хочу сюди!
 

Лара

45 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 40-50 років

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ.Част 17,18,19

ДІТИ
День за днем іде в новинах з фронту, в хатніх турботах і ти забуваєш сказати своїм дітям, як ти їх любиш. Через війну ти вже і не помічаєш які вони у тебе стали дорослі, які хороші. Так, вони всі різні. Так, вони іноді чудять і роблять щось наперекір тобі, але вони не стають від цього менш твоїми. Це твоя плоть і кров, це те, що буде назавжди в тобі. Колись в майбутньому, можливо, ми будем з ними жити по різних містах і наші погляди не завжди співпадатимуть, але діти це те, що ніколи не перестане бути в нас. Це як окремий орган нашого тіла.
Розумієш, що троє дітей всі різні, але вони всі гарні. І це не від того, що вони твої. Вони добрі, чуйні, дуже розумні , але вони точно не такі ідеальні, як ти хочеш.  Вони мріють не про те, про що мріяла ти, вони люблять не те, що любила ти, їх майбутнє не таке, як ти запланувала. Єдина надія, що у них все буде добре. І нехай їхнє добре буде по їхньому. Твоя місія навчити і показати своїм дітям, як розрізнити біле і чорне, навчити істинам, що є добро, а що зло.
А чи є майбутнє у твоїх дітей? Чи ця війна буде така милосердна до них? Чи взагалі варто вчити дітей планувати і відкладати на майбутнє, чи правильніше дати їм бути щасливими в цей момент і цього дня, бо наступного може і не статися.
Але я впевнена, що щоб не трапилося, я маю бути на їхньому боці. Я маю зробити все, щоб допомогти їм. Я просто маю їх любити тепер і зараз, бо любов не можна відстрочити і відкласти на майбутнє. І війна не відміняє обнімашки і поцілунки.

* * *
ІНСУЛЬТ
16 квітня не віщувало нічого поганого. Ми з старшим сином приїхали в село. Я з самого ранку пішла в город, Максим перебирав щось в мотоциклі. Мама з малим Степаном займалися хатніми справами. Десь по обіді до мене прибіг Степан і крикнув: "Любі погано!"
Мама сиділа в кріслі майже без свідомості і ледве щось бубоніла собі під носа. Ліва половина її обличчя обвисла, ліва рука не діяла.
Інсульт.
Викликати швидку сенсу не було. Наше село прив'язане до Чернігова, а там  зараз не до бабусь. Чернігів тільки недавно звільнили, лікарні переповнені пораненими, всі вільні руки на розборах завалів.
Місцева дільнича лікарка назначила лікування. З трудом, але знайшли майже всі ліки по місцевих аптеках в Острі. Дуже в нагоді стала ветеринарна освіта Максима і вміння ставити крапельниці.
Майже одразу після перших двох процедур ліва сторона тіла стала приходити до норми, але у мами з'явилися галюцінації. Вона не розуміла того, що видіння бачить тільки вона і змушувала то виганяти з її кімнати мух і метеликів, то перевіряти чи не падає стеля, а ще часто вона розмовляла з людьми, які "приходили" до неї. Будь-які наші намагання довести мамі, що нікого в кімнаті нема, викликали у неї агресію. Коли це раз чи два, то може було би і весело, а коли це відбувається постійно і ти майже не спиш, бо вимушена бігати, щоб перевірити всі мамині галюни, то нервова система стає, як струна. Одного разу вночі вона зірвала килимок біля ліжка, бо, за її словами, за ним "була шафа з нитками і їх треба було розплутати". Я прибігла на шум, коли килимок вже було зірвано і нігтями мама шкребла по стіні, шукаючи ручки від шухляд уявної шафи.
Як виявилося, то видіння викликали ліки, які були призначені для стимуляції мозкової активності і після курсу лікування все поступово прийшло до норми, але у мами почалася страшенна депресія. Ходити вона ще не могла, лише виходило самостійно сісти і з допомогою рук самій пересідати на стілець-туалет, що був поряд. Поступово мама почала ставати на ноги, але пересувалася, штовхаючи перед собою табуретку. Думки про те, що вона стане всім обузою, наштовхнули її на думки про самогубство.
Почалося нове пекло. Якщо війна стала пеклом N1, то це було пекло N2.
Спочатку мама наковталася таблеток від тиску, але проспавши майже добу, прокинулася з новою ідеєю різати вени. Поки я була на вулиці, бо хочеш-не хочеш, а треба ще було обробляти город, вона притаскала ніж, поставила біля ліжка відро, щоб в нього стікала кров і майже встигла, але тут зайшла я і на останній секунді вихопила ніж.
Я заховала всі ліки, ріжучі предмети, мотузки, токсичні речовини і перетворилася для мами на найгіршого ворога за те, що я посміла поламати плани щодо її власного рішення. А всі, хто не підкорявся волі моєї мами, зазвичай, або просто викидалися з її оточення, або все одно з часом мусили підкоритись. Придумати новий спосіб піти з життя перетворився для неї на якусь цікаву забаву і знущання наді мною. Вона говорила так: "Як не хочеш, щоб було по моєму, то терпи, або дай зробити те, що я хочу". Всі навколо роблять те, що їм хочеться... не маю права цього робити тільки я. Я завжди маю щось терпіти, я завжди маю всім прощати. А я хочу тільки одного - спокою і спати. Як я, курвамать, хочу спати. Щоб всю ніч. Щоб без кошмарів. Щоб не прокидатися від страху, що проспала занадто довго.
Перше пекло війни, що наклалося на друге пекло після маминого інсульту, перетворило мене на ядерний реактор, який мусив працювати і видавати енергію на дітей, будинок, город, але цей реактор був на грані вибуху.
З певним часом нервова система мами стала приходити до ладу, потроху на місце повертався і мій дах. Чи надовго?...

