О сообществе

всіх шанувальників рідної неньки-України
Вид:
краткий
полный

Україна-Патріот

Россия–Украина: экономический фундамент политического сближения

  • 30.06.10, 11:18
Прочитав ось статтю Григорія Гриценка (російський економіст) - непоганий аналіз написаний переконливою мовою. Після ознайомлення з нею особисто в мене зникли будь-які питання щодо того, навіщо Росії підминати під себе українську економіку і купувати дохідні українські підприємства. Залишилось лише одне невеличке запитаннячко - а у чому ж зиск України-то?

Україна у 1654-му. Спостереження очевидця.

Тут наводжу деякі фрагменти з книги Павла Алєпського «Подорож Патріарха Макарія». Передмови та післямови не роблю, бо коментарів нема. Читайте самі.
ПАВЕЛ АЛЕППСКИЙ
ПУТЕШЕСТВИЕ АНТИОХИЙСКОГО ПАТРИАРХА МАКАРИЯ В МОСКВУ В ХVІІ ВЕКЕ

«В субботу 10 июня (1654 г.), мы подъехали к берегу великой реки Нистроса (Днестра), которая составляет крайний предел страны Молдавской и начало границы земли казаков.
На встречу ему вышли тысячи народа, в несметном множестве (Бог да благословит и умножит их!). То были жители города, по имени Рашков. Это очень большой город, построенный на берегу упомянутой реки; он имеет крепость и деревянный форт с пушками.»

«Начиная с этого города и по всей земле русских, то есть казаков, мы заметили возбудившую наше удивление прекрасную черту: все они, за исключением немногих, даже большинство их жен и дочерей, умеют читать и знают порядок церковных служб и церковные напевы; кроме того, священники обучают сирот и не оставляют их шататься по улицам невеждами.»

«Нам предстояло поехать от этого Рашкова, границы государства казаков, до Бутиблия (Путивля), начало пределов московских, около 80 больших казацких миль. В этих странах длина дорог измеряется милями, а миля у них тянется на расстояние более трех часов быстрой езды верхом или в экипаже со скоростью, большей скорости гонца. Так мы всегда и ездили, по принятому у них обычаю.»

«Всякий базар и местечко в земле казаков обилуют жителями, в особенности маленькими детьми. Каждый город имеет, может быть, до 40, 50 и более тысяч душ; но дети многочисленнее травы и все умеют читать, даже сироты. Вдов и сирот в этой стране множество; их мужья были убиты в беспрерывных войнах. Но у них есть хороший обычай: они женят своих детей юными и по этой причине они многочисленнее звезд небесных и песка морского.
Вблизи каждого города или селения непременно бывает большой пруд, образуемый дождевой водой или текущими реками; он называется халистао (хелештеу), т. е. садок для рыбы. Посредине он имеет деревянную плотину, на которой лежат связки хвороста, покрытые навозом и соломой; под нею текут протоки, которые вертят мельницы, так что жители имеют вместе и воду, и рыбу, и мельницы, и ни в чем не нуждаются. Все это непременно есть в каждом базаре и маленьком селении. Приспособления, употребляемые ими для вращения мельниц, изумительны, ибо мы видели мельницу, которая приводилась в движение горстью воды.»

«Ничто так не удивляло нас, как изобилие у них запасов и птиц, именно: кур, гусей, уток, индюшек, которые во множестве гуляют в полях и лесах, кормясь вдали от городов и деревень. они кладут свои яйца среди леса и в скрытых местах, потому что некому их разыскивать по причине их множества. В этой стране нет и не знают ни хорьков, ни орлов, ни пресмыкающихся; а если изредка и попадаются змеи, как мы видели одну по пути из Валахии до столицы Московии и убили ее, то они безвредны. Нет у них ни воров, ни грабителей.
Знай, что в домах этой страны мы видали людей, животных и птиц (вместе) и весьма удивлялись изобилию у них всяких благ. Ты увидишь, читатель, в доме каждого человека по десяти и более детей с белыми волосами на голове; за большую белизну мы называли их старцами. Они погодки и идут лесенкой один за другим, что еще больше увеличивало наше удивление. Дети выходили из домов посмотреть на нас, но больше мы на них любовались: ты увидел бы, что большой стоит с краю, подле него пониже его на пядень, и так все ниже и ниже до самого маленького с другого края. Да будет благословен их Творец! Что нам сказать об этом благословенном народе? Из них убиты в эти годы во время походов сотни тысяч и татары забрали их в плен тысячи; моровой язвы они прежде не ведали, но в эти годы она появилась у них, унеся из них сотни тысяч в сады блаженства. При всем том они многочисленны, как муравьи, и бессчетнее звезд. Подумаешь, что женщина у них бывает беременна и родит три, четыре раза в год и всякий раз по три, по четыре (младенца) вместе. Но вернее то, как нам говорили, что в этой стране нет ни одной женщины бесплодной. Это дело очевидное, для всякого несомненное и испытанное.»

«Что касается их домашних животных и скота, то ты увидишь, читатель, в доме каждого хозяина (да благословится Творец!) десять родов животных: во-первых — лошади; во-вторых — коровы; в третьих — овцы; в четвертых — козы, похожие на газелей; в пятых — свиньи; в шестых — куры; в седьмых — гуси; в восьмых — утки; в девятых — индюшки во множестве у некоторых; в десятых — голуби, для которых есть места над потолками домов. Держат также собак.
Больше всего нас удивляли различные породы свиней разного цвета и вида. Они бывают черные, белые, красные, рыжие, желтые и синие; также черные с белыми пятнами, синие с красными пятнами, красные с желтыми пятнами, белые с рыжими пятнами; некоторые из них пестрые, а иные полосатые в разных видах. Как часто мы смотрели и смеялись на [20] их детенышей! Нам ни разу не удавалось удержать хоть одного из них; несомненно, у них в брюхе дьяволы: они ускользают, как ртуть. Их голоса отдаются эхом на дальнее расстояние. Самки их рождают три раза в году: первый раз в своей жизни приносят одиннадцать поросят, во второй раз девять, в третий — семь, в четвертый — пять, в пятый — три, в шестой раз своей жизни только одного, не более; затем они совершенно перестают нести и становятся бесплодными, годны только на убой. Режут обыкновенно самцов, а самок оставляют. Для них есть отдельные пастухи. Что касается кур, гусей и уток, то каждая порода держится отдельно.
Что касается их разнородных посевов, то они удивительны и многочисленны и бывают всевозможных видов. Об них скажем в своем месте.»

