Рух у часі Колись давно малесенька планета Стомилася дивитися на світло. Примхливо відвернулася від зірки, Що в променях доносила тепло – І раптом зазирнула у безодню, Таку страшну, байдужу та холодну, Незатишний притулок подорожніх, Самотніх душ і демонів житло. Й на мить якусь, здалося, потонула У вирі тім без імені і краю, Та обертом пішла – чи то від жаху, Чи то від несподіваних чуттів… І вже була не в змозі зупинитись – Її то світло вабило, То морок,...

Читати далі...

Я – жінка. Це для мене на зорі Зриваєш ти росою взяті квіти. Цілунок твій о вранішній порі – Для мене. Правди нікуди подіти: Я – жінка. Це для мене написав Петрарка неземні оті сонети. І це заради мене – Боже збав! – Готовий був підняти на багнети Весь світ Наполеон. І мій...

Читати далі...

Чому я тут? Чому, луною кроків Порушуючи тишу забуття, Відлічую свої десятки років – Щоб відійти у чорне небуття? Щоб бачити в очах безодні зорі, Що падають, мов сльози, у пітьму, Благословляти небеса прозорі Чи проклинать байдужість їх німу? Чому сміюсь, кричу, радію, плачу, Немов мале нестримане дитя, Далеким марю, ближнього не бачу, Піском крізь...

Читати далі...

Залізний «брат» з розпеченим мечем, Із ласкою усміхненого ката Вже відмика позиченим ключем За вік наш – вкотре! – безтурботну хату. Відлунням Переяславських угод – Мов мед липкий, солодкі привітання… На пагорбі забутому осот Понад кістками зацвіте востаннє, І вже – Рівнина, поле, коровай, Пісні журливі, щедрий урожай, Іудами розпроданий зарання...

Читати далі...

Молюсь за тебе, Україно, Нарешті вільна та єдина, За праці праведних синів, За ледарів і трударів. За влади жадібних мужів – Їм, Боже, совісті б краплину! Бо дурять, бідну, мов дитину, Мою нещасную країну, Та в’яжуть до старого тину, Немов би дійную козу, Та з півночі гнилу лозу В імперських ночвах тягнуть нишком – Хоч сорому їм, Боже, трішки, Бо нашого їм, бач, замало......

Читати далі...