У здійсненні антирелігійної політики більшовики, як відомо, прагнули досягти головної стратегічної мети – витіснити релігійний і утвердити комуністичний світогляд. Для реалізації визначеної мети партійно-державним функціонерам потрібно було не тільки віднайти ефективні засоби нав’язування комуністичних світоглядних орієнтирів і цінностей та атеїстичних суспільних поглядів, але й значно розширити та ідеологічно зміцнити власну соціальну базу, без домінантного впливу якої досягнення успіху було б сумнівним усвідомлення цієї аксіоми демонструє один із перших комуністичних документів, у якому наголошувалось на необхідності поєднання антирелігійної пропаганди з діями пролетарської держави. Проте витіснення релігійного світогляду виявилось набагато складнішим завданням, ніж утвердження партійно-державної системи, яка змогла знищити тільки інституційні ознаки релігії.

Понад  90 років  тому на початку так званної «Другої сталінської революції» по Черняхівському району прокотилась потужна масова репресивна хвиля знищення та закриття церков. Більшовики почали форсувати процес боротьби з релігією та іншодумством. У цей час був розібраний великий великий дерев’яниий храм Св. Георгія у центрі Черняхова (в районі ресторану «Анело», бувший кінотеатр) зруйнованні та демонтовані більшість молитовних будинків та культових приміщень віруючих.

У 1921 – 1922 рр. на території Волинської губернії релігійною політикою займався V Ліквідаційний відділ Волингубюсту. Роботою районних підвідділів культів керував завідувач райадмінвідділення райвиконкому, а її технічне виконання покладалося на секретаря РВК або діловода райадмінвідділення. Стрімке масове закриття храмів відбулось на переломі 1920–1930-х рр. Згідно звітних документів ВУЦВК, за період з 1 жовтня 1929 р. по 1 жовтня 1930 р. на території України з дотриманням усіх формальностей законодавства – остаточного рішення Секретаріату ВУ ЦВК (пізніше дозвіл на закриття храмів надавала Президія ЦВК) було закрито 379 молитовних будинків, з яких 260 православних, без санкції ВУ ЦВК закрили майже вдвічі більше – 719, (загальна кількість закритих храмів становила 1098) . Упродовж 1930-х рр. динаміка закриття культових споруд в Україні виглядала так: у 1932 р. залишилось понад 8000 незакритих храмів, у 1934 р. – 2753, у 1936 р. – 1116; а також 3371 – закритих.

Проте я хотів би донести про інший парадоксальний факт. Уявіть собі, коли населення звертається до влади із проханням, закрити, наприклад завод, бо він своїм шумом і димом заважає жити. Це в принципі можливо. А тепер припустіть, що до цієї акції приєднались робітники вищезгаданого підприємства. Подібного бути не може в принципі бо вони втратять роботу. Не можна також уявити, щоб хтось закрив стадіон, де він тренується, бо галас вболівальників заважає оточуючим жителям. Одним словом, ніхто не може бути сам собі ворогом. Та все ж не кваптесь з висновками.

Документи Держархіву Житомирської області допомагають з’ясувати причини закриття церков у Волинській окрузі, зокрема у 1930 р. Так, у доповідній записці Окружного адмінвідділу з 27/1-б/р № 969 йшлося про те, щоб задовольнити клопотання селянства с. Сліпчиць Черняхівського району, робітників Головинської лабрадорної фабрики та всіх сільських організацій про закриття церкви у цьому селі, передати її приміщення під сельбуд і просити ВУЦВК затвердити цю постанову. У самій постанові відчувається сфабриковане радянською владою «бажання» більшості селянства села, що звичайно не могло відповідати дійсності, оскільки селянство в основній масі не могло бути до такої міри атеїстичним, хоч і зазнало у своїй свідомості негативного впливу антирелігійної політики з боку влади.

На засіданні антирелігійної комісії ОПК (18 грудня 1929 р.) розглядали питання про закриття недобудованої церкви в селі Некраші Черняхівського району (пропонували договір 1923 р. на будівництво церкви анулювати, а будівельні матеріали передати на будівництво школи).

У селі Новопіль Черняхівського району жінки зірвали збори сільської ради, висунувши умову – приєднання до колгоспу лише з церквою і священиком; вони вимагали план виділення землі з вигуками: «Кров проллємо, а землі не віддамо!»

Реакцію віруючих на закриття церкви та спроби місцевої влади сфальсифікувати подібні рішення, демонструє приклад села Високе Черняхівського району.

У Державному архіві Житомирської області зберігаються також інші документи документи про закриття культових споруд, де ідеться про нижчеописані випадки.

ДАЖО, фонд Р-326, опис 1, справа 169, аркуші 1 – 1, 10:

Цитую: «Протокол № 1 постанов та розпоряджень Голови Волинського окружного виконавчого комітету. 14 лютого 1930 року. 36. Доповідну записку Окрадмінвідділу з 6 /1-б. р.№ 359 про закриття церкви у с. Високо – Укр. Черняхівського району (т. Ткачук).  Пропонувати Черняхівському РВКу, узявши до уваги листа Наркомвнутсправ ( Народного комісаріату внутрішніх справ), дати пояснення, на якій підставі було закрито церкву у с. Високо - Укр. без оформлення цієї справи Окружним Виконавчим комітетом та ВУ ЦВК, негайно повідомити про стан церкви в сучасний момент.

Доручити особисто голові РВКу перевірити заяву громадян про те, що на церкві було розбито замкі й таку було захопено «кавалерійським наскоком» та винних у разі підтвердження цього, притягти до відповідальності.

В офіційних матеріалах окрадмінвідділу, підготовлених місцевою владою,.№ 34 Матеріали про закриття церкви у селі Високому Черняхівського району Висновки про закриття молитовного будинку - Троїцької церкви старослов’янської орієнтації у селі Високому – українському Черняхівського району на використання приміщень під сільбуд.

Ситуація виглядала так: згідно з протоколами загальних зборів виборців сіл Високого-Українського і Високого-Чеського, членів КНС обох сіл та загону піонерів (усього 761 чол. присутніх) було ухвалено рішення вимагати від уряду закриття старослов’янської Троїцької церкви в селі Високому-Українському. За таку ухвалу підписалось 409 чоловік. Усього в селі проживало 1787 чол. українцської і чеської національності 603 із яких мали виборчі права. Далі в матеріалах зазначалось, що церковний актив, висловлюючи думку більшості членів релігійної 159 громади, ухвалив приєднання до постанови загальних зборів села щодо закриття церкви, а підписів віруючих, котрі бажають залишити будівлю у своєму користуванні, не надходило (релігійна громада складала 685 осіб, з яких – 355 жінок). «У цьому селі, – повідомлялось в документі, – церков більше немає, але в суміжних селах Біжов, Троковичі, Городищі є ще старослов’янські церкви, які знаходяться на відстані 5–7 км. від Високого». Беручи до уваги вищевикладене, Волинський окрадмінвідділ, керуючись 371 пунктом Адмінкодексу, визнав доцільність закриття Троїцької церкви і просив НКВС санкціонувати це рішення та звернутись до ВУ ЦВК з поданням про затвердження постанови Волинського окрвиконкому.

В іншому документі простежується нібито стурбованість влади «кавалерійським» закриттям церкви у с. Високому нашого району, однак при цьому зазначалося, щоб звернути увагу всіх районних військкоматів на необхідність рішуче уникати такого відбирання молитовних будинків, проводячи попередньо глибоку громадсько-виховавчу роботу серед мас, які ще перебували під релігійним впливом; вказувалось, що без відповідної санкції місцевої окружної влади та ВУЦВК молитовний будинок ні в якому разі закрито не може бути.

Ось дослівний текс скарги членів православної общини:  До Окружного прокурора. Скарга від 680 душ, які бажають встановлення права на відкриття церкви у с. Високому.

Про закриття церкви віруючих не повідомили. О 12 год. ночі представники з району Леніков і Кацман відкрили збори з комсомольців, комнезамів, і С. Т. В., де вони винесли ухвалу від імені усіх громадян про закриття церкви і замкнули її три неділі тому.

Вважаючи це за неправильний підхід у справі закриття церкви, з боку віруючих порушено клопотання через Адмінвідділ про дозвіл складання списку про відкриття церкви, але не дивлячись про те, що з району ми такий дозвіл одержали, сільська рада не дозволяє нам для складання списку зібрати віруючих, і загрожує арештами.

Просимо Окр. прокурора зробити розпорядження, аби з боку сільради не було вчинено перешкод.

Від релігійної громади с. Високе

Взяти до уваги 5. 01. 1930 р.

Як ми бачимо у зверненні до ВУЦВК релігійна громада села Високе, намагаючись добитися справедливості, просила дати розпорядження про повернення їм церкви, наголошуючи (орфографію збережено), «... позаяк нам кажуть, що у С. Р. Р. нема насильства над релігією, а такі є свобода совісті і отже 680 чол. віруючих бажаємо мати свою церкву».