... далі йде опис перебування у московських землях...

«Пение казаков радует душу и исцеляет от печалей, ибо их напев приятен, идет от сердца и исполняется как бы из одних уст; они страстно любят нотное пение, нежные и сладостные мелодии. У них же (московитов) пение идет без обучения, как случится, все равно: они этим не стесняются. Лучший голос у них грубый, густой, басистый, который не доставляет удовольствия слушателю. Как у нас он считается недостатком, так у них наш высокий напев считается неприличным. Они насмехаются над казаками за их напевы, говоря, что это напев франков и ляхов, которые им известны. Также все они не читают.»

«Что касается шуток и смеха, то мы стали им совершенно чужды, ибо коварные московиты подсматривали и наблюдали за нами и обо всем, что замечали у нас хорошего и дурного, доносили царю и патриарху. Поэтому мы строго следили за собой, не по доброй воле, а по нужде и против желания вели себя по образцу жизни святых.»

«Знай, что вельможи царя не считают своих владений, как это принято у нас, по числу деревень, садов и виноградников, ибо в этой стране нет ни садов, ни виноградников; но считают по числу дворов, именно, говорят: такой-то князь имеет три тысячи мужиков (Это слово написано в тексте по-русски), т. е. земледельцев, или десять или двадцать тысяч.»

Павло Алеппський (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі; * близько 1627 — †1670) — архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохійського Патріарха Макарія.
Народився в місті Халебі (Алеппо) в Сирії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул і Констанцу до Московського царства. Протягом 1654—1656 років Павло разом з батьком двічі побував в Україні. Під час подорожі познайомився з Молдавським господарем С. Георгіцою, київським митрополитом Сильвестром Косовим. 21 червня 1654 під Богуславом зустрівся з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Автор твору «Подорож Патріарха Макарія», який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в середині 17 століття, також про Волощину та Туреччину.
Написані арабською записки перекладені англійською ("The travels of Macarius", Лондон, 1836), російською ("Путешествие антиох. патриарха Макария", Москва, 1896—99) і румунською мовами.

Великороси – міфи та реалії

    Сьогодні знову лунає багато слів про українсько-російське братерство, про нашу слов'янську єдність. Стара московська брехня переповнює газети й телеекрани. Москва вкотре нав'язує українцям міф про своє слов'янське походження.
    Російська імперія завжди була облудною. Вона залишила по собі багато міфів, які змушувала сприймати як нав'язану правду. Однією з побрехеньок є твердження про слов'янське походження Московії та про «три братні слов'янські народи». Я не стану оповідати, навіщо це втовкмачувалось усім у голови. То вельми серйозне питання, і якщо буде можливість, ми до нього ще повернемося.

   Ніхто сьогодні та й сотні років тому не заперечував, що наші, суто українські корені, -слов'янські. Ми мали чудових пращурів, навіть імена тих слов'янських племен, мов джерельний струмок: поляни, древляни, дреговичі, волиня-ни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби та інші. Саме ці племена за століття свого розвитку дали зачаття історичного існування українців-русичів.
   У книзі «Страна Моксель» з цього приводу наведено слова дореволюційного російського академіка О. Шахматова. Такої думки дотримуються і європейські історики. Отож, як бачимо, жодних сумнівів щодо слов'янського походження українського народу не існує.
   А тепер пропоную звернутися до російських джерел, аби відстежити походження так званих «великоросів», або просто московитів.
   За часів жорстокої царської цензури 1912 року в Москві вийшла друком книжка К. Валішевського «Іван Грозний». Ось що в ній писалось на сторінці 109: «Взгляните на москвича XVI века: он кажется с ног до голови одет по-самаркандски. Башлык, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкурь, шлык, башлык, колпак, клобук, тафья, темляк — таковы та-тарские названия различных предметов его одеяния. Если, поссорившись с товарищем, он станет ругаться, в его репертуаре неизменно будет фигурировать дурак, а если придется драться, в дело пойдет кулак. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом и устраивает по дорогам стан-ции, называемые ямами, которые обслуживаются ям-щиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходит в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму. И все зти слова азиатского про-исхождения. В зтом, без сом-нения, єсть знаменательное указание, хотя и относится оно только к внешней форме. Но гораздо важнее то, что известная примесь монголь-ской крови способствовала такой быстрой и покорной ассимиляции».
   Як бачимо, в XVI столітті московит скидався на татарина. Читач, звичайно, розуміє, що подібна думка на той час у Московії не заперечувалась.
Тож на основі яких племен та народів виникла «Ростово-Суздальська» земля?
Спочатку послухаємо того ж-таки К. Валішевського:
«С зтнографической точки зрения девять десятих стра-ны (Московії. - В. Б.) имели только то русское население, которое оставила здесь прокотившаяся волна недавнего колонизационного движения. Не было необходимости в то время «скресть» русскаго, чтобы найти татарина, и осо-бенно финна. Основой населення (Московії. - В. Б.) везде являлось финское племя».

