Проповідь на 5 неділю Великого посту
Кожна неділя Великого посту поступово приготовляє і зближає нас до цієї найбільшої події в церковному році і в історії людства – Пасхи Христової, тобто до Божественних страждань Ісуса Христа і Його славного воскресіння.

Історія, про яку розповідає нинішнє Євангеліє, відбулася під час останньої подорожі Ісуса Христа до Єрусалиму. Спаситель останній раз нагадав учням про свою долю, яка чекає його у святому місті – про несправедливе засудження і смерть та воскресіння третього дня по смерті. Чуючи ці слова Спасителя, апостоли почали думати про свою участь у долі Ісуса, Його славі лише тут, на землі, а забули про участь у вічній славі свого Вчителя в небі, яку Він обіцяв їм словами: „Істинно кажу вам, ви, що пішли за мною, як настане новий світ, коли Син Чловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля” (Мт. 19, 28).

Церква, читаючи нині Євангеліє про те, як Ісус останній раз заповідав апостолам свої страждання в Єрусалимі, про пиття чаші терпінь Ним самим і його учнями, цим нагадує нам про головний плід посту – єдність, спільноту, зв’язок любові з Богом через очищення покаянням і навернення.

Піст, дорогі брати і сестри, готує нас до найбільшого християнського свята – Пасхи. А Пасха, це передусім примирення, з’єднання наново людини з Богом через Христові страждання. І святкування Пасхи, це ніщо інше, як участь у долі Христа, у Його стражданнях і воскресінні, у вічній славі. Отже, основний плід Посту, який християни повинні здобути, це відновити свою єдність любові з Богом і ближніми.

Дуже знаменним є те, що у Святому Письмі споживання їжі не мало лише виключно дієтичного та харчового значення, але несло в собі глибокий духовний зміст, який ми сьогодні вкладаємо в слово причастя, тобто спільність та єдність у чомусь. Споживати з кимось запропоновану ним їжу, пити напій, означало вступати з ним в співпричастя, поділяти його життя, брати участь у його вчинках та гріхах, стати учасником долі іншої людини. Так, у східних народів способом поєднання у нерозривне подружжя є споживання спільної чаші під час обряду вінчання подругів. Саме по наших стосунках з ближніми ми можемо перевірити якість нашого посту.

Основною причиною наших проблем у стосунках з ближніми є те, що ми часто керуємося засадою справедливості. Ми хочемо, щоб все в житті було чесно, справедливо, ідеально. Але ми самі не є ідеальні і інші люди, з якими зустрічаємося в житті, не є ідеальні у своїй істоті і поведінці. Тому, коли говоримо про любов до ближнього, слід пам’ятати, що любов є не тільки справедлива, а має й інші прикмети: милосердя, терпеливість, покора, лагідність. Ісус, навчаючи людей, казав: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), але Він також закликав прощати образи, бути милосердними, терпеливими, лагідними до ближніх, навіть до своїх ворогів. „Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5, 39), „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

Коли хтось звертається до нас з проханням про певну допомогу, в нас іноді спрацьовує механізм самозахисту і починаємо боронитися перед цим думками, словами: а чому я маю це робити? чому хтось часто запитує мене про те саме, він вже повинен це знати? чому я маю це робити і тратити свій час для когось? чому я маю легко віддавати свої гроші комусь, які заробляю важкою працею і т.д. Або коли хтось випадково різко, з неналежною повагою звертається до нас, ми починаємо зразу дратуватися, обурюємося. Люди оправдовують себе тим, що мені достатньо своїх проблем, клопотів, що чужі проблеми лише ускладнюють моє життя, ослаблюють людські сили і поглиблюють мій душевний неспокій. А це свідчить про те, що ми є ще далеко від ідеалу, від християнської досконалості. Ми маємо право на повагу, пошану до себе, але слід пам’ятати, що спільне добро завжди має переважати над добром особистим.

Причиною такої, часто негативної реакції на потреби ближніх є те, що ми дивимося на життя чисто по-людськи, з прагненням особистої, тілесної користі і не зажди бачимо в них Христа, допуск Божої волі, нагоду здобути Божу ласку для своєї душі ділом милосердя.

У 1880 році в Парижі з’явився убого зодягнутий молодий священик, який просився на нічліг до місцевого священика. Прибув він із далекого Турину, збираючи кошти на побудову церкви та утримання бідняків. Тим убогим священиком був отець Іван дон Боско, який через багато років пізніше був проголошений Церквою святим. Йому приготували місце на горищі дому. Священик, який прийняв його на нічліг, пізніше говорив: „Якби я знав, що це Іван дон Боско, то я б не помістив його на горищі, а надав би йому найкращу кімнату”. Цей священик добре знав, що Христос може прийти до нас як найбільш потребуючий, але так легко про це забув.

Отож, коли не все складається в житті ідеально, не дратуймося і не спішімо критикувати, осуджувати за це ближніх, кажучи, що це несправедливо, не правильно, ти повинен це знати, а проявімо тоді любов покірну і терпеливу. Користаймо тим самим з кожної нагоди послужити Христові в особі ближніх і цим здобути для себе добро, ласку освячення і спасіння.

о. Михайло Чижович, редемпторист
Проповідь взята з http://cssr.lviv.ua/word/?article=979

5 квітня пам'ять прп. Никона, ігумена Києво-Печерського. Прмч. Никона, єп. і 199 учнів його

Никон, ігумен Києво-Печерський
Преподобний Никон ігумен Печерський, один із найближчих учеників преподобного Антонія Печерського, до якого прийшов у печеру як духовна особа — священик. Жив у печері суворим чернечим життям. Преподобний Антоній доручав йому, як досвідченій духовній особі, постригати в ченці тих, хто хотів стати печерськими ченцями. Він постриг у ченці преподобного Феодосія. За пострижения улюбленців великого князя Ізяслава київського преподобного Варлама й преподобного Єфрема накликав на себе гнів князя. Через це був змушений залишити Києво-Печерський монастир і податися на півострів Тмутаракань (тепер Тамань), Тмутараканське князівство. Тут, недалеко від столиці міста Тмутаракані, преподобний Никон заснував монастир, подібний до Печерського. Його переїзд до Тмутаракані дав підставу декому з дослідників висунути припущення, що він походив звідти.
Коли в 1067 р. греки отруїли тмутараканського князя Ростислава Володимировича, народ послав преподобного Никона до чернігівського князя Святослава Ярославича, щоб відпустив їм на княжіння свого сина Гліба. Никон виконав прохання тмутараканців, а на зворотній дорозі заїхав до Києва. Преподобний Феодосій переконав преподобного Никона повернутися до Печерського монастиря. Тут Никон був у великій згоді з преподобним Феодосіем, за дорученням якого читав книги й виголошував повчання братії. Крім цього, він любив оправляти книжки, у чому був великий майстер, а преподобний Феодосій робив йому шнурки.
Коли в 1073 р. в Київській Русі розпочалася міжусобна війна й князя Ізяслава було вигнано з Києва, преподобний Никон, бажаючи спокою, знову залишив Київ і подався до Тмутаракані. За короткий час він повернувся до Києва, щоб відвідати Феодосія, але вже не застав його в живих. Ігуменом Печерського монастиря був тоді преподобний Стефан. Никон залишився жити в Києво-Печерському монастирі. Після того, як унаслідок незгоди між ченцями преподобний Стефан відійшов із Печерського монастиря, братія в 1078 р. обрала новим ігуменом Никона, як найближчого сподвижника преподобних Антонія і Феодосія. За ігуменства преподобного Никона головна Успенська церква Печерського монастиря була чудово розмальована й оздоблена мозаїками, які зробили переважно грецькі майстри. Упокоївся преподобний Никон у 1088 р. Він належить до найвизначніших особистостей Києво-Печерського монастиря в XI ст. Це був аскет-подвижник, автор одного з літописних зводів та інших праць, церковний діяч-місіонер (у Тмутаракані), культурний діяч і будівничий головної церкви Києво-Печерського монастиря, досвідчений духівник, добрий проповідник і дипломат (його місія до чернігівського князя).
Мощі преподобного Никона знаходяться в Ближніх печерах. В акафісті всім преподобним Печерським про нього сказано: «Радуйся, Никоне, Антонія перший благовірний учень; радуйся, Феодосію, у ділах благовірний помічник і в душеспасаючих подвигах співпрацівник». Пам’ять преподобного Никона вшановується 5 квітня (23 березня за ст. ст.).

Преподобномученик Никон, єпископ
Преподобномученик Никон народився в Неаполі. Його батько був язичником, а мати - християнкою. Змужнівши, Никон залишався язичником. Він служив вояком і відрізнявся надзвичайною хоробрістю і силою. Одного разу Никон зі своїм загоном був оточений ворогами. У смертельній небезпеці він згадав християнські настанови матері і, поклавши на себе хресним знаменням, помолився Богу, обіцяючи у разі порятунку хреститися. Він уникнув неминучої смерті і, повернувшись додому, з благословення матері, вирушив на пошуки священика, що було нелегкою справою за часів гонінь. На кораблі святий Никон добрався до острова Хіос, зійшов там на високу гору і 8 днів перебував в посту і молитві, просячи Господа допомогти йому. У сонному видінні святому Никону з'явився Ангел Божий, що вказав йому шлях. Святий Никон попрямував на гору Ганос, де ховалося багато ченців, очолюваних Феодосієм, єпископом Кізичеським. Від єпископа святої Никон прийняв таїнство Хрещення і Ангельський образ. Поселившись в печерному храмі, святий Никон був прикладом для всієї братії. Коли преподобний Никон пробув на горі три роки, єпископу було одкровення від Ангела, щоб він присвятив преподобного Никона в сан єпископа і велів переселитися з усіма ченцями в сицилійську область. Єпископ Феодосії виконав це і, доручивши святому Никону 190 ченців, помер. Поховавши єпископа Феодосія, святитель Никон відплив з братією на кораблі в Сицилію, рятуючись від наближалися варварів. За Божу зволення святитель Никон побував в рідному Неаполі. Він застав там в живих свою матір і провів разом з нею останні дні її життя. Мати, побачивши його, зі сльозами радості впала йому на груди і цілувала його. Створивши земний уклін, вона сказала: "Дякую Пресвяте Ім'я Твоє, Господи, що Ти привів мене побачити сина мого в ангельський образ і єпископському гідність, і нині, Владико мій, почуй мене, рабу Твою, і прийми душу мою в Твої руки". Створивши цю молитву, праведна жінка померла. Присутні прославили Бога і поховали її зі співами псалмів.
По місту пронісся слух про приїзд святого Никона, і дев'ять воїнів, його колишніх соратників, прийшли побачитися з ним. Після бесіди зі святителем вони увірували і хрестилися і пішли за ним в Сицилію. Прибувши на острів, святитель Никон оселився разом з ченцями в пустельному місці, називався Гігія, неподалік від річки Асінос. Минуло багато років, і знову почалися гоніння на християн. Правителю Сицилії Квінтіану повідомили, що неподалік з численною братією живе єпископ Никон. Всі 199 монахів були схоплені і обезголовлені, а святителя Никона залишили в живих, щоб віддати мукам. Його палили вогнем, але він залишався неушкодженим; прив'язували за ноги до диких коней, щоб волочити по землі, але коні не рушали з місця. Святителю відрізали язик, били його камінням і, нарешті, обезголовили. Тіло священномученика Никона було кинуто на поталу звірам і птахам. Один пастух, одержимий злим духом, ходив на тому місці і, знайшовши тіло святого, негайно впав обличчям на землю, бо нечистий дух, вигнаний силою святого, кинув його на землю і вийшов з нього з гучним криком: "Горе мені, горе мені, куди мені бігти від імені Никонового? "
Зцілений пастух розповів про це навколишніх жителям. Єпископ міста Мессіни теж дізнався про це і разом з кліром поховав тіло священномученика Никона і його учнів.

