шевелится и что-то пытается
И начинает лезть к свету.
.
Незнакомцы, проходящие по улице,
Случайно встречаются два разных взгляда,
И я — это ты, и то, что я вижу, — это я.
И Я возьму тебя за руку
И поведу по земле?
Помоги мне понять это как можно лучше.
.
И никто не зовёт нас двигаться дальше,
Никто не заставляет нас опустить глаза,
Никто не говорит, даже не пытается,
И около солнца никто не летает.
.
Каждый безоблачный день ты попадаешься
На мои недремлющие глаза,
Побуждая и маня меня подняться.
И через окно в стене
Прилетают на солнечных крыльях
Миллион ярких посланников утра.
.
И никто не поет мне колыбельных,
Никто не заставляет меня закрывать глаза.
Поэтому я широко распахиваю окна
И зову тебя через (распростёртое) небо.
.
~*~
.
«Echoes» - Pink Floyd
.
.
Overhead, the albatross hangs motionless upon the air,
And deep beneath the rolling waves,
In labyrinths of coral caves,
The echoes of a distant time
Comes, billowing across the sand,
And everything is green and submarine.
.
And no one showed us to the land
And no one knows, the where’s or why’s,
But something stirs and something tries
And starts to climb towards the light.
.
Strangers passing in the street,
By chance, two separate glances meet
And I am you and what I see is me.
And do I take you by the hand
And lead you through the land?
And help me understand the best I can.
.
And no one calls us to move on,
And no one forces us to lower our eyes,
And no one speaks and no one tries,
And no one flies around the sun.
.
Cloudless every day you fall
Upon my waking eyes,
Inciting and inviting me to rise.
And through the window in the wall
Come streaming in on sunlight wings
A million bright ambassadors of morning.
.
And no one sings me lullabies
And no one makes me close my eyes.
So I throw the windows wide
And call to you across the sky.
.
~*~
.
© 2024, одналюдина, (пока дословный русскоязычный перевод и более свободный на украинском ( https://stihi.ru/2024/08/11/4089 ).
Эта песня безусловно была отголоском вышедшей в свет в 1970 году повести-притчи Ричарда Баха, «Чайка по имени Джонатан», от того уже в 1971 году она стала основной темой в шестом студийном альбоме группы «Pink Floyd» — «Meddle». Музыка дополнительно подчеркивала мистическую и филоософскую суть содержания, а стихи тесно переплетались с литературным произведением. По сути это путь человека к самому себе, где чайка Джонатан живет в каждом из нас, и каждый раз пробудившись утром нового дня, мы совершаем собственные преодоления и маленькие изменения в своей жизни…

What is time? - Blind Guardian. Brendan Perry



«Time, what is time?»

Час знати правду,
І кожен на це власне право має…
Ти слухаєш? Транслюю, поясняю…
Будь вільним… і ніколи не слухай брехню.

...... (*)
...... Дивні люди, а може навіть не люди,
...... Час міксують у події життя,
...... Грають, програють, беруть у борг…
...... Час, ресурси, можливості, події...
...... Відбуваються, про – з – стікають ...
...... Не думай про це. — Прийом? Транслюю! —
...... Приймаю… диктуй, перекладаю, співаю…
...... Час, тільки час… — приймаю… —
...... Передаю!

Час, що таке час?
(Від болю протікають криваві стигмати…
Неба сльозами… і хто тоді «ми»?)

Коли цілий місяць дитина плаче,
І мовчання зламане —
Воно порушене самою похмурою правдою,
Те, що вона пам'ятала, їй ніколи не належало.
Людина чи реплікант?
Я знаю спосіб, як тобі показати...
Те, що я відчуваю,
Те, що я бачу…

Що я бачу? Що я знайду?
Дізнайся відповідь усередині, це твій останній крок!
(Це твій останній шанс, який я тобі дарую…
На згадку, а може на вдачу… а потім,
На незнайомій мові, я тихенько щось тобі пою…)

...... (** «Wintersun»)
...... Не можу зупинити біль, Той біль вже взагалі не мій…
...... Не можу зупинити кровотечу часу. Я невидимий…
...... Неможливо зупинити а ні думку, а ні почуття
...... Мене взагалі не існує.
...... Але коли ти називаєш моє ім'я
...... Хіба ти не відчуваєш те саме? —
...... Що ми в пастці власного часу,
...... Ми різні, але живемо в тенетах самообману брехні.
...... Так, так, о…  Я живу у вежі програмного коду, яку я створив…
...... Я неподільний
...... З думок, з яких складаються всі мої трансцендентальні спогади.
...... Так, так, о… Багато днів прийшло і багато минуло
...... З дня народження
...... І ось нарешті настала осінь життя… часи золоті та сумні
...... З обіцянкою тернових шипів зимового сонця.


