Сусіди

- Давай поставимо сигналізацію, - сказав Сергій.
- Куди? Яку?
- Ну, або ґрати на вікна.
Тетяна все ще не могла прийти до тями. Це було так несподівано, страшно, боляче. І несправедливо. Ось вчора ж, наче...Різдво, кутя, Дідух на покуті, родина за столом. Вся родина: Сергій з Оленою і Мар`янкою, вони з Ігорем, Тарас, Миколка, дядько Іван колядувати прийшов, тітка Оля. І сусіди . Зліва - Петро з Іриною, праворуч - Остап з Валею і малим Тимком. І мама...
І от знову вони всі за столом. І кутя. Ні, вже не кутя - коливо. Бо мами немає. Пішла тихо вночі, до Ирію полетіла. Тепер сюди до хати, хіба що пташкою прилетить, у вікно стукатиме.
Так. воно: коли мама відлітає до Ирію, кутя перетворюється на коливо. А пташкам треба пшеничку сипати.
- Які ґрати? Не можна...Мама ж прилітатиме...
- Таню, треба щось думати. Не лишимо ж хату отак.
- Лишись її, Сірий! - зітхнула Ірина. - Не може вона зараз думати.
- А що з хатою робити?
- Та що ж ми - не сусіди? - озвався Петро.
- Як є - сусіди, - ствердно кивнув Остап.
- Приглянемо за хатою, - пообіцяла Валя. - Галина Миронівна за нами приглядала все життя.
- І вчила всіх, - додав дядько Іван. - І дітей, і внуків.
Тетяна постали перед очима стосики шкільних зошитів, лампа на столі, схилена так низько, щоб світло на кімнату не падало і мама. А в мами руки в цяточках і лініях червоних. Мала звичку крутити ручку в руках, теребити їїї, чисто по-школярськи, коли думала і вчитувалась у дитячі карлючки.
Тетяна аж усміхнулась тому своєму спогадові і подивилась на письмовий стіл коло вікна.
- Маааамо!!!
У шибку бризнуло блідим весняним сонцем, промені розхлюпались поміж квіток герані, заблищали на листочках бегонії, просочились крізь тюль до кімнати.
А там і пташка надворі за вікном сіла на яблуневу гілку. Може, то мамина душа прилетіла?
Тетяна уявила собі ґрати на вікнах. Ні!
- Не треба ґратів, - сказала. - Іро, Валю, я вам платитиму, приглядайте за хатою.
- Будете продавати? - спитала тітка Оля.
Тетяна заперечно похитала головою.
- А, може, здавати кому? - задумався Сергій. - Ми ж, все-одно, тут жити не будемо.
- Не знаю, - відповіла. - Дай мені час.
Він ще пробував поговорити з сестрою, коли люди розійшлись, щось рахував, пропонував знайомого рієлтора, нагадував, що мама заповіту не лишила, тож спадщина має бути поділена на двох.
- Давай потім про це, - зітхнула Тетяна.
Сергій не заперечував. Пробув з нею ніч і поїхав - робота.
В неї теж робота, діти, проблеми. Ледве спромоглась на сороковий день до села приїхати. Добре, що є Ірина і Валя - допомогли з поминальним столом і на цвинтарі тітка Оля прибрала. Навіть свіжим дерном обклала мамину могилу і пересадила на неї кілька нарцисів з татової.
- Хай всядеться могила, тоді пам`ятника поставиш, - порадив дядько Іван.
Тетяна дивилась на той горбик землі на цвинтарі і ніяк він не вкладався їй в одне ціле з мамою. Мама їй досі була не тут, а вдома, в хаті з теплою піччю і пирогами до чаю. Здавалося, що ось вона увійде до хати, а там в сінях Рябко в ноги кинеться, виляючи хвостом, з ліжка Мурчик скочить, Мурка звідкись вийде, пильно дивлячись в очі. І мама відкладе вишивання, чи покине шити на старій "Чайці" з ножним приводом, або й книжку покладе на стіл, між сторінками закладку втиснувши. І все буде, як...
Завжди "Чайка" стояла ось тут, біля торшера. Коли мама не шила, на ній стояла ваза з квітами, або гіпсове погруддя Лесі Українки.