4 квітня Церква пригадує свщмч. Василія, пресвітера Анкирського

Василій святий, пресвітер церкви Анкирського града в Галатії, усі зусилля поклав, щоб навчити людей істини християнської і відвернути їх зі шляху диявола і від усіх його діл злих. Ненастанно проповідував, що час лютий настав і різних полчищ пекельних є князі, має-бо сатана слуг своїх деяких, одягнених в овечий одяг, які всередині ж — вовки хижі, на шляху короткочасного життя роблять засідки, щоб ловити душі в погибель, їхній же підступ і небезпечність показує теперішній час. “Тому без страху, — казав святий, — виявляю всім шлях, який веде до спасення в Христі Бозі, блуд же нечестивих викриваю. Якщо хтось, покинувши живого і предвічного Бога, прийшов до ідолів сліпих, глухих і німих, той унаслідує вогонь незгасимий, який виходить від богів їхніх. Через те ми всі, що Христа любимо, і Його як вождя віри нашої шануємо всім серцем, і невід’ємний скарб у нескверних душевних хранилищах зберегти хочемо, розтопчімо диявольські зваби й ідольських свят ликування ногами і втікаймо від мерзотних спокусників, утверджувані помічником нашим — Христом, вічної винагороди Подателем” .

Так робив святий щодня, обходячи цілий град і кожного утверджуючи триматися досконалости віри, уникнути ж майбутніх мук вічних. Був же цей святий Василій пресвітером під патріярхом константинопольським Євдоксієм Аріянином, від нього ж під час аріянського в Константинограді собору отримав заборону священнодіяти через благочестя своє. Але після того двісті тридцять єпископів, які в Палестині зібралися, наказали йому сміливо відправляти Святе. Праведну-бо маючи віру і життя богоугодне, сповіщав непорочне слово віри і багатьох відвертав від блуду. Через те в часи, коли кожна душа християнська благочестива була гнана, цареві Констанцію, синові Константина Великого, наклеп зробили, наче бентежить людей, і, випробовуваний за істину, багатьох праведно вірити навчив. Був-бо постійний і міцний у вірі і переданні отців, ніяк не відхилявся від благочестивого ісповідання. Коли ж прийняв царство Юліян Апостат і став душ людських згубником, пропонуючи їм безумні закони про нечисті ідольські жертви, тоді і в Галилейському краю наказ його переконував людей до ідолопоклоніння цілий рік і три місяці.

Святий же Василій, бачивши згубу душ людських, молився до Бога за град свій Анкир, кажучи: “О Спасителю світу, Христе, Світло незгасне, вічних хранилищ Скарбе, волею Отчею проганяючи пітьму і Його Духом все складаючи, поглянь святим і страшним своїм оком і розсип нечисті чари тих, що противляться Твоїй святій волі, щоб стерта була немічна рада їхня, не була перепоною душі, яка в Тобі, Бозі своєму, навіки перебуває”. Ідолопоклонники ж, чуючи Василія святого, що так відкрито молився, зрушилися на нього великим гнівом, і один з них, на ім’я Макарій, кинувшись, схопив його, кажучи: “Чого ти обходиш цілий град, бентежачи люд і руйнуючи закон богошанування, від царя славно встановлений?” Відповів йому святий: “Хай зруйнує уста твої Бог, в’язню диявола, не я-бо руйную закон ваш, але Той, Хто живе на небі, невидимою силою своєю руйнує, зробить його марним нині і знищить цілу раду вашу, аж знеможете нарешті й успадкуєте приготовану для вас смерть вічну”. Сповнилися злости нечестиві, вели його до ігемона Сатурнина, кажучи: “Чоловік цей бентежить град наш і, багатьох зваблюючи, у блуд приводить. Нині ж до такого нахабства прийшов, що, проповідуючи відвернення, і вівтарі скидати, і царя ображати не вагається”. Спитав же святого Сатурнин-ігемон: “Хто ти такий, що таке посмів?” Відповів Василій святий: “Християнин — ось-бо ім’я, для мене з усіх найпочесніше”. Сказав Сатурнин: “Чому, християнином будучи, не чиниш того, що християнові годиться?” Відповів святий: “Добре переконуєш мене, о ігемоне, належить-бо, щоб чоловіка християнського добрі діла очевидні для всіх були, як же святе вчить Євангеліє: “Так ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого небесного”.

Сказав Сатурнин: “Чому бентежиш град наш і ображаєш царя всюди, наче того, хто переступив добрі закони?” Відповів святий: “Царя вашого не ображаю, але знаю Вишнього Царя, який є Богом на небі живим, Йому ж достойні поклонники, отці наші, всюди поклоняються у чистоті серця, Він сильний ваше нерозсудно узаконене нечестя за короткий час зруйнувати” . Сказав Сатурнин: “Хіба не здається тобі справедливим закон, від царя нашого установлений?” Сказав святий: “Як може бути справедливим той закон, який, подібно до пса злого, що м’ясо в зубах носить, їсть, обходячи жертвище і перед вівтарем бісівським гавкаючи, людську плоть на ньому кладе і кров проливає навколо нього, заколюючи немовлят на жертву бісам? Як-бо такий закон справедливим може називатися?” Сказав Сатурнин: “Перестань брехати, балакуне, і скорися цареві”. Відповів Василій святий: “Небесному цареві дотепер підпорядковувався і підкорявся і від святої в Нього віри ніколи ж не відступлю”. Сказав Сатурнин: “Про якого ти мені небесного, якому підкоряєшся, царя розповідаєш?” Відповів святий: “Про Того розповідаю, який, сидячи на небі, на все дивиться. А той цар, якого ти хвалиш, земний є, і зразу, як людина, падає і впаде в руки Царя Великого”. Таке чуючи, Сатурнин розгнівався і звелів святого, оголивши, на катівні повісити і залізним знаряддям обдирати плоть його. Він же, висячи в муках, молився до Бога, кажучи: “Дякую тобі, Господи, Боже віків, що достойним мене зробив за Тебе страждати і знайти шлях життя, яким же ходячи, зможу бачити спадкоємців Твоїх обітів”. Коли обдирали святого, сказав ігемон: “Нині, Василію, болючими покараний ранами, скорися цареві” . Відповів святий: “О скажений і надії християнської чужинче, сказав уже, що істинному цареві — Богові моєму — підкоряюся, вірячи в Нього, і неможливо мені від Нього відступити”. Звелів же Сатурнин слугам, які, обдираючи, стомилися, зупинитися, сказав знову до святого: “Повір нам і богам нашим жертви принеси”. Відповів святий: “Суєтним богам не поклонюся, не буду учасником жертв, які вбивають душі”. Тоді звелів ігемон відвести мученика до в’язниці. Коли йшов туди святий, зустрів його один еллін на ім’я Філікс і сказав йому: “Що то таке, Василію, що сам себе стратити йдеш? Чи не краще б тобі було, якби став ти другом богів й отримав обіцяні від царя дари. Будеш-бо страждати люто, ще ж і довго, але і за заслугами, бо сам того захотів”. Відповів до нього святий: “Іди геть, розбещений нечестивче, що не відаєш справжніх обітниць вічного Царя небесного Христа, недостойний їх відати. Як-бо тому, хто в пітьмі, на світло правдиве поглянути і морок, що його оточує, зауважити?” Те мовивши, Василій святий увійшов до в’язниці.

