Про співтовариство

Прочтите "Цели и правила сообщества". Стоит важной заметкой.
Я знаю, что почти все пишут стихи.Зачастую просто*В стол*. И у вас есть стихотворения любимых авторов.Многие пришли к этому через какую-то стихию, что наталкивает на жгучее желание выразить себя в стихах.Мне интересны ваши стихи.И я верю, что каждый человек уникален.Надо разжечь эту искру поярче.Пусть мы у неё согреемся.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Стих_и_я

Лузер

Играйте лучше в биллиард,
Там слово лузер уважают,
Ведь неприятности бодрят,
Коль мастер в лузу попадает,

Как в неизбежный миллиард,
Прожитых дней до нашей эры,
Где даже прежний Скотланд Ярд
Не сыщет христианской веры,

Ни в тайных шорохах травы,
Ни в сумраке  далёкой ночи,
Где, если гром и загрохочет,
Не перекрестятся, увы,

И, где терновый да венец,
Закату день не приготовил,
И в лузерах один Творец
В безлюдном рае хмурит брови

Автор: Геращенко Сергей Иванович
            Sengey

            22 - 27.09.2015
Один из смыслов.
Слово лузер в этом стихотворении имеет два значения. Первое — это неудачник, второе значение в ходу у
любителей биллиарда и означает человека без промаха попадающего в биллиардную лузу. Поэтому строки «И в лузерах один Творец В безлюдном рае хмурит брови» надо понимать следующим образом: шестьдесят пять миллионов лет назад на Земле господствовали динозавры, хотя их организмы были примитивны и находились на низком уровне развития, они поедали остальных животных, в том числе млекопитающих. Поедая млекопитающих динозавры на тот момент остановили их эволюционное развитие и препятствовали появлению разума на Земле. Именно по этой причине Творец хмурит брови. Казалось, ничто не может
остановить господство динозавров, но просчитав множество вариантов Творец точным ударом посылает шар в лузу, а именно, Земля сталкивается с большим астероидом, в результате чего на Земле кардинально меняется климат и вымирают динозавры, при этом млекопитающие организмы продолжают своё эволюционное развитие, что приводит к появлению человека и разумной жизни на планете Земля. Вот такую "биллиардную" партию шестьдесят пять миллионов лет назад разыграл лузер – Творец.     
Геращенко Сергей Иванович
Sengey

Как перст.


Перст не один.. насколько знаю, двадцать,
Справляли мы восьмое каждый месяц.
Апрель нас пригласил поцеловаться,
Скакали белки, легионом крестниц. 

Березки, клены нас благословляли,
А мне, язычнице, другой не нужен храм,
И птицы вешние всё пели и кричали,
Причудливо летая по хорАм.

Потом венчала нас вишневым цветом,
Манила в лоно молодой травы,
И дали мы священные обеты,
Не слыша звука чьей-то тетивы.

Что было дальше? Дальше было счастье,
Укрытое от многих-многих глаз,
Потом борьба, победа, лишь отчасти.
За эдельвейсом ручка сорвалась.

Полет и я, и руки, ноги целы,
Но, понимаете, Я ВСЁ ЕЩЕ ЛЕЧУ,
Из сердца, с кровью, вынимаю стрелы.
Здесь две, и я одна за все плачУ.

Еще одна весна. Горька, как редька,
Хватаю воздух, залетает в рот.
Подруга за спиной, прощаю, детка,
Тебе воздастся. Наглый рыжий кот.

Орет, тебя кормила я, и что же? 
Ах да, там столько кошек за окном.
Их бастионы хрУпки, Боже-Боже,
Гвоздь, изголовье, я..шумлю с крестом.

Весна - разлука, в осень, воздух чище, 
Прозрачней тихих красок звездопад.
Поддавшись плоти, духом станешь нищим? 
Но...стоило тогда свернуть назад? 

Прощать, так всех, любить? Я однолюб(ка) .
Ваять, бороться, можно до конца,
Моя любовь впитала все, как губка,
От яда порвалась, как боль в сердцах.

Про всё по три 40

***
Бытует давно уже мнение
И жизнь подтвердила, всё так:
Косить может даже под гения,
Цитируя мудрых дурак.
***
Богатый счастлив? Да едва ли:
Про сон и отдых позабудь,
Трясясь, чтоб деньги не отняли
Или не грохнул кто- нибудь.
***
Вновь вкривь и вкось ложатся строчки,
Вслед за трясущейся рукой,
Не спирт терзает мои почки,
А поэтический запой,
* Рецензия на « Грустная анатомия» ( Пенсионарий)
***

осінній сон.