Отож, іще в XVI столітті Московія майже повністю була фінно-мордовською та татарською країною. Саме ці етноси в подальшому історичному розвитку створили народ «великоросів», або -московитів.
Та щоб читач не мав сумніву, бо йому багато років втовкмачували зовсім іншу думку, звернемось до класиків російської історичної науки.
Ось що писав М. Карамзін ще в 1803 році у своїй «Истории государства рос-сийского» (том І, стор. 45): «... Жили тогда..: Меря вокруг Ростова и на озере Клещине, или Переславском; Мурома на Оке, где сия река впадает в Волгу; Черемиса, Мещера, Мордва - на Юговосток от Мери; Ливь в Ливонии; Чудь в Зстонии и на Восток к Ладожскому озеру; Нарова там, где Нарва; Ямь или Емь -в Финляндии; Весь на Белозере; Пермь в губернии сего имени; Югра, или ньшешние Березовские остяки на Оби и Сосве; Печора на реке Печоре... Можем несом-нительно признать их равно как и Липландцев, Зирян, Остяков обских. Чуваш, Вотяков, народами единопле-менными и назвать вообще Финскими...».
Отож, на всьому просторі майбутньої «Великоросі» у IX—XII ст. проживали виключно мордово-фінські племена, які етнічно походили з одного кореня та розмовляли однією мовою. Звичайно, не слов'янською. І ніякого перетоку слов'янських племен у ті віки на фінно-мордовську землю історія не зафіксувала. Бо подібні розмови — то лише брехливий міф імперської російської науки. Для великого переселення (міграції) потрібні значні історичні причини. А таких IX—XII ст. історія не знає. Між іншим, саме такі думки висловив на початку XX століття О. Шахматов: «С точки зрения истории... мы должны решительно отбросить мысль о том, что Киевская земля была в древности населена не предками современных малороссов (українців. - В. Б.), а предками современных представи-телей иных русских народностей. Искать в X—XI веках возле Днепра великороссов является делом пустым, так как великорусская народность, происхождения иного...».
Аби читач більше впевнився, на базі яких племен виник «великорос», послухаємо ще кілька слушних думок. Вони мають особливо «припасти до душі тим, хто і сьогодні сповідує думку про слов'янське походження «старшого брата». Послухаємо історика XVIII століття: «Меря, сами назьшаются Мори, от русских Мордва... жили в старину прежде нашествия татар (Батия. - В. Б.), где ньше Ростов, Галич, Кострома, и по устье Оки, и за Оку, где ньше Арзамас и Шацк».
«Мещера жили тут, где ньше города Елатма, Кадом, Шацк, Елец, Темников, Ломон, Козлон, Тамбов». «Мурома жили, где ньше Муром и Касимов. Все прев-ратились в русских». («При-мечания на историю Древ-ния и ньшешния России Г. Леклерка, сочиненная генерал-майором Йваном Болтиным». С.-Пб. 1788 г., стор. 4).
Між іншим, хто не вірить сподвижнику Катерини II, може переконатися, що ці ж істини стверджує і Велика Радянська Енциклопедія, третє видання. Зазирніть.
А ось що повідомляє нам «Русский знциклопедичес-кий словарь». (С.-Пб., 1878 г., стор. 386): «Мордва, народ (финского племени... С пере-несением столицы во Владимир (Ростово-Суздальська земля. - В. Б.) началось обру-сение мордвы... Мордва почти слилась с русскими, ходят в русскую церковь... все гово-рят по-русски, и в свой род-ной язык вставляют исковер-каныя русския слова, а места-ми и вовсе его забыли...».
Ось такі племена та народи стали творцями російського етносу. Я хочу зауважити, що при цьому не маю ніякого упередження й зневаги. Бо ж мордово-фінські племена були настільки самобутніми та самодостатніми, що без будь-якої допомоги мали змогу утворити самостійний народ. Великий народ. А каталізатором стали церква та ханська, а потім князівська влади. То вже зовсім інше питання, чому російська історична наука так послідовно та зневажливо відмовляється від свого мордово-фінського коріння, а цупко хапається за міфічно-слов'янське. Треба чітко знати, що слов'янської основи в російському етносі ніколи не було і не могло бути.
А зараз послухаємо, як відбувалось оте, так зване, «зросійщення».
«Оставался открытым
путь на север и северо-восток
за Волгу... Монах- пустинник
и пошел туда смелым развед-
чиком... Многочисленные
лесные монастыри станови
лись здесь опорними пункта
ми... колонизации. Вокруг
монастырей оседало бродячеє
(місцеве. - В. Б.) население...
Ради спасения души монах
бежал из мира в заволжский
лес, а мирянин цеплялся за
него и с его помощью заводил
в этом лесу новый русский
мир. Так создавалась верхне-
волжская Великороссия
дружними усилиями монаха и крестьянина (мордово-фіна — В. Б.)...» (В. Ключевский «Исторические портрети», стор. 73-74).
Саме так, упродовж XIII-XVII століть, за допомогою Московської церкви та Ханської влади, а далі - влади московського князя - відбулося «зросійщення» мордово-фінського етносу. Ми повинні пам'ятати, що золотоордин-ські хани завжди підтримували Російську православну церкву, бо хани для неї були намісниками Бога на землі, і церква щоденно возвеличувала Чингісідів. Вона навіть відлучала від церкви князів і цілі князівства та накладала на них анафему, коли ті виявляли супротив волі хана. Це незаперечні факти.
Насамкінець наведу слова професора В. Ключевського, які підсумують думку щодо мордово-фінського походження «великоросів»: «Так и на этом пространстве, и в вос-точной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых окан-чиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т. д.
У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названий, которые имеют такое окончание: Vа - по фински значит вода. Название самой Оки финского происхождения: зто - обру-севшая форма финского joki, что значит река вообще. Даже племенные названия мери и веси не исчезли бесследно в центральной Великороссии: здесь встречается много сел и речек, которые носят их назнания...
На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. Прислуши-ваясь к зтим названиям, легко заметить, что некогда на всем зтом пространстве звучал один язык, которому принадлежали зти названия, и что он родня тем наречиям, на которых говорит туземное население ньшешней Фин-ляндии и финские инородцы среднего Поволжья, мордва, черемисы». (В. Ключевский «Исторические портреты», стор. 41-42).
Ось цими словами ми і закінчимо посилатись на російські джерела. їх можна наводити безліч. Історична земля «великоросів» від Тули, Рязані та Мурома до самого Білого моря, як стверджував готський історик Іордан ще у VI ст., була повністю заселена мордово-фінськими племенами. Вони жили на своїй історичній батьківщині, нікуди не зникали та не переселялися з неї. Як ми вже знаємо від історика XVIII ст. Івана Болтіна, саме мордово-фінські племена жили на тій землі і під час навали хана Батия. Лише на початку XII століття сюди пробився Юрій Долгорукий зі своєю невеликою дружиною. Княжич Юрій - шостий син Володимира Мономаха, не отримавши «стола» в великому Київському князівстві, змушений був, за словами Катерини II, піти на пошуки свого «стола». Та згодом повернувся назад, але залишив по собі у мордово-фін-ській землі близько десятка своїх дітей, бо ж князі у походи не брали своїх жінок (дружин). Отак у середовищі фінського етносу і з'явився «перший великорос Андрій Бого-любський», як писав завідувач кафедри історії Московського університету професор В. Ключевський.
І зрозуміло, що за князем не стався «перетік» київського слов'янського люду в мор-дово-фінське середовище. З історії Великого Київською князівства ми добре-таки знаємо, що коли князь полишав чи то Київ, чи то Галич, чи то Чернігів, то слідом за ним ніколи не відбувався «перетік» місцевого люду. Бо той люд був господарем своєї землі, а князь зайдою. Отака історична правда. А після захоплення Батиєм Ростово-Суздальської землі той, вигаданий Москвою, «перетік» слов'ян, взагалі не міг відбуватися.
Читач може заперечити автору: мовляв, у XV-XVI ст. Московія підкорила та приєднала до себе великі київські твердині - Новгород і Псков. А вони ж були, беззаперечно, слов'янськими.
Та справа в тому, що Московія не приєднала до себе Новгород і Псков із населенням. Ці слова можуть видатися неймовірними, але то правда. Московія впродовж 1471 - 1570 років повністю винищила слов'янський етнос Новгорода і Пскова. Вщент! А коли Івану IV (Лютому) вже нікого було нищити, то він поруйнував у Новгороді всі храми, будівлі та навколишні села. Все спалив...
Але то тема іншої розмови.
Не вірте російській шовіністичній історичній науці ні слова. Бо московський етнос таки ніколи не був слов'янським. Він походження мордово-татарського!
Володимир Бєлінський
(За матеріалами III
науково-практичної
конференції
«Буття українців