Час, що таке час?
Хотілося б, щоб я знав, як тобі донести, чому
Боляче знати, чи ми машини?
Час, що таке час? — Відчиніть двері
І правду побачите, тоді час знову час.
(Той, що тобі беззворотньо дарую…)

Шепотіння цих мрій ніколи не було моїм,
Всередені так холодно.
Все те, що він бачив, назавжди зникло.
Хто може сказати, що правильно, а що ні?
Бачення вільного життя,
Його очі бачили все, про що він просить.
Видіння або справжнє бачення? —
Я знаю, що цей світ все це нарече на брехню!

Я згадую його минуле життя,
І час по краплям з пам'яті виймаю…

Що? — Що я зробив, що побачив?
Господи, я знав відповіді,
Коли він почувався таким втомленим…

(Ось… чорна та гола земля, де ніяк не зійде світило,
Непроглядні небеса, бо зорі вже так далеко від нас,
Галактика мчить на зустріч цього сутінкового світу,
Де стискаючи крижану сталь гострої зброї
Я обережно й тихо стою… прислухаюсь… чекаю.
Чорна площа під ногами, чорну субстанцію витискає…
Наче вода, вітри сплять… тиша… що навіть чутно думки…
Пам’ять на цьому місті свій показ виключає…
Повільний і приємний вітерець лице обдуває,
І на невідомій мові я щось сумне і тепле тихо  пою…)

...... (*)
...... Дивні люди, а може навіть машини,
...... Час фіксують у подіях життя,
...... Грають, програють, беруть у борг…
...... Час, ресурси, можливості, події...
...... Відбуваються, про – з – стікають ...
...... Не думай про це. — Прийом? Транслюю! —
...... Приймаю… диктуй, перекладаю, співаю…
...... Час, тільки час… — приймаю… —
...... Передаю!

Час, що таке час?
Так, підійди… замкни двері, не впускай мене! —
Я єдиний, твоя доля!
Час, що таке час?
Насправді мені так боляче,
Коли час знову стає лише час.
(То цей час ключник, що замикає час в довічну в’язницю мою…)
Коли час знову лише час…

Подивися в мої очі, відчуй страх хоча б на мить.
Я — генетичний реплікант, що любить життя.
Невже все минулося, тільки ці роки?
Я, розумію, піду свого часу,
Але я стою, та тихесенько співаю!
(І повільний приємний вітерець обдуває шкіру мою…)

Час, що таке час?
Він чітко бачить, що вже занадто пізно
Він впливає і не лікує, але дозволяє забути… й болю позбутись…
(Лише запеклі сльози стигматів про дійсність нагадають…)
Час, що таке час?
Ми ніколи не дізнаємось, тож не хвилюйтеся
Тоді час знову час… і він минає… на реальність впливає…
(А той воїн все стоїть і чекає на лагідному до часу вітру…)

Чи варто мені забути те, що я відчуваю?
Бог лише знає, як довго я намагався…
Відчуйте, що немає більше причин сумувати…
(Стигмати, годі плакати… й нести в незрозумілий світ криваву платню…)
Я мешканець свого життя
У вічних мріях про щастя...
Яке я відчуваю… завершуючи назавжди
Генетичної програми репліканта платню…


© 2023, одналюдина,(«Time, what is time?» — Blind Guardian,
в моєму вільному перекладі).
* реприза;
** «Wintersun» — Brendan Perry. Переклад ще однієї теми, яка суцільно пов'язана з основною...

*** Репліканти (істоти) — вигадані біоінженерні андроїди (людиноподібні роботи), продукт генної інженерії. Описані американським письменником Філіпом Діком у романі «Чи мріють андроїди про електричних овець»? (1968). Репліканти є повноцінними особистостями, тому задумуються над своїм рабським становищем. Аби вони не здогадувались про своє походження, їм у пам'ять починають вживляти чужі спогади... Також репліканти з'являються у знятому за мотивами книги фільмі «Той, хто біжить по лезу» (1982) та його продовженні "Той, хто біжить по лезу 2049" (2017). Рапліканти (сленг, програми), завдяки яким в програмному коді іншої будови створюються нові програми для обміну інформацією в соціальних мережах... в вірші це генетичний код, що відбудовує буття людини назовні і тому таємно уявляє його трансцедентний досвід.