цей світ яскравий -
звідки він?..
чи стало що?..
чи то хмаркИ поспішно так
у тінь ховаються у нОчі?
чи то лиш вітер
полоще інеєм
волося, вкрите сивиною,
й жбурляє в очі зорі всі?..
але у тьмі цій баезпросвітній
настирне світло
в серце б"є
і переплутує з нудьгою
нестерпний біль
і жаль за втраченим,
згортає
усе минуле
у вогняну сліпучу дзигу,
яка гудить, летить і пада
мов куля в омахах з небес,
подібна місяцю
на мене...
і в мить оцю я прокидаюся,
від жаху
мені обличчя захололо... -
а то лише на мене
дивився місяць
і дощем
мов попіл листя обпадало,
сковзало,
билося у скло -
неначе пальчиками осінь
стучала тихо у вікно...

віршування в окупації.

46. в осінній оповіді біль...

так кажуть, все йде по спіралі...
куди ж нас виведе крива?..
у смерть і злидні зараз граєм,
золою мокрою слова.

ця у вибоїнах дорога -
куди веде? ніхто не зна.
іржаво-чорна від порога
зникає в темряві вона.

і хмарне небо із землею
зійшлися обрієм на згуб.
уздовж дороги, понад нею
дими палаців і халуп.

і брязкалами жовкле листя
гримить на розі всіх стихій,
з гілля злітає наче з вістря
як фатум, сполох в долі злій.

і дощ спаде холодний мжею,
з вітрами сіє на окіл.
а за туманною межею
в осінній оповіді біль

і сум важкий, жалі, печалі...
краси вже в осені нема.
о, так! усе йде по спіралі.
за заворотом,
там -
зима...


віршування в окупації.

45. буденне.

1.
вітер бавиться барвистим листям
раз по раз виблискує промінь сліпучий
заполоненого хмарами сонця
обіцяючи день без дощу
пташиного співу не чути
а чути гармати за містом
то одиночні
то залпи... -
війна.

зрадники
ряжені козачки
зайди-москалики
і бандюки
граються у визволителів
захисників
і діячів
грають в державність
і наче у карти
в республіки -
звичайне знущання над Україною
ця вітчизняна війна
розпочата
паранойїком і ксенофобом з кремля.
жорстока буденність
і проза буття
повсякденність -
злидні
депресії
апофеоз глупоти
що радіє полону
байдужа до вбивств
до знищення міст
і людей України

...дихає холодом осінь
красиво
і плавно
граційно
опадають дерева
й одразу старіють
і старцями завмирають
печальні
в роздУмі
тримають крихкими гілкАми
хмари і сонце
і
до людей осудні
хитаються кронами
зі скрипом дряпають небо...

2.
коли дерева опадають - сумно
коли квітка ронить пожовклі пелюстки - боляче
коли сонце затуляють хмари - плаче небо
коли вбивають кохання - гинуть світи
і немов світлячки
сліпі душі
штовхаються
б"ються відлунням битого скла
і гаснуть
зникаючи у небутті
...коли вмирає кохання - панує темрява...

віршування в окупації.

44. Guatrain.

1.
   ...Бог нас кинув по-чорному
      Бог нас кинув і викинув...
                                       ( "Кобза-сансара", Ю. Іздрик)

як радіє глупота!
як зненавистю стікає
московитськая орда!..
...що робити, я не знаю,
коли в серці пустота..
роскажи мені, скажи -
як із пам"яті зітерти
день задурених в олжі,
боронитися, не вмерти?..
коли сили на межі.

2.
барани та вівці
никають по місту,
нишпорять по місту
вівці, барани.
кучері не стрижені,
не брудні, не чисті -
розбрелися в пошуку
де є їстівне.
не мала отара -
з-під копитів цоки,
врубують у вулиці
різнобійний крок -
барабанить в юлиці
на окіл сутужний
мовчазне, байдуже,
свійське, хутряне.
є для них усе тут:
в розруху травичка,
сльозова водичка
спалених осель.
але не їстивна
та трава червона
і вода солона
наче сум гірка.
і втікла до міста -
жуйна, безталанна
забрела отара
і за небокрай,
в змелену пустелю,
де на спашу стерво... -
втрапила в халепу
зрада чабанів.