- Ой, ти вибач - Тимко ненавмисно кинув і розбив Лесю, - пояснила Валя. - А машинку ми з Остапом взяли до себе. Часто підшити щось треба, то зручніше, коли вона під рукою, а не бігти сюди.
Тетяна кивнула розуміючи. Справді - так зручніше. Склала, розкидані по столі лекала, сантиметр, старі мамині викрійки на халати і домашні сукні, зошити із записами. Переглянула один, найжовтіший, з вилинялими чорнилами і масними плямами.
На одному аркуші каліграфічним маминим почерком писалось: " Піжами на Миколая. Зріст: Сергій - !82 см, Таня - 161 см, Старий - 184 см, Я - 169 см, Тарасик - 1 рік"
Тетяна пам`ятала ті піжами. Всі блакитні, з ведмедиками і бджолами. Мамі тоді зарплату не платили довго, а потім видали фланелевою тканиною. Тетяні теж не платили декретних і тоді в неї ще не було Ігора з Миколкою. Але був Тарасик. Вона так вирішила: цій дитині бути. І ось його перший "миколайчик" - блакитна піжамка.
На Різдво вони всі були в тих піжамах від мами.
- Всі люди - як люди, а ви, наче варіяти якісь, - казав дядько Іван. - Та вдягніть сорочки.
- Не хочу, - відповідав тато. - Диви, брате: як ми з внуком схожі!
- Та так, - зітхнула тітка Оля і осудливо подивилась на Тетяну.
- Мали-и-ий! - підкидав тато Тарасика до стелі.
- Обережно! - здригалась мама.
Вона така кумедна була в тій піжамі з ведмедиками. І метушилась між піччю і столом, наче бджілка. Мама мала зріст 169 сантиметрів...
- Ти, як собі хочеш, але з хатою щось треба робити, - казав Сергій.
- Тобі потрібні гроші?
- Це не головне, Таню. Розумієш: хата, коли стоїть пусткою, руйнується. Кажу тобі, як архітектор.
- Я подумаю. Але, кажу тобі - я не зможу без неї, без тої хати. Для мене там досі - мама.
- Сентименти то все.
- Може, я ж - філолог.
А потім було відрядження до Канади. На цілих півроку. А там ще одне. Тільки й встигла, що замовити надгробок і залишити тітці грошей на його встановлення.
Краєм ока помітила, з кухні зник комбайн, а з комірчини мікрохвильовка, яку мама і не виймала з коробки.
- Мої поламались, - сказала Валя. - Грошей не маю на нові, а в тебе воно без діла стоїть.
- Я мусів ту грушку зрізати, - пояснив Петро. - Вона розчахнулась в грозу і впала мені в малину.
- Що: вся, ціла грушка?
- Та яка тобі різниця? - буркнув. - Поїдеш в свою Канаду, а тут хто пильнуватиме? Мені ті бери гнитимуть в малиннику, ще тля кинеться. А оси як на них злітаються - ти бачила?
- Петре, я ж тобі плачу за те, щоб пильнував.
- Не сміши. Що тих грошей - сльози. Я ось подумав. Знаєш: пусти мою сестру пожити. Все-одно ж не продаєте хату і не живете самі. А в неї чоловік - алкаш і придурок, діти світу за ним не бачать. Ксенька роботяща, город посадить, курей заведе, якось легше буде.
- Добре, - погодилась. - Але тільки одна кімната і кухня для них. Решту не чіпати і, щоб порядок був.
- Ну, йома-йо! То ж - баба, все буде...
А тоді Тетяна повернулась із чергового відрядження, безкінечна начитка лекцій, семінари, наради, підручники, нові проекти, Тарас вступав до університету, Миколка прихворів, в Ігора на фірмі завал роботи був. І вона відчула, що втомилась. Не може, не тягне, немає сил. У травневому, сонячному Києві бракувало повітря.
Тобто, воно було, але Тетяна вже не могла ним дихати. Нестерпно захотілось додому. І бузку. Отого, маминого, білого і фіолетового, такого, що звисає з гілок великими виноградними гронами просто у відчинене вікно і пахне так, наче весь світ - одне суцвіття бузку і ти в ньому тонеш, хмелієш і задихаєшся від пахощів...