Ігемон же Сатурнин, пославши писання до царя Юліяна, сповістив йому про Василія-пресвітера. Цар же зразу послав до Анкири Єлпідія — згуби учителя, який колись був християнином, потім став відступником. А з ним послав разом иншого погибельника, також колишнього християнина, який від скарбів небесних відпав, на ім’я Пигасій. Вони, до Анкири ідучи, коли були в Никомидії, зустріли Асклипія, жерця ідольського, і, його зі собою взявши, три рівнодиявольської спири князі до Анкирського дійшли града. А Василій святий, сидячи у в’язниці, не переставав вдень і вночі хвалити і славити Бога. Наступного дня пішов Пигасій до святого Василія до в’язниці і, вітаючи його, сказав: “Радій, Василію”. Відповів йому святий: “Нема тобі втіхи, переступнику і топтачу істини, нема спасення тобі, що колись із джерела Христового пив — нині ж гнійним наповнюєшся болотом, ідоложертовне поглинаючи. Колись Божественних Таїнств причасником був — нині ж бісівської трапези первосідатель. Колись учитель істини — нині ж вождь згуби, колись зі святими свята справляв — нині зі слугами сатани ликуєш, колись заблукалим у пітьмі поводарем до світла був — нині ж сам цілий охоплений мороком. Як стратив надію свою? І позбувся душевного скарбу? І що зробиш, коли прийде на тебе Господь?” Це мовивши, Василій святий помолився до Господа, кажучи: “Хай буде слава Тобі, о Боже, якого пізнають раби Твої, Ти, що приводиш до світла тих, які хочуть Тебе, Бога свого, бачити. Ти прославляєш тих, що покладаються на Тебе, — наповнюєш же соромом тих, що ненавидять закон Твій. Хвалять Тебе вгорі небесні громадяни, і на землі люди поклоняються. Благоволи, о Боже Вишній, усі диявольські пута скинь з душі раба Твого, щоб зміг я уникнути ловитви тих, що ненавидять правду і нахваляються здолати мене”. Пигасій же, таке чуючи, пішов від нього збентежений і, до друзів своїх повернувшись, розповів їм усе, що казав Василій. Вони ж сповнилися гніву через те, що бачили Пигасія збентеженим, і пішли до ігемона те сповістили. Ігемон же зразу звелів святого привести на допит. Ставши на судищі, мученик святий сказав до ігемона: “Роби, що хочеш робити”. Єлпідій, чуючи, як Василій без страху говорить, сказав до судді: “Втратив розум беззаконник цей. Нині-бо, якщо, муками покараний, дасть себе вмовити до поклоніння богам, то знайде свою душу, якщо ж бути переконаним не захоче, то самому цареві на допит хай тримають його”. Тоді розгнівався ігемон, знову звелів святого повісити нагого на катівні й обдирати ребра жорстоко довго, після того, тяжким залізом закованого, знову вкинув до в’язниці. Після небагатьох днів цар Юліян, ідучи в східні краї, прийшов до Анкири, і зустріли його слуги диявольські, маючи зі собою ідола, який Гекатис називався. Цар, увійшовши в палати, скликав жерців ідольських й ущедрив їх золотом. Наступного дня, коли влаштоване було видовище, нагадав Єлпидій цареві про Василія. Вставши з видовища, цар звелів привести Василія до себе в палати. Прийшов-бо Василій святий і став перед царем, із лицем світлим, що чудесну вроду мало. І сказав до нього Юліян: “Яке ім’я твоє?” Відповів святий: “Хто я, розповім тобі за порядком: насамперед християнином називаюся, Христове ж Ім’я вічним є і людський розум перевершує, тоді люди Василієм мене іменують. Якщо ж Христове ймення на мені наречене непорочним збережу, прийму від Нього в день суду безсмертну винагороду”. Юліян-цар сказав: “Не блуди, Василію, я-бо не є таким, щоб не знав ваших таїнств, — у того віриш, хто прийняв встидну смерть при Понтійськім Пилаті”. Відповів святий: “Зовсім не помиляюся, о царю! Ти заблудив, апостатом став і втратив Небесне Царство. Я вірю Христові моєму, який дарував тобі земне царювання, а ти Його відкинув. Але скоро те відніметься у тебе, щоб пізнав ти, якого прогнівав Бога”. Сказав Юліян: “Біснуєшся, найбезумніший, не буде так, як ти хочеш”. Відповів святий: “Не згадав ти винагород Христових, для рабів Його приготованих, ані не посоромився вівтаря, через який ти врятований був від убивчої смерти, коли тебе, восьмилітнього хлопця, щоб убити, шукали, і священне місце тебе сховало. Не зберіг закону, його ж устами своїми, у чині клирика будучи, часто проповідував. Через те і Христос, Цар великий, не згадає тебе у своєму Вічному царстві, але й те тимчасове царство незадовго відбере в тебе, і тіло твоє поховання не сподобиться, коли душу свою в лютих болях викинеш”. (Це ж передрік святий про швидку Юліянову смерть — його ж труп похований викине земля із надр своїх). Сказав Юліян: “Я, о нечестивче, відпустити тебе хотів, але тому, що повторюєш безсоромно безвстидні свої слова і раду мою відкидаєш, ще ж і докорами багатьма безчестиш мене, наказує величність моя, щоб із тіла твого щодня сім ременів викроювали”. І звелів Фрументинові, комитові щитоносців, аби, взявши Василія, щодня обдирав частинами шкіру його, по сім ременів викроюючи. І робив те Фрументій старанно. А святий доблесно терпів такі люті муки Христа ради. І коли вже ціла шкіра його за декілька днів так на ремені була обдерта і ремені спереду і ззаду на плечах висіли, сказав страждалець до комита: “Нині хотів би я піти до царя і поговорити з ним”. Комит же тими словами його утішився — думав, що хоче поклонитися ідолам, увійшов до царя і сповістив йому, кажучи: “Володарю-царю, Василій не витерпів мук, покоритися хоче перед твоєю величністю”. Пішов цар в Асклипієве капище, і туди мученика до себе привести звелів. Коли був поставлений перед царем святий Василій, сказав йому: “Де є жерці і пророки твої, які звикли бути з тобою? Хіба не сповістили тобі, чому прийшов я до тебе?” Відповів Юліян: “Думаю, що ти мудрий, пізнав себе самого і хочеш приєднатися до нас, віднині богам будеш приносити жертви”. Сказав святий: “Знай, о царю, що нічим є ті, кого називаєш богами, ідолами є глухими і сліпими, які тих, що вірять у них, до пекла тягнуть”. Те мовивши, висмикнув один ремінь, який з тіла його висів, і кинув у лице цареве, говорячи: “Візьми, Юліяне і з’їж, якщо такими стравами насолоджуєшся. Для мене-бо життям є Христос, і померти за Нього є надбанням. Він — Помічник мій, у Нього ж вірю і задля Нього терплю це”. Такі великі Василія святого відвага і мужність стали відомі зразу серед християн, і всі прославили його за таке преславне Христа ісповідання і мужнє діло, яким посоромив ката.

Фрументин, комит полка, який щити носив і привів святого Василія-мученика перед лице царя, бачивши, що зробив Василій (як висмикнув ремінь із тіла свого і кинув у лице Юліянові зі словами докорів), осоромився дуже, разом і злякався вельми гніву царського: бачив-бо, як цар змінився на лиці від гніву, ним же зрушився не так на мученика, як на нього, бо на таке його царському лицю безчестя представив в’язня. І зразу комит той, схопивши Василія, пішов поспіхом з-перед лиця царського, притягнув мученика в претор, у великій своїй люті дихаючи, звелів жорстокіше мучити його від попередніх мук. І не лише шкіру мученикову по цілому тілу, але й усю плоть його пошматував ранами, що й нутрощі його було видно. Святий же Василій у такій муці молився до Бога, кажучи: “Благословен Ти, Господи Боже, надіє християн, що підіймаєш тих, які впали, і підносиш скинених, виймаєш із тління тих, що надіються на Тебе, знаєш падіння наші, благий, і щедрий, і милостивий, і довготерпеливий. Поглянь з високого престолу слави Твоєї і дай мені у вірі закінчити шлях мій, вчини мене достойним вічного і безсмертного Царства Твого”. Коли настав вечір, комит звелів святого вкинути до в’язниці, а Юліян наступного дня дуже рано вийшов із града, не давши бачити лиця свого комитові, і в Антіохію пішов. Комит, бачивши на собі гнів царський, який через Василія на нього впав, ще більше на святого Василія розгнівався. Вивівши його із в’язниці, сказав: “Що, о найбезумніший з усіх людей чоловіче, чи принесеш жертву богам, як же цар велів, чи ні? Що вибрав: покоритися наказові чи в муках загинути?” Відповів святий мученик Василій: “О безумче і нечестивче, чи ти забув, скільки ременів вчора і минулих днів із тіла мого здер? Що всі, дивлячись на мене, розчулювалися і плакали, бачачи завдані мені від тебе, святотатця, муки? Але нині, благодаттю Христа мого, ось знову здоровий стою перед тобою, затьмареним дияволом. Дикуне і нелюде, сповісти катові, цареві своєму Юліяну, яка сила Христа Бога, якого він покинув і душу свою втратив, зваблений дияволом. Не згадав, як Христос Бог врятував його від убивчої смерти, сховавши між святими своїми єреями під божественним вівтарем святої церкви. їхні благодіяння забувши, відкинув сам себе і втік від них. Я ж уповаю на Христа мого, який скоро віддасть йому за заслугами, і загине окаянний відступник у катуванні своєму”. Комит сказав: “Біснуєшся, безумче, людинолюбний непереможний володар Юліян, змилосердившись над тобою, звелів тобі святкувати з нами вареним м’ясом і пахучими кадилами. Ти ж переконати себе не дав, але, навпаки, докорами немалими спершу царя збезчестив, тоді й мене в біду ввів — віддам-бо я тобі за заслугами твоїми такими муками, через які життя швидко позбудешся” . Те мовивши, комит звелів рожна залізні розпекти і ними колоти тіло його в плечі і живіт. Коли мучений так був Василій святий, впав на землю, велегласно молячись до Бога і кажучи: “Світе мій, Христе, надіє моя, Ісусе, пристань тиха для схвильованих, дякую Тобі, Господи, Боже батьків моїх, що витягнув душу мою з пекла преісподнього і зберіг в мені Ім’я своє незганьблене, щоб, торжествуючи, я шлях свій закінчив, вічного спокою спадкоємцем став, задля обіцянок отцеві моєму від Тебе, архиєрея великого Ісуса Христа, Господа нашого. Далі прийми ж в мирі дух мій, який у цьому ісповіданні незмінно перебуває, бо Ти добрий серцем і велике Твоє милосердя, живеш і перебуваєш навіки-віків. Амінь”. Коли таку молитву закінчив і вже живіт його розжареними тими рожнами дуже був проколений, наче сном солодким заснув, передавши дух свій у руки Божі. Сповнився-бо святий Василій в ісповіданні мученицькому місяця січня 28-го дня. Після швидкого убивства і згуби Юліяна Відступника багатостраждальне мученикове тіло 22-го березня відкрито християни вшанували, і пам’ять його у той день встановлено було. Доблесне його страждання всіх християн укріпило у вірі в Ісуса Христа, Господа нашого, Його ж слава і царство навік нескінченні. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

3 квітня - преподобного Якова, єпископа і сповідника

Преподобний Яків, єпископ і сповідник, з раннього віку був захоплений високим ідеалом подвижницького життя.