Трансцендентальний — лежачий поза досвіду, недоступний пізнанню, незбагненний розуму (в ідеалістичної філософії). Трансцендентне - одне з центральних понять ряду філософських течій, характеристика абсолюту, що перевершує всяке буття (Єдине в неоплатонізмі); у теологічних навчаннях - синонім потойбічності Бога. У філософії Канта — те, що виходить за межі можливого досвіду ("світу явищ") і недоступне теоретичному пізнанню (напр., ідея Бога, душі, безсмертя). Багато що з висновків та тверджень нашої свідомості, що йдуть від емоційного інтелекту, мають трансцендентне, не обмірковане логічно, походження.

                ~(*)~
( «Time, what is time?» — Blind Guardian )

Time what is time


When the moon child is crying
And silence has broken the darkest truth
The things she remembered had never been her own
Replicant or human, I know the way to show you

What do I see? What will I find?
Know the answer inside, it's your last step

Time what is time?
I wish I knew how to tell you why
It hurts to know, are we machines?
Time what is time, unlock the door
And see the truth, then time is time again

Whispering these dreams were never mine
It's cold inside
It's gone forever the things he saw
Who can say what's wrong or right
The vision of a free life
His eyes had seen it all for what he's asking
The vision, I know it's all a lie

I'll remember his past life
And I'll remember time

What did I see? What have I done?
God I knew the answers when he felt so tired

Time what is time?
Come lock the door don't let me in
I am the one, your destiny
Time what is time?
Reality it hurts me so
When time is time again

Look into my eyes, feel the fear just for a while
I'm a replicant and I love to live
Is it all over now, only these years
I'll leave but I'm singing

Time what is time?
He saw it clearly it's too late
It does not heal, it lets us forget
Time what is time?
We'll never know, so don't take care
Then time is time again

Should I forget the way I feel?
God he knows how long I've tried
Feel there is no reason to cry
I live my life in fortune dreams forever

                ~(**)~
( «Wintersun» — Brendan Perry )


Can’t stop the hurt, can’t stop the bleeding
I am invisible
Can’t stop the thought, nor the feeling
I don’t exist at all

But when you call my name
Do you feel the same way?
That we’re trapped in time
We’re both living a lie

Yeah, yeah, oh
Yeah, yeah, oh

I live in a tower of my own creation
I’m indivisible
From the thoughts that make up all my memories
Transcendental

But when you call my name
Do you feel the same way?
That we’re trapped in time
We’re both living a lie

Yeah, yeah, oh
Yeah, yeah, oh

Many days have come and gone
Since the day I was born
And the autumn of life has finally come
With the promise of winter thorns

   *      *      *

p/s: це той випадок, коли музична тема та лірика дуже різні. Від того саму музичну тему пропускаю повз свою увагу, навіть у рамках музичного спрямування в якому вона написана (несумісність та окремість прочитання музичного ряду та лірики, це взагалі окрема тема, але завжди тішить, коли є поетична змістовність ліричної теми). Для мене в даному випадку лірика і музика не склали цілісності, але перше заслуговує на особливу увагу, за неоднозначність піднятої теми. У музичному ключі набагато ближче за духом та музичним прочитанням "Led Zeppelin" — "Stairway to Heaven". Якщо брати тему (Pink Floyd), то це таке ж неоднозначне розчарування, як прекрасна музична тема, але таке вузько і банально читане в перекладі самої лірики в темі "Time - (Pink Floyd)", і в цьому ключі ця тема розкрита набагато ширше. Бо у Pink Floyd це лише часосприйняття та цінність часу для кожного віку людини, а у Blind Guardian, це спроба знайти причини, що призводять до різного світосприйняття. Доречи, символічне "реплікант", і як программа, що утворює нову программу, і як персонаж відомих фантастичних творів "андроїд", більш доречні при розкритті цієї теми... Можливо ви цьому ставленню й заперечуєте, тому це лише мій вільний переклад та розкриття ліричної теми. Дякую, за приділену увагу!

Марiуполь...




