Абракадабра
(або ж сама Мудрість)
Зорі миготіли навкруг, зігріваюче поблискували і Він серед них плив у безмежному просторі океану. Ондечки сяє рідний дім його душі, тягнути парубка до себе.
-Тобі ще рано відпочивати вдома.Повертайся!-пролунав знайомий голос.
Хлопець закліпав очима якими знову побачив лісову галявину і хатину –храм відлюдника –мата.
Старий погладжував свої довгі сиві вуса по молодечому сяючи зіницями.
Вони сиділи у „Лотосовій піраміді” поруч, споглядаючи внутрішній Всесвіт.
-Ну і ...
Але знак долонею, старого зупинив питання напівслові.
-Ти просто був на межі між сном і смертью юначе.
-А де істина? Напрямок життя, яка різниця між існуванням і життям?
Чаклун розсміявся, похитавши головою:
-Ти що напився молодого вина? Хлопець затинаючись пробелькотів, переборюючи досаду, гнів нетерпеливість:
-Але ж як ...
-Відсунь зовнішній світ як перепону те що ти бачиш, що чуєш думки емоції помісти у яскраву кулю зашвирдель її і уяви як вона вітдаляється від тебе, тільки не дуже далеко, бо далебі зникнеш, от і сам зрозумієш те що хочеш знати.
Вони сидять один навпроти одного серед мовчазних дубів. І лише вітерець шумлячи у верховітті листям порушує тишу спокою.
Спогади, спогади, минуле життя сьогодення. Він прийшов до тями. Лікар-гіпнотизер здивовано поглядаючи крізь скельця своїх окулярів на пацієнта потираючи чоло. Повернувшись вимкнув диктофон запису, взяв чашку гарячої кави, і відсьорбнув ковток.
-Що ж ви конкретніше бачили?
-Вогонь, кров, смерть, спокій –закриваючи повіки юнак додав –і кохання.
Прокинувся від свого крику. Помотав головою аби урівновісити бачене у сні: Мудрець-маг гіпнотизер біль щастя життя.
Ну і сон, хай йому грець.
Кабіна відпочинку космічного корабля Землі зачинилась за пілотом-остронавтом. Навколо нього миготіли незворушно зорі споглядаючи „консервну бляшанку” ховаючи свої таємниці-знаня.
Парубок знову розплющив повіки. Знайомий ліс, галявина, старий що як завжди загадково посміхався і так же незворушливо сидів навпроти . Все як було і ніби й ні.
-Треба випити а то голова зовсім „поїде” –пробубнів під ніс собі думку знімаючи віртуальний шолом і знехотя вимикаючи компютера.
З натугою встав розминаючи задубілі м’язи, пішов у кухню. Діставши з холодильника пляшку рятівного холодного пива, надпив задумливо, і підійшов до вікна, за яким гуділо просинаюче місто.
Він зловив себе на тому що знову трохи „відключився” за пультом керуваня космічного зорельоту.
-Зараз те пивко, а ще краще кава не завадили б, -позіхаючи сказав до бортового Ш.І.(штучного інтелекта) виправляючи збитий курс.
„Якийсь тупий цей лікар”. Хлопець вийшов з кабінету гіпнотизера й попростував до найблищого кафе. Тепер учень засміявся зі свого невігластва. Розкривши внутрішній зір він побачив що він є часткою тих зір, Всесвіту що віковічно оглядає самого себе вивчаючи, приносячи рівновістя Гармонії туди де є хоч якийсь натяк на рану-Хаос.
А очі побачили того ж мудрого даставника-дідуся з його лагідною усмішкою Добра. Галявина покрилась лотосовими квітками як небо зорями.
Килинка.
( біографічний роман)
Перша розповідь. ( 1926 рік)
Сніг м`яким пухом пестливо огортав босі ніжки зігріваючи ступні дбайливо
ховаючи від лютого холоду.
Студінь заціпила беріжок . Льодове дзеркало манило до себе, гукало на безтурботну гру.
Хоча й стежини не видко під білим покривалом молочного, сягаючого інколи
й по пояс снігу.
Дідинець уже далеко, що майже невидимий звідсіль. Спливла на мить гризота
бо ж не спитала у матусі дозволу.
Але махнула рученям, відганяючи думку, оправила на собі кожушок, і чимдуж
побігла до гіпнотизую чого блиску зльодянілого берега.
Знехотя вона покинула теплий прилисток снігової обереги, і ніженьки
мимоволі понесли дівчинку на сяючу крицю.
В сонливій тиші задзвенів ляскітливий безтурботний дитячий сміх радості.
Це ігрище було для неї розрадою нудних зимових днів - ночей.
Розбіглась чимдуж – і ……
Перед очима проносяться сухі зарості очерету, жмуття осоки, горбочки снігу.
Зупинилась, а по хвилі ізнов посковзалася по обпікаючому вже ніжки
льодові.
По небу неквапом поповзли важкилезні хмарища, тягнучи за собою вечір.
Вчувся стривожений голос мами.
Кликала Килинку додому .
В очах прощання побачив Смерть.
Погляд повний сліз, смутку проблискував її холодною цікавістю, що незворушно
розглядала нову офіру своєї майбутньої роботи.
Розставання коротке відчуванням власного кінця.
Скорботною ходою зникнути геть у сховок самітного закінчення шляху – ріки.
Аби не видіти нікого навкруг й не бачити куди і де гайнуло існування.
Лише оцупок покинутого тіла, заціплений студінню замерзаючого подиху
Смерті
Не черствіти!
не зачерствіти.
Не відгоріти
серцем
ставши бованом
на двох
колесах...
скоро вже
і ранок
вийти б
це на ганок
Хех ,
Полелі вранішнього
сонця обридлий
морок
проженуть
і душу лиш тоді
розкрию
аби проснутися
ще тут.
Ожити і хотіти жити...
Що є Дар?
"халява"? Прозріння Душі? Пробудження Істинного Таланту?...
Сьогодення.
Істиному Таланту не має потреби збуджувати натовп впливом на інстинкти розмноження.
Звісно та анархія, бездарність завивал Зброду ( USA) що позбавлені в генезисі Талантів ( бо які ж бо таланти у першопоселенців Америки - Бордельні шльондри, вбивці, ледацюги, ...
Що вони навязують Світу?
Той хто не має Дару до Співу, Танцю змушений використовувати бордельний стриптиз аби сь продавати своє нікчемно - фабрично клоноване завивання....
На привеликий жаль - через примуз нікчем, що воображають себе хореографами
і істині Таланти співу оскверняють свою РОБОТУ ДУШІ банальним стрибтизом
( Руслана, Лорак, Валерія, .....)
Шкода...шкода та і сум бере.....