Юнаком залишив він світ і став ченцем Студійського монастиря. Ця прославлена обитель, з якої возсіяли багато святих подвижників, була в VIII-IX століттях місцем іконошанування.

Зберігши душу «нескверною і неблазненною», «пристрасті стриманістю висушивши», лагідний, милостивий і братолюбний монах, який чудово знав Священне Писання, згодом був зведений на єпископську кафедру в місті Катани в Сицилії.

Першим єпископом, який займав цю кафедру, був святий Кирило, учень святого апостола Петра. Він перетворив гіркі води джерела в солодкі силою віри і молитви і навернув цим дивом багатьох до Христа. У глибокій старості спочив святий єпископ Катанський Кирило (його пам'ять згадується теж у цей день).

Святому Якову Сповіднику, слово якого було «сіллю любові розчинене», приготував Господь в похилому віці скорботи і випробування. Під час царювання імператора-іконоборця Костянтина V Копроніма (741 - 745) святого Якова примушували до відмови від шанування святих ікон.

За непохитну відданість святій вірі він був підданий багатьом мукам. Його морили голодом і спрагою томили, катували. Святий єпископ Яків помер у вигнанні і ув'язненні.

Пам'ять - 3 квітня (за новим стилем).

2 квітня - преподобних Отців у обителі святого Сави, що їх убили сарацини

В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобних Отців у обителі святого Сави, що їх убили сарацини.

У дні святі отці, що їх вбили сарацинишого патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж Константан та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем'ям агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Гази і Скарифію та инші. Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б'ючи, зранюючи і те, що несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених, побитих і зранених відпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди, стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли, залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: "Сильним є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас муки скоро".

І говорили один до одного: "Приймімо з руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа нашого, який казав: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити". Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам'яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: "Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене". Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо". Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.

 

Коли так святі отці в Лаврі тій жили, Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців, скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі, але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало, зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного Иова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників, їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них вошами єрусалимськими вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося, преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру, сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне те місце варвари. їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. їхню ж лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли, благими словами переконуючи їх і говорячи: "Чому, о мужі, так, наче до ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути, змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо, намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати вам спочинок". Варвари ж з гнівом закричали: "Не задля їжі ми сюди прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо не хочете дати, загинете від рук наших". Промовили отці: "Повірте, о мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей". Коли це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ, на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі. Авва ж Тома, витягаючи стріли зі зранених братів, омивав їх рани і докладав належне їм лікування: був лікарем майстерним і досвідченим. І було видно рани люті: в одних у грудях, в инших — у плечах, а в инших — на лиці і чолі, а инші камінням мали розбиті глови — усі ж кров'ю, що текла з них, змочувалися, і було для всіх зворушливе видовище і страшне.

Надійшов же празник Квітної неділі, і всеношна відправлялася служба. Сповістив хтось комусь із тих же преподобних отців, що варвари більшу збирають із розбійників дружину, щоб знову напасти на Лавру їхню. І були блаженні ті отці в страху і трепеті великому, проте не втекли, але приготувалися на смерть і, поклавшись на Бога, кінця чекали. Наближався ж день Страстей Великих, настав день і їхнього страждання. У двадцятий-бо день березня у Великий четвер зранку напали вдруге, як розбійники, на Лавру етіопи, у більшій своїй силі, і били преподобних нелюдськи різними видами убивств: одних стрілами стріляючи, инших мечами обезголовлюючи, инших розрубуючи пополовині, иншим же відтинаючи руки і ноги, а инших камінням забивали до смерти. Тих же, що залишилися від убивства живими, зібрали в церкві, хотіли мучити їх, щоб сказали про церковні скарби і монастирські маєтки. Навколо ж оточили обитель і пильнували по горах і горбах, щоб ні один із ченців не утік з рук їхніх. Багато-бо кинулося втікати, але потрапляли в руки ворогів своїх, і ледве хто з них того уникнув. Иоана Блаженного, начальника притулку для подорожніх, юного літами, який кинувся втікати в гори, без милости мучили і жили йому на руках і ногах порізали. Взявши ж за ноги, волочили по камінні з верху гори аж до церкви, і всю шкіру на хребті об гостроту каменів обдерли. Сергій же преподобний, церковний посудохранитель, бачивши муки преподобних отців і боячись, що, не витерпівши мук, розповість, де сховав церковний посуд, утаївшись, утік з монастиря, і вже далеко був, коли взяла його варварська сторожа і до монастиря насильно повернула, хоч він не давався, і відтяли святу голову. Тоді инші деякі отці, уникнувши убивчих рук, сховалися у вертепі, що за монастирем був. Те, що вони туди втекли, варвар один, який на горбі сторожував, побачив, крикнув дружині своїй, показуючи рукою печеру, і про ченців, які туди втекли, сповіщав. І зразу етіоп страшний з оголеним мечем, при вході вертепу ставши, страшним голосом закричав, наказуючи, щоб вийшли. Коли ж тремтіли вони від страху, преподобний Патрикій, який серед них був, сказав пошепки до братів: "Не бійтеся, брати, я за вас один вийду і помру, ви ж сидіть мовчки". І вийшов до етіопа, готовий душу свою покласти за друзів своїх. Етіоп же питав з погрозами: "Чи є там инші монахи?" Відповідав преподобний, що він один лише був, і повів його етіоп до церкви. Зібрали ж варвари отців святих звідусіль до церкви, сказали до них: "Викупіть себе і церкву вашу чотирма тисячами золотих. Якщо ж ні, то зразу всіх вас мечем уб'ємо і церкву вашу вогнем спалимо". Святі ж отці покірно відповідали: "Пробачте, задля Бога, о мужі, не проливайте марне невинної нашої крові, ми-бо стільки золота, скільки від нас вимагаєте, не маємо ані не мали ніколи і жодного золотого не знайдеться сьогодні в цілій Лаврі нашій. Якщо ж хочете, візьміть, що бачите на нас, одяг наш і все, що бачите і знайдете, візьміть, — нам же одне життя, хоч і нагим, залиште". Варвари ж, гніву сповнившись, із сильним криком мечі до ший святих прикладали, наче вже посікти хотіли. Говорили ж: "Дайте нам посуд церковний золотий і срібний, а инші ' монастирські скарби покажіть". Святі ж отці казали, що ніякого скарбу не мають. І сказали варвари: "Скажіть-бо, хто начальники ваші, хто з вас ігумен й инші урядники?" Відповіли преподобні: "Отця нашого ігумена нема нині в Лаврі, через якусь-бо спільну потребу до святого града пішов, ми ж усі рівні". Була ж в обителі печера преподобного отця нашого Сави, і взяли варвари отців святих всіх, повели в печеру ту, при вході ж у печеру запалили вогонь і, зібравши гілки і гній, дим великий смердючий закурили, і морили тим димом преподобних у печері, щоб про скарб церковний і своїх начальників розповіли. Тоді вивели їх на допит і лютими смертями погрожували, скарбів від них вимагали. Але вже не почули від них ніякої відповіді, лише молитви до Бога. Один-бо взивав: "Господи, прийми в мирі дух мій". А инший: "Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє", — говорив. І знову в печеру ту вкинули, морили найлютішим димом, і померло від диму вісімнадцять отців преподобних, серед них же вищезгаданий Иоан і Патрикій блаженний. Инших же імена, тих, що димом, мечем й иншими муками померли, сам Бог знає, написав їх у Книги Життя. А тих, що лишилися живими від того катування димом, жорстокі і нелюдські варвари люто ранили, б'ючи, на землю кидаючи і ногами топчучи. І нічого ж не досягли, але більше самі катуванням змучилися, — взяли всі, які змогли знайти, церковні і лаврські речі і, на верблюдів монастирських поклавши, пішли. Тоді брати, що лишилися ледь живі, а инші ж в ущелинах гірських і печерах заховалися, зійшлися пізніше в обитель, тіла отців преподобних, по-різному убитих і димом заморених, зібрали в церкву, яка, Божим захистом, залишилася неспаленою. І провадили ту цілу ніч страстей Спасителя в риданні невтішному, після того чесному похованню передали. А котрі ранені виявилися напівмертвими, але живими, про тих лікарськи старалися з вищезгаданим блаженним Томою-лікарем, який живим залишився, пізніше став ігуменом Лаври, названої Старою. Так преподобні отці в обителі преподобного Сави страдницьки кінець прийняли, а варвари ті після відходу свого з Лаври зразу наглою смертю від Бога були вражені. І впали без меча мертві в пустелях і полях на поїдання псам, і звірам, і птахам. Душі ж їх окаянні оселилися в пеклі, де вогонь не згасає і черви не засинають. Душі ж преподобних отців убієнних опинилися в руках Божих і сподобилися мученицької слави від Христа Бога, Спаса нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

1 квітня Церква пригадує мчч. Хрисанта і Дарію

Муж один знатний, роду княжого і боярського, на ім’я Полемій, із града Олександрійського, із сином своїм Хрисантом до Риму прийшов. І прийняли його бояри з почестями, цар же вшанував його сенаторським місцем. Він єдиного сина свого Хрисанта всіх книг навчити намагався, на науку філософії віддав. Якого ж розуму і мудрости був юнак, останні його виявляють діла. Коли-бо всього книжного писання прагнув з цікавістю, на євангелські й апостольські натрапив книги, які, уважно прочитавши й ум свій в них заглибивши, сказав собі: “Доти тобі випадало, Хрисанте, поганські писання, темноти сповнені, читати, допоки не знайшов ти світла істини. Знайшовши ж — його єдиного тримайся, бо не є премудро і розумно від світла знову до пітьми повертатися. Згубиш підняті в ученні труди, якщо плоди трудів відкинеш, плоди ж трудів Бог тим, що шукають, подає, — так-бо велить Сам, як ти читав: “Шукайте і знайдете”. Якщо ж шукав і знайшов і покинути це захочеш, то безумним і нерозумним людям уподібнишся. Твердо-бо тримайся того, чого всім розумом триматися годиться, щоб не впасти у велику марноту, коли таким трудом знайдені блага добровільно покинеш. Золото здобув і срібло, здобув каміння коштовне — для того шукав, аби знайти, і тому знайшов, щоб успадкувати здобуте.