* * *
ДЕСНА 2
17 травня я все ще в селі.
В цей день всіх нас в 4:30 ранку розбудили жахливі вибухи. З перервою в хвилину-дві їх пролунало п'ять. Це не було ППО. Ці вибухи були такі самі, як ті, коли бомбили Десну. Знову. Ми вже почали забувати звуки війни... вірніше не забувати, а чекати. І знову цей жах, знову паніка.
На ранок в новинах повідомили про 4 ракети і 8 загиблих. Чому 4? Я чітко чула 5 вибухів. Може наші намагались збити?
Буквально ще через пару днів до нас почали доходити страшні чутки. Син місцевої депутатки, який ще з чергувань тероборони прив'язався до Максима, натякнув про 500 постраждалих (вбитих і поранених). Це так відрізнялося від офіційних повідомлень, що мозок відмовлявся в це вірити. Як виявилося згодом, то наша влада замилює очі не менше кацапської, яка після потоплення свого крейсера "Москва" офіційно визнала одного загиблого.
Весь жах і трагедія Десни ще були в тому, що напередодні туди з'їхались наші хлопці для навчань і казарми, в які влучили ракетами, були забиті. По тих же чутках, наступного дня мали військових з казарм розселяти, але хтось здав цю інформацію ворогу і казарми накрили ракетами.
В  будь-якій війні є зрадники, в будь-якій країні є прихильники ворога, але у нас це виявити набагато важче. У кожного з нас є родичі з росії, доля кожного українця, так або інакше, переплетена з цією країною. Хтось там народився, хтось там жив, хтось мав звідти чоловіка чи дружину, а хтось там працював.
Але як зрадник може жити після цього? Чи легко йому було приймати це рішення? Чи зробив він це за власну ідею чи від страху, бо був на гачку?
Чи легко жити після зради?
Майже через два тижні влада офіційно визнала 87 загиблих, число поранених не називалось. Ну якщо на кожного загиблого можна припустити 4-5 поранених, то так і виходить, що постраждало 500 людей.
Жах. В один день, за пару хвилин, через зраду того, хто перебував, скоріш за все, в тій самій військовій частині знищено 500 одиниць нашої живої сили, це якщо говорити мовою війни. А якщо говорити людською, то зруйновано 500 доль. Ці хлопці, мужчини, дівчата, жінки ні на кого не нападали в чужій країні. Вони жили своїм життям, ходили на роботу, виховували дітей, будували плани, кохали, любили, ненавиділи, тримали котів, їздили влітку в Затоку, мали свій улюблений АТБ чи Сільпо за рогом, саджали весною розсаду  або були айтішниками...  
Страшно.
Війна колись закінчиться.
А чи закінчаться в Україні зрадники?
16

Коментарі

115.08.22, 08:04

страшно. пусть мама приходит в себя!!! то, что она после инсульта ходит - уже чудо! а характер старых людей, которые и в молодости были те ещё - отдельная песня. я это хорошо знаю. и ведь это мама. потому приходится терпеть. сил Вам.