Привіт, я Маріуполь! Я не бачу, бо напхані пеплом мої очі,
Але кажуть, що прийшла весна... Кажуть, що навкруги весна.
..........................................................
Я маленький гелікоптер з кінематографічною-камерою,
Але фото-дрон теж серце має, і тому мікросхеми замикає,
І моє начебто порожнє місце болить, бо останній запис
Це голос хлопчини з полум'яної ями, — люди, я хочу жить!
Порт, та вигорівши чорні остова скаліченого бетона
Дивляться дірами своєї порожнечі в збентежене море.
Але море своїх хвиль рокотом вже не лікує наші рани,
Море повне гомону останнього подиху, та гіркоти сліз...
Грохіт і стогін,— і з суші, і з неба, і з моря... Так...
Воїни ганьби розстрілювали півмільйонний город...
Деякі там загинули декілька раз, раз від вибуху, а інший
Від всепожираючого полум'я... і нема кого хоронить...
Город-кладовище, безвихідь, безвісність та голод...
Пітьми геноцида не спалити в мобільних крематоріях,
Як і позора загарбникам-катам ніколи не змити...
Весна, тепло, бетоном не залити сморід людського горя...
Фільтраційні табори, поневічені життя... Нежіть
Дикарської армії веде охоту на тих, кто пам'ятає цю мить...
Я Маріуполь, мої люди залишають мене, але немає жалю,
Хай вони живі, радію, як споконвічна про мій пульс пам'ять,
Хай вони продовжують за померлих жить... говорить...
Я пам'ять, що немає ні часу ні суперпозиції... бо не загоєна. —
Я Маріуполь, чия пам'ять до ворогу не буде мати жалю...
Бо моє серце, в серцях кожного з моїх горожан... щємить.
© 2023

Лютий



«ВЕЧІР»
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Що з сутінків полум'яніє.
.
Ліхтарі, незвичні на вулицях,
Мабуть відступила війна?
Але не сховати на обличчях
Слідів, що залишає вона.
.
Не вчасно завірюхи й хуртовини.
Йде сніг, але ніхто його не помічає,
Умкнулися усі у зведення новин.
Я теж тримаю кулачки за близьких,
Щоб всім зустрітись потім, після бійні,
Зима? — Нехай ніщо, нас не зупинить!
.
І час розтягнутий, мов день на цілий рік,
Все лине в прірву й нікого не помічає…
І лютий нескінчений настигає,
І знову мерзлий б’є весни поріг,
Але весни, ще в нас немає.
Червоний сніг лише, і чорний сніг…
Та кожен день гуде по неба краю.
.
Чи бачене таке, щоб взимку грім?
Щоб попіл падав, а не білий сніг...
З буйної впертості, по дурості, по злості —
Даремно, хай ніхто нам так не завадить?
Непроханих ми випровадимо за поріг,
Бо з ядом й ножами, ніхто не завітає в гості.
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Щось з сутінків полум'яніє...
.
*
.
«ЛЮТИЙ»
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
І страхів вже давно немає,
Лиш руди круговерть одна кружляє —
Лиш гар і дим, і не відроджує себе зоря,
Ти в темряву вже навмання стріляєш,
Бо схід закрила лицемірна пітьма... і йдуть,
Придивишся, а там людей немає...
Реве батіг і мелють жорна,
Від попілу, сніг білий — чорний...
Отруєна зневірою в людей, кривава й мерзла…
.
Така, як лютий, цілий рік, одна зима.
.
І страхи сплять, а демон бродить…
І навпіл рве тендітну людяну тканину,
Якби я міг, порвав би часу й світу пуповину…
Бо скільки душ вміщає прірва ця?
І за яку таку провину довічні зими?
І скільки ще, щоб досхочу
Нажерлася та клята пітьма,
Потрібно в її жорна напоїсти?
Щоб вже її поганицю рвало…
І накопивши карми злої короб повний,
Само себе згубило споконвічне зло…
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
*
.
© 2023 

Время огня




"Следи за собой, будь осторожней. - Завтра..."
Виктор Цой



Не развеять себя по ветру до тишины,
Не рассеять на камни, болота, –
Зёрна все.
Сколько важных вас будет на каждый час,
Где задастся вопросом каждый, -
Кто он мне?

Свобода – звенеть на ветру,
Свобода – молчать в тишине,
Свобода – слушать твой пульс,
Задыхаясь в твоём огне…

Все слова вокруг «нью»-модернизм,
Но не спать духом даже во сне,
И в этом крест.
Перецелованных до меня,
Щадить, не даруя им боль,
В этой бойне небес.