Пильнуй же, щоб не відняли в тебе здобутий той скарб”. Так собі сказавши, шукав, хто міг би бути йому Божественного Писання учителем? І як же спершу слухачем був премудрости риторської і філософської і учнем учителів наймудріших, так бажав знайти простих вчителів, які колись були рибалками невченими і цілий світ у пізнання Христове зловили. Таких учителів розсудливий юнак старанно шукав, читав-бо апостола, який говорив: “Де премудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог не зробив безглуздою премудрість світу цього?” Тому що не мислив світ премудрістю Бога, благозволив Бог проповідуванням невчености спасти віруючих. Таке собі щодня думаючи і рабів Христових шукаючи, Хрисант знайшов одного, що казав, наче знає мужа-християнина на ім’я Карпофор, у Божественному Писанні досвідченого, який живе, більше ж ховається через гоніння, в горах, у печері одній, на місці мало кому відомому. Те чуючи, блаженний юнак радий був вельми і, обнявши за ноги того, що розповідав, просив його зі сльозами, щоб показав йому те місце, де живе той чоловік Божий. І, довідавшись, прийшов і познайомився з тим блаженним Карпофором, який був саном пресвітер, і чув від нього Боже Слово, і Тайни віри християнської і, часто до нього приходячи, наставлявся на путь спасення. Через декілька місяців досконало Божественного Писання тайни від Карпофора Пресвітера зрозумівши, прийняв від нього святе хрещення й настільки утвердився у святій вірі і в любові Христовій досконалим виявився, що після семи днів від хрещення свого відкрито серед людей почав проповідувати Христа, Сина Божого. Чуючи те, деякі з родичів його, мужі знатні, казали батькові його: “Бачиш, що на тобі буде провина і на твоїй голові скропиться те, що син твій сміє робити: насмілюється-бо злословити богів, називає якогось Ісуса Христа істинним Богом. Якщо цар про те почує, то ні тобі за нього, ані нам, родичам твоїм, не буде прощено — і втратимо царську милість. Хто-бо такі образи на богів говорити сміє, окрім тих, що противляться законам царським?” Розгнівався Полемій-батько — замкнув сина свого Хрисанта в темній смердючій хатині. І морив його голодом, трошки їжі ввечері даючи. Блаженний ж Хрисант ув’язнення і голод прийняв для себе не як кару, а як навчання посту, і безмовности, і скрути життя християнського, і благоволив у заперті тому тісному і похмурому понад просторі світлі палати. Довідалися про те домашні і родичі, радили батькові, кажучи: “Якщо хочеш сина від християнської думки відвести, то влаштуй йому краще перебувати у просторі й насолодах і, дівчину якусь гарну і розумну знайшовши, за жінку йому поєднай, щоб, пізнавши себе мужем, забув християнство. Бо в’язницю, і пута, і голод, якими ти його мучиш, християни мають собі за славу і похвалу більше, ніж за муку”. Це слухавши, Полемій звелів приготувати осібну пресвітлу палату, і прикрасити стіни найдорожчими опонами, і одр дорогоцінний постелити, і, все веселе і гарне там приготувавши, вивів сина із темного запертя, одягнув у золототканий одяг і ввів його в ту палату. Вибравши із рабинь своїх найгарніших дівчат і прикрасами дорогими їх прикрасивши, замкнув у палаті тій із сином своїм, наказавши з погрозами дівчатам, щоб всіляко намагалися Хрисанта звабити на тілесну пристрасну любов — від Христа ж відвернути. Подавано ж туди багато їжі і пиття найкращого, і робили дівчата перед лицем святого Хрисанта співи і лики, ївши, пивши, веселячись, і забавляючись, і танцюючи, і сороміцькі пісні співаючи, і безсоромні слова промовляючи, і всіма звабними способами душу юного хлопця в любодіяння і тілесні насолоди зловити намагалися.

Юнак же не юнацькою, але мужньою великодушністю між ликуваннями і звабами дівочими терпів, і посеред сітей перебував невловимим, і в такій боротьбі непереможним Христовим воїном виявився. Від наїдків смаковитих і солодких напоїв відмовлявся зовсім, на дівчат же, як на гаспидів, поглядав, і від дотикання їхнього, як від дотиків зміїних, себе беріг пильно, ненастанно молячись. Коли ж потреба була заснути, лягав на землю без постелі, а улесливі і встидні слова дівчат за стріли мав і щитом віри відбивав їх від себе, і до Бога взивав: “Встань, Господи, на допомогу мені, скажи душі моїй: спасення твоє Я є. Хто боротьбу цю, яку диявол підняв на мене, здолати зможе, якщо Твоя не здолає і не переможе правиця? Зваблюється той, хто сподівається своєю силою тілесною пристрасті здолати і чистоту зберегти, якщо Твого милосердя дощ тілесне полум’я не погасить. Ані не зможе душа Твоїх Дворів досягнути, якщо сам її туди не доведеш. Пристрасть-бо тілесна — звір скрадливий, що в пустелі житейської суєти криється на поїдання душ. Його ж зубів якщо хтось уникне, Тобі, Богові, Спасителю своєму, вдячність від усієї душі віддавати повинен, бо завдяки Тобі нам від такої згуби визволення. Так і блаженний угодник Твій Иосиф рук блудниці, як непогамовного звіра зубів, уникнув, допомогою Твоєю. Про нього ж, плачучи, батько говорив: “Звір лютий з’їв сина мого”. Справді-бо жінка Пентефрієва, наче звір лютий, наскочила на нього і, наче левиця якась, кігтями шматувала незлобивого агнця Йосифа, тягнучи до беззаконня. І який може бути лютіший звір від диявола і жінки? Тіло і кров в юнакові від природи зрушувалися і на бажання розпалювали його, жінка ж підштовхувала його більше підморгуванням очей, гарним одягом, вродою лиця, коштовними прикрасами, багатством, могутністю і звабливими словами — у згубу і смерть тягнула цнотливого. І дивно, як лукавого того уникнув ловительства звіриного! Не марно батько його казав: “Великим для мене є, якщо син мій живий!” Великої-бо і неминучої уникнув смерти, лютішої, ніж тоді, коли хотіли брати його вбити, уникнув же Твоєю справжньою допомогою, о Всесильний Боже. Ти-бо з ним є, і нині я, Господи, смиренно молюся: дай мені допомогу на звірів і змій цих, з ними ж мене в одному місці замкнув батько мій, щоб, як же змії сплять, задурманені голосом дурманним, так у час молитви моєї нехай сплять нечисті ці діви, щоб не зрушувати в юному тілі моєму любопристрасної боротьби. Поможи мені, Спасителю мій, Тебе-бо знаю, єдиного істинного Бога, який рятує тих, що вірять у Тебе, і непереможну силу їм подає”. Коли він так помолився, дівчата ті в такий сон впали, що ніяк ані самі прокинутися не могли, ані збудити їх ніхто не міг, допоки не були винесені з палати тої. Коли ж були винесені, зразу збудилися. І, прийнявши їжу, коли знову до святого юнака в палату увійшли, зразу важким сном поснули. І коли щодня таке відбувалося, сповіщено було про те батькові його. Він же почав за сином своїм, наче за мертвим, ридати. Деякі з друзів його говорили: “Чарівних хитрощів від християн син твій навчився і легко простих дівчат чарами одурманив, але книжну якусь і розумну заручи йому дівчину, через шлюб введи до нього, хоч він і не хоче женитися, щоб, живучи з ним завжди, привела його коли-небудь до тілесного єднання і відвернула від християнства”. Сказав Полемій: “І де знайдемо таку розумну діву, яка б змогла закам’янілого такого зм’якшити, вмовити і навернути до наших законів?” Сказали йому родичі: “Є серед дівчат, що служать богині Атені, одна дівчина, що вчиться, на ім’я Дарія, вродлива з лиця вельми і розумна, всі книги і всю риторську науку пройшла, час же їй вже на посагання, поспіши-бо швидше, ніж хтось візьме її, і, заручивши, введи до сина”. Послухав батько такої поради, просив родичів своїх, щоб пішли до дівчини тої, розповіли про хлопця Хрисанта, про навернення його до християнської віри щоб сповістили і просили дівчину, аби погодилася обидві ті справи зробити: і до єднання шлюбного зі собою привести його, і від християнства відвернути. Погодилася дівчина на заручення в подружжя Хрисантові, звабливих слів підівчилася, щоби нареченого і до любови тілесної схилити, і привести до поклоніння богам римським. Тоді привели її в дім Полемія з шаною, і, дорогоцінними найкращими прикрасами до природної своєї краси прикрашена, була введена в ложницю до святого, де одна з ним була. Яких слів люб’язних не говорила? Якими звабами не зваблювала, тягнучи на любодіяння цнотливого юнака? Воїн же Христовий перебував як діямант твердий, як стовп непохитний і як гора непорушна, любов’ю Божою перемагаючи любов тілесну і зброєю хреста відбиваючи розжарені на себе лукавого диявола стріли. Зітхнувши ж з глибини серця до Бога і Духа Святого на допомогу прикликавши, почав до дівчини говорити так: “Якщо заради тимчасового зі мною, чоловіком смертним, єднання, о дивна дівчино, такою красою прикрасилася і такі солодкі медоточиві слова приносиш, щоб мене від доброї волі відвернути і розбестити душу мою, яка иншою любов’ю одержима, і змінити мій помисел, то наскільки більше годиться тобі потурбуватися, щоб у безсмертного царя Сина Божого любов здобути змогла. І не буде нелегким те для тебе, якщо захочеш. Якщо-бо душу свою з тілом разом чисту і непорочну збережеш, і як же тіло своє сьогодні дорогоцінними прикрасами прикрасила, якщо так серце своє прикрасиш добродійними звичаями, то ангели будуть тобі друзями, апостоли приятелями, мученики ближніми і виклопочуть для тебе те, що сам Христос Женихом тобі буде, приготує для тебе Світлицю нетлінну на небесах, незрівнянно від земного гарнішу і світлішу, і дасть тобі веселощі райські вічні, і цвіт юности твоєї обезсмертить, і запише тобі віно в Книгах Життя вічного”. Такі святого юнака слова чуючи, Дарія розчулилася і мовила: “Ніяка ж плотська похіть не привела сюди мене так прикрашеною, але любов до тебе і сльози батька твого, щоб я тебе до служби богам нашим навернула”. Відповів Хрисант святий: “Якщо маєш якісь докази і ясні вказівки, якими зможеш мені повідомити, що праведна є та служба, яку ви чините богам, то послухаю тебе і зміню свою думку. Задля спільної користи про те поговорімо”. Сказала Дарія: “Нічого нема кориснішого і потрібнішого для людини, як шанувати богів і пильнувати уважно, щоб якось їх не зневажити і не зрушити на гнів, але задобрювати їх жертвами годиться, аби були вони нам охоронцями”. Сказав святий: “Як зможуть, о мудра діво, охоронцями нам бути боги ті, які самі від инших охорони потребують, і стережуть їх вночі прив’язані до них пси, щоб ніхто зі злодіїв їх не украв? Для чого залізними прибивають їх цвяхами і оловом прикріплюють, щоб ніхто їх не перевернув і щоб не впали вони і не розбилися?” Сказала Дарія: “Якщо б міг неосвічений народ без вироблених зразків богів шанувати, то не треба було б виготовляти їх і ставити. Виготовляють їх із золота, і срібла, і міді, з мармуру і дерева роблять, аби люди, бачачи їх очима, знали, про кого мають розумом думати, кого шанувати і боятися”. Сказав святий: “Кого зображають виготовлені ідоли, розгляньмо і розсудімо. Чи достойні є божественних почестей ті, чиї ідоли ставлять? Богом не може наректися той, хто не має усієї святости, і всієї правди, і божественної слави. Яку ж мають святість, і правду, і божественну славу серпоносець ваш Крон, який своїх власних дітей, народжуючи, їв, як лсе його служителі написали? Або що в самому Дії похвали достойне знайдеш, якщо, стільки днів проживши, стільки беззаконь, стільки перелюбства, стільки убивств сподіяв? Для свого батька гонитель, згубник для дітей, замілшім ланкам перелюбодійник, своїй власні сестрі муле, кат для царства, чарів винахідник, смертям ходотай, і такими беззаконнями і нечистотами охоплений, що про них навіть слухати неможливо, — встидні-бо і скаредні були його діла. Такий мерзенний чоловік, віриш, був богом? А що таким був, ваші ж свідчать книготворці, які написали, що богами нерозумні люди назвали царів, які у битвах були сильні і у свій час загинули. Покажи-но мені, яка чеснота була в Дії вашому, який аж до смерти ворогом був всілякій чистоті і честності, що й сам викраденням Ганимида-хлопця повітря осквернив, так і землю занечистив ґвалтуванням своїх власних сестер. Але і в Єрмії вашому яке бачиш божество? Його ж голови образ наче якесь чудовисько крилате. Він чарівною хитрістю знаходив у землі золото, одурманенням і палицею чарівною вгамовував зміїв, робив же те за допомогою бісів, їм же щодня вепра або когута заколював у жертву. Яка ж і в Іраклії була святість, який, убиваючи сусідів своїх, стомився і сам (Божим помахом) вкинувся у вогонь. І згорів окаянний з палицею, яку носив, і шкірою. Що доброго і в Аполлоні знайдеш? Або в таємних жертвуваннях Діонисію, у пиятиках і в неповстримності? Далі ж згадаймо і царицю Геру, сестру і жінку Дія, і безумну Палляду, і безсоромну Венеру, які сварилися між собою, і ревнували, і гнівалися одна на одну, і про вроду лиця сперечалися, яка б то була з них від усіх гарніша? І пастушого суду потребували. Цим усім, що божества не мали ані жодної святости і правди, народне розуміння судить бути достойним божественної чести? Про инших же, менших богів, і говорити не потрібно. Одна-бо голова, за нею ж инші частини ідуть. І котрих із них богами чи богинями вважаєш, коли Крон, Дій і Венера, від них же, як нерозумні люди думають, ніхто з богів не є більшим, не є богами? І якщо так, як я показав, ваші боги окаянні є і суєтні, то наскільки окаянніші ті, які, наче богів, шанують їх?”