Звичайно, їхні сподівання на справедливість виявились марними. Цей лист працівники НКВС повернули до Волинського окрадмінвідділу. Не допомогла віруючим у цій справі й обласна прокуратура. Адже тодішній окружний прокурор (Воробйов), його помічник (Єремишин), начальник адмінвідділу (Сосна), до якого вони також безрезультатно звертались, безпосередньо брали участь у таємних засіданнях антирелігійної комісії 1929 р., яка приймала рішення про закриття церков. Під час антирадянських виступів 1929–1930 рр. боротьба віруючих проти закриття храмів набула масового характеру.

З інших подібних постанов зокрема дізнаємося: задовольнити активне прохання загальних зборів с. Щенієва Черняхівського району та релігійної громади й закрити Троїцьку Старослов’янську церкву в с. Щенієві, передавши її приміщення під сельбуд; відповідального робітника району (при чому зняття дзвонів, пропонувалося провести силами самих членів релігійної громади).

Цитую: 37. Доповідну записку Окрадмінвідділу з 16 /1 – 30р.  № 359 про закриття Старослов’янської церкви у с. Щеніїв. (т. Ткачук).   Задовольнити активне прохання загальних зборів та релігійної громади і закрити Троїцьку Старосдов’янську церкву в с. Щенієві, передавши її приміщення під сільбуд Просити ВУЦВК постанову цю затвердити.

Отже, у 1930 році жителі-атеїсти с. Щеніїв побачили, що до церкви ніхто не ходить, і просять райвиконком її закрити, а натомість відкрити сілський будинок. Такий випадок міг бути. Але зверніть увагу, що до «активного прохання загальних зборів» приєдналась релігійна громада. Але якщо вона релігійна, то їй потрібен молитовний будинок. Без храму віруючи не можуть називатись такими. Бо де ж вони здійснюватимуть релігійні обряди.

Зрозуміло, що звернення селян та релігійної громади до влади про закриття церкви було прийнято під жорстким тиском влади, або навіть без відома більшості мешканців партійним активом села.

А от селяни Високо-Українського зуміли написати до НКВС про беззаконня місцевої влади при закритті церкви. Вищі органи влади у Житомирі ніби і засудили дії Черняхівського РВК. Але рішення йшло під грифом «Розголошенню не підлягає». А відтак воно формально існувало для звіту перед столичним начальством, тобто для галочки (для документу). А погроми церков та молитовних будинків продовжувався. Про це свідчать архівні документи, спогади та факти. Звичайно, жителі Щенієва не відрізнялись від жителів Високого. Одні та інші не бажали, щоб закривались церкви. Але одні зуміли направити скаргу до тодішньої столиці УРСР Харкова, а за щенієвців , як бачимо розписались атеїсти – погромники.

Таким чином, суспільно-релігійна позиція населення Житомирського регіону впродовж 1920-х рр. виявлялась у формах підтримки духовенства, здійснення релігійних обрядів (навіть членами КНС, учителями, комуністами), відстоювання певних інтересів (наприклад, ремонт чи будівництво церков) через посередництво своїх представників у місцевих органах влади. Крім того, обставини закриття церкви в селі Високе яскраво ілюструють ситуацію, коли навіть в умовах насильства місцевої влади віруючі намагались відстояти свою церкву як у правовому полі, так і у виявах суспільного протесту.

Протоколи бюро Волинського окружкому КП(б)У та антирелігійної комісії при агітпропі ОПК за жовтень-грудень 1929 р. демонструють, як органи влади ухвалювали рішення про закриття Серафимівської російської та Михайлівської української (автокефальної) церков в Житомирі. Підстави для їх закриття були різними: щодо першої – відсутність п’ятдесятки та недотримання положень про реєстрацію, щодо другої – закінчення терміну угоди. Пропонувалось упродовж трьох тижнів провести агітаційно-підготовчу роботу (широко оприлюднити рішення зборів трудових колективів про необхідність закриття цих храмів) та надіслати всі матеріали до ВУ ЦВК.

