Так

«Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу на життя, ніж я прожив. Я відчуваю себе такою дитиною, яка виграла коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося декілька, то починає по справжньому їх смакувати.
Я не маю часу на безкінечні конференції, присвячені статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто.
В мене немає часу терпіти абсурдних людей, поведінка яких не відповідає їхньому вікові.
У мене немає часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де помпується его.
Я не можу терпіти маніпуляторів і опортуністів. Мене тривожать заздрісні люди, які дискредитують більш здібних, щоб привласнити їх позиції, таланти і досягнення.
Мені лишилося надто мало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не бажаю цього, бо моя душа поспішає. Надто мало лишилось цукерок в коробці.
Я хочу жити з людьми, які несуть в собі людяність. Люди, які можуть сміятися зі своїх помилок, які досягли свого успіху. Люди, які розуміють свій поклик і не ховаються від своїх обов’язків. Ті, які захищають людську гідність і прагнуть бути на боці істини і праведності. Це те, що робить життя вартим життя.
Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися сердець інших. Люди, які через важки удари життя навчилися рости і зберігати ніжні доторки душі.
Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки зрілість.
Я стараюсь не витрачати даремно жодну з цукерок, які лишили для мене. Я впевнений, що вони будуть більш смачними, ніж ті, які я вже з’їв.
Моя мета – дійти кінця у згоді з самим собою, з моїми близькими і моїм сумлінням.
Ви гадали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне.»
Маріу ді Андраді. (Сан-Паоло, 1893-1945). Поет, письменник, есеїст, музикознавець, один із засновників бразилійського модернізму.