Бузку не було. Тетяна не вірила власним очам. Зняла окуляри і терла очі, намагаючись повернути їм омріяну картинку зі спогадів: від дороги на куті до самих вікон – бузок. Але щоразу як відкривала очі перед очима поставала висока, мурована з білої цегли стіна, що тяглась біля вулиці і вздовж Петрового обійстя. Майже попри самі стіни маминої хати. А бузку не було. Зовсім. На куті, на зубчатому верху стіни сидів недоглянутий, обдертий із ковтяками вовни мамин кіт Мурчик і сумно дивився на неї.
Тетяна зазирнула у двір. Поміж кольоровими мисками і ночвами голосно ґелґотали качки, товклися кури і двійко дітей, на лавці коло вікна спав хтось брудний і неголений, з хати крізь прочинені двері долинав жіночий лемент і брязкіт посуду, плакала дитина. На порозі веранди лежала стара верета, на ній сидів Петро і палив цигарку.
- Так! – підірвався він. – Тільки не кричи! То є життя. В кожного воно своє. Твоє діло сидіти в Києві, літати в Америку, а наше діло – жити. Ясно?
- Темно, - тільки й відповіла. – Геть звідси! Всі!
- Ну, Танько, то не так просто.
- І паркан свій перестав у межі ділянки! І срач за собою прибери!
- Здуріла? Які межі? Ми ж – сусіди, Танько. Та і нащо воно тобі? Ти ж тут не житимеш.
- Тебе питати не буду!
- А доведеться!
- То йди доводь! Дурепа! Робиш їй добре, щоб голова за хату не боліла, а вона ще й тебе винним зробить! Що за люди?
Вона зателефонувала Сергієві.
- Я ж тобі казав! Треба було продати, а не розводити благодійність. Викручуйся тепер сама.
Вона викрутилась. Заяви, скарги, суди, двокати, землеміри, звірки, перевірки, знову суди. Петро виявився депутатом міськради. Нічого! Справилась. Навіть, ремонт у хаті зробила. Викрутилась так, що сусід не знав як викручуватись. Довго Петро не хотів паркана переносити. Але, навіть, коли судові виконавці безсилі були, то в неї ж є Ігор. Її мужнє плече, її сила, на яку завжди можна розраховувати.
З Петром поговорили. По чоловічому. І вже наступного ранку зацокали молотки і загуділи перфоратори. Вся родина розбирала стіну і по цеглині носила за червону стрічку, проягнуту на кілочках землемірами.
- Сука! – шипів Петро.
- Ото зв`яжись з падлюками, - вторила йому сестра. – Все життя мені пересрала!
- Так, - погоджувалась Ірина. – Ми їй казали, що з часом ти викупиш в неї ту хату, просили дітей пожаліти. А воно ж – сволоч. От баба покійна – та людиною була, Царство їй небесне! Все людям помагала…
Баба? Тетяні не вкладалося це слово до образу мами. Ніяк і нікудою. Баба – то щось не з того світу, в якому жила мама. Вона не розуміла: як можуть мамині учні називати її бабою. Зрештою, вона багато чого не розуміла. Єдине, що знала точно – вона хоче сюди приїжджати, до маминої хати, повертатись спогадами в дитинство і юність, ходити цими вулицями і стежками, дихати цим повітрям.
Тетяна гладила Мурчика і чекала коли, нарешті, можна буде посадити бузок там, де він ріс у мами. І пригадувала в кого на вулиці є білий, щоб відкопати саджанець, бо фіолетовий росте скрізь, навіть, понад річкою.
Телефонував Сергій. Тетяна сказала, що на даний момент мамина хата коштує вісім тисяч. З наступного відрядження вона віддасть братові його чотири.
- А з хатою що робитимеш?
- Не знаю, - чесно зізналась. – Ось пройдусь понад річкою, подумаю.
А над річкою клубився вечірній туман. Якась дрібна риба вистрибувала з хвиль, ловила сонячні промені і пірнала назад у воду. В кущах верболозу вовтузились пташки, на болоті, у заплаві коло берега стояв на одній нозі лелека.
- Який ти гарний, - усміхнулась Тетяна. – Дітей багато приніс цьогоріч?
Лелека подивився на неї пильним оком і,стріпнувши крильми, зацокав дзьобом. Тетяна хотіла ще щось йому сказати. В голові крутився вірш:
Лелеко, лелеко,
Чи до осені далеко?
Але не встигла. Бо над головою промайнула тінь, зашурхотіли крила і на болото опустився ще один птах. Вони стали поряд, так, як ото лелек малюють на пасторальних картинках і зацокали дзьобами.