Дослідив і підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ

Як свідчать архівні документи, спортивне товариство «Колос» на Житомирщині розпочало свою діяльність ще у 1938 році. У товаристві активно розвивалися гімнастика, легка атлетика, гідно представляли «Колос» і футболісти: відомо, що 18 липня 1938 року свій матч із командою Н-ської військової частини, яка вважалась кращою на Житомирщині, “Колос” зіграв внічию 2:2. 
Друга світова війна на чотири роки призупинила поступальну ходу в розвитку спортивного руху Житомирщини, тож свою діяльність «Колос» відновив лише в 1946 році. Першим післявоєнним головою товариства став Козлов. Товариство об’єднувало дев’ять колективів фізкультури технікумів, підпорядкованих Міністерству сільського господарства, а з часом число колективів збільшилось до 13-ти. Найкраще в ті роки була поставлена фізкультурна справа в Крошенському сільгосптехнікумі та Рогачів-Волинському зоотехнікумі. Колектив фізкультури зоотехнікуму, який очолював Ганошин, ставав переможцем багатьох обласних змагань. Легкоатлети технікуму взяли участь в першості Центральної Ради ДСТ «Колос». 
В кінці липня 1948 року в м. Житомир на спортивних майданчиках Крошенського технікуму та стадіоні «Спартак» пройшли міжобласні змагання на першість Центральної Ради ДСТ «Колос». Досить вдало виступили в змаганнях спортсмени Крошенського сільгосптехнікуму, які стали переможцями в стрільбі та посіли ІІІ місце в легкій атлетиці. В особистій першості студент Сахненко фінішував другим в бігу на 1000 м, а команда Житомирського технікуму землевпорядкування також стала другою в змаганнях з городків.
В 1948 році на Житомирщині утворюється ще одне сільське спортивне товариство «Урожай», яке об’єднало 35 колективів фізкультури машино-тракторних станцій і майстерень, радгоспів області, працівників сільськогосподарського машинобудування. Очолював його Л.Д. Чоботарьов.
У післявоєнні роки на Житомирщині існували два спортивні товариства під назвою «Колос» і «Урожай». Перше об’єднувало 13 колективів фізкультури технікумів сільськогосподарського профілю, друге – 35 колективів фізкультури машино-тракторних станцій і майстерень, радгоспів, працівників сільськогосподарського машинобудування області.
Але більшість сільської молоді, працівників ланів і ферм все ж таки залишалася осторонь фізкультурного руху, - про це свідчать результати сільських спартакіад 1949 і 1950 років, які проходили під егідою районних і обласного спорткомітетів. Ініціативу ентузіастів фізкультурного руху села про створення єдиного сільського спортивного товариства на Житомирщині активно підтримало керівництво області. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 19 серпня 1950 року, рішенням Виконкому обласної ради депутатів трудящих і бюро обкому КП(б)У від 7 вересня 1950 року на Житомирщині утворюється добровільне сільське спортивне товариство «Колгоспник».
Першим головою обласної ради на І організаційному Пленумі 28.10.1950 р. став один із досвідчених фізкультурних організаторів В’ячеслав Степанович Корзун, який працював на цій посаді до 1965 року. Ще в далекому 1929 році він почав займатися у спортивному гуртку 23-ої житомирської школи, який організував чемпіон України 1924 року у метанні списа Леонід Григор’єв. В’ячеслав Корзун був одним із провідних спортсменів у Житомирській окрузі і області в період 1929–1941 років. Чемпіон і рекордсмен області в бігу на 100 м та стрибках у довжину, член збірних команд з волейболу, футболу, хокею – такий неповний перелік спортивних досягнень В. Корзуна. Саме його організаторські здібності допомогли досить швидко підняти авторитет сільського спорту Житомирщини. За короткий термін у всіх 35 районах області були створені районні ради товариства та 758 сільських колективів фізкультури. Вже в 1951році з’явилися перші рекордсмени України серед сільських спортсменів. О. Осадчук встановлює рекорд республіканського товариства в метані списа – 29 м 33 см, А. Ейсмондт – в бігу на 1500 м з результатом 5 хв 30 с. В. Могульський стає рекордсменом в метані диска (39 м 49 см) та В. Ярошевський у метанні гранати (76 м 77 см), що був на той час всесоюзним рекордом.
З метою удосконалення роботи з розвитку сільського спорту, керівними органами області 27 липня 1956 року було прийнято рішення про об’єднання товариств «Урожай» і «Колгоспник» в одне ДССТ «Колгоспник».
У 1968 році товариство «Колгоспник» реорганізується в добровільне профспілково-кооперативне спортивне товариство «Колос», яке проіснувало до 1987 року. В 1987 році товариство увійшло до складу ВДФСТ профспілок. 
У різні роки головами обласної ради працювали: В.Г. Нікітчук, Г.К. Жеріков, М.М. Дідківський. 42 роки Житомирську обласну раду ФСТ «Колос» успішно очолює К.К. Марчук (1964–1972 роки працював на посаді начальника навчально- спортивного відділу і заступника голови обласної ради). За його ініціативи і кропіткої організаційної роботи 4 липня 1990 року відновила свою діяльність обласна рада ВФСТ «Колос» АПК України.
За роки існування у фізкультурних лавах товариства вихована велика когорта чемпіонів і рекордсменів різних рівнів з багатьох видів спорту.
Учасник І Спартакіади народів СРСР 1956 року, призер першості Радянського Союзу, чемпіон Спартакіади України, Заслужений тренер України Микола Пилипович Соломахін заснував в Житомирі школу класичної (греко-римської) боротьби. Вже в 1966–1967 роках чемпіонами Всесоюзних змагань серед сільських спортсменів стали його учні Володимир Тарарухін, Степан Гацьківський, Володимир Фомініч. Два останні були також срібними призерами чемпіонату СРСР, а В. Фомініч 4 рази володів титулом чемпіона України.
Заслуженими тренерами України стали послідовники Соломахіна – В. Тарарухін, А. Задорожний, В. Іщенко. Славні традиції соломахінської школи продовжили майстри спорту міжнародного класу, чемпіон світу (1978 р.) серед юніорів, срібний призер чемпіонату Європи, чемпіон VІІ спартакіади України Анатолій Кравченко, чемпіон СРСР, шестиразовий чемпіон України (1979–1984 р.р.), чемпіон Олімпійських ігор дружній армій (1982 р.) Михайло Черняхівський. Чотири рази (1975–1978 рр.) вигравав Всесоюзні змагання серед сільських спортсменів Павло Разін, тричі – Володимир Бульба, чемпіоном – Микола Бондаренко. 8 разів ставав чемпіоном України Володимир Сандрацький. У Житомирській школі боротьби пройшов початкову підготовку Петро Коток, учасник Олімпійських ігор 1992 і 1996 років. Вагомими здобутками радував майстер спорту міжнародного класу з вільної боротьби призер чемпіонату світу серед молоді Віктор Білокопитний.
У товаристві багато уваги приділялось розвитку сільського велоспорту. Ще в далекому 1958 році звання чемпіона СРСР з велокросу завойовує житомирянин Іманс Ременьш. До складу збірної команди України входили неодноразові переможці і призери Всеукраїнських і Всесоюзних змагань серед сільської молоді Галина та Леонід Колбасенко (з часом отримав звання заслуженого тренера України). Чимало перемог було на рахунку Почесного майстра спорту СРСР, заслуженого тренера України Марії Тиркут (перший тренер бронзового призера XVII зимової олімпіади з біатлону Валентини Цербе), майстрів велоспорту Людмили Павлюк, Надії Шведюк, Єлізавети Вовк, Романа Зайця. Серед знаних велосипедистів товариства вихованець заслуженого тренера України С.П. Кострицького, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон СРСР та спартакіади народів СРСР Володимир Баранівський, учень заслуженого тренера України С.І. Кореви, володар Кубку СРСР Олег Соколов. Чемпіонами України ставали Людмила Павлюк, Надія Швидюк, Світлана Гігєлєва, Ігор Люшненко, Юрій Метлушенко, Святослав і Юлія Толмачови. Святослав Толмачов неодноразово перемагав на Всесоюзних спартакіада серед сільської молоді, Світлана Гігєлєва та Юрій Метлушенко були учасниками чемпіонатів світу серед професіоналів. Чимало нагород налічується в майстра спорту СРСР, заслуженого працівника фізичної культури і спорту України А.М. Тарабукіна. Саме за його участі в Житомирському агроколеджі збудована сучасна спортивна база, що дозволяє спортсменам коледжу добиватися успішних результатів з багатьох видів спорту.
Протягом 65 років радували своїми успіхами легкоатлети сільського товариства. Переможцями Всесоюзних і республіканських змагань у різні роки були Василь Руденко, Володимир Янчук, Лідія Потійчук, вихованці заслуженого тренера УРСР Д.С. Ірлінського Галина Межирицька, Галина Лук’янчук, Василь Шостенко, Валерій Комінарець. Майстер спорту міжнародного класу і рекордсменка України Любов Свірська в 2008 році займала 30 сходинку в списку кращих марафонок світу за всі роки.
Рекордсменкою України і СРСР зі стрибків у висоту (1 м 94 см – 1979 р., 1 м 96 см – 1980 р.) та чотириразовою чемпіонкою Всесоюзних змагань серед сільських спортсменів (1974–1978 рр.) ставала Ніна Сербіна. Чемпіоном СРСР зі спортивної ходьби на 50 км в 1981 році був колишній член товариства «Колос» Віктор Гродовчук. Звання чемпіона СРСР серед юніорів в бігу на 800 м завоював Микола Добровольський. Срібну нагороду чемпіонату Європи на цій же дистанції виборов учень Заслуженого тренера України В.Р. Зорніка Олександр Осмолович (в 2013 році – срібний призер чемпіонату України, чемпіон України 2014 р. з бігу на 1500 м).
Великого поширення серед сільських спортсменів в останні роки набув гирьовий спорт, в якому члени товариства «Колос» досягли вагомих результатів. Далеко за межами країни відоме ім’я чемпіона світу серед ветеранів (2002 р.), рекордсмена та срібного призера СРСР, багаторазового чемпіона та члена збірної команди України, Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України Олександра Дідовця, неодноразового чемпіона світу і України Петра Тоскалюка, чемпіона світу 2013 р. Олексія Остапчука. Гирьовий спорт протягом багатьох років незмінно входить у програму сільських ігор області. Призером чемпіонату світу з важкої атлетики серед юнаків був Віктор Гавінський.
У 1950–80 роки в товаристві плідно працювали кінноспортивна школа, секції з веслування (була чудова веслувальна база), стендової стрільби. У товаристві підготували чемпіонку та багаторазову призерку Радянського Союзу зі стендової стрільби Людмилу Щипець. Чемпіонами Всесоюзних сільських змагань 1973 року стала волейбольна команда товариства «Колос». У 1990-х роках у товаристві успішно розвивалася акробатика, де високими здобутками відзначились Олександр Руденко, Олександр Ничепорук та інші вихованці "Колоса".
У Житомирській обласній організації підготовлено 14 майстрів спорту міжнародного класу СРСР та України, 93 майстри спорту СРСР, 47 майстрів спорту України. У товаристві функціонує 389 спортивних споруд, 20 спортивних залів, 31 приміщення для фізкультурно-оздоровчих занять, 198 футбольних полів. Обласна організація Житомирщини об’єднує 23 районних і 517 первинних організацій, 6 ДЮСШ, де навчається 1456 вихованців. До основного складу збірних команд України по олімпійських видах спорту зараховані В. Матвійчук (бокс), Н. Гапчук, Н. Дзюбенко, І. Миронюк, О. Осмолович (легка атлетика), кандидатами – І. Меленівська (боротьба вільна), К. Миронюк, В. Струтинський, Р. Шелесько (легка атлетика). З неолімпійських видів спорту до основного складу зараховані: Б. Вексей, Д. Єлізаров, Є. Корягін, О. Мінаєв, А. Процишин ( карате).

Незважаючи на те, що частини Червоної Армії мужньо боролися з переважаючими силами ворога, на початку липня 1941 року гітлерівці вдерлися на Черняхівщину. 13 липня їм вдалось вдалося захопити Черняхів, а до 18 липня були вже окуповані всі населені пункти району.

Перші дні війни 400 черняхівців після оголошення мобілізації відправились на фронт. 13 липня 1941 року німецькі війська вступили в Черняхів.

Солдати в сіро-зелених мундирах, кованих чоботях з широкими халявами, звідки у багатьох виглядали гранати з довгими дерев’яними ручками нишпорили по задвірках, шукаючи червоноармійців – поранених, контужених просто тих, хто не встиг відступити і опинився на окупованій території. Тут же їх добивали, а окремих, хто міг ходити, вели до центральної дороги і штовхали у колони військовополонених, які низкою ішли центральною вулицею у бік Житомира.

Почалася окупація, під час якої німці вбили сотні ні в чому не винних людей, 500 громадян вивезли на каторжні роботи в Німеччину. У вересні в Черняхові виникла підпільна організація, очолив її лікар Мирон Верещак. Його дочка Софія стала зв'язковою підпільного комітету, очолюваного в Житомирі О. Д.Бородієм. За це вона була арештована житомирським гестапо, сиділа в житомирській тюрмі, зносила нечувані муки, але волею долі вона залишилася жити. 36 черняхівців воювали в партизанських загонах, з них Паламарчук Григор, Іщенко Микола, Іваницька Устина, її дочка Іваницька Марина та багато інших.

Майже два з половиною роки „господарювали" нацисти у Черняхові. Гітлерівці спалили 29 будинків, зруйнували МТС, школи, клуби, бібліотеку, лікарню.

Нацисти почали запроваджувати «новий порядок»: страшенним терором і розстрілами вони намагались залякати і підкорити місцеве населення.