...чи то сон, чи явне -
зрозуміти важко.
вівці наче люди.
лаються вожді!
ділять неподільне
батогами, пугами -
у спекотній спаші
гнилісних ідей
уплелося, сплуталось
із людськими криками
бекання та мекання,
гайворонів кряч...
і печально, гірко
все те споглядати
сном у нічку темну
наче на яву...

...чи зітреться з пам"яті
день в омані здурених,
наглухо затулених
тінями тінЕй?..
те питання висне
докором сумління
і клубок гіркотний
в горло прикотив.

...каву наливаю
ранком, п"ю в задумі
із солодким печивом,
печивом кришу...

3.
 ...тут земля ділиться від
 напіврозпаду і розпАду...
                           ("Serpentari", Ю. Іздрик)

спіймане небо сіткою засухи й спеки
попелом впало на спраглую землю.
настовбурченим грифом
дивиться місто в майбутнє
в чеканні кривавої бойні
останнього подиху миру.
люди обпалені спекою злоби
зненависті і переляку
никають
нишпорять
вкритими попелом венами вулиць
сомнабулічно моляться ідолу
на двоголового птаха
стерв"ятника
що вивертає бебехи міста
відригує сморід брехні
...розгублені люди
б"ються лобами об черево
в череві міста
вкритого попелом неба -
бо вірять
вірують в ідола
і проклинають Вітчизну
матом
"по фєнє" клянуть.

4. P.S., або - сліпий.

   "я те що не ти" - нашіптує смерть
   і я їй безмежно вірю...
                                       ("Дефеніція", Ю. Іздрик)

вітаючи зміни в часі
аж здригався радісний в реготі
і марнотне минуле власне
відітнув від себе знехотя

і блукає просвітлений в темряві
невагомий
нічий
ніхто
непотрібний
без роду
без племені
світу зайвий німий фантом

і у сімнівах переламних
озирається у пітьмі
поміж нечистю і Богами
поміж сферами і людьми

і яскраво зірки хихикали
і манили
і прикликали
а в душі його
демони
никали
у душі його
Боги спали...






Справжнє літо

Не бабине, а справжнє літо:
Стрекочуть коники в траві,
На роверах, життям побитих,
Прямують діти в Лузервілль.
Ті відчайдушно білі айстри
Між чорнобривців сонць жарких
Читають Маргариту й Майстра,
Ба, вітер-клептоман затих,
І ми тихенько провалились
У червоточину в часах
Там, де річок дрімають звиви,
Кружляє полум'яний птах,
І кісточки так гріє ніжно
Між Стоунхенджа давніх брил
Камням дорожним і наріжним.
Щасти шляхами в Лузервілль!

кохання ми не помічали...

кохання ми не помічали...
тоді чому, у чому річ -
твоїми карими у ніч
я очарований очами

і погляд твій як зустрічаю -
я чую відчай, біль розлук,
торкання легке наших рук
віолончельних струн печалі,

вуста в благальному мовчанні -
ні пари зайвих слів між нас
ми не зронили в стрічний час...
кохання ми не помічали.

а у душі все нездоланні
бажання, пристрасті і сум -
у лабіринті мрій і дум
незриме наше те кохання.

і нерішучо, у ваганні
торкнусь вустами твоїх уст
і поцілунками уп"юсь
в безсонній ночі до світання -

зустрінем ми яскравий ранок
в обіймах ніжності і сну.
веселий янгол розгорнув
над нами обрії кохання...

прощание на перроне... (N*****)

  • 21.09.15, 14:48
не уезжай, скажи мне что-нибудь...
как горячи в объятьях наши руки!
и в этот миг, в последний миг разлуки,
прошу тебя, скажи мне что-нибудь.
постой, зачем, куда же так спешить -
давай  вдвоём из сердца вырвем злобу.
ещё не поздно, час ещё не прОбил...
постой, зачем, куда же так спешить -
неужто всё так плохо, безнадежно,
нам никогда не возвратить любви?!.
...сказала ты:" ...любви не будет прежней -
поцеловала. - ...больше не зови..." -
потом смотрела грустно из вагона...
и время шло...и заскрипел состав,
и постепенно набирая скорость
умчал как вор, смеясь стеклом оконным,
унёс тебя сквозь холод ночи в даль...

2012р., вересень 2015р.