Легенда про Зірку
(оптимістичний етюд)
У холодній темній безодні надала Зірка. Вітри розпачу жбурляли її з одного боку безкінечності в інший.
Сумна самотність оповила її ковдрою, а безвихідь голками впивався в молоду душу.
"Куди я лечу? Кому я свічу?"- кружляли гарячкові думки.
Довго Зірка блукала, падала, об щось ударялася в темряві жорстокості і безнадії, їй вже почало здаватися, що цій безодні немає ні кінця, ні краю. Все втратило сенс. Це все...
Аж ось... що це? Спалах, ще - блиск. Знову й знову. Світло, яке з силою пробивалося крізь щілини мурів і огорож, що вимостила безодня. Зірка чимдуж кинулася вперед. Кожен момент наближення надавав їй сили і впевненості, вона відчувала, що, кали прилетить туди, то отримає відповіді на всі питання, І страждання її закінчаться назавжди. Прилетівши до омріяного світла, захоплення від побаченого не мало меж. Перед нею величаво поставала зеленаво-блакнтна планета в лазуровому сяйві, її краса та загадковість вражали, радували і лікували зболене серце горе-мандрівниці.
Зірка не чула себе від щастя, вона тисячі, десятки тисяч, мільйони разів облітала навколо диво-планети і не могла намилуватися її чарівністю. Та якось пригледіла вона невеличкий клаптик суші. Такий уже милий та гарнесенький. Придивилася ще - маленький, охайний, а краєвид багатий. Він вражав своєю красою. І саме над ним Зіронька почувалася спокійною та захищеною.
[ Читать дальше ]