Вся влада зосереджувалася в районній управі, якій підпорядковувалися жандармерія, підрозділи місцевої поліції і трудовий відділ - своєрідна установа з питань використання робочої сили. Остання мала назву «арбайттам» і мала постачати робочу силу на сирзавод, кар'єр, залізницю. Від окупаційної адміністрації ця установа отримувала спеціальні посвідчення - арбайкартів , які разом з білими пов'язками з вишитою літерою «А» та номером картки видавали євреям, «потрібним для міста фахівцям». Так картки рятували їх володарів від облав і розстрілів, відтягували розправу.

Не було жодного села, яке обминули б грабіжницькі заходи нової влади. Населення обкладалося подушним податком: від 15 років і старше 200 карбованців з особи, за «визволення» від Радянської влади - 100 крб., за собаку - 300 крб., за кішку - 100 крб., за свиню - 800 крб., за корову -1200 крб.

Крім того, кожен двір мав щокварталу здавати окупантам визначену норму м'яса, молока, яєць, борошна, круп.

У цей час зі своєю сім’єю повертався з невдалої евакуації лікар районної лікарні Мирон Харламович ( за іншими даними Харлампійович) Верещак. Людина на той час вже немолода, яка пережила вже Першу Світову війну, революційні потрясіння, злидні. Він вік лікував людей, ростив дочок, а тут тікав з насидженого місця куди? І від кого? Ні! Лишатися і боротися. Таке рішення було прийнято без обдумування.

«Що ж, потрібно приступити до виконання своїх обов’язків» - подумав він. У першу чергу слід працювати і боротися за здоров’я живих.

І буквально на другий день пішов на роботу. Ніби нікуди він не виїжджав. З’явився лікар, поспішили до лікарні і хворі. Подавав допомогу всім хто її потребував. Відремонтували перші десятки ліжок, обладнали декілька палат. На роботу у лікарню приходили колишні її працівники. Сюди приймали і військовослужбовців, які з тих чи інших причин залишились на окупованій території.

Наприкінці 1941 року з німецького полону, куди потрапив після тяжкої контузії, втік і прибув у Черняхів лікар-хірург Михайло Іванович Корнілов, який також став працювати у лікарні. Дочка Верещака Леоніла – дружина Корнілова – прибула у Черняхів одночасно з відступом Червоної Армії і лишилась у батьковій хаті. Таким чином сім’я Верещаків зібралась уся під одним дахом. Це були не просто батькі і діти, це були у першу чергу бійці- однодумці.

Спершу у боротьбу включились М. Х Верещак , М. І. Корнілов, С. М. Верещак. Потім долучилась С. М. Корнілова. У той час коли старші працювали у лікарні і готували до відправки охочих у партизани С. В Верещак шукала зв язків з іншими антигітлерівськими організаціями і групами І врешті зв язок було встановлено з підпільною групою яка діяла у м. Житомирі і яку очолював давній знайомий Мирона Харламовича – Г. С. Протасевич, який на той час працював завідуючим обласним аптечним управлінням.

У літку безпосередній зв язок з черняхівським підпіллям встановив керівник Житомирського більшовицького підпільного комітету Олексій Бородій , приїзд якого у цей час до Черняхова активізував роботу черняхівської підпільної організації. Вона розгортає агітаційну роботу серед населення Черняхова. Лікарі робили все можливе, шоб більше врятувати людей від відправки на роботи до Рейху, направляли їх у прокомуністичні партизанські загони. В організації працювало 6 чоловік, не рахуючи Соні Верещак, яка була зв язковою підпільного обкому Комуністичної партії.

Що це за люди? Це лікарі, про яких я говорив раніше.

Мирон Харламович ВЕРЕЩАК – керівник підпільної організації, її душа і наставник, на той час мав 57 років.

Михайло Іванович КОРНІЛОВ – військовий лікар-хірург. Війну зустрів у місті Перемишлі начальником медичної служби полку, тоді мав військове звання капітан. У перші дні війни дружину і сина відправив у Черняхів, який знаходився тоді ще у глибокому тилу, а сам зі своїм полком відступив до Умані, де був тяжко контужений і потрапив у полон. Утік з полону, добрався до Житомира, проте невдовзі знову був схоплений і відправлений у табір військовополонених на Богунію. Але йому вдалось і вдруге вирватись на волю. І вже працюючи у Черняхівській лікарні хірургом, він не припиняє боротьбу з ворогом.

Леоніла Миронівна КОРНІЛОВА- ця 34 річна жінка, маючи величезний авторитет у хворих, у бесідах з ними розповідала правду про події на фронтах, серед молодих військовополонених , які втекли з полону, виявляла патріотично настроєних осіб і готувала їх до відправки до радянських партизан. Її авторитет був настільки великий, що коли на 53 році життя у 1961 році вона померла, на її похорон зійшлися і з їхались сотні людей з Черняхова і навколишніх сіл. Як свідчать очевидці траурна процесія зайняла всю вулицю Шевченка до виходу на Коростенську. Люди повністю запрудили вулиці і тротуари, ішли городами. Цією шаною були відзначенні її доброта і чуйність до людей, а в дні тяжких випробувань – сміливість і героїзм.

Крім лікарів у підпільну групу входили: акушерка Катерина Бількевич, медсестри Ольга Іщенко і Катерина Лук’янчук. В архівних документах не збереглося повністю їхніх ініціалів. Що ж робили підпільники? Як свідчили документи Житомирського партійного архіву, вони переховували та лікували військовополонених , червоноармійців та партизанів , які виходили з оточення Врятували десантника, який при приземленні зламав ногу. Подавали матеріальну допомогу військовополоненим і тим, які утекли з полону, передавали партизанам медикаменти і перев’язувальні матеріали, які отримували у Житомирі у члена підпільного обкому КП(б)У Г. С. Протасевича. Через зв’язкову підпільного обкому Соню Верещак підпільники направили у партизани 30 чоловік. Вони також виконували багато іншої роботи, яку доручав Житомирський обласний комітет Комуністичної партії.

Весною і влітку 1943 року підпілля Житомирщини понесло тяжкі втрати. Гестапо натрапило на слід підпільного обкому. Були схоплені та по-звірячому замучені секретарі: Г. Шелушков, О. Бородій, Загингули в застінках гестапо Протасевич, Буржинський, Шиманський. Була зхоплена та терпіла тяжкі муки Софія Верещак. Але ні тяжкі допити , ні улесливі вмовляння нічого не дали. На черняхівську підпільну організацію нацисти так і не вийшли. А в самій організації на високому рівні була поставлена конспіративна робота, завдяки чому вона працювала і боролась, чим і внесла свій вклад у визволення району від нацистів.

В архівних документах зустрічається такий запис: " Верещак М.Х. до войны работал врачом с 1931 года. В годы Великой Отечественной войны он имел связь с Черняховским подпольним комитетом".

Во время набора людей для отправления в Германию лично уволил от этого до 50 человек, выдав фиктивные документи про их болезнь. Здорових девушек й женщин ложили в родильное й гинекологическое отделения под разными диагнозами. Выдавали им фиктивные справки про то, что они болеют гонореей, сифилисом, туберкулезом. Мужчин ложили в инфекционное й туберкулезное отделения с диагнозами заразных заболевании й туберкулезом".

Верещак М.Х. очолював підпільну організацію лікарів в Черняхові, про що засвідчено у книзі

"Історії міст і сіл Української РСР, 26-томне видання, Житомирська область" - Гол. Ред. УРЕ АН УРСР.-К.-1973, с.651.

Постановою бюро Житомирського обкому КПб(У) від 20 липня 1946 року зазначено: "Група лікарів м. Черняхова у складі Верещака М.Х., Корнілова М.І., Корнілової Л.М. переховували і лікували наших військовополонених, надавали їм матеріальну допомогу. Через Софію Верещак їх направляли в партизанські загони з'єднання Малікова: ім. Боженка, ім. 25-річчя України та в загін ім. Кірова Шиловського з'єднання."

Можна лише уявити, через що прийшлося пройти мужнім лікарям на чолі з Верещаком М.Х., котрі хоча й піддавали величезному ризику власні життя, але не полишали виконувати свій основний професійний обов'язок - рятувати не лише життя і здоров'я, а й долі людей. Щоденно і в різні способи: лікували, переховували в погребах та на горищах, в інфекційних палатах лікарні (куди боялися ступати фашисти та їхні прихвосні), ховали у власних домівках, виходжуючи важких поранених. Вони не стояли осторонь підпільної роботи: надавали допомогу Черняхівському партизанському рухові - людьми, медикаментами, перев'язочним матеріалом.

Про самовіддану роботу медичних працівників в роки фашистської окупації свідчать листи людей, яких вони врятували і які вдалося відшукати в архівних документах. Це свідчення Ольги Іванівни Іщенко та Ксенії Петрівни Цуд із Черняхова, Сергія Максимовича Пархомчука ( в той час - уповноваженого Житомирського підпільного парткомітету) та багатьох інших.