- Та що ви кажете? – засміялась Тетяна. – Якби ж я могла вас розуміти!
Вона пішла далі стежкою, наслухаючи плюскіт хвиль, пташине цвірінькання і шелест вітру в молодому листі.
Телефонували з Академії. Знову поїздка до Торонто, знову надовго. Як та птаха перелітна. Тільки крила не свої, металеві. Бо – літак, бо – людина.
Ішла і видивлялась в людських обійстях кущ білого бузку. Чомусь, він їй був зараз потрібніший за все на світі. А його ніде не було.
Зате була дівчина на рибальському підмостку. Плакала і ловила дрижаки від прохолодного вечірнього вітру і течії річки.
- Що сталось? – спитала Тетяна.
- Та нічого, - махнула рукою. – Все добре.
- Коли все добре, то плачуть трохи не так, - присіла біля дівчини.
- А як?
- Радісно плачуть, так, що аж сльози іскрами щастя блискають.
- Щастя… - Зітхнула дівчина. – Подивилась би я на вас, як би ви від щастя ридали, якби залетіли. Всі такі мудрі…
- Хто всі? Він тебе покинув? Відмовляється від дитини?
- Ні! Вітька ніколи! Він добрий. Але нам жити ніде. Він, хоч і автомайстер, і заробляє добре, але знімати квартиру – дорого. В нього ще двоє менших є, а моя мама каже, що в хату його не пустить. Вона, взагалі, не хоче зі мною говорити. А тато б`є. Уявіть: мене, не просто дорослу, а вчительку б`ють, як малу дитину.
Тетяна усміхнулась. Згадала, як тоді, роки і роки тому назад, приїхала додому, як боялась сказати, боялась їсти, щоб не знудило, як, врешті, тихцем зізналась мамі, спакувала валізу і хотіла вкрасти в батька трохи грошей, щоб десь в гуртожитку перебути до пологів. Або до того часу, поки коханий одумається…
А тато прийшов до кімнати, обійняв її, посадив на коліна і сказав:
- Плач!
Вона не зрозуміла.
- Плач зараз, бо потім не можна буде. Сльози шкодять дитині, коли вона росте в животику. А, коли народиться – то вже ніколи мамі плакати.
І Тетяна плакала, як ніколи до того. А потім зайшла мама і вони вдвох захлипали. На що тато розсердився і сказав, що сирість в хаті гріх розводити, оскільки дитя в сирості може захворіти.
Мама тоді ще працювала, тож тато був з Тетяною всю вагітність, допомагав писати дипломну, варив борщ і гречку на гуртожитківській кухні, а потім прав пелюшки, пильнував соски, пустушки, брязкальця, прогулянки, щеплення. Тетяна досі з трепетом згадує як зціджувала молоко в пляшечку у закапелку на кафедрі, а тато ловив хвилини, поки Тарасик спить і прибігав забирати в неї те молоко.
А як він гуляв з малим у скверику! З молоденькими мамами. Ті мами вважали його професором – стільки всього він їм розказував. А він ще й кокетував з ними. Обіцяв на всіх одружитись, коли прийме іслам.
А одного дня, там же, у скверику, тато познайомився з Ігорем – самотнім і зовсім безпорадним татусем, якому б ще рости і вчитись, але в нього так склалось…Де тонко – там рветься. Ігор дитбудинківський, в нього нікого в світі не було. Поки не з`явились Наталя і Миколка. Тобто, спочатку Наталя. А потім народився Миколка. А Наталя померла в пологах. Ігор на економічній кібернетиці навчається, в нього плани… Які там плани? Миколка.
Тато привів їх до Тетяниної кімнати і нагодував борщем. Наступного дня в тата стало двоє онуків.
- Яке щастя! – казав тато, садив хлопців собі на коліна і гоцав з ними «Їхав-їхав пан-пан, на конику сам-сам!»
Зараз Ігор – провідний спеціаліст ІТкомпанії і Тетянине надійне крило в житті. Тарасик - юристконсультом працює. А Миколка вирішив стати архітектором, як дядько Сергій…
- Ти що – топитись зібралась? - спитала Тетяна.
- Не знаю, - схлипнула дівчика-вчителька.
- Не раджу.
- А що порадите?