Дарія ж, уважно слів Хрисантових послухавши, сказала: “Якщо розповіді і байки віршописців суєтні, то до філософів звернімося, які навчають всілякий поганий смак відкидати, натомість чесноти вибирати. Тими різними розповідями світобудову творячи і тлумачачи імена богів, Крона називають часом, який все поїдає і нищить, Дія ж — спекою, Геру повітрям називають, Афродиту — вогнем, Посейдона — морем, Кереру — землею й иншими божественними іменами инші називають речі”. Сказав святий Хрисант: “Звичними є образи тих речей, які не можуть існувати завжди, але в давніх часах минули, земля ж є завжди, також і море, і вогонь завжди є, і повітря всі бачать. І нащо ті стихії, що людську подобу мають в ідолах, руками людськими створених, богоподібною шаною вшановувати ви узаконили, не знаю ані не розумію. Нащо ж образи стихій у людиноподібних зображеннях шануєте більше понад самі речі? Чому не поклоняєтеся землі, повітрю і морю? Чи є якийсь цар або князь, який би велів себе, царя і князя, зневажати, образу ж своєму створеному поклонятися? А тому що нема такого царя ані князя, потрібно визнати істину, що образами тими ідольськими не стихії ані не богів зображаєте, а людей смертних”. Дарія сказала: “Докази твої моє розуміння утверджують, що образи виготовлені шанують люди прості, невігласи, ми ж шануємо самі ті речі, образи яких є поставлені”. Сказав святий Хрисант: “Якщо своє розуміння нашими доказами хочеш утвердити, то приведімо на середину всіх, що стихії шанують, вони, якщо шанують землю, то нехай достойніше її вшановують, ніж богиню свою, а безчестя їй хай не чинять ані всіляко не риють її, але хай відпочиває земля від орання і копання. Не визнаючи її богинею, землероб прикладає до неї рало і мотику, ніякої ж їй божественної не віддаючи чести. І дивися, кому родючіші творить ниви і вертогради: чи тим, що не орють її ані не копають, але шанують як богиню, чи тим, що без всілякого пошанівку орють і копають? Якщо ж земля справді є, як же ви говорите, богинею, то годилося б їй, щоб вам, шанувальникам своїм, вона подавала всілякі плоди без вашої праці, ані орана, ані копана, ані сіяна. Якщо і море є богом, то плавай по ньому без весла, нехай донесе тебе, куди хочеш, і риби не від ловитви і праці своєї чекай, але кланяйся морю, наче богові, молитвою випроси. Так же і щодо инших стихій нехай зрозуміло тобі буде, що шанувальників своїх не знають, не мають-бо душі, ані розуму, але помахом Божим служать потребі людській. Бо велінням Творця свого земля, дощем і росою зверху напоєна і променями сонячними зігріта, пророщує зерно, ростить сади і приносить у належний час плоди. Через те самого єдиного Бога-Творця, який те все створив, влаштував і нам для життя подав, шанувати треба, а не ті подані нам від нього речі, бо й діти, які навчаються в училищах, не книжкам, і дощечкам, і хартіям честь віддають, а вчителям своїм. І хворий, якого вилікували і до здоров’я привели, не лікуванню якомусь поклін і вдячність віддає за зцілення своє, а самому лікареві, який його вилікував”. Коли те і більше святий Хрисант говорив, увірувала Дарія в єдиного істинного Бога, Господа нашого Ісуса Христа, і вирішили обоє жити разом у безшлюбному подружжі під виглядом подружжя, бережучи непорочним своє дівство, у страху ж Господньому перебуваючи. І прийняв Хрисант святий від батька свого свободу через вдаване подружжя — тішився-бо вельми Полемій синовим одруженням, не знаючи таємниці, яку між собою берегли, і дав владу синові над усім своїм маєтком як єдиному своєму спадкоємцеві, а сам у скорім часі помер — Бог так влаштував, аби свята двійця, дівствуюча в подружжі, Хрисант і Дарія, вільно для Нього служили.

Вільне маючи життя, святий Хрисант охрестив у домі своєму блаженну співмешканку свою — діву Дарію, яка скоро все Божественне Писання і всі книги християнські пройшла і стала свята життям, досконала раба і невіста Христова. Не лише про своє спасення, а й про багатьох піклувалися Хрисант і Дарія, бо, з одного боку, багато мужів до Христа наверталося і юнаки до дівственного приставали життя, з иншого — багато жінок і дів Христові уневістилося. І розділилися в осібні, для того, наче монастирі, збудовані будинки, кожен з них свій лик дівствуючих мав. Він — юнаків, які, зневаживши всі світу цього насолоди, обіцяли чисте життя Богові, а вона — дівчат, які уневісилися Христові.

Через декілька років, коли обидва лики — Хрисанта і Дарії — примножилися у Римі вельми, піднялися несподівано бунт і галас у граді: люди-бо, прийшовши до Келеріна-єпарха, наговорювали на святих рабів Христових Хрисанта і Дарію. І взивали мужі, кажучи: “Втратили ми жінок наших”. Юнаки взивали: “Втратили ми наречених дівчат через Дарію”.