За матеріалами книги "Фронтовими дорогами Черняхівщини"

Людина приходить у цей світ для того, щоб передати естафету життя від своїх батьків до дітей та онуків. Кожен з нас також хоче залишити після себе слід на Землі: зробити відкриття, здійснити героїчний вчинок, самовіддано працювати, чи, звичайно, по-доброму ставитися до людей. Декому це вдається: про них знають і пам'ятають, їх імена проходять крізь століття. Інші ж - відходять у забуття... 
Сільський лікар Мирон Харлампійович Верещак залишив про себе та свої справи добрий слід та світлу пам'ять на Черняхівській землі. 
Народився він у 1881 році в селі Красносілка Чуднівської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Батько його працював на залізниці, а мати була простою селянкою. В 1897 році він вступив у Житомирську Волинську фельдшерську школу. Це був 1-ий набір з чотирирічним навчанням. Перший випуск школи відбувся у 1901 році і складався всього з 5 чоловік, серед яких був і 20-річний фельдшер Мирон Верещак. 
Протягом піввіку, з 2 червня 1901 року і до своєї смерті - 6 серпня 1951 року він працював в сільській медицині. Спочатку - 5 років в Чуднівській волості, решту ж - 45 років присвятив себе лікуванню хворих у Черняхівській волості.
Був дільничним фельдшером в сільській лєчебниці, помічником лікаря в радянській районній лікарні і, в кінці кінців, лікарем Черняхівської районної 
лікарні - завідуючим поліклінікою. 
У споминах черняхівців Мирон Харлампійович Верещак постає як людина добра і чуйна, милосердна та співчутлива до чужого болю. Його називали лікарем від Бога. 
В наш час багато говорять про земського лікаря та про сімейну медицину. Верещак М.Х. поєднував у собі два цих поняття. Люди, яких він лікував в селах шанували і любили його, поміж собою називаючи лікаря: "Дохтор Шевченко". Він ніколи не брав грошей у бідних людей. Вдень і вночі, в негоду, пішки, з ліхтариком в руці і портфелем під рукою, він приходив на допомогу хворим, часто приносячи для особливо бідних і їжу, яку готувала його дружина - Марія Марківна (дівоче прізвище Дзюблик бабуся нашого народного депутата Павла Дзюблика). 
Цікавий факт їх знайомства. У 1901 році в Черняхові ще не було лікаря. До Мирона Верещака звернулася дівчина, яка поламала руку. Він почав її лікувати. Без рентгенівського знімка зумів скласти руку так уміло, що вона дуже швидко зрослася і повністю відновила свою працездатність. Дівчина з величезною вдячністю вишила своєму цілителю гарну українську орочку, яку Мирон Харлампійович беріг усе своє життя! У серпні 1905 року вони одружилися, і прожили в коханні, мирі та злагоді багато років, виховавши чотири доньки та сина. Марія Марківна була для лікаря не лише Берегинею Роду, але нерідко - й першою надійною помічницею в роботі. Для прикладу, в 1919 році, коли в Черняхівській волості виникла епідемія віспи - вона стала віспопрививателем, і робила це безкоштовно, допомагаючи своєму чоловікові. 
Вивчаючи медичну і громадську діяльність Верещака М.Х. за документами Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), переконуєшся , що це була дійсно цілеспрямована особистість, з вираженою індивідуальністю та великою любов'ю до своєї медичної професії. В 1909 році при губернських земських управах були введені Лікарсько-санітарні Ради (дорадчий орган) та 
Санітарні Бюро (виконавчий орган), з метою правильної організації земської медицини в волостях, повітах, та в цілому по губернії. Це були вищі медичні органи того часу. Дільничний фельдшер Верещак, неодноразово особисто та через свого дільничного лікаря звертався до них, з пропозиціями покращення надання медичної допомоги населенню Черняхівської волості. Він робив це з власної ініціативи, намагаючись покращити організацію охорони здоров'я сільського населення. Ось деякі із його ходатайств в Житомирську Земську управу. 
На засіданні Лікарсько-санітарної ради 15 лютого 1913 року розглядалася доповідна записка Черняхівського дільничного фельдшера Верещака М.Х. про створення при повітовій земській управі "Наради земських фельдшерів та фельдшериць-акушерок". Була створена комісія, яка позитивно розглянула цю пропозицію і така структура молодших медичних працівників була створена. Вона стала першим організованим дорадчим органом молодших медичних працівників, яка об'єднувала і координувала роботу фельдшерів усіх 23 волостей Житомирського повіту. 
В протоколі лікарсько-санітарної ради від 20 вересня 1913 року читаємо, що на розгляд Ради винесена доповідь фельдшера Верещака М.Х. (представника від молодшого медичного персоналу Житомирського повіту) про створення в повіті "Повторительных курсов для фельдшеров й фельдшериць-акушерок й о командировке на них слушателей". В протоколі від 
15-16 листопада 1913 року є рішення губернської Земської Управи: "Просить Губернскую управу организовать Повторительные курси для фельдшеров й фельдшериць-акушерок в г.Житомире, на базе Волынской фельдшерской школы в 1914 г." Невдовзі такі курси були відкриті. 
На одному з засідань Лікарсько-санітарної Ради в Житомирі, в 1913 році Черняхівський дільничний лікар Майзель-Ельяшберг Ш.Б. доповіла про брошуру "Про сипний тиф", яку написав фельдшер Верещак М.Х. Комісія рекомендувала її до видання. Ця брошура стала навчальним та практичним посібником для фельдшерів Житомирського повіту. 
Документи ДАЖО підтверджують, що Мирон Харлампійович завжди був активною особистістю. За це його поважали колеги-фельдшери всього Житомирського повіту. В той час він був їхнім, як зараз прийнято говорити, неформальним лідером. 
Для мене особисто, було цікаво дізнатися про те, що коли в 1920 році в Черняхові було повністю встановлено Радянську Владу, Верещак М.Х. запропонував своїй дружині Мари Марківні добровільно передати новій владі земельну ділянку в Черняхові, яка дісталася їй у спадщину від батьків. Що вона і зробила! Лікар Верещак мріяв, щоб у Черняхові було своє приміщення для лікарні, бо багато років для цього винаймали вільні приміщення. У 1934 році на тій землі дійсно були зведені дерев'яні корпуса першої радянської Черняхівської районної лікарні та поліклініки. У 1978 році на її місці були зведені нові цегляні приміщення сучасної Черняхівської центральної районної лікарні. 
Мрія Мирона Варлампійовича про те, щоб у Черняхові була своя чудова лікарня - реалізувалася радянською владою на землях родини Дзюбликів. 
Вищу медичну освіту Мирон Харлампійович і отримав у 1930 році. Спочатку він навчався на медичному факультеті Київського Державного університету ім. Т.Г.Шевченка, проте закінчував навчання і отримував диплом і у Київському медичному інституті, вже будучи батьком 5- ох дітей. Його дуже поважав видатний кардіолог Стражеско Микола Дмитрович, у якого у свій час були на прийомі Марія Марківна та діти Верещаків. Одного разу Микола Дмитрович навіть гостював у домівці Верещаків у Черняхові. 
У роки Другої світової війни лікар Верещак М.Х. не просто лікував, а врятував десятки життів військовополонених червоноармійців і молодих людей Черняхівського району, яких фашисти збиралися відправити до Німеччини на примусові роботи. 
В архівних документах зустрічається такий запис: " Верещак М.Х. до войны работал врачом с 1931 года. В годы Великой Отечественной войны он имел связь с Черняховским подпольним комитетом". 
Во время набора людей для отправления в Германию лично уволил от этого до 50 человек, выдав фиктивные документи про их болезнь. Здорових девушек й женщин ложили в родильное й гинекологическое отделения под разными диагнозами. Выдавали им фиктивные справки про то, что они болеют гонореей, сифилисом, туберкулезом. Мужчин ложили в инфекционное й туберкулезное отделения с диагнозами заразных заболевании й туберкулезом". 
Верещак М.Х. очолював підпільну організацію лікарів в Черняхові, про що засвідчено у книзі 
"Історії міст і сіл Української РСР, 26-томне видання, Житомирська область" - Гол. Ред. УРЕ АН УРСР.-К.-1973, с.651. 
Постановою бюро Житомирського обкому КПб(У) від 20 липня 1946 року зазначено: "Група лікарів м. Черняхова у складі Верещака М.Х., Корнілова М.І., Корнілової Л.М. переховували і лікували наших військовополонених, надавали їм матеріальну допомогу. Через Софію Верещак їх направляли в партизанські загони з'єднання Малікова: ім. Боженка, ім. 25-річчя України та в загін ім. Кірова Шиловського з'єднання." 
Можна лише уявити, через що прийшлося пройти мужнім лікарям на чолі з Верещаком М.Х., котрі хоча й піддавали величезному ризику власні життя, але не полишали виконувати свій основний професійний обов'язок - рятувати не лише життя і здоров'я, а й долі людей. Щоденно і в різні способи: лікували, переховували в погребах та на горищах, в інфекційних палатах лікарні (куди боялися ступати фашисти та їхні прихвосні), ховали у власних домівках, виходжуючи важких поранених. Вони не стояли осторонь підпільної роботи: надавали допомогу Черняхівському партизанському рухові - людьми, медикаментами, перев'язочним матеріалом. 
Про самовіддану роботу медичних працівників в роки фашистської окупації свідчать листи людей, яких вони врятували і які вдалося відшукати в архівних документах. Це свідчення Ольги Іванівни Іщенко та Ксенії Петрівни Цуд із Черняхова, Сергія Максимовича Пархомчука ( в той час - уповноваженого Житомирського підпільного парткомітету) та багатьох інших.

