Про співтовариство

Все про Україну. Без політики. Статті від авторів та копіпаст, живопис та історія, вірші та музика та ін. Можна викладати вірші українською мовою на будь-яку тематику. Без політики та бруду по відношенню до будь-якої країни, нації чи віри.
Вид:
короткий
повний

Рідна Україна

Я тонка і легка у твоїх обіймах...

  • 19.01.14, 13:23
Я тонка і легка у твоїх обіймах,
Твої руки гарячі відчувати люблю...
Я з тобою щаслива, як люди у фільмах.
Але є тут відмінність: це усе на яву.

Ти зі мною смієшся, я з тобою не плачу.
Мої губи цілуєш, мою шию тонку...
Хочу вірити : я для тебе щось значу,
Тож, не руш, я благаю, мою віру хитку.

Засинати в обіймах твоїх я б хотіла
Все життя, кожну ніч і не менше...
Бо з тобою я щастя в житті цім відкрила.
Ти ж то знаєш, зі мною це вперше.

Я для тебе всю душу, я з тобою на завжди.
Що б не сталося, тільки мене ти люби...
І лишайся собою: смішним моїм,справжнім.
Що б там я не казала, що б там ти не робив.

Ти зібрав мене вкупу, то навіщо ж ламаєш?!.
Я ціную всі миті, що з тобою була....
Тільки я тебе знаю, тільки ти мене знаєш.
Не втрачай мене, милий! Я ж навіки твоя...

© Альонка Бірюк

О як же дійти мені згоди між вами?..

  • 18.01.14, 13:17
О як же дійти мені згоди між вами?
Російська - то мова і тата, і мами,
Але українська – то мова бабусі,
Відлуння пісень, що забути боюсь я,

То рідна земля, що мене колисала,
І сон мій ранковий, в якому літала!
І як же мені дійти згоди між вами:
Дві мови? Але ж не буває дві мами.

Тому я вклонюся двом мовам низенько,
Та виберу ту, що підкаже серденько,
Та виберу ту, що уходить корінням
У світ пра-пра-пра, де мої покоління..

Із вічності погляди пращурів древніх -
Їх мови цуратись, то дуже не чемно.
Російську я теж забувати не стану,
Бо це мова тата, бо це мова мами..

В житті обома користуюсь я вільно,
Комусь заважає цей факт дуже сильно?
Я б радо іще інші мови вивчала:
То часу забракло..То розуму мало..

Тому всім кажу, не дивуйтесь панове,
Що чуєте скрізь дві споріднених мови.
Чи треба зрікатись назавжди якоїсь?
А може обидві – вивчати на совість?

Щоб ті жаргонізми - не різали вуха,
Щоб "суржик" – за двері й замкнути наглухо,
Щоб нас іноземці не мали за дурнів,
Слідкуйте, щоб ви розмовляли культурно.

© Людмила Васильєва (Лєгостаєва)

Сьогодні дощ?..

  • 15.01.14, 13:43
сьогодні дощ? невже це так важливо,
коли на серці буря й заметіль?
коли так гидко, тошно і паршиво,
так важко й зимно, сіро на душі.

ти мені кажеш одягтись тепліше,
бо мінус двадцять, холод, заметіль,
та те, що всередині важливіше
і холод цей в душі не від снігів

ти кажеш взяти із собою парасолю,
та як же серце захистити від дощів?
дай мені захист від образ і болю,
брехні, сварок, незгод і заздрощів.

знай, холод подолає тепле слово,
твоя підтримка, погляд і усміх,
будь просто поряд у часи спокою,
і в час невдач, падінь моїх й страхів.

Автор: Zoe Jane

Дехто боїться земного...

  • 14.01.14, 16:01
Дехто боїться земного,
дехто - примарних тінЕй.
А мені дуже страшно від того,
що в смітник викидають дітей...

Декому все мало грошей -
і їм не завадить якір.
А для неї він все ж хороший -
син, який знов б"є матір...

Ще хтось обожнює тіло -
на великому бюсті - карАти...
А комусь над усе важливо
безсмертну душу кохати.

Ти хочеш багато!...більше!...
Поборений боротьбою...
Спинись.І подумай ліпше -
А що ти візьмеш з собою?

Автор: Вікторія Пожарська

Я - Українка!

  • 14.01.14, 13:40
Я – українка! Я горжуся цим!
Я – українка! І кажу: „Ніколи,
Ніколи потурать не буду тим,
Хто зневажає нас і нашу мову!”
Я – українка! І у тьмі віків
Не заблукаю я, як інші люди.
Я – українка! І дочкою козаків
Була я завжди і надалі буду!
Я – українка! Прагну я свободи!
І на Землі я залишу сліди!
І хто би там не каламутив воду,
Я – українка! Й буде так завжди!

Автор: Алена Косташ

Слово не поляже.

Вивчав Шевченка в школі я,

Кобзарик був малий –

І винятків доволі є,

І зміст скривлений.

 

Цензор «правив» кобзаря

Щоб всіх з глузду збити,

Підтасовано не зря:

«Слово» на «Слава» змінити.

 

Чиновник від культури,

Посмів «лютий враже»,

Зробити купюри.

Та Господь накаже!

 

І не зменшуються лави,

Яких заздрість точить,

До шевченкової слави

Притулитись хочуть.

 

Молю: «Слово не поляже»!

Як почнуть шукати діти –

Наше Слово всім «розкаже»,

Що ж то діялось у Світі?

Бувало все...

  • 13.01.14, 13:09
Бувало все, та я останнім часом
Бажаю, щоб окремо не жили…
Бо добрий день – це той, який ми разом
За руки міцно взявшись, провели

Вже сутеніє, і у серце твоє
Останній промінь сонця проника…
Бо добрий вечір – це коли нас троє:
Ти, я і чай, що горло обпіка

Зелені очі, все навкруг зелене
Зелене ліжко, де люблю без меж…
Солодкі сни тоді, як коло мене
У подушку приглушено сопеш

Нема різниці, справа чи ліворуч
В міцних твоїх обіймах я засну…
Бо добрий ранок той, коли ти поруч
Цілуєш ніжно очі, повні сну

Автор: Софія Федорак

Вірші Шевченка, В казематі

  • 18.12.13, 13:06




Моїм соузникам посвящаю
Згадайте, братія моя...
Бодай те лихо не верталось!
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: —
Коли На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі? —
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Між людьми, як люди.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його не забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.

І

Ой одна я, одна,
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог
Ані щастя, ні долі.
Тільки дав мені Бог
Красу — карії очі,
Та й ті виплакала
В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла — не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрії люди?
Їх нема... я сама.
А дружини й не буде!

II

За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий.
Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучи
Співа, сумно співає: —
Наносили землі,
Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста, як скло!
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман
У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землі
Свою кров розлили
І зарізали брата.
Крові брата впились
І отут полягли
У могилі заклятій. —
Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь,
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із села
Руна гаєм гула,
Треті півні співали.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.

III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись.—
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

IV

— Не кидай матерії — казали,
А ти покинула, втекла,
Шукала мати, не найшла,
Та вже й шукати перестала,
Умерла плачучи. Давно
Не чуть нікого, де ти гралась;
Собака десь помандрувала,
І в хаті вибито вікно.
В садочку темному ягнята
Удень пасуться.
А вночі Віщують сови та сичі
І не дають сусідам спати.
І твій барвіночок хрещатий
Заріс богилою, ждучи
Тебе неквітчану.
І в гаї
Ставочок чистий висихає,
Де ти купалася колись.
І гай сумує, похиливсь.
У гаї пташка не співає —
Й її з собою занесла.
В яру криниця завалилась,
Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила,
Колючим терном поросла.
Куди полинула, де ділась?
До кого ти перелетіла?
В чужій землі, в чужій сім'ї
Кого ти радуєш? до кого,
До кого руки приросли?
Віщує серце, що в палатах
Ти розкошуєш, і не жаль
Тобі покинутої хати...
Благаю бога, щоб печаль
Тебе довіку не збудила,
Щоб у палатах не найшла...
Щоб бога ти не осудила
І матері не прокляла.
— Чого ти ходиш на могилу? —
Насилу мати говорила.—
Чого ти плачеш ідучи?
Чому не спиш ти уночі,
Моя голубко сизокрила?
— Так, мамо, так.—
І знов ходила,
А мати плакала ждучи.
Не сон-трава на могилі
Вночі процвітає,
То дівчина заручена
Калину саджає,
І сльозами поливає,
І господа просить,
Щоб послав він дощі вночі
І дрібнії роси.
Щоб калина прийнялася,
Розпустила віти.
— Може, пташкою прилине
Милий з того світа.
Зов'ю йому кубелечко,
І сама прилину,
І будемо щебетати
З милим на калині.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочці уранці
На той світ літати.
І калина прийнялася,
Віти розпустила.
І три літа на могилу
Дівчина ходила.
На четверте... Не сон-трава
Вночі процвітає,
То дівчина з калиною
Плаче, розмовляє:
— Широкая, високая
Калино моя,
Не водою до схід сонця
Поливаная.
Широкії ріки-сльози
Тебе полили.
їх славою лукавою
Люди понесли.
Зневажають подруженьки
Подругу свою,
Зневажають червоную
Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою умий
І вітами широкими
Од сонця закрий.
Вранці найдуть мене люди,
Мене осміють.
Широкії твої віти
Діти обірвуть.—
Вранці рано на калині
Пташка щебетала;
Під калиною дівчина
Спала, не вставала:
Утомилось молодеє,
Навіки спочило...
Вставало сонце з-за могили,
Раділи люди, встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять дожидала
І тяжко плакала ждучи.

VI

Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той сестру.
А найменший
Молоду дівчину.
Посадила стара мати
Три ясени в полі,
А невістка посадила
Високу тополю.
Три явори посадила
Сестра при долині...
А дівчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати.
Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками
В нетопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати
Братів на чужину...
А дівчину заручену
Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блука ють.
А три шляхи широкії
Терном заростають.

VII

Н. Костомарову

Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синемундирних часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кривавих тяжких сльоз.
А їх чимало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!

VIII

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.

IX

В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось,
Хоть на чужому, та на полі...
Тепер же злої тії долі,
Як бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю,
Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і господа любить.

X

КОСАР

Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зустрічають сичі.
Тне косар, не спочиває,
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом'яне.
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так.
Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа.
Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її...
Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

У день памяті жертв голодомору.

Не п’ю я „з горя”.

Згоря свіча

Голодомору

Жертв відміча.

         Прозріла пам’ять

Зрива вуаль.

Тих, хто загинув

До болю жаль.

                            У тридцять третім

                            Помер мій дід,

                            Бо з глузду з’їхав,

                            Сказився Світ.

                                      Знести такого

Мій дід не зміг –

Жах, а не голод

Звалив із ніг.

                            Не позабути

                            Голодомору

                            В віках майбутніх.

                            Не п’ю я „з горя”.

33.

У тридцять три Ісуса розп’яли.

У тридцять третьому розп’яли Україну.

Чи назове хтось час – Коли?

Людиною! вважатимуть людину.

Не вистачило двох тисячоліть

Щоб набулись цивілізації ознаки.

Людське життя на фоні Світу – мить.

Голодомори, війни, драки.

За кого? ліг на хрест Ісус –

Людину мав він намір врятувати,

Щоб менш було в майбутньому Іуд

І не було у Світі зради.

А ми толочем у світи шляхи,

Шукаємо свого під сонцем місця.

Чи будемо колись не вороги?

Чи опануємо ми Світ цей?