- Тебе як звуть? Чи вас? Перепрошую, колего?
- Світлана Адріївна. Ой! Просто Світлана.
Тетяна заглянула їй в очі:
- Пораджу, Світланко Андріївно лише одне – жити!
- Як?Де?
Тетяна дістала ключі з кишені светра:
- Тримайте! І живіть щасливо!
Вона розповіла їй свою історію. Всю, як є.
- Ваша мама мене вчила, - усміхнулась Світлана. – Яка ж вона була світла і добра! І вміла навчити. Я, дивлячись на неї, вирішила вчителькою стати – чесно.
- Я теж, - усміхнулась Тетяна.
Вони прийшли вдвох до неї пізно ввечері. Несміливо тупцяли в порозі, хлопець опустив очі донизу, наче дірки в підлозі хотів ними просверлити.
- Мені соромно, - сказав. – Така ситуація, а я не маю куди жінку привести. Трохи згодом я більше зароблятиму. І ми якось…
- Не переймайся тим, - відповіла Тетяна. – Будьте, як вдома.
- А ви не боїтеся нам хату довірити? – спитала Світлана. – У вас вже були проблеми з квартирантами. Вам же мав би хтось сказати, що ми не такі, що ми нормальні. Спитайте про нас в школі, в мене на роботі.
- Навіщо? – усміхнулась Тетяна. – Я про вас усе знаю.
- Звідки? – здивувалась Світлана.
- Мені лелеки над річкою розказали.
- Чим ми можемо вам віддячити? – спитав Вітька.
- Комуналку платіть вчасно. І садок не нищіть.
- Це без обговорень. Ми ще й досадимо. Хочете? Тільки скажіть що: яблука, груші, сливи?
- Бузок білий посадіть. Отам, на розі паркану.
- Буде зроблено! – сказав Вітька. - Знайду найкращий кущ і посаджу восени. А ви авто маєте? Приїжджайте будь-коли як є потреба. Я все вмію, з будь-якого тарантаса можу ляльку зробити.
Тетяна приїхала аж наступної весни перед Великоднем. Спочатку пішла на цвинтар, прибрала на могилах, поставила нові лампадки, посиділа біля рідних могил. Дивилась як в небі летять пташині зграї і думала вголос:
- Мамо, тату! Якби ж то ви мені пташками вернулись з Ирію…
Підійшла до хати і перше, що побачила - хата вибілена чисто, вікна пофарбовані, під вікнами нарциси пробиваються, біля куща чайної троянди цвітуть підсніжники, а на лавці, під весняним сонечком гріється розповнілий Мурчик. Одне око відкрив, подивився на Тетяну, потягнувся і далі поринув у ситий кошачий сон.
- Ой! Ви приїхали! Доброго дня! – почувся голос.
То Світлана. Поки дитина спить, вона вибирає сухі гілки малини і вигортає торішнє листя.
- Доброго! Тримай – то вам.
Тетяна подає їй коробку цукерок і сумку з гостинцями, а сама зовсім трішки відгортає покривальце над колискою.
- Знайомтесь, - каже Світлана. – Це наша Тетянка.
Чомусь, плакати захотілось, ледве стрималась. А на душі так тепло стало, наче в неї янгол подмухав.
- Як ви? – спитала. – Справляєтесь?
Світланка аж засвітилась:
- О, так! Вітьку зарплатню підняли, то ми дещо підкупили до хати. Рахунки оплачені, зараз покажу. А так – то ми тут сіємо, садимо, тини плетемо. Єдине що…Ми обіцяли бузок посадити, але не посадили. Він сам виріс. Ось подивіться! Ви торік як поїхали, ми там розчистили все, прибрали. Бо сусід такий лихий був, що не хотів прибирати. Сказав, що ми не хазяї тут, отже нічого нам вчити його що і як робити. То от, коли ми з Вітьком розчистили цегляні друзки і цемент, побачили, що там зі старого кореня ростуть молоді пагони.
Вона показала. На розі, між хатою і сусідським парканом тяглись догори молоді гілки. На них сиділи дві маленькі пташки і голосно цвірінькали.
- Ой! Які милі! – сказала Світлана. – І щебечуть як гарно! Певно щойно з Ирію повернулись і радіють.
- Повернулись, - прошепотілі Тетяна. – Так і має бути. Все саме так і має бути…
Любов Бурак