У серпня 1941 року в бою з нацистами між селами Горбулів та Моделів був знищений черняхівський червонопартизанський загін, утворений в середині липня та очолюваний К. В. Дружинським.
18 серпня 1944 року – районна газета «Колгоспник Черняхівщини» №37 повідомила на своїх шпальтах про те, що господарства району не справляються з обмолотом та виконанням державного плану хлібоздачі. Річний план молотьби був виконаний у цей час лише на 15%, а хлібоздача на 20%. Також часопис пише про те, що деякі сільські голови ухилялися від сплати військового податку.
У серпні 1949 року – в с. Клітищах при артілі ім. Петровського було відкрито медичний пункт. Першим завідуючим медпункту стала Янчевська.
У серпні 1950 року - три новопольські колгоспи були об’єднанні в одну артіль імені Шевченка.
У серпні 1951 року – першим секретарем Черняхівського РК КПУ було обрано депутата Верховної Ради УРСР П. Докіля.
У серпні 1953 року – на звітно–виборній конференції головою райкому профспілки працівників освіти Черняхівського району обрано П. Новаківського – директора Черняхівської семирічної школи. В. Прокопчука призначають директором восьмирічної дослідницької школи, на базі якої проводились експериментальні впровадження нових навчальних програм та технологій у навчально – виховний процес.
18 серпня 1952 року – ліквідовано підприємство Черняхівська міжрайзаготконтора «Укрторгплодоовочтрест».
18 серпня 1976 року – бюро райкому партії та виконком районної ради депутатів трудящих підвели підсумки соціалістичсного змагання комбайнерів зайнятих у той час на збиранні хліба. Перше місце здобув Михайло Андрущенко, комбайнер колгоспу 40-річчя Жовтня с. Забріддя , який комбайном СК-4 зібрав 137 гектарів зернових і намолотив 3840 центнерів зерна. Його нагороджено почесною грамотою, транзисторним приймачем та надано право на першочергове придбання автомобіля «Жигулі». Друге місце виборов Володимир Сушицький, комбайнер високівського колгоспу «Перше Травня», який на комбайні СК-4 зібрав 118 га. І намолотив 3372 цнт. зерна. Його було нагороджено почесною грамотою та фотоапаратом. Третє місце присуджено Олексію Годимчуку, комбайнеру колгоспу імені 40-річчя Жовтня с. Забріддя, який теж комбайном СК-4 зібрав 130 гектарів і намолотив 3306 цнт. зерна Його було нагороджено почесною грамотою та наручним годинником. Крім того значних успіхів у збиранні врожаю «76» добились: Рожко Ф.О. «Жовтень», Петрук Д.Т., ім. Мічуріна, Наумчук М.К., ім.. Карла Маркса, Сич В.В., ім.. Леніна, Гоцак В.Д., ім.. Леніна, Ковпака С.М., та Корнійчук В.Й., «Перше травня», Мацієвський П.І., «Комуніст», Мелешко В.М., «Прогрес», Бежевець М.І., ім.. Суворова, Олексієнко Я.Н., «Батьківщина» та ін.. («Н. Ж» 19 серпня 1976. № 99 (6532)
У газеті «Нове життя» за 18 серпня 1977 року було відзначено роботу Головинського кар’єроуправління. У цей час тонким полірованим плиткам, що виготовляло підприємство було присвоєно державний знак якості. Продукція кар’єра славилась як в СРСР так і за кордоном. Активно виконувалось почесне урядове замовлення - виготовлялись поліровані деталі для реконструкції площі М. І. Калініна у Києві. 
19 серпня 1946 року - Рада міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли спільну постанову «Про заходи щодо ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», в якій виступили проти розтягування колгоспних земель та реманенту, порушень демократичних засад управління в колгоспах. Поряд з позитивними заходами в ній були пропозиції, що йшли врозріз з інтересами селян. Колгоспи звинувачувались у негосподарській витраті трудоднів, а також збільшенні розмірів присадибних ділянок колгоспників. В Україні в кожному колгоспі було виявлено в середньому по 32 випадки перебільшення розмірів присадибних ділянок. На основі постанови ділянки, які були основним джерелом доходів селян, негайно почали скорочувати. На березневому пленумі ЦК КП(б)У у 1947 р. М. Хрущов рапортував, що за півроку після постанови колгоспам повернуто 581 тис. га. землі. Значну частину цієї площі становили землі, відрізані від присадибних ділянок селян, як такі, що перевищували встановлені норми. Керівників не засмучувало навіть те, що через смужжя відрізані ділянки часто не можна було приєднати до колгоспних земельних масивів і після вилучення у селян вони просто заростали бур'яном.
Численні плани розвитку сільського господарства у повоєнний період, що розроблялися в тиші номенклатурних кабінетів, були відірвані від реалій життя, тому так і залишалися на папері. Така доля спіткала, зокрема, викладений у спільній постанові ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР трирічний план розвитку громадського колгоспного та радгоспного тваринництва (1949—1951 рр.). Його завдання мали необгрунтований характер, не враховували фактичний, вкрай занедбаний стан тваринництва і його матеріально-виробничої бази. Як наслідок план в Україні та в цілому по СРСР було провалено. Це відверто визнав пізніше і М. Хрущов, який в 1958 р. зазначав, що громадське тваринництво в колгоспах виявилось економічно невигідним, колгоспники дедалі менше ним займалися, і планові завдання зависали у повітрі.
Усі повоєнні роки в історії сільського господарства заповнені прожектерськими планами, які завдавали нових ударів по селянству. В 1946 р., коли в українському селі лютував голод, з ініціативи М. Хрущова було розпочато економічно необгрунтовані роботи щодо освоєння заплавів Дніпра, його притоків Ірпіня, Остра та інших річок. У 1948 р. розгорнулася нова кампанія — по меліорації земель і осушенню боліт. Всупереч очікуваних наслідків на осушених землях укіс трав не збільшився, а навпаки, зменшився. Проте й це не застерегло М. Хрущова та інших горе — керівників від нових експериментів.
Один із них виявився у спробах створити замість сіл «агроміста» з населенням по п'ять тисяч мешканців. Ця кампанія супроводжувалась ліквідацією «неперспективних» сіл. І хоча від витівок створення «агроміст» швидко відмовились, кампанія щодо ліквідації невеликих сіл продовжувалась кілька десятків років. Внаслідок розпочатої в 1950 р. за ініціативою М. Хрущова кампанії укрупнення колгоспів в Україні замість 26 412 колгоспів стало 14 433, тобто їх кількість зменшилася на 45 відсотків (не враховуючи колгоспи західних областей УРСР). На кожний колгосп стало припадати 1628 га. землі Щоправда, економічні наслідки цього експерименту досі ніхто не проаналізував. У повоєнні роки державні та партійні органи у відносинах із селянством не відмовилися від насильництва.
Оскільки колгоспники, одержуючи в артілях мізерну плату за свою працю, неохоче працювали на колгоспних ланах та фермах, президія Верховної Ради СРСР 21 лютого 1948 р. прийняла указ «Про зиселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим указом кожного, хто не виробив встановленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. Якщо враховувати, що мінімум трудоднів виробляли в той час 12—23 відсотки колгоспників, можна уявити, які широкі можливості для свавілля властей відкривав указ. З часу його прийняття до -липня 1950 р. було винесено 11 991 «громадський вирок» про виселення селян за межі України. Серед них були люди похилого віку, інваліди, учасники війни. Як з'ясувалося в ході перевірки рішень, представники властей використовували виселення для розправа з людьми за критику. Не випадково 17 відсотків вироків було скасовано 
19 серпня 1950 року – за зразкову підготовку і проведення сівби озимих бюро РК КП(б)У і виконком райради депутатів трудящих виніс на районну дошку пошани щеніївський колгосп імені Маленкова (голова правління – Романчук, голова сільради – Тепенчук), який 23 серпня 1950 року завершив сівбу озимих на площі 305 га при високій агротехніці, а також на дошку пошани винесли Степаненка Максима та Швирида Миколу – трактористів МТС № 2, які за 10 робочих годин трактором ХТЗ НАТІ у зчепі двох 24 – рядкових сівалок в клітищанській артілі ім. Петровського посіяли 87 га. жита, а з початку сезону – 200 га.
20 серпня 1628 року – до люблінської трибунальної книги була внесена перша версія заповіту батька Ю. Немирича Стефана. За кілька років до смерті Стефан Немирич відписав частину маєтків у пожиттєве володіння дружині Марті Войнаровській. Із її заяви 1621 року про те, що на цих маєтках лежить тягар«obligw», дізнаємося про їх склад: містечко Андріївка, села Янків і Стирти. У тестаменті Стефана Немирича опікункою дітей, а отже, і маєтків названо дружину. До люблінських трибунальних книг перша версія заповіту була записана 20 серпня1628 року, а друга складена 24 лютого 1630 року у Горошках.
21 серпня 1920 року – у Вільську було створено Комітет незаможних селян.
21 серпня1944 року – за знищення двох німецьких танків та відсіч атак нацистів уродженець с. Вільськ Петро Григорович Чайківський нагороджений орденом Слави 3-го ступеня.
21 серпня 1950 року – в Черняхові пройшла районна нарада каучуководів в якій взяли участь понад 150 чоловік. Учасники наради заслухали доповідь агронома – каучуковода райвідділу сільськогогосподарства Качанівського «Про догляд за ділянками кок-сагизу, збір насіння, копання коренеплодіві підготовка до сівби» Бригадир кок-сагизної бригади новосілківської артілі ім. Тельмана т. Литвинчук розповів як вони організовували учнів та дітей дитячого будинку на збір насіння.
22 серпня 1950 року – хлібороби щеніївської артілі імені Молотова першими в районі в цей час перевиконали план по сівбі озимих, посіявши 305 замість заплонованих 286 га. («Колгоспник Черняхівщини № 71 (2951) за 31 серпня 1950р.)У 1949-1953 роках централізація керівництва сільським господарством досягла апогею. Навіть керівники колгоспів стали заручниками адміністративно-командної системи, об'єктами свавілля, численних стягнень, погроз передачі до суду. Ні про яку господарсько-економічну самостійність органи колгоспного управління не могли й думати. Наростаючий занепад сільського господарства наочно продемонстрував, що господарювання з-під примусу є безперспективним. Реальність початку 50-х — злиденні колгоспи з пустопорожніми трудоднями та черги за хлібом у містах. Серйозним недоліком було некваліфіковане керівництво сільським господарством на всіх рівнях. Централізація керівництва призводила до того, що всі питання управління сільським господарством були зосереджені в центрі. Недоліком також було те, що продовжувався курс на екстенсивне ведення господарства збільшення продукції за рахунок розширення посівних площ, кількості поголів'я худоби тощо. В 1946 році в умовах, коли не вистачало техніки та тяглової сили, Україні було запропоновано збільшити посівні площі порівняно з минулим роком на 1965,8 тис. га.. У визначенні планів державних хлібозаготівель у колгоспах процвітав волюнтаризм. Вони визначалися, як пізніше змушений був визнати у своїх мемуарах М. С. Хрущов, вольовим методом «Прицьому виходили в основному не з того, що буде вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, стягнути у народу в засіки держави» (Хрущев Н. С. Воспоминания Избр. фрагменты —М, 1997 —С 202). Причому право збільшувати плани хлібозаготівель колгоспам, які отримали добрий врожай, було надано місцевим органам влади.
Справжньою бідою було знищення на селі економічної мотивації виробника до праці внаслідок нехтування владою принципів матеріальної зацікавленості. Колгоспизмушенібулиздавативиробленупродукціюзанадзвичайнонизькимизаготівельнимицінами, які навіть не покривали транспортних витрат на доставку продукції до заготівельни хпунктів. Наприклад, колгоспам по обов'язкових поставках виплачували за 1 кг. борошна 1 коп., а м'яса — 23 коп. Водночас у роздрібній державній торгівлі ціни були значно вищими: 1 кг. борошна — 31 коп., а м'яса — 1 крб 50 коп. Щодонасіння, то воно поставлялося селянам за цінами, які в 15—20 разів перевищували заготівельні ціни на цікультури. Надзвичайно низькою булла оплата праці в колгоспах, вона мала символічний характер. Високі ціни були встановлені закористування технікою машинно-тракторних станцій.
Основним джерелом доходів для колгоспникі взалишалося власне присадибне господарство. За підрахунками вчених, воно давалогрошових доходів —70 відсотків, м'яса — 80, картоплі — 90, яєць — 96 відсотків. Проте існуючі на той час податки перекривали і цеджерелодоходів. Крім податку на землю держава встановила натуральні податки у вигляді молока, м'яса, яєць тощо. Діяли навіть податки на плодово-ягіднідерева, кущі. В зв'язку з неможливістю сплачувати надмірно високі податки селяни іноді вдавалися до вирубування садів. Безправним було соціальне становище селян: вони немали паспортів, тобто не мали змоги вільно змінювати місцепроживання, були позбавлені навіть права на мізернупенсію, яку отримували робітники та службовці. Колгоспам заборонено було створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя та побут селян. Серед причин застійних явищ у сільському господарстві слід згадати і звичайну безгосподарність. Після війни в село направлялося багато техніки, однак використовувалась вона незавжди ефективно для її збереження більшість МТС та колгоспів немали належних приміщень. Дотого ж у МТС щорічно змінювалося до третини фахівців. У тваринництві високим був падіж худоби. Так, у 1945 р. 2,8відсоткавеликоїрогатоїхудоби, 5,4 — свиней, 6,7 відсоткаовець і кіз. Весь комплекс перелічених вище причин призвів до незадовільного стану сільськогогосподарства. Звичайно, несприятливі погодні умови також негативно впливали на врожаї.
Зима 1945—1946 рр. Виявилася малосніжною, а весняно-літні місяці (квітень, травень, червень) найбільш засушливими за останні 50 років. Як наслідок цього, врожайність зернових у 1946 р. Виявилася надзвичайно низькою — в середньому по Україні 3,8 ц/га, проте в деяких областях вона взагалі булла мізерною — 0,6—1,4 ц/га, тобто деякі колгоспи не змоглинавіть повернути зерно, що було посіяне. Валовий збір зерна виявився у 2,5 раза менший, ніж у довоєнному 1940 р. Однак можновладці, незважаючи на катастрофічний неврожай, встановили колгоспам нереальні плани хлібо заготівель. 
Президент України Петро Порошенко 22 серпня 2014 року підписав Указ № 660/2014 «Про відзначення державними нагородами України». За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку Глава держави нагородив орденом «За мужність» ІІІ ступеня нашого земляка із Сельця – сержанта Юрія Чернюка.