Так само і жінки кричали: “Позбулися ми мужів наших”. Дівчата голосили: “Позбулися ми наречених наших через Хрисанта”. Народ же, бунтуючись, кричав: “Як будуть народжуватися діти, коли подружжя відкидається! Переведуться люди, коли будуть відлучатися чоловіки від жінок через дивне учення і волхвівську звабу Хрисанта і Дарії”. І зразу єпарх звелів схопити обох і всіляко їх мучити, якщо не принесуть богам жертви. Хрисанта-бо святого передав одному тривунові на ім’я Клавдій, а тривун віддав своїм воїнам, кажучи: “Ведіть його за град до капища Дія, і там, якщо не захоче поклонитися непереможному Іраклію, мучте його всіляко, поки не скориться і не принесе жертви”. Воїни ж, взявши святого, зв’язали його немилостиво сирими жилами, затягнули міцно, що аж до костей жили доходили. Але раптом пута розв’язалися — настільки швидко, що не можна було оку схопити розшматування жил тих швидше, ніж слово можна промовити. Довго трудилися в’язанням його і, нічого не досягнувши, розлютувалися і посадили його у в’язницю похмуру і смердючу, трьома оковами закувавши і в колодки забивши, ще й насміхалися з нього і докоряли йому. Але і окови ті всі, і колодки зразу, наче порох, розсипалися. Виливали на нього сечу людську, кажучи: “Волхвівство твоє і чари нині не поможуть тобі”. Але сморід той раптом у пахощі великі перетворився. Обдерли теля і в шкіру ту сиру посадили мученика нагого, і там, де сонце пекло, поставили, спека люта налягла, проте і так нічого злого не трапилося з мучеником. Знову-бо веригами залізними закували його, в темницю вкинули, але і знову вериги ті зламалися раптом — і світло засіяло у в’язниці, наче свічок багато горіло. Тоді воїни сповістили тривунові своєму Клавдію про все, що було. Він же, до в’язниці прийшовши і світло бачивши, звелів святого мученика Хрисанта привести до себе і сказав до нього: “Яка то в тобі чарівна сила, що нею таке чиниш? Багатьох я волхвів і чарівників вгамував і такої в них не бачив сили. А тому що бачу тебе мужем знатним і мудрим, нічого иншо-го в тобі не шукаю, лише щоб покинув ти зухвале християнське учення, через яке галас і бунт серед люду римського буває: вчини-бо достойне для роду свого і всемогутнім богам належні принеси жертви”. Відповів йому святий Хрисант: “Якщо б у тобі була хоч мала якась іскра премудрости, легко впізнав би ти, що не волхвівська хитрість, але Божа сила допомагає мені і зміцнює мене. Але ти дивишся на мене, так само, як же і на богів своїх, очима, нерозумінням потьмареними. Якщо б очі твої праведно дивилися, то побачив би, що боги твої не бачать, і якщо б вуха твої істину послухали, то довідався б ти, що боги твої не чують голосу тих, що до них взивають. І якщо б у тобі було якесь почуття здорового глузду, то зрозумів би ти, що твої боги всередині нічого не мають, окрім пороху, глини та олова”. Тоді Клавдій-тривун звелів мученика, до дерева прив’язавши, бити палицею сукуватою. Коли ж били, палиці в руках тих, що били, були тверді і важкі, а на тілі святого — як рогозина м’яка. Те бачивши, тривун звелів перестати бити і, відв’язавши від дерева мученика, одягнув його в одяг його і, звернувшись до воїнів, сказав: “Справді, як же і ви знаєте, бачив я всілякі чародійські і волхвівські зваби, нині ж бачу, що нема тут людської якоїсь хитрости чарівної, але сама Божа сила. Бо і сирих жил міцні вузли самі розв’язалися, і зламалися окови, і дерево на ногах його стало порохном, і шкіра сира, яка цілий день на спеці сонячній була, не висохла, і тягар вериг невидимою силою розпався і розбився, і похмуре в’язничне місце просвітилося світлом великим, і палиці в руках тих, що тримали, були важкими, а, торкаючись тіла його, ставали, наче рогозина, м’якими. Що ще зробимо, бачивши очевидно діючу в ньому силу Божу? Лише припадімо всі до ніг цього Божого чоловіка, прощення просімо за всі сподіяні йому від нас образи і муки, просімо ж його, щоб примирив нас із Богом своїм, який такі чуда робить, Всесильним, який рабів своїх настільки міцними і у всіляких битвах непереможними робить, як же самі бачимо. Ось-бо страждалець його, як же нас переміг, так і наших князів і царів переможе, осоромить нездоланною в ньому силою небесного Бога”. Те сказавши, Клавдій припав до ніг Хрисанта святого зі всіма воїнами, кажучи: “Справді пізнали, що Бог твій є істинним Богом, через те просимо тебе, щоб ти і нас привів до Нього і зробив нас рабами Його”. Сказав же до них святий: “Якщо хочете прийти до Бога мого, то не ногами, але серцем приходьте до Нього, так-бо до кожного близьким Бог буває, якщо хтось серцем і вірою Його шукає”. І коли святий Хрисант багато промовив слів про істинного Бога, повчаючи їх довго, увірував Клавдій-тривун, і Іларія, жінка його, і двоє синів, Ясон і Мавр, і всі родичі і друзі, і цілий дім його. Так само увірували і всі воїни його зі всіма домашніми своїми, і всі разом хрещення святе прийняли, і перебували в повчанні Хрисантовому вдень і вночі, слухаючи серцем слів про Христа Господа, і всі за Нього страждати хотіли.

Те, що увірував Клавдій-тривун у Господа нашого Ісуса Христа й охрестився з усім домом і вошами своїми, відомим стало цареві Нумеріяну, який у той час в Римі царював. І зразу він звелів Клавдія в морі утопити, камінь на шию прив’язавши, воїнів же всіх і обох синів його — мечем посікти. Був же на тому місці, де усічення Христові мученики прийняли, гріб якийсь старий. Його ж очистивши, християни взяли вночі тіла святих мучеників і поклали в тому гробі. І приходила туди часто Іларія, жінка Клавдієва, і молитви свої при мощах мученицьких, де і обидва сини її посічені лежали, здійснювала, і взята була на тому місці, і невірні на випробування вели її. Вона ж просила їх, кажучи: “Залиште мене закінчити мою молитву і після того ведіть мене, куди хочете” . Коли ж вони її відпустили, схилила вона коліна до землі, руки ж підняла вгору і, очі до неба звівши, сказала: “Владико, Господи Ісусе Христе, якого ж я від цілого серця свого ісповідую, вчини мене з синами моїми і від утроби моєї звільни, їх же на подвиг за Себе страдницький покликав, і поклали душі свої за Тебе, Господа свого”. Коли так молилася, передала дух свій в руки Божі. Взявши її, бачили, що несподівано померла, розчулилися і, залишивши при ній двох рабинь її, що з нею були, пішли. Рабині ж, взявши тіло пані своєї, поховали її чесно при тому старому гробі, в якому ж святі мученики лежали. Нумеріян же цар звелів святих мучеників Хрисанта і Дарію мучити всіляко. Хрисант-бо веригами залізними був обкладений, вкинений у в’язницю глибоку, страшну і смороду сповнену, бо там увесь сморід градський сходився. Дарію ж у блудилище повели. Бог же обом помагав, дивуючи у них своєю всемогутньою силою: бо святому Хрисантові в похмурій тій в’язниці світло небесне сіяло і замість смороду були пахощі великі. А святу Дарію лев, із запертя свого втікши, стеріг у храмині, де свята ниць на землі лежала і молилася до Бога. Про те не відаючи, громадяни послали одного безсоромного юнака, щоб осквернив її, і коли той у хатину до святої увійшов, зразу схопив його лев і на землю кинув, ногами притиснув, дивлячись на святу Дарію. Як розумний раб, чекав наказу пані своєї, що накаже чинити з тим безсоромником: чи убити його, чи живим відпустити? Свята ж Дарія, розумівши те, сказала до лева: “Заклинаю тебе Сином Божим, відпусти його, щоб почув від мене Слово Боже”. Залишивши юнака, лев вийшов і ліг при дверях, стережучи, щоб ніхто в хатину не зайшов. І сказала свята до того юнака: “Ось лев’яча лютість, почувши Ім’я Христове, упокорилася, і звір, наче розумний чоловік, істинного Бога знає, і боїться, і шанує. Ти ж, окаянче, чоловік, маєш розум, а Бога не боїшся, в такому злі і нечистотах перебуваєш. І тим, чим тобі соромитися і каятися годилось би, тим хвалишся”. Той же, впавши перед нею, почав голосити і промовляти: “Звели мені, о рабо Христова, вийти звідси без шкоди, і я всім проповім, що Христос, якому ти служиш, є єдиним істинним Богом, і нема иншого, окрім Нього”. І звеліла свята Дарія леву, і дав звір хлопцеві тому вільний з хатини тої вихід. І пішов юнак через град, велегласно взиваючи: “Знайте, всі римляни, що Дарія — богиня”. Збіглися сміливі чоловіки, міцні борці, що на рингу боролися, хотіли лева вивести звідтіля. Лев же, Богом зміцнений, кожного, хапаючи, об землю вдаряв — і постелив всіх на землі при ногах святої Дарії, не даючи їм втеїсти, проте не вбивав їх ані не ранив, тільки чекав веління Дарії. І сказала свята до мужів тих: “Якщо в Христа повірите, зможете звідси вийти без перешкод, якщо ж ні, то боги ваші хай вас від смерти боронять”. Вони ж в один голос закричали, кажучи: “Хто не вірить, що Христос — Бог істинний і живий, хай не вийде звідси живим”. Коли вони так взивали, звеліла свята левові без шкоди мужів тих відпустити. Вони ж, вийшовши, проголошували велегласно, кажучи: “Вірте, народи римські, що нема иншого Бога, окрім Христа, його ж Дарія проповідує”.

Довідавшись про те, Келерин-єпарх звелів вогонь великий розпалити при дверях хатини тої, у ній же Дарія з левом була, щоб спалити її зі звіром. Побачивши вогонь, злякався лев і почав ревти. Свята ж сказала до нього: “Не бійся, не будеш спалений, ані ніхто тебе не схопить, ані не вб’є, але своєю природною смертю у час свій помреш. Відклади страх і вийди, і йди в мирі до пустелі, бо Той, Кого ти в мені пошанував, захистить тебе”. Лев же, схиливши голову, вийшов, і через град ішов, ніхто його не зачіпав, і побіг в пустелю. Ті, що врятувалися із зубів його, хрещення всі прийняли. Коли це все цареві Нумеріяну сповіщено було, звелів єпархові Хрисанта і Дарію лютими губити муками. Повісили-бо нагим на дереві Хрисанта святого, і свічки запалені принесли, щоб палити його. Але зразу і дерево зламалося, і пута розв’язалися, і свічки погасли. У тих, що хотіли до святої Дарії торкнутися, зразу руки корчилися, і жили в них розривалися, і кричали вельми від болю сильного. Те бачивши, єпарх настрашився, побіг скоро і сповістив цареві. Той же такі чуда не силі Божій, але чарівній хитрості зарахувавши, звелів обох, Хрисанта і Дарію, вивести за град і на шляху, що називався Саларія, викопавши яму глибоку, вкинути обох, камінням і землею засипати — поховати живцем. Коли ж туди святих мучеників Хрисанта і Дарію привели, співали вони і молилися, в яму ту зійшли і прийняли мученицьку смерть, разом і поховання: живцем-бо землею і камінням були засипані, за велінням катовим. І як же у житті цьому спільне в духовному подружжі мали життя, так і померли обоє разом. І прийняв Бог жертву живу і добровгодну, і безсмертної винагороди вінці вони отримали. На місці тому сила проявлялася, і багато зцілень діялося, і незліченна кількість християн: мужів, і жінок, і дітей — зібравшись в одній печері, що була там поблизу, день мученицької пам’яті святкували радісно і Божественних причащалися Таїнств. Тоді довідався про те кат і звелів зразу загородити вхід до тої печери і завалити землею — і було то виконано швидко. І померла там мученицьки вся кількість зібрання християнського, серед них же був Діодор-пресвітер, і Маріян-диякон, і клириків багато, і неможливо перерахувати імен вірних, що там загинули, їм же нема числа. Про це все чувши, я, Уарин І Арменій, браття, написав, велінням святішого Папи Римського Стефана, і у всі гради послав, щоб довідалися всі, як святі мученики Хрисант і Дарія вінці мученицькі в Небесному Царстві прийняли від Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава і держава нині, і зажди, і навіки-віків. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

31 березня пам'ять свт. Кирила, архієп. Єрусалимського.