Свобода – спотыкаться и вставать,
Свобода – принимать и отпускать,
Свобода – обрести дорогу к себе,
Идти до края и глаз не опускать…

С колчана не стрелять все стрелы,
На неважные цели-мишени в раз…
И я… лечу...
Не раствориться шагом с толпою,
Зреть каждого лик, а не локоть и спину, -
Я так хочу.

Свобода – не примерять кандалы,
Свобода – не брать в руки кнута,
Свобода – не неволить иного,
И в чаду лжи душой не устать…

Распахнуть окно с утра, да пошире,
И впустить прохладу из сада… любо, –
На иное, не променять.
Корни любят почву и влагу,
Листья - светлое солнце, но сейчас…
Время огня…
Сейчас время огня…

Свобода времени огня -
Ложе развёрстых небес.
Свобода – «стяжать делами дух»,
И в этом каждого крест.

- Как говаривал Сергий Радонежский,
Муж веры и подвижник во Христе. –
К каждому аккорду и каждой струне.
Будь взрослее ты и осторожней,
И всегда внимателен к любому, -
«Воньмем, братья и сёстры. – Воньмем»!

Свобода – не бороться за правду твою,
Если эта правда, боль или ложь…
Свобода – любить тебя даже такой,
К сынам своим нерадивой...
И этим спасти и не растерять…
В том числе и любовь мою. –
Родина моя, во времена огня…
Что же безгласная приспана ты?
Дом в огне, так чего же ты ждёшь?
Или смирилась ты к времени...
С этой опасной мыслью, -
Неоднократно уж было здесь всё,
И все образа твои в ризах...


Написано, после медитации в 2008 году.
p/s: Прошло время... на снимке 2023 год.

[ Читать дальше... ]

Angelorum

  
    "...Если только можно, Авва Отче,
       Чашу эту мимо пронеси."
       Борис Пастернак "Гамлет".

  (часть 1-я)

Ангелы. Трое уже протрубили,
И никто не смотрел, на то, что весна…
Мы не слышали, мы любили.
Плакала свечка в храме, за всех, одна.

Шумно. Мир вращает огни суеты,
И среди артналёта и боли,
Мне как чуда, хочется... тишины.
Детства и взрослых тёплой заботы.

Ангелы. Тише, это не мы... здесь,
Наш удел в этом краю беспечен,
За кого распят был Христос,
Если иконы по сей день не-мы-е?

Странно. Эти раны удел иных,
Но пекут в груди моей эти раны,
И моё за них сердце болит. Хочется
Глаза закрыть и забыться обманом.

Соли. На щеках детей ручьями
Англел утрёт им крепким сном...
Господи, Авва Отче, так много боли,
Что ты оставил для всех нас на потом?

А потом, ещё и ещё…

  *  *  *

[ Читать дальше... ]

Я верю в тебя




Я ВЕРЮ В ТЕБЯ

            "Мне нужно, чтобы кто-нибудь молился..."
              Булат Окуджава


Люби меня так, чтобы я выучил твой родной язык.
Люби меня так, чтобы я позабыл про ворох обид.
Люби меня так, чтобы я хотел за тебя воевать.
Люби меня так, чтобы я хотел на войне выживать.
Полюби меня так... просто... люби меня!

Думай обо мне, когда уже в меня не верит никто.
Думай обо мне, когда всё что осталось, это бордо.
Думай обо мне, так чтобы слышал молитву бог,
Думай обо мне, чтобы я чувствовал твой огонёк.
Думай обо мне так… просто думай обо мне!

Верь в меня, когда люди живут посреди мира неверия.
Верь в меня, когда стены вокруг лиц из лицемерия.
Верь в меня, когда больше ничто не может спасти.
Верь в меня, и тогда не страшны наветы на этом пути.
Верь в меня так… просто верь в меня!

Если есть ты, то я спокойный и мирный научусь воевать.
Если есть ты, то посреди огня и льда научусь выживать.
Если есть ты, то нет непокорённых глубин ада и рая высот.
Если есть ты, то в серости стен обрету солнечный эпизод.
Если есть ты… просто, если есть ты!

Я верю, что если живой, то ты в этом мире сила моя.
Я верю, что если спас бог, то ты его сильно просила.
Я верю, что если нужен, то путь свой сполна исполню.
Я верю, что если ждут, то спасут уже тем, что помнят.
Я верю в тебя, мой друг… просто знай, — я верю в тебя!