Жителі Стовпні, Жадьок, Мар’янівки, що у Черняхівському районі на Житомирщині називають свою річку Тростяницею вкладаючи, в найменування стару культурну традицію – предки їх проживали на Тростяниці, що протікає через Сали, на Очеретянці. В старих історичних матеріалах відмічено, що Мар’янівка на ручаї Жатькове, який виступає як назва-наймення витоку зі старого болота.

У назві річки Тростяниця зосталось жити навіки предковічне слов’янське ткацтво, культура якого поряд із землеробством, являла собою злет духовності. Наймення старої Тростяниці, річки з прозоро-чистим слов’янським іменем розкрилось у багатьох бесідах зі старожилами села.

«Трость» - пластинка для бедра, головної і неодмінної частини ткацького верстата. З якої глибини віків дійшов до нас звичай виготовлення очеретяних «тростей», де проживали пращури народу, що до переселення в старі ліси Древлянщини користались старим, як світ, очеретом, що був відомий ще старому Єгипту, Вавилону, степовим культурам півдня України.

Гребенюки, або скорочено Гребені, - люди майстри, що виготовляли гребені та гребінки для престарого ткацтва, різали тоненькі «трості» для берд, однієї з найскладніших частин верстата.

Друга родова група Ткачуки. Немає старих сіл, де б не зустрічалося наймення-заняття, і в кожному кущі поселень свої Ткачі, або Ткачуки.

Прадавнє заняття увійшло в родове ім’я давши родові пагони – Ткачуків.

Третя родова група на гнізді поселень – Бондарчуки, одне з найпоширеніших назв-наймень по лісовій землі нашого краю. Бондарчуки-умілі майстри-бондарі, що робили дерев’яні відра, діжі, діжечки, бочечки та бочки.

«У панів кріпаки прізвищ не мали» - згадую формулу старої історії, офіційно прізвисько-заняття стало на папері  після падіння кріпосництва. Ми торкнулися трьох прізвищ, у яких живе наймення старих ремесел, стара історія землі, притоки древньої Ірші. Кожне з інших прізвищ в поселеннях не менш і заслуговує на повагу. Назвемо родові групи Стовпні, Жадьків, Мар’янівки– на обеліску Слави загиблим у центрі Жадьків карбовано: Стовпня – Ткачуків – шість чоловік, Бондарчуків – п’ять сельчан. Мар’янівка – три представники роду Гребенюків, Гуцалюків – п’ять загиблих, Омельчуків та Огійчуків – по три з кожного роду. У Жадьках по три члени роду згоріли в полум’ї війни – роду Бондарчуків, Немерченків, Федорчуків. Найчисельніший рід – лісових бондарчуків – Бондарчуків – вісім загиблих на фронтах.