Русофільство: ще один український проект? (частина друга)

  • 28.05.08, 19:26

В Галичині, яка вважається оплотом антиросійської української національної думки і досі саме так сприймається в Україні та в Росії, також доволі довго існувало русофільство – як це не парадоксально звучить. Підтверджене історичними документами існування сильного русофільського руху в Галичині за моїми спостереженнями успішно вилучене з колективної свідомості галичан. Інакше неможливо пояснити, чому рідко хто з пересічних львів’ян знає, яке значення мав для українсько-галицької спільноти Народний Дім (до 1920 р. керований русофілами), який сьогодні виконує функцію офіцерського казино – в той час, коли практично кожен знає про історичні заслуги “Просвіти”. Сьогодні майже забутий або відомий лише вузькому колові фахівців той факт, що галицькі русофіли майже до 80-х років XIX століття домінували у суспільстві в галузях політичної та інституційної влади, соціального престижу та фінансових структур, і що навіть безпосередньо перед Першою світовою війною добра третина українських виборців у Східній Галичині голосували за русофільські партії.

Що зумовило цю прогалину в пам’яті ? На таке запитання відповісти доволі просто. Українсько-галицька історія – це насамперед історія успіху народовців, тобто переможних популістських українофілів. Москвофіли (їх майже ніколи не називають русофілами), суперники народовців, вважаються “п’ятою колоною” Москви у стінах таємної української столиці Львова. Росія інспірувала та фінансувала свою “п’яту колону” “рублями”, і тому вони були штучним утворенням. Прочитання того самого фактажу сучасними російськими інтерпретаторами нагадує цю модель, лише з протилежним знаком: з їхньої перспективи існування русофільського руху саме в Галичині виглядає підтвердженням того, що концепція української національної ідеї була вигадана і підтримана австрійцями, німцями та поляками з метою розколу східнослов’янської єдности. Обидві ці точки зору спірні та мало допомагають в оцінці русофільських концепцій у процесі українського націєтворення у Галичині.

Русофільські програми та політика були у Східній Галичині українською консервативною відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Вони були – окрім хіба що радикальних русофілів, які інституювалися лише на початку ХХ століття – не конче детерміновані максималістською метою – ідеєю переходу українців у великоруську націю, а поєднували політичний консерватизм, міцний зв’язок із церковними структурами, білоялістські концепції (згідно з якими українці мали вірно служити династіям в Австрії та Росії) з культурною спорідненістю із російським сусідом. Насамперед під враженням поразки русинських вимог 1848 року і наступних антирусинських акцій (проект латинізації кирилиці 1859, репресії проти руху за реформу ритуалу початку 1860 років) колись ворожі традиційні відгалуження русинського руху знову зійшлися: протопопулістськи налаштовані активісти русинського “відродження” об’єднувалися з консервативними церковними функціонерами; романтичне слов’янофільство та просвітницький активізм змішувався із клерикальним консерватизмом. Доволі довго русофільство було радше дифузним Русь-офільством, русинські провідники, виховані на системі цінностей австро-німецької та польської високої культури, розуміли його як проект, протилежний польській шляхетській культурі. “Еліти” та “культурна нація” є ключовими поняттями цієї концепції – соціальні інтереси галицьких селян спершу не мали першорядного значення. Моделлю для тогочасних русофілів була Slavia orthodoxa, культурна нація Русі, яка покликається на спільну спадщину Київського князівства. Вживане у ті часи означення Галичини як Галицької Русі ясно вказувало тодішнім діячам на цей величний зв’язок. Апеляція до славного минулого Галичини як компоненти Київської Русі містила в собі також консервативне покликання на історичну спадщину українських провідних прошарків (церква, князі, шляхта) – тут русофільські історики були піонерами, саме їхній досвід був пізніше використаний популістами, насамперед українською “державницькою школою”. Тут вперше був зроблений наголос на історичних зв’язках Галичини з реґіонами, які споконвіку знаходилися за “російським” кордоном. Проекційною поверхнею для “консервативних утопій” багатьох русинів (Анджей Валіцкі) стала ідеалізована Росія, яка на їхню думку не була вражена кризою модернізації, відчутною в Галичині від середини XIX сторіччя, ранньокапіталістичними деформаціями та соціальними конфліктами. Окрім цих ідеологічних точок зіткнення, були також цілком конкретні розпізнавальні знаки. Мовні та орфографічні дискусії між русофілами і популістами, які часто ставали об’єктом висміювання, насправді були глибоко знаковими дискурсами ідентичності, де русофіли виступали на захист традицій, а популісти – за порушення канонів. Етимологічний правопис русофілів містив інформацію про історію мови, підкреслював східнослов’янську спільність і перекидав місток до збереженої церковної літератури та культури бароко. Фонетичний правопис популістів полегшував учням навчання у школі, але при цьому обрубував зв’язки між українською та російською орфографіями, символічний сенс чого винахідники “фонетики” дуже добре усвідомлювали. Австрійська держава і польсько-галицька імператорська адміністрація благословили у 1890-х роках саме цей вибір, що стало важкою поразкою для русофілів, які таким чином втратили вплив на школу і наступні покоління.