               ~+~

Война! Ты так устал от дел, что завершил в раз все дела?
И до тебя больше нет дела другим... Так, для чего это нужно?
Смерть! Эта леди и так сломает твоё здоровье ко сроку,
Но ты позвал и она пришла. — Для чего тебе это нужно?
Разрушения, страданья и горе ты принёс на порог... ты, хотел?! —
Для чего, почему и зачем? Человек?! — Для чего это нужно?
Для чего я так глуп, коль крылатые отступили все, что ещё верю в тебя?
(Остановись, подумай и сразу не отвечай...) —
Скажи, человек, почему я ещё верю в тебя?

© 2024

               ~+~

РЕНГА ТИШИНЫ

Я город, ушедший во тьму, где разносятся шорох и шёпот.
Я смерть, что взлетает ракетною стаей и рыщет под топот и хохот.
Я голод, глазниц фонарей от машин на ночной магистрали.
Я поле, под звёздной холодной небес пекторалью.
Я пуля, что тихо и зло просвистит у виска и проносится мимо.
Я голос… ребёнка в безлюдно-бездонной воронке от взрыва.
Я горло, с которого тихо лакают собаки в окопах пустынных.
Я колос… пшеничный, замёрзший в степи, где засеяли чёрные мины.
Я капля, последняя капля тепла, что из раны бездонной сочится…
Я иней, покрывший дыханье, железо ствола и уставшие крепкие лица.
Я совесть, что людям не спрятать в карманы,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . как прячут замёрзшие руки,
Мне больно, и судьбы слепые покинули зал,
Я взял карандаш и блокнотик, и молча рисую – рисую – рисую…
А линии — крючья и сети, ежи и гадюки.
Я мина, бездушная мина в глазницах войны ледяным состраданьем.
Я миг, что продлится как вздох… и быть может,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . оставь всё, не мучай себя и бумагу,
Но сердце подняло глаза и сцепив молча зубы, стучит вам…
— Как слепы, как низко вы пали, какие продажные… «слухи ли?» …
И фальш ваши гимны, медали и чёрного воинства стяги…
Я жизнь, что здесь и сейчас, — слышишь, здесь и сейчас дорога…
Я дорога, которой обозы позора идут разводя как мосты берега.
Я холод, несущийся холод из пасти горячечного пулемёта.
Я пуля, бездушный посланец, что болью опустошит чей-то дом,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . где кипела и жизнь и работа.
Я дом, не жилой, продуваемый ветром, слепой и заброшенный богом.
Я ветер, что треплет полотнище вольного стяга
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . взметнувшегося к облакам.
Я книга, и строфы на незнакомом вам языке, которую вы не читали.
Я крохи, что бросите голубям, но в землю засеете зёрна из стали.
Я звезда, что взорвала своё нутро, чтобы голос свой донести к небесам,
Я небеса, в которые быстро не поднимаются даже самые смелые звёзды.
Я тишина, среди артналёта и грохота, которой ждут исключительно все.
Я непреклонность и воля, что на смерть стоит на ничейной ещё полосе.
Я взвесь и осадок, что будоражит тебя, лишь потому что я есть, — а я здесь.
Я крохи, что людям не спрятать в карманы,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . как прячут замешкав их всуе,
Мне больно, и судьбы слепые покинули зал, я ж так мал…
Я взял карандаш и блокнотик, и молча рисую – рисую – рисую…

© 2023

[ Читать дальше... ]

буги-вуги-потенуза

маршевая песенка срезающих углы

мы любим траектории
в квадратах территории
недолгие истории
вполне заходят нам.

на лоне на природе
и при любой погоде
мы неизменно бродим
по срезанным углам.

припев:
мы лю гипотенузу
шмяк-шлеп
мы лю гипотенузу
топ-топ
мы лю гипотенузу
мы шага гипотенузу каждый день.

мы сумму двух квадратов
и все штаны в заплатах
меняем как пираты
на срезанный квадрат

измотанной походкой
мы знаем путь короткий
а выпавший из лодки
был сам и виноват..

припев

не зная предысторий
и грека пивагора
мы за чертой позора
проламываем путь

конечно спросим гугл
конечно срежем угол
и в нелюдских потугах
накислородим грудь.

припев

нам датчики истерики
врубают дух холериков
и хоть ловчей по берегу,
но темперамент крут

по льду или по кратерам
мы рвем углы проклятые -
мы ненавидим катеты, 
их путанный маршрут


Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
1163
попередня
наступна