    215.08.22, 08:05

    и, да, Ваши дети - это Ваша награда. при всех бедах, есть кому поддержать. пусть будут счастливы .

      315.08.22, 08:08Відповідь на 1 від bagheera

      страшно. пусть мама приходит в себя!!! то, что она после инсульта ходит - уже чудо! а характер старых людей, которые и в молодости были те ещё - отдельная песня. я это хорошо знаю. и ведь это мама. потому приходится терпеть. сил Вам.Дякую. Терпимо, а як інакше.

        415.08.22, 08:09Відповідь на 2 від bagheera

        и, да, Ваши дети - это Ваша награда. при всех бедах, есть кому поддержать. пусть будут счастливы.І за це дуже дякую. Навзаєм

          515.08.22, 09:26

          жах. жах.

          моя мама теж мріє "про померти". але до активних дій по виконанню плана не переходила. зупинилась на відмові пити потрібні їй пігулки тіроксину, і рішенням весь час плакати. бо "так скоріше помру".

          а той тіроксин треба ще "дістати", я ходила днями до окупаціного здравоохранєнія, щоб замовити його. Бо тіроксин не входить до гуманітарного переліку ліків. а тепер сестра ходить кожні дві неділі. бо видають навіть не на місяць.

          Для мами це аргумент - те, що її ліки потребують багато зусиль. Приходиться пити

            615.08.22, 09:56

            Так тепло і проникливо про дітей! Хай ростуть здорові і будуть щасливі!
            А маму можна тільки оберігати і любити. Бо мама. Може ще щось не дуже сильне заспокійливе виписати в лікаря, щоб трохи гасило агресію. Терпіння тобі і бережи себе, бо ти ж для всіх генератор)))
            Зрадники в світі не переведуться ніколи. На жаль. Просто вони мають відчувати невідворотність покарання за зраду, а в нас їх стараються не помічати.

              715.08.22, 09:57Відповідь на 5 від ёlkа

              жах. жах.

              моя мама теж мріє "про померти". але до активних дій по виконанню плана не переходила. зупинилась на відмові пити потрібні їй пігулки тіроксину, і рішенням весь час плакати. бо "так скоріше помру".

              а той тіроксин треба ще "дістати", я ходила днями до окупаціного здравоохранєнія, щоб замовити його. Бо тіроксин не входить до гуманітарного переліку ліків. а тепер сестра ходить кожні дві неділі. бо видають навіть не на місяць.

              Для мами це аргумент - те, що її ліки потребують багато зусиль. Приходиться пити
              Моя теж вже сидить на колесах. Ходить як напівзомбі. Але моя п'є таблетки і не противиться.

                815.08.22, 10:09Відповідь на 6 від nasinynka

                Так тепло і проникливо про дітей! Хай ростуть здорові і будуть щасливі!
                А маму можна тільки оберігати і любити. Бо мама. Може ще щось не дуже сильне заспокійливе виписати в лікаря, щоб трохи гасило агресію. Терпіння тобі і бережи себе, бо ти ж для всіх генератор)))
                Зрадники в світі не переведуться ніколи. На жаль. Просто вони мають відчувати невідворотність покарання за зраду, а в нас їх стараються не помічати.
                Дякую. Хочеться, щоб всі жили в гармонії з собою і світом, тоді все буде добре.

                  915.08.22, 22:26

                  держись, Мушка...
                  обнимай и целуй детвору )) они твое душевное здоровье)
                  маме здоровья...я двух инсультников пережила и одного Альцгеймера...этот кошмар похоронила глубоко в своей памяти
                  береги себя

                    1015.08.22, 22:36

                    у покійної мами були метастази в мозку, тому в неї теж були галюцинації. Жах, коли вона мене називала мамою, бачила щурів. Молилася, чесно, щоб все скінчилося якнайшвидше. Так і сталося, але в нас надії на одужання не було. Про Десну я знала, в нас взагалі замовчують втрати, тому що в марафоні побєдобєсіє і люся пиздить про 2-3 тижні. Ненавиджу.

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      попередня
                      наступна