Проте причини їхньої поразки знаходилися значно глибше – русофіли вагалися, чи треба розвивати усну мову українців як органічну мову літератури й науки. Замість цього вони спершу орієнтувалися на літературну мову освіченого прошарку, засновану на церковнослов’янських текстах, а відтак почали виступати за переймання російської як “уже готової” літературної мови для усіх східних слов’ян. Тут галицька дискусія уподібнилася до мовної суперечки, яку довго вели українці в Російській Імперії: звичайно, українські інтелектуали хотіли і надалі належати до вищого культурного світу, який висловлювався великоруською мовою, і не сумнівалися в тому, що для освіченого дискурсу знання цієї мови необхідне. Народна мова повинна була вживатися насамперед для освітніх цілей – її злет до повноцінної літературної мови відкладався на ближче або дальше майбутнє. Після завершення цієї дискусії галицькі русофіли проводили суперечливу мовну політику, хитаючись між синтетичною літературною мовою (“язичіє”) і русифікацією власних публікацій, що зрештою призвело до відходу насамперед селянської частини їхніх прихильників.

Намагаючись опанувати мовне середовище та школи, русофіли зазнали поразки. Незважаючи на це, своєю виборчою агітацією, просвітницькою роботою та організацією взаємодопомоги, яка почала працювати у 1870 роках, вони зробили важливий внесок у політизацію та масову мобілізацію українських селян. Засноване 1874 р. Іваном Наумовичем товариство народної освіти “Общество імени Михайла Качковського” та політична організація “Руська Рада”, яка діяла від 1870 року, відігравали тут центральну роль. Ще до того, як популісти заснували подібні об’єднання – “Просвіту” (заснована у 1868 р.) та Народну Раду – русофіли створили власні, що сприяло налагодженню комунікації між русинською елітою та селянами, а отже було важливою базою для національної мобілізації, розбудовували структуру, яка сягала провінції. Руська Рада доволі довго була єдиною русинською організацією, яка підтримувала перенесення політико-патріотичного дискурсу на село, при цьому “довіреними особами” для агітації на місці були переважно священики. Руська Рада також відігравала значну роль у боротьбі проти маніпуляцій на виборах і як русинське лобі у шкільній, мовній та церковній політиці. Як би там не було, вплив русофілів і пізніше залишався відчутним у специфічній галицько-українській мові та культурі: у літургійній драматургії політичних зборів, сакралізації національної постановки цілей через залучення елементів служби Божої, патетиці політичної мови, аґіографії заслужених активістів і національних зразків – усі ці засоби мобілізації вперше систематично застосували русофіли. Одного погляду на біографії та кар’єри активних русофілів вистачить, аби помітити як разюче вони схожі на своїх протагоністів з популістського табору (поступова втрата впливу кліру, перехід активістів до фахової праці). Багато знаних русофілів саме тому підтримували особисті контакти і по-діловому співпрацювали із популістським рухом. Такі висновки релятивують уявлення про “боротьбу за кожне село” під гаслом “За царя, чи за Шевченка?”, які доволі часто пізніше застосовували при написанні історії українського національного руху. З іншого боку, власне за рахунок цієї близькості популістам вдалося перейняти більшу частину русофільської аудиторії. Це трапилося після того, як тільки вони самі себе дискредитували не лише повзучою русифікацією своїх публікацій, але й серйозними недоглядами при організації виборчих кампаній та структур кооперативів. Той, хто, як і русинський селянин, сприймав обидві сторони “нашими”, зрештою голосував за ґарантовану популістами вищу фаховість. Окрім іншого, це ще й зменшувало ризик державних репресій.

Їх здебільшого виправдовували тим, що рух русофілів інспірували та підтримували російські органи влади. Проте насправді ця допомога була доволі скромною: вона обмежувалася підтримкою низки русофільських видань і активістів, котрі потрапили в біду. Всупереч заяві про виділення “субсидій” в антиукраїнському Емському указі (1876), кошти були надані лише у 1880 роках. Але навіть ця підтримка була негайно призупинена, коли цього почали вимагати державні інтереси (політика економії, турбота про стосунки із Австрією). Селян-русофілів, еміґрантів з Галичини, у 90-х роках за погодженням з австрійською владою затримували на кордоні і відсилали назад, бо на їхній омріяній “історичній батьківщині” українців греко-католиків з Галичини усе ж розцінювали як фактор неспокою. Майже до початку світової війни, за невеликими винятками, не існувало офіційної політики Росії щодо національних проблем у Галичині.

Навіть начебто керована з Росії “аґітація” серед галицьких селян, яка напередодні війни викликала паніку в австрійських службовців, мала не стільки російське, скільки галицьке коріння. Русофільські агітатори ніколи не вели в селянському середовищі дискусій про питання мови та літератури, ця тема призначалася для еліти. Однак щонайпізніше від середини 60-х років у Галичині зростає невдоволення селян своїм становищем, поєднане із позитивним ставленням до Росії – що не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії після поразки повстання 1863 р. У прикордонних з Росією районах соціальний протест проявився в чутках про “краще життя” українських селян у сусідній Росії та туманних надіях на російське вторгнення, яке б мало усунути “поляків та євреїв” з їхніх позицій. Реакція державних установ на подібні випадки була жорсткою, і вже у другій половині 60-х років призвела до хвилі арештів, судових процесів та шпигування за русофілами.

