хочу сюди!
 

Купрум

38 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років

МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ, Част.14,15,16

БУЧА
Справжнім шоком не тільки для українців, а і для всього світу стала Буча. Коли, після відходу ворога, нам відкрився той жах і те пекло, яке творили окупанти в колись прекрасному містечку, спочатку був ступор. Мозок відмовлявся сприймати той факт, що у 21 ст люди здатні творити такі злочини, цинічно прикриваючись незрозумілою великою метою, в яку, скоріше за все, мало вірили навіть ті, хто її придумав. Потім була просто чергова шалена доза ненависті до ворога.
Моя знайома, яка виїхала з Бучі, просто написала:"Не питайте мене ні про що. Я поки не можу про це говорити".
Насправді містечко Буча об'єднало в собі трагедії цілої низки міст: Ірпінь, Гостомель, Бородянка і ін. Коли росіян нарешті вибили з цього напрямку, то очам відкрилася жахлива картина. Десятки загиблих переростали в сотні, а сотні в тисячі. Трупи в цих містах знаходили скрізь: розстріляні на вулицях, закатовані до смерті в підвалах і багато масових поховань. Щоб якось виправдати себе, російська влада намагалась брехати, що всі трупи несправжні і, начебто, їх було підкинуто спеціально, щоб очорнити російських солдатів. Але нестерпний трупний сморід, який переслідував всіх міжнародних експертів, які приїхали туди на перевірку, не давав жодного шансу повірити росіянам. Всі ті, хто відвідав Бучу, Ірпінь, Бородянку, одноголосно називали дії окупантів геноцидом українського населення. Всі в світі дізналися про Бучу так само, як колись дізналися про Срєбрєніцу, Цхінвал, Грозний, Алєппо.
А попереду ще правда про Маріуполь...

* * *
МАРІУПОЛЬ
Оборона Маріуполя війде в світові підручники історії. А про захисників Маріуполя наші нащадки будуть складати легенди, як про 300 спартанців... при умові, що їм не промиють мозок якоюсь херньою накшталт комунізму, як промили мозок нашим дідам і батькам. Всього за пару десятків років переважна більшість українців забули про голодомори, про УПА, про переселення українців на крайню північ росії, про все, що мало знищити нас як націю. Потомки тих, хто пережив геноцид, з щирим серцем працювали в колгоспах, "давали странє угля" і вели своїх дітей в піонерію.
Все це я пишу і вірю, що мої діти не забудуть, що вони не стануть равликами, що вони знайдуть слова і для своїх дітей, щоб ті розуміли за що була ця війна.
Отже, Маріуполь.
Оборона цього міста почалася в перший день війни, при тому, що оточив його ворог одразу. В місті перебували загони наших військових. Деякі через певний час одразу здалися. Чи можна їх засуджувати? Я не знаю. З одного боку, вони давали присягу, а з іншого, що обрала б я, якщо був вибір або померти, або мати хоч якісь шанс побачити своїх дітей.
Ті ж, хто залишився в оточенному місті, вели боротьбу майже три довгих місяці. Три місяці під цілодобовим шквалом снарядів і ракет. Якими сильними духом треба бути, щоб витримати це? Як сильно ти маєш любити те, що борониш, щоб знову і знову виходити на бій?
Всі в світі дізналися про український підрозділ "Азов". Світові військові аналітики назвали його найбоєздатнішим і найрезультативнішим підрозділом у світі. Страшно уявити, що витримували щодня ті хлопці і дівчата. Шалена гордість і безмежна несправедливіть, що вони були там так довго один на один, без підтримки і майже без надії на порятунок.
В кінці травня "Азов" здався за наказом командування. Історія покаже, але хочеться вірити, що ті з азовців, хто залишився живим, повернеться в Україну і в російському полоні іх просто не стратять.
Я навіть не можу уявити, як цивільне населення могло існувати і як виживало в тих умовах, коли з обох сторін стріляли, коли щодня щогодини на них щось летіло, падало, вибухало, вбивало їхніх сусідів, близьких, коли цілі багатоповерхівки ставали пустелями з випаленими зіницями вікон, коли бувші дитячі майданчики ставали цвинтарем для дітей, які колись безтурботно там гралися в пісочниці.
Росіяни дозволяли евакуацію тільки на територію Росії. Їм необхідно було показати світовим СМІ, що мешканці тікають саме до них, шукають порятунку саме у них. Звісно, що голодні і налякані люди погоджувались їхати куди завгодно, тільки би врятувати своїх дітей і себе. Але всіх біженців суворо перевіряли на наявність специфічних татуювань, дивились їхні сторінки в соцмережах, проводили співбесіди на виявлення патріотичних переконань. Тих, хто "вдало" здавав іспит, відправляли як можна подалі на Північ в табори для переселенців. Для російського телеглядача моментально знімався ролик про щасливі родини, які тікали від нацистів і знайшли нарешті своє щастя десь під Чітою. Єдине, що не розповідали по телевізору, чого ці "врятовані" люди не тікали з України до того моменту, доки їх прийшли рятувати.
Прийти з війною, розбомбити місто, зруйнувати дім, перекреслити всі плани на майбутнє... і вєлікодушно вивезти і поселити в якомусь бараці в найдальших єбенях і всією росією пишатися, що вони врятували людей - ось, що треба знати про вєлічіє руской душі.

* * *
КОЛАБОРАНТИ І СЕПАРАТИСТИ
Основною причиною ще в 2014-му почати цю війну було те, що комусь на росії здалося, що в Україні російськомовним громадянам забороняють розмовляти російською мовою. І на стільки пропаганда це розкрутила, що в Україні російськомовні в один момент "прозріли" і подумали: "Вот блін, а дєйствітєльно. Ето же надо такоє, нашіх дєтєй заставляют учіть украінскій язик".
Дійсно, з якого це дива в Україні мають бути українські школи, українське телебачення і українська преса? А тут ще бандерівці майданити вздумали. Це ж треба! Виходити на протести це ж страшно! Так, я не помилилася. Пропаганда про утиски російськомовних почалася ще до Майдану.
Ген терпіли сидить в багатьох з нас і совок головного мозку так само присутній в кожному. Але будь-яка хоч трохи освічена людина в нашій країні, яку боженька нагородив критичним мисленням і логікою, розуміє, що Україна, порівняно з тою самою росією, мала і має набагато більшу свободу слова, вибору, дії. Скільки на росії якутів, удмуртів, татар і ін.? А скільки там шкіл, де викладають їхньою мовою? Але ніхто не рятує удмуртів в росії, навіть самі удмурти давно вважають себе рускімі. Так само і тувінці з якутами. Вони завзято взялися спасати російськомовних в Україні від "нацистів", але трохи забули, що справжні нацисти давно знищили їхню мову, історію і релігію.
Не буду заперечувати, що прихильників "руського міру" в Україні вистачало, але не так їх було багато, щоб аж почати війну. Здебільшого, на тому самому Донбасі люди жили своїм звичним життям, ходили на роботу, діти досить легко адаптувалися до того, що викладати в школах почали українською... аж поки з боку сусіда не почалася атака пропаганди того, що Донбас треба рятувати від бандерівців. Вся ця херня легко лягла на потрібний ґрунт і в потрібний момент пролунало "путін, ввєді вайска!".
Здавалося, є приклад Абхазії і Придністров'я, де прийшов славнозвісний "руській мір". Та повернуся до здатності людей мислити і аналізувати певні історичні події. А тут, як з'ясувалося, виявились проблеми.
У багатьох, хто вийшов з Совєцкого Союза, прокинулись такі сильні фантомні болі за тим режимним об'єктом, що ідея повернення морозива по 11 копійок і ковбаси по 2,20 затьмарила тисячі доводів того, що це ніколи не станеться.
Якщо в 14-му це ще якось можна було пояснити, то в 2020-му вже треба було бути відвертим ідіотом, щоб купитися на те, що росія несе якесь добро. За 8 років окупований Донбас перетворився на територію без життя. На територію без прав. На територію навіть без назви. Яке майбутнє дітей, назва батьківщини яких - це три літери? Ким вони себе вважатимуть? Можливо росіянами? А хтось може і українцем? Та точно не стануть називати себе денеерівець або еленерівець. Росії так похер на майбутнє цієї території, що вони вирішили, що трьох літер буде достатньо для назви.
Та, як не дивно, навіть тепер знаходяться ті, хто радіє приходу росії. Серед таких позбавлених логіки опинилася і мамина подруга тьотя Рая з Мелітополя.
Коли в їхньому місті владу захопили росіяни, то тьотя Рая подзвонила мамі, та попала на мене. Одразу пішов шквал інформації про те, як ій було погано при українцях і як стало гарно при росіянах. Радість від двох пакетів гуманітарки давала тьоті Раї ілюзію, що так буде завжди. Як писав Шевченко: "За шмат гнилої ковбаси..."
Розмова почалася більш-менш мирно...
- Ну як ви?- почала я.
- Нормально. Цены правда выросли, но это переходной период...(бла-бла-бла)... главное, что у нас тут теперь нет бендеровцев из Азова.
- А були?
- Ну да...ходили тут в начале с автоматами. Я сама видела. Приперся один в аптеку, ему дали все без очереди. Наглые ужас.
- Може часу не мав, бо вас захищати треба було?
- От кого?!!! Нас только от бандеровцев надо защищать.
Намагаюся повернутися до минулого і примітивно донести інформацію...
- А що поганого зробили бандерівці?
- Ну, Оля, они же с цветами встречали фашистов и потом воевали против наших.
- Тобто, раділи окупантам?
- Ну да.
- А Росія окупант?
- Ну вроде получается так (визнає, але не охоче).
- А ви їм раді?
- Ну а че...
- Тобто бандерівці раділи окупантам - це погано, а ви радієте окупантам - це добре? Виходить, що ви такі погані, як бандерівці чи бандерівці такі хороші, як і ви?
- Ой, Оля, с тобой разве можно разговаривать, у вас там все мозги промыли американцы. Сравнила нас с бандеровцами...
-Дійсно. Між вами нічого спільного.
Далі розмова набирала обертів, аж поки я не перейшла на ультразвук і не послала тьотю Раю на хер.
22

Коментарі

114.08.22, 10:54

Я обожнюю Вас читати

    214.08.22, 11:34

      314.08.22, 12:04

      навіщо розмовляти з дубінноголовими

      колись самі

        414.08.22, 12:44Відповідь на 1 від misskapriz

        Я обожнюю Вас читатиДякую. Мені приємно.

          514.08.22, 13:36Відповідь на 3 від ёlkа

          навіщо розмовляти з дубінноголовими

          колись самі
          Така в мене натура, що хочеться донести щось.

            614.08.22, 13:37Відповідь на 2 від nasinynka

              714.08.22, 18:40

              З такими тьотями Раями більше 10 років не спілкуюся. Одразу за кораблем.

                814.08.22, 18:41

                Так, дорогенька, я також тебе люблю. Зокрема й читати також.

                  914.08.22, 20:57Відповідь на 7 від Танк_

                  З такими тьотями Раями більше 10 років не спілкуюся. Одразу за кораблем.До лютого у нас було дуже тісне спілкування і своїх сепарських поглядів вона не видавала. А це прихована туга за савєцкім союзом лягла на прихований сепаратизм і закріпилося двома кульками гуманітарки

                    1014.08.22, 20:59Відповідь на 8 від Танк_

                    Так, дорогенька, я також тебе люблю. Зокрема й читати також.Писани залишилось небагато, бо з початком городів якось було не до того. На пару-три замітки ще є.

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      3
                      попередня
                      наступна