Спостереження дали висновок, що всі роди дуже близькі між собою, люди високі, стрункі, голубоокі, світло-русяві або біляві, особливо гарні обличчя так званого слов’янського типу. Старе кореневе населення проживає на гнізді на гнізді поселень, корені його древні на навколишніх землях.

По найменню поселень найстаріша Стовпня, найобжитіше, землеробське  з добрими грунтами – Жадьки, найзаможніше – Мар’янівка.

Стовпня на старих лісових шляхах на Видибор-Межибор, Жадьки – на великому шляху торгово-візницькому з Черняхова на Малин та Радомишль через Потіївку.

Стовпня по найменню старослов’янське слово, властиве по оформленню старій Малинщині. Відома Стара Стовпня недалеко стовпнянського цвинтаря, над схилом пагорба кладовища над берегом так званої Тростяниці. Колись Василь Пилипович Некрашевич престарою говіркою мовив, вживаючи прекрасний вираз-поняття «анту-анту», яке заслуговує на особливу розмову: «Село з анту називалося Стовпня».

Стовпня – друге відоме поселення після Старої Стовпні, але відомий і варіант поселення чи урочища  - Стовпець, який знала Василина Арсентівна Волинчук. Вона колись казала таке: «Сучасне село не тут було, а у другому місці. Називалося, як казали старі люди – Стовпець». Ще до середини 20 століття була дорога з підвищенням до річки, де був колись млин, переїзд у Коростелівку, на річці Виток був.

Фрагмент старих  сказань про Ствопню-Стовпець зберігав Станіслав Адамович Худавський. Людина колись в селі дуже шанована за свою честь і безкорисливість, перший тракторист Стовпні, що добре знав поля, урочища, землю і дороги.  Від «старих людей» Станіслав Адамович чув перекази, що Стовпня називалась так тому, що житла на стовпах стояли, перші поселенці ставили свої житла на стовпи. Старий дід Ткачук колись переповідав, що раніше перші люди заселивши лісову землю, ставили свої житла на стовпи.

В історії східних слов’ян відомі житла на дубових стовпах-підвалах, досить високо, до метра піднятих. В умовах сирого пралісу на зволожених землях житло повинно було бути піднятим від землі вище і ставитись на палі.

При огляді поселення Старої Стовпні невдалося виявити археологічний матеріал.

-         Пологий схил був золотистим житнім полем.

При оранці на землях Стовпні у свій час було виявлено камінну сокиру – сивувато-голубий кремінь, несвердлену, вагою до 300 гр. шириною до 14 см. Сокира-молоток доби неоліту, по формі – типовий сучасний молоток, мала сліди механічної дії на обушку, лезо відбито.

Відомо також, що  у свій час у Стовпні провидилось корчування лісів під посіви. Користувалися сокирами та заступами. Зокрема останній випадок великого корчування старого лісу у Стовпні був більше ста років тому, а започаткувались процеси корчування більше тисячі літ тому, а якщо точніше – за 1500 років до нашого часу. Старий слов’янський звичай корчування лісу під ріллю. У Стовпні впала в око старенька господарська будівля –хлівчик з рисами південної степової культури, обмазана коричневою глиною. Каркас з ліщини.

Друге поселення - Жадьки, правильна назва - Жатьки, відоме із стародруків з 1888 року. Походить  від найменування ручая-урочища Жатькове. Відомо дві версії походження  - наведемо більш вірогідну. Жадьки сучасні – в старому мовленні Жатьки, в російському варіанті, бо українське значення слова «жати» - різати серпом.

Жадьки – село, що заснувалося на великому шляху чумацькому. Через Жадьки проходили чумацькі валки з сіллю з Криму, чи то з Карпат, з Черняхова везли обіддя. Чумацтвом –візництвом займалися візники-росіяни, які, за деякими свідченнями, у піщаному видолинку, де була «піщуга» - смуга піщанка, підпирала вози-підводи руками, вигукуючи «поджать», еще «поджать», «поджать».  Від цього вигуку «поджать» і пішла назва урочища, поселення Жатьки.

Слідів старовинних курганів старої доби у Жатьках-Жадьках не виявлено, але відомий старий кам’яний хрест біля автобусної зупинки, про який існує два припущення, перше з них – вірогідно – старі поховання, залишок старого  кладовища, поховання недалеко від камінного хреста – людський череп, кіски виявив у свій час житель села Володимир Омельчук, проводячи там господарські роботи. Виявлені залишки захороненогог тіла бачив і В. М. Гребенюк. Про захоронення твердила Тетяна Розумей. Існувало припущення науковців, архівістів, що камінний хрест може бути межею. Не виключаючи цієї версії для інших місць, твердимо, що старий камінний хрест має бути місцем поховання, недалеко від якого В. Н. Омельчук виявив останки людини. Хрестів могло бути кілька. Але небагато. Існує переказ, що у могилі поховано людину військову. Скоріше всього, можна орієнтуватись на козацькі камінні могили доби 16 - 17 століть.

Такий же камінний хрест зберігся на кладовищі Мар’янівки – поховання доби пізнього середньовіччя. За Жадьками, на території колишньої німецької колонії, виявлено старе кладовище без зовнішніх ознак поховань, але не древні, доби пізнього середньовіччя. То є свідчення існування поселення, яке передувало сучасним Жадькам. Місця старих поселень не всі відомі, можливо дуже старі поселення є  знахідки старого віку.

Третє поселення – Мар’янівка, наймолодше, названо по імені наслідниці землі – Мар'яни. Піщана земля , зарослі сосняків, будування жител прямо в пралісі, відомо, що поселення снувало прямо у пралісі у двох хатинах.

Кріпацька хата маленька, вікна 60 х 40 см., димоходу не було, дим ішов з-під стріхи, хата в буквальному сенсі слова «куріла», а тому й називалась курною. Відомі старі хати, що простояли більше 150-200 років, старі діди навіть не пам'ятали тих, хто їх ставив.

Існує родовий переказ, що предок роду, кріпак, був переселений на лісову землю, сучасна земля Мар'янівки, корчував ліс, ладнав житло.

Гніздо поселень на Тростяниці виникло в часи недавні. Місцевість булла лісовою, болотистою. У давні часи тут існували три великі болота: Волосінь, друге безіменне, Лоза Нестерівська, найбільше,  Юрчинське. Всі вони складали систему живлення річки Тростяниці. Волосінь та Лоза Нестерівська були торфяниками серед борів-сосняків. У торфяниках виявили замулені старі стовбури сосен. Однак слідів проживання людини на берегах торфяника не виявлено.

Повернемось назад до місця, де чумаки долали річку Глубенець. З часом тут поселились люди і вже вони допомагали чумакам. Чумаки говорили «Як добре, що прийшли Жатьки і допоможуть нам перебратись на другий берег річки» 
Цей вислів «жатьки» і закріпився за поселенцями. В процесі подальшого розвитку села було видозмінене «Жатьки» на «Жадьки», так і з’явилася назва села. 
Що це було дійсно так, свідчать назви родинних династій, які понині живуть у селі. Наприклад, родина Наумчуків, одних із засновників села. Прізвище Наумчук походить від слів «На» «Ум», мовби їм на ум прийшла добра думка поселитись в цьому місці, допомагаючи чумакам вони отримували певну винагороду. Родина Кушніруків бере свій початок від перших кушнірів, які шили одяг і продавали чумакам. Родина Мельниченків, які побудували млин - вітряк, мололи зерно на муку і обмінювали або продавали її. Коріння родини Смоличів бере свій початок від перших жителів села, які займались збиранням смоли з сосни, так як поселення виникло посеред лісу. 
Специфіка занять жадьківчан, а саме перевага промислів над землеробством, пояснюється тим, що тут переважають дерново-підзолисті та піщані ґрунти, які є малородючими, не давали добрих врожаїв. Ситуація дещо змінилася в середині XIX століття, коли в наші краї переселили чехів, які принесли більш високу культуру землеробства, навчили використовувати органічні добрива для покращення родючості землі, а також навчили вирощувати нові сільськогосподарські культури, зокрема хміль. До речі хміль і став візитною карткою села Жадьки на все XX століття. Особливістю села Жадьки стало ще і те, що воно розташувалось на межі двох губерній - Волинської та Київської. І понині в селі стоїть межовий знак - кам'яний хрест, який показує, що одна частина села відносилася до Волині, а інша - до Київщини, відповідно до Житомирського і Радомишльського повітів. Піщана земля, зарослі сосняків, тому житло будували на полянах. Добре збережений боровий ліс Кобилиця був вирізаний в часи Першої світової війни (1914-1918 p.p.). Жадьківські селяни повстали проти свого поміщика, вбили його з молодою дружиною.

Добре збережений старий матеріал у Стовпні, Жадьках, Мар’янівці засвідчує, що поселення формувалось в добу кріпацтва, але населення було типово місцевим, не прийшлим, воно має корінь родоплемінний на старій землі Черняхівщини.
Край доброї чистої води, старих традицій, земля колишніх дубняків Стовпня та Жадьки, піщаних борів – Марянівка – донині живиться коренями старої культури.

Дослідив та підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