Незадовго до початку світової війни “російські ексцеси”, як писали в судових актах, тобто заворушення або спроби перейти на православ’я мали, як правило, ідентичні причини і перебіг, більше пов’язані із суспільними та світоглядними передумовами на місці, а менше – із російською пропагандою. Майже у всіх випадках сільські громади знаходилися у периферійних районах – вздовж російського кордону або в Карпатах вдовж угорського кордону, де провадили специфічний для прикордоння триб життя: сезонна міґрація на заробітки до Росії, паломництво, прикордонна контрабанда, еміґрація за океан; у лемківських карпатських селах на угорському кордоні також спостерігалася гірська традиційність та байдужість до української національної ідеї, яку відкидали як міську та новомодну. Тут невдоволення селян польським домінуванням, свавіллям державних установ, нелюбими українофільськими священиками або зависокими церковними требами, знайшло вираз у русофільському протесті, який зазвичай лише у пізній стадії скерували у потрібному напрямку міські агітатори з інтеліґенції або галичани, котрі здобули церковну освіту в Росії. Ці події в Галичині, яка озброювалася в очікуванні близької війни, призвели до всезагальної антирусофільської істерії, яку роздмухували українсько-національні політики. Коли вибухнула війна, почалося цькування справжніх і гаданих русофілів, а українці були затавровані державними органами влади як “політично ненадійна нація”. В перші дні війни були страчені без суду або просто вбиті на вулиці сотні людей, яких звинуватили у шпигунстві, тисячі русофілів (повторюю, справжніх і гаданих) були депортовані в концентраційні табори – до речі, ця сторінка історії австрійсько-українських стосунків майже не досліджена.

Які ж висновки можна зробити з цього історичного аналізу? Багато що свідчить про те, що русофільство не слід гамузом таврувати як зрадницьку ідеологію, а варто сприймати серйозно, як важливий чинник, можна сказати, – мимоволі – української дискусії про ідентичність. Насамперед, русофільству треба знайти місце в історії української ідеї та суспільства; у світлі сказаного вище воно виглядає впливовим напрямком українського консерватизму, галицькою противагою до локально патріотичного та вірнопідданицького консерватизму малоросів у підросійській Україні. Увага до консервативних шкіл в українській історіографії, яка спостерігається останнім часом, полегшує дискусію із русофільством як різновидом українського консерватизму. Це стало б важливим кроком до деполемізації дискусії про орієнтації русофільства. Інакше неможливо зрозуміти сьогоднішню заплутану ситуацію в Україні. Росія присутня в українській історії та сучасності, і сьогодні вона часто викликає роздратування та конфлікти. Сучасне українське русофільство також має консервативні риси, хоча воно орієнтоване на ідеалізоване совєцьке status quo ante. Хто з певних міркувань не поділяє таку позицію, той принаймні мав би ознайомитися з деякими фактами російсько-української історії: українсько-російське протистояння не генетичне, не притаманне суті українців та росіян. Еволюція українців до того, ким вони є сьогодні, ніколи не відбувалася по прямій лінії, як намагаються нам представити творці однозначних, одновимірних та безконфліктних “історій”. Русофільство було – і часом дуже успішно – одним з українських проектів і тому також є частиною української історії. Воно зазнало поразки і в Російській імперії, і в Галичині через надмірне втручання держави в українські справи – і через помилки самих русофілів.

Я – історик, і тому моя відповідь на проблему, сформульовану видавцями цього часопису, базується на історичних фактах та рефлексіях. Якщо ми намагаємося відповісти на запитання, що ж означають “проекти” Росія, Україна і Білорусь – то можна поставити зустрічне запитання: а чи існування сильних русофільських елементів у різних українських суспільствах і проектах суспільства минулого і сучасного не відсилає нас до змальованої тут ситуації. Ядром “проекту Україна”, який з нічим не сплутаєш, є його різноманіття і його непевне становище у сьогоднішньому “дикому полі” все ще несформованих інтересів між Сходом та Заходом. Українська історія ніколи не була лише історією українських патріотів, і проект української (політичної?) нації у разі успіху напевне не обмежуватиметься самими лише україномовними українцями. Для цього треба виконати дві основні передумови: по-перше, свідомо та без комплексу меншовартості переосмислити українську культуру, в якій уже не потрібно сприймати все неукраїнське як зраду України. По-друге – конструктивно обговорити проблематику культурної спадщини із північно-східним сусідом, витримуючи певну виваженість у ставленні до позиції русофілів, а водночас до антиукраїнської позиції. Хто візьметься за це завдання, того очікуватимуть небезпеки та випробування – натомість він одержить шанс, якого ніколи не буде у російського сусіда, спадкоємця гідної співчуття імперії.

Опубліковано у виданні Незалежний культурологічний часопис ’’Ї’. № 18/2000. Україна, Росія, Білорусь: три проекти. Переклала з німецької Софія Онуфрів

Русофільство: ще один український проект? (частина перша)

  • 28.05.08, 19:19
Анна  Вероніка Вендлянд
Русофільство: ще один український проект?

Зауваги про невтілене прагнення

Упродовж усієї української історії, як сформулював у своїй історичній есеї Іван Лисяк-Рудницький, найбільшу вагу мали три екзистенційні проблеми: питання взаємин із сусідами на півдні - тюрко-татарськими етносами та Османською імперією; із сусідами на Заході - поляками; врешті, взаємини із Московською державою та Російською Імперією на північному сході. Всі ці три чинники залишили помітний слід в історії та ґенезі української нації.

