Ділися своїми знаннями: &nbsp...

Читати далі...

Останній літній день. Полинули до півдня Сполохані Дніпрові баранці. Змінило небо на хоругви сині Блакить прозору, ткану навесні. Хіба не вчора лиш берези віти Брунькам раділи після хуртовин? А скоро жовтому вогню рясніти, Й, свічу спаливши золотавих днин, У вранішніх туманах розчинитись… Привівши череду сльотавих снів, Не владне літо довше залишитись У поклику пташиних голосів. Лише в ажурнім плетиві рядків Йому не гріх на хвильку забаритись…

Я гортаю каміння слів, Щоб дістатись ключів живильних. Я звертаюсь до тих, хто Жив, В поклик ліри багатожильний Покладаючи сенс буття, Не лишивши собі ні йоти… Стлався струн тих болючий дотик Легким кроком у майбуття.

О Земле! Ти, Колиско націй, мов, Вселюдська мати, Всесвіту дружина, – Яким шляхом Я з небуття прийшов В цей дивний край, Що зветься – Україна? Мов зіркою з Чумацького шляху, Моя злетіла незбагненна доля, І проросла тут – Проліском в снігу, Над ставом вербами, Колоссям в полі. І вже немає іншої землі, Що силу дасть, і гордість, і наснагу, І щастя йти босоніж по ріллі, І боронити в скрушний час відвагу. І вже немає в лініях долонь Доріг...

Читати далі...

Я хочу чути голос! Не рипіння Старечих напівзношених чобіт. Я хочу чути – Ні, не голосіння Родини, що читає заповіт. В занедбанім, Та врешті вільнім краї, Від Слобожанських лук і до Карпат – Я хочу чути голос, Що лунає, Коли до брата одізветься брат!

Молюсь за тебе, Україно, Нарешті вільна та єдина, За праці праведних синів, За ледарів і трударів. За влади жадібних мужів – Їм, Боже, совісті б краплину! Бо дурять, бідну, мов дитину, Мою нещасную країну, Та в’яжуть до старого тину, Немов би дійную козу, Та з півночі гнилу лозу В імперських ночвах тягнуть нишком – Хоч сорому їм, Боже, трішки, Бо нашого їм...

Читати далі...

Ось тут лежить… На ні, Не ти – Лиш тіло, що ту душу грішну На плечах праведних носило, Невтішну, По всьому світу… Й чужину Ногами збитими сходило, Не знавши спокою. Й спочило, Землі віддавши міць свою. Земля ж плекала душу вільну, Знесилену, Але – Всесильну… Та чи душа ця тут витає, Буремна, Над Дніпровим плесом? Ледь чутно рипнули колеса, Долаючи Чумацький шлях, І по розсипаних зірках Вже вкотре Віз важких сторіч До сходу стомлено вертає. А...

Читати далі...

Дорогі друзі! Запрошую почитати моє оповідання "Коли розум спить", яке бере участь у літературному конкурсі "Життя і мрія". Якщо сподобається, голосуйте (натисніть на зірочки), та залишайте коментарі. Буду вдячна! Переходьте по ссилці http://kobzary.com.ua/index.php?option=com_k2&view=item&id=1091:%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80-%E2%84%96-31-%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC-%D1%81%D0%BF%D0%B8%D1%82%D1%8C&Itemid=202

Далека північ хмари підганя… А іншого тій півночі й не треба – Лиш вкотре владно та примхливо Неба Склепіння променисте зачинять. І стане тьма… Чи викреше вогню Душа сумна бодай єдиний спалах, Чи сили та жаги до того стане – До сонця руку випростать свою? До сонця, Що пече отак нещадно В далекій недосяжній глибині… Не згас би сірий погляд безпорадно На обрію розірваній струні. Із бранців піднебесної сльоти Не кожному те світло віднайти.

Лети, лебедонько, лети Над тим зачумленим болотом, Де рід лілеї ясноокий Вже не згадає як цвісти. Де кволі жаби і вужі, Не роблячи нікому шкоди, Свої плекаючи колоди, Ряску садовлять на межі. Хай біле золото пір’їн З крила спаде листом осіннім – Та перше ніж в багнюці згинуть Від недосяжності хмарин, – Мов привида зачахла тінь, Чиєсь розбудить мляве око, Й згадати змусить: Десь високо Блакитна сяє далечінь… То не біда – в...

Читати далі...