Створив Майдан подружню пару,
Свободи духом повінчав.
Ради життя, а не піару
Він сотворіння розпочав.
Зійшлися південь, схід і захід,
Щоб розгалузилось життя,
І як цілком природній захід
В них народилося б дитя.
Час підійнять Народну волю
На рівень Світо-сприйняття
Обрати вкотре кращу долю
Задля достойного життя.
Нехай складеться все на диво:
За покликом природніх прав
Законодавчу ініціативу,
Нарешті, щоб Народ узяв.
- Привіт, люде, від Тараса,
Шевченком ще звали.
Як ви, любі, там без мене?
Як там ваші справи?
- Пам`ятаєм
тебе, діду,
Пам`ятаєм, любий.
Ти прославив Україну,
Вивів нас у люди.
- Чи
живете ви з панами?
Чи вже на свободі?
Чи зостались козаками,
В
славі та скорботі?
- Ні ж бо,
діду, не з панами.
Наче й на свободі,
Але стали козаками
Не усі в народі.
- Добре, діти, добре те,
Що
ви на
свободі.
Але сердечко козацьке
Має буть в народі.
Як живеться в Україні,
Що є нині вільна?
Що за влада у країні,
Чи не божевільна?
- Тяжко, батьку, нам живеться.
Тяжко, хоч ти трісни.
Наш народ на все ведеться.
При владі ж - егоїсти.
- Чом
у вас на Україні
Такі лихі справи?
Сподіваюсь, ви єдині,
І в тім ваша слава?
- Скільки років творим, діду,
Вільну ми державу,
Граємося
в Україну,
І не маєм слави.
Але
є плюси, рідненький:
Віра ще не згасла.
Беремо "Кобзар" старенький,
А там слова страсні.
Автор: Артем Демяненко.
Тарас
закарбувався у душі моїй навік!
Були лихі часи в житті країни,
Та не про себе думав мужній чоловік -
Він переймався долею Вкраїни.
О, як боявся, що одурять і покинуть
ЇЇ вві сні, а потім - окрадуть.
Йому ж боліла доля Батьківщини
Й дороговказом осявала путь.
Подумать тільки: довгих десять років
Заслання, туги, болю і жалю...
І тисячі муштрованих солдатських кроків
Не перекреслили оте його "люблю..."
Як
він любив... Він так любив Вкраїну,
Безмежжя верб, степів і солов'їв,
Убогих, вдів і землю-сиротину,
Й ненавидів панів, жандармів і царів.
Поет леліяв мрію - жити без обману.
Ридали вірші та кляли недолю,
Повстати звали і порвать кайдани,
І кров'ю ворогів скропити волю!
Та не дали... І відняли Вітчизну,
І доконали генія ще в розквіті життя...
Я не справляю по тобі, Тарасе, тризну -
А йду з живим тобою в майбуття!
Автор: Ірина Шостак.
Шевченкові слова
Народжуються в серці,
Тарас через віки
Із них до нас озветься.
Його сумні рядки
Душі торкнулись знову,
Піднять зуміли дух
Наснаги та любові.
Любити Україну
У них заповідав,
Як добре вільним бути,
Щораз усім казав.
З отого Кобзаря
До мене виринають
Шевченкові думки,
Що націю єднають.
І буду я любити
І Україну, й мову…
В Шевченка я черпаю
Те мудре, віще слово.
Автор: Володимир Габрель.
Ми всі – з лозової колиски,
І в ній малим лежав Тарас.
Під сволоком, німа, зависла.
Щоб нам нагадувать не раз,
Як у кріпацькій тій хатині
Почув журливу пісню він,
Як з крапель крові на калині
Далекий і тривожний дзвін.
Бо саме у слідах Тараса
Його розбурхана душа.
Блага до всіх вона відразу
І поміж нас тепер руша.
«Хай слово наше не вмирає»
Звучить як щире каяття.
Нема, Тарасе, того раю…
Але з-поміж марнот життя
«Ще наша правда не пропала», -
Ми щиро твердим Кобзарю,
Бо є між нас борців немало,
Хто вірить у ясну зорю.
Твій гнівний дух ніхто не зрадить,
Такі не стануть поміж нас.
І українська буде влада,
Тобі клянемося, Тарас.
Автор: Валентина Поїзник.
Шевченка знають у всьому світі,
Читають дорослі і люблять діти.
Черкаські люди - славні земляки –
Співають пісню про хрущі й садки,
Дніпро, широкий і могутній.
А він стоїть, величний, незабутній,
Стоїть на канівській горі
І дивиться, що коїться на цій землі.
Всього минуло два століття,
А на Вкраїні знову лихоліття.
Все повернулось: панство і служниці,
Нізащо пересічних б’ють по пиці.
І наймити ідуть з торбами,
А жебраки лежать попід тинами.
І храмів стало більше, і палат.
І в «Чорній раді» продані сидять.
Все, як колись, ніяких змін…
Стоїть в зажурі України син
На канівській святій горі:
«Чому ж мовчать вкраїнці-бунтарі?»
Автор: Таміла Калашник.