Спершу, на перебіг подій на території України від часів пізньої античності впливала непевна ситуація на межі із степом. Почергова зміна станів конфронтації та співіснування, яка століттями була притаманна стосункам між осілими та кочовими культурами, однаковою мірою ґенерувала і ризик, і шанси та ресурси: без неї неможливо уявити собі ані торгівельної потуги середньовічного Києва, який виступав посередником між Сходом і Заходом, ні Гетьманщини й Січі в якості ранньоукраїнських державних утворень. Незахищеність кордону зі степом призводила до нечуваних людських жертв. З іншого боку, найбільша катастрофа середньовічних східних слов’ян – монгольська навала XIII сторіччя – стала однією з найважливіших передумов етноґенезу українців у південно-західній Русі. Тюрко-татарський “фронт” у північному басейні Чорного моря, який проходить впоперек території сучасної України, зник у XVIII сторіччі після успішно проведених Російською Імперією турецьких воєн.

Те ж стосується і польського “фронту” української історії, який був остаточно зруйнований з появою нового післявоєнного порядку: віднесення українських областей до теренів польського панування упродовж століть призводило до неймовірних утисків та кривавої конфронтації, з іншого боку сприяло залученню українських діячів до світу західної політичної, культурної, аксіологічної системи. Власне вона у поєднанні із східнослов’янською візантійською орієнтальною спадщиною українців і сформувала специфіку української культури: вітальність і наполегливість, а водночас роздвоєння і тендітність. Як наслідок – протилежні діагнози: одні підкреслюють дивовижний успіх процесу становлення української нації попри майже повну та неодноразову втрату еліти та інтерпретують українську ґетерогенність як плюралістичний шанс, інші вказують на той факт, що українська національна свідомість до сьогодні залишилася minority faith (вірою меншості – англ.), а українська культура без цілеспрямованих affirmative actions (підтримчих заходів – англ.) мабуть ніколи не оговтається від наслідків двох століть русифікації.

Таким чином, ми підійшли до третього “фронту” української історії, а саме російського. Лише він досьогодні залишається “відкритим” і приховує в собі конфлікт. Але поставимо питання так: а чи був цей фронт фронтом? А може, і російська і українська історія лише порівняно пізно змінила сенс українсько-російських стосунків, які спершу були амбівалентними та різноманітними, і лише потім стали виключно стосунками на “фронті”?

Обидві сторони презентують чимало нібито цілком непохитних переконань. Більшість росіян і на десятому році української незалежності цілком очевидно не можуть з нею змиритися. Навряд чи існує якийсь інший дискурс, окрім античеченських настроїв, який би настільки об’єднував розколоте та дезорієнтоване російське суспільство так, як антиукраїнський, – чи йдеться про неолібералів, чи про ура-патріотів, олігархів чи представників декласованої інтелігенції: усі вони радо товчуть Україну. Одне з останніх свідчень – статейка в Коммерсантъ-Власть (Замочены в Ингуле // K-В.– № 32.– 15.VIII.– 2000), котра називає політику уніфікації та нівеляції, що її провадила Єкатерина II в басейні Чорного моря і яка призвела до ліквідації Запорозької Січі у 1775 році – “однією з перших антитерористичних операцій у Росії” – між іншим також свідчить про те, що антиукраїнський та античеченський дискурси за певних обставин можуть переходити один в одного. Чи йдеться про українських козаків, а чи про чеченських бійців – усіх їх Росія століттями успішно “мочит в сортире”.

З іншого боку, національно налаштовані українці не терплять жоднісінької московитської краплі у власній історії успіху і ладні задля цього іґнорувати численні факти власної історії або трактувати їх перекручено. Варто згадати хоча б про той факт, що українська та російська культура принаймні від часу включення більшої частини території України до складу Росії перебували у тісному зв’язку, і обидві розцінювали це як великий здобуток. Те, що українська еліта з кінця XVII століття була важливим людським резервуаром для модернізації Росії – один з аспектів взаємної історії, який доводить, що вона не завжди розвивалася за схемою “русифікація – опір”. Той факт, що патріотично налаштовані українські активісти були в Російській державі від початку XIX століття звичним явищем, ілюструє українсько-російську амбівалентність. Чоловіків та жінок, які досліджували українську історію, збирали національну культурну спадщину, творили українську мову, заклали підвалини пізнішого масового українського руху, їх об’єднували переконання, які сьогодні відкидають як “локально патріотичні”. У часи, коли політику визначали транснаціональні та династичні ідеї імперії, а селянські маси, які складали 95% української нації, усвідомлювали себе переважно як “тутешні”, “не-міські жителі”, “селяни”, “русини”, “руські” і не виконували найсуттєвішої передумови національної комунікації – вміння читати й писати – думка про українську національну державу за французьким зразком була такою далекою, що її ніхто всерйоз і не висловлював. Протоукраїнська самосвідомість була достатньо гнучкою та часто інтеґрувала найрізноманітніші елементи, які нерідко заперечували один одного, що за певних умов призводило до суперечливих коаліцій.

Турбота про підтримку соціального status quo та відданість династії, особливо у першої ґенерації діячів українського “відродження”, поєднувалася із ностальгійними спогадами про “старі права та свободи”, які існували на території Гетьманщини ще до середини XVIII сторіччя, що перетворило гетьманську Україну у складі Росії на привілейовану територію. Останнє містило у собі прихований конфлікт, перше було цілком у дусі царської держави.

Окрім вище переліченого певну роль у розвитку протоукраїнської ідеї відігравали також романтичні соціально-революційні та ліберальні уявлення, які в свою чергу йшли в парі з антипольскими та антикатолицькими упередженнями. Орієнтація на соціальне питання та народну мову як медіум освітньої революції на селі прив’язувала “українофілів” до загального російського дискурсу реформ у народній освіті та звільненні селян – щонайпізніше від часу польського повстання 1863 р. полонофобія стала реакційною державною лінією і, до речі, першою ознакою “націоналізації” російської внутрішньої політики. Те, що полонофобія зумовила подальшу українофобію багато антипольськи налаштованих українців усвідомили тільки після того, як український культурний рух був розбитий і паралізований. Але спершу численні українці (скажімо, Пантелеймон Куліш) на певний час добровільно впрягалися в антипольську політику царського режиму – і це теж один із розділів українського русофільства.

В цілому ера українсько-російського порозуміння та взаємної інспірації закінчилася у 1863 р. Ще у першій половині XIX сторіччя романтичний українофільський настрій надихав дослідників української старовини із середовища освічених росіян і викликав хвилю симпатії до “російської Італії”. Україна вважалася “справжньою” Руссю, де начебто збереглася справжня пам’ять про старі слов’янські традиції та козацьке лицарство. Власне на цій хвилі симпатії досягнув перших літературних успіхів українець на прізвище Гоголь. Проте далекосяжні, модерні концепції українського розвитку всередині Російської Імперії, тісно пов’язані з російським дискурсом реформи, які відмовлялися від двосічного меча полонофобії, стали жертвою державних репресій. Той, хто намагався поєднати прогресивні елементи протонаціонального “відродження” із вимогами соціальних реформ та федерального устрою в Росії, був класифікований як державний ворог, який зазіхав не лише на уявлення про “исконно русскую землю” Україну, але й на підвалини імперії: “Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно опасных в крае агитаторов” (Емський указ 1876 р., пункт 11). Русофільські концепції, тобто концепції, які бачили майбутнє України в політично-культурній єдності з Росією, і ліберальні переконання стали несумісними речами, бо будь-який русофілізм у підросійській Україні з 1863 р. був проектом реакції.

Вячеслав Липинський "Націоналізм, патріотизм і шовінізм"

  • 25.05.08, 12:39
Вячеслав Липинський

 

Націоналізм, патріотизм і шовінізм

(з листа до Б.Шемета)

 

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?

Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцій, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких ’’поляків’’. Ткого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом ’’українців’’ з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти ’’українців’’ і знищать державну незалежність України.

Далі, шовінізм український різниться від шовінізму польського і єврейського, які він наслідує, тим. що він не має таких глибоких культурних і економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віросповідним і економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українським не глибші від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на ’’національній вірі’’, то на Україні переможе завжди ’’Союзъ Русскаго Народа’’, а не ’’Союз Українського Народу’’. Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ’’свій до свого’’) і на моду живучих від вівтарів ’’національної ідеї інтелігентів’’, доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть.

Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, ’’щоб бути українцем’’, а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ’’не українці’’. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про ’’неньку Україну’’, про ’’рідну мову’’, про ’’ми – українці!’’, про клятих ’’москалів і ляхів’’ і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ’’націоналізму’’, який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України.

 

Лист В.Липинського до Богдана Шемета, писаний у Райхенау 12 грудня 1925 р. у відповідь на поставлене питання. Цитується за Малою енциклопедією етнодержавознавства, с. 745-746. Текст відсканований автором сайту http://ukrhistory.narod.ru

Український аналог "грамоти.ру"

  • 24.05.08, 16:18
Розум орг уа - на мій погляд цей проект заслуговує на увагу... Зараз сиджу і з цікавістю читаю "Антисуржик" .

Город Львов

  • 20.02.08, 10:46
На мій погляд, одна з найкращих українських перлин у жанрі пародії... Автор напрочуд вміло використав прийом "доведення до абсурду" у своїй відповіді російському великодержавному шовінізму.
Приведу лише декілька фрагментів:
В Днепропетровске они увидели серые колонны русскоязычного населения.
Их загоняли в закрытые "телячьи" вагоны и отправляли на принудительные
курсы украинского. Увидив российский вагон, один из несчастных вырвался
от охранников и побежал. "Братцы! - кричал он, хватаясь за открытое
окно купэ, - Наши! Братушки! Не бросайте меня!". Но было поздно.
Подбежали охранники. Один ударил беглеца по голове толстым томом Лэси
Украинки. "Завтра шоб вывчыв Писню Тракторысткы! На памъять!" - зло
крикнул он. Беднягу затолкали в кабинку с надписью "ПРОСВITA".
Россияне обомлели, поражённые жестокостью. Только сейчас они поняли весь ужас и страдания тех, кто отрезан от России.



- Братцы, да я же из МОСКВЫ! - говорил учёных, тщетно взывая к разуму
обидчиков. - Мы же суть братья: я - старший, а вы - младшие. И никто
ведь вам, хохлам, не запрещает пользоваться вашим наречием и коверкать
русский. Хоть в деревне, хоть на рынках. А-а-а!
Малоросам чужда
толерантность. У них в голове один национализм. Где им до российской
терпимости! Где им до московского уважения к другим!

Вокруг "алтаря" лежали горы апельсинов. Наколотых. К ним тянулась рука.

Всім, хто ще не бачив - читати. :)

Яка ж вона гарна, наша ненька Україна!

Хочу поділитись кількома фото з моїх мандрів.


На роковини по смерті Богдана Хмельницького

Як лишилась Україна без Богдана,
Стали бунтарі співати царям о-сану.


А царі із того тішаться-радіють,
Воєводу із стрільцями шлють у Київ,


Слід за воєводою їдуть і посли,
Та везуть з собою із Москви листи.


В тих листах - наказ царя поучать козацтво
Вольниці зректися, буде
тоді ласка,

Буде цар любити їх наче діток рідних, -
Віра бо у нас
одна, предки наші - скіфи.

Та помовкують посли, як то московітам,

Солодко чи ні, з царською ласкою жити.

Бо ті московіти ходять в
личаках,
Науки люд не знає, смути по церквах,

Розбій по дорогах, по
палатах дяки
Холопам за срібло дають мідяки,

Хто ж надумає роптати -
буде тому кара,
Не ходіть ви до царя, славні отамани.  

Роз’їжджали
ті посли, наробили лиха
І козацтво чесне збили з пантелику.

А як
розбрат зчинивсь, наплодилося Каїнів,
Що плюндрують свій край, гірш
татарина.

Йосифа повели знов брати на торжище,
І вже скоро
обернулась земля в попелище.

Як лишилась Україна без
Богдана
Розіп’яли козацький край деспоти-тирани.

Рабство і сваволя -
уся царська ласка
Чи воскресне ще коли держава гетьманська?