(диптих)
Іде зсутулена,
зігнута,
Ціпочком помічає
путь.
А ноги, як
важкії пута,
Ніяк їй ходу не дають.
Гофрованим
папером шкіра
Застигла на
її лиці,
І руки
землянисто-сірі
Прихистком
стали для рубців.
Беззубий рот,
на диво вперто,
Затягує бліді
вуста.
У голові
думки потерті,
У серці
всілась самота.
В очах
з’єдналися печалі,
Не чітко
мовляться слова…
Як жити в
білім Світі далі?
Коли душа
іще жива.
***
Про старість
– підсумок життя,
Чомусь ми
згадуємо запізно…
Колись весна
в твоє життя
Вплітала солов’їну
пісню.
Чи думалось
про дні «старі»?
Та ні. Були
ж усі бадьорі,
Такі міцні
та молоді,
І радісно сіяли
зорі.
Здавалось,
весни і літа
Нас не
покинуть до останку,
Та з часом
ритміка не та
Вселялась у
осінні ранки.
І прикро
так. На схилі літ
Більш відчуваємо
ми втому,
Поки що
дужий чоловік
Не усвідомлює
по тому,
Що гальмуватиме
хода,
На сивих
крилах не злетіти.
Життєва істина
проста
Живеш допоки;
маєш жити.
А старість
зовсім не напасть,
Хоч холодом
обійме груди,
Їй трішки
радості додасть
Тепло, що
подарують люди.
Євдокія
Тернова.