Святитель Кирил народився в Єрусалимі в 315 році і був вихований в суворому християнському благочесті. Досягнувши повноліття, він прийняв чернецтво, а в 346 році став пресвітером. В 350 році після смерті архієпископа Максима він став його наступником на Єрусалимській кафедрі.
Будучи Єрусалимським Патріархом святитель Кирил ревно боровся проти єресі Арія і Македонія. Цим він спрямував проти себе ненависть єпископів-аріан, які домоглися того, що святителя Кирила позбавили влади і вигнали з Єрусалиму.
В 351 році на свято П'ятдесятниці в Єрусалимі близько 3 години дня було чудесне знамення: на небі з'явився Хрест, який сяяв сліпучим світлом. Він тягнувся від Голгофи до Єлеонської гори. Святитель Кирил повідомив про це знамення імператору-аріанину Констанцію (351 - 363), сподіваючись навернути його в Православ'я.
Позбавлений влади Сардікійським Собором єретик Акакій, який був митрополитом Кесарійським, вирішив вигнати святителя Кирила, користуючись підтримкою імператора. Коли в Єрусалимі наступив сильний голод, святитель Кирил все своє майно витратив на справи милосердя. Оскільки голод не припинявся, святитель почав продавати церковні речі, і купував пшеницю для голодуючих. Вороги святителя розпустили чутки, що ніби то бачили в місті жінку, яка танцювала в священичому одязі. Скориставшись цими чутками, єретики силою вигнали святителя, який знайшов притулок у єпископа Сільвана в Тарсі.
Після цього в Селевкії зібрався Помісний Собор, на який прибуло близько 150 єпископів. Серед них був і святитель Кирил, якого митрополит Акакій хотів не допустити до засідань, але Собор не погодився. Тоді Акакій покинув Собор і перед імператором та патріархом-аріанином Євдоксієм звів наклеп і на Собор і на святителя Кирила. Імператор відразу ж ув'язнив святителя.
Коли почав правити імператор Юліан-Відступник (361 - 363), то він, нібито з благочестя, відмінив всі ухвали Констанція, направлені проти православних. Святитель Кирил повернувся до своєї пастви. Але через деякий час Юліан відкрито відрікся від Христа. Він дозволив євреям відновити зруйнований римлянами Єрусалимський храм і навіть виділив їм на побудову частину коштів з державних податків. Святитель Кирил передбачав, що слова Спасителя про розорення храму (Лк. 21, 6) поза сумнівом виконаються, і задум Юліана зазнає невдачі. Одного разу вночі трапився такий сильний землетрус, що навіть підстави стародавнього Соломонового храму зрушилися з місця, а знов зведені частини будівлі взагалі розсипалися. Коли юдеї все-таки знову почали будівництво, то з неба пішов вогонь і винищив робочі знаряддя. Великий жах охопив усіх. А в наступну ніч на одязі юдеїв з'явилося знамення хреста, яке вони нічим не могли знищити.
Після цього святителя Кирила знову вигнали, а на Єрусалимську кафедру був поставлений святий Киріак. Але незабаром святий Киріак зазнав мученицької смерті (+ 363, пам'ять 10 листопада).
Після загибелі імператора Юліана святитель Кирил повернувся на кафедру, але в часи правління імператора Валента (364 - 378) втретє був відправлений у вигнання. Лише при святому благовірному імператорі Феодосії Великому (379 - 395) він остаточно повернувся до своєї архипастирської діяльності. В 381 році святитель Кирил взяв участь в II Вселенському Соборі, який засудив єресь Македонія і утвердив Нікео-Царгородський Символ віри.
З творінь святителя Кирила найбільш відомі 23 повчання (18 огласительних – для тих, хто готувався прийняти Хрещення, і 5 для новоохрещених) та дві бесіди на Євангельські теми: "Про розслабленого" і "Про перетворення води на вино в Кані". В основі огласительних повчань лежить докладне роз'яснення Символу віри. Святитель пропонував християнинові записати Символ віри "на скрижалі серця". Упокоївся святитель Кирил в 386 році.

Молитва имеет два вида: первый — славословие с смиренномудрием, а второй низший — прошение. Посему, молясь, не вдруг приступай к прошению; в противном случае сам о своем произволении даешь всем знать, что молишься Богу, вынужденный потребностию. Поэтому, начиная молитву, оставь себя самого, жену, детей, расстанься с землею, минуй небо, оставь всякую тварь видимую и невидимую, и начни славословием все Сотворшего: и когда будешь славословить Его, не блуждай умом туда и сюда, не баснословь по язычески, но выбирай слова из святых Писаний и говори: Благословляю тебя, Господи, долготерпеливого и незлобивого. Для того, Господи, Ты молчишь и терпишь нас, чтобы мы славословили Тебя, домостроительствующего спасение рода нашего и под.. Когда же кончишь славословие, по мере сил твоих заимствованное из Писаний, и возсшлешь хвалу Богу, тогда начни со смиренномудрием и говори: недостоин я, Господи, говорить пред Тобою; потому что весьма грешен, — более всех грешников грешен я. Так молись со страхом и смиренномудрием. Когда же совершишь обе эти части славословия и смиренномудрия, тогда проси уже, чего должен ты просить, т.-е. не богатства, не славы земной, не здравия телесного, потому что Он сам знает, что полезно каждому: но, как повелено тебе, проси царствия Божия. Царь наш преименит и негодует, если кто попросит у Него какой малости, если кто из нас просит у Него недостойного. Поэтому молитвою своею не наведи на себя негодования, но проси себе того, что достойно Царя Бога.
(Василий Великий)

Чтобы молитва была услышана Богом, нужно, чтобы она исходила из сердца, совершалась со смирением и в глубоком чувстве нашей греховности. Если молитва не от сердца – нет в ней пользы.
(Старец Паисий Святогорец)

Не допусти, чтобы молитва испарилась и от нее остались только сухие слова, но да дышит от теплотою духа, как влажный и теплый хлеб, вынутый из печи».
(св. Иоанн Кронштадтский)

Но говоришь: много раз просил я, — и не получил просимого.—Без сомнения не получил ты потому, что просил худо,—с неверием и рассеянно, или просил неполезного тебе. А если и полезного просил, то не имел постоянства. Ибо написано: «в терпении вашем стяжите души ваша» (Лк. 21, 19),—и: «претерпевый до конца, той спасен будет» (Мф. 10, 22).
(Василий Великий)

Если диавол был силен настолько, что
низринул тебя с вершины и высоты добродетели до крайностей порока, то гораздо более
силен будет Бог опят возвести тебя в прежнюю свободу, и сделать не только таким же, но
и гораздо блаженнейшим прежняго. Только не унывай, не теряй добрых надежд, не впадай в страсть нечестивых.

Святий преподобний Олексій, чоловік Божий

 Преподобний Олексій народився в Римі в родині благочестивих Євфіміана і Аглаіди. Подружжя тривалий час було бездітним і невпинно молило Господа про дарування потомства. І Господь потішив подружжя народженням сина Олексія. У шість років юнак почав вчитися і успішно вивчав світські науки, але особливо старанно читав Святе Письмо. Ставши юнаком, він почав наслідувати своїм батькам: строго постив, роздавав милостиню і під багатим одягом таємно носив волосяницю. У ньому рано визріло бажання залишити світ і служити Єдиному Богу. Однак батьки збиралися одружити Олексія і, коли він досяг повноліття, знайшли йому наречену.

Після заручин, залишившись наодинці ввечері зі своєю нареченою, Олексій зняв з пальця перстень, віддав їй і сказав: "Збережи це, і нехай Господь буде з нами, Своєю благодаттю влаштовуючи нам нове життя". А сам таємно пішов з дому, сів на корабель і відплив в Месопотамію.

Потрапивши до міста Едесси, де зберігався Нерукотворний образ Господа, Алексій продав усе, що в нього було, роздав гроші жебракам і став жити при церкві Пресвятої Богородиці на паперті і годуватися подаяннями. Преподобний харчувався тільки хлібом і водою, а отриману милостиню роздавав немічним і старим. Кожної неділі він причащався Святих Таїн.

Рідні всюди шукали зниклого Алексія, за безуспішно. Слуги, послані Евфіміаном на розшуки, побували і в Едесі, але не впізнали в злидарю, що сидить на паперті, свого пана. Від суворого посту тіло його висохло, краса зникла, зір став слабким. Блаженний же впізнав їх і дякував Господу за те, що отримав подаяння від своїх слуг.

Невтішна мати святого Олексія зачинилися у своїй кімнаті, невпинно молячись за сина. Дружина його горювала разом зі свекрухою.

Преподобний прожив в Едесі сімнадцять років. Одного разу паламарю церкви, при якій подвизався преподобний, було видіння про нього: Матір Божа через свою святу ікону звеліла: "Введи в Мою церкву Божого чоловіка, гідного Царства Небесного; молитва його доходