............................................................................................................................................................................. &nbsp...

Читати далі...

Під прогнилою, почорнілою від часу, солом’яною стріхою дрімав на сонечку старий горобець…- Дідусю! Дідусю! - влетів під стріху схвильований горобчик. – Я щойно бачив тебе там! - змахнув крильцем маленький горобчик.- Де це там? - усміхнувся до онука сивий, як лунь, горобець.- На городі!- Але ж, як бачиш, я тут! -...

Читати далі...

(продовження ) З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?” &nbsp...

Читати далі...

Вогонь усе ще борсався змагаючись з темрявою, що наступала на нього зусібіч. Він з останніх сил викидав то довгі язики полум’я, то жбурляв у нічне небо снопи іскор. Та все було намарне. Сухе дерево догоряло. Правда, на якусь мить тьма розсіювалась, та після того ще дружніше, ще ближче підступала до непокірного вогню. Дрібні іскри, що відірвавшись від материнського вогнища, злітали у височінь, за долі секунди догоряли, розчинялись у темряві, а потім безсило і тихо спадали назад, на ...

Читати далі...

Лежить гусінь. На сонечку ніжиться. Боки вигріває. Листок зелений жує. Дивиться мураха йде. Їжу несе. Та так багато, що аж вгинається під нею. Помітила вона гусінь. Зупинилась. - Привіт сусідонько! Як поживаєш? - питається. - Як у Бога за пазухою! - мляво відповідає гусінь. - А ти? - Теж не жаліюсь! – на те їй мураха. - Ну не скажи. Хіба я не ...

Читати далі...

Зустрілися якось вранці цап та баран. Розговорились про те, про се. От посеред розмови баран і каже:- - А чи ти чув, брате, що про нас усякі небилиці розповідають? Не хочеться в голос навіть і говорити, та думаю ти знаєш про що я кажу?- Аякже. Звісно знаю. Всяк рад язиком про когось плескати, - погодився цап. - Але ж це все неправда! - вигукнув баран...

Читати далі...

Ледь-ледь сіріло. Ось загорівся один вогник, другий, третій. Потроху робилося шумно. Проте ще все одно дуже рано. Ранок. Та вони вже поспішали. Куди? Чого? Мабуть так треба? Хто знає? Отож поспішали. Мчали. То слідом, одна за одною, то навипередки. Такі ж самі мчали їм на зустріч. Хтось когось впізнавав. Вітався поспіхом. Не зупиняючись, мчав далі. Проте більшість байдуже проносилась мимо. Серед них були малі, й великі, ті які вперше з’явились на вулицях й видавши види, в літах...

Читати далі...

Здається я тут уже сто років не був. Та ось - я тут! Та коли вчора мав можливість заглянути краєчком ока, то сьогодні навіть щось написати. Все тече все міняється, все повертається на круги своя... Ось таке воно житіє-битіє то тернові колючки, то букет квітів може не завжди варто битись головою об стінку , а просто її обійти звісно, якщо це не китайська стіна

"Ой радуйся земле..."...

Читати далі...

"Ой радуйся земле..." (продовження 2) Миколка озирається. Погоня висить на хвості. Ось солдатські голови вже видко над пагорбом, з якого спускається верхи на Каштані хлопчик. «Їхні коні звичні до такого шаленого бігу, не те що мій Каштан… Він трудяга, як каже тато», — Миколка лагідно шепче в кінське вухо: — Потерпи ще трохи, Каштанчику. Пробач мені любий конику, ти теж стомився після важкої роботи, а я ще змушую тебе, на старості твоїх літ, бігати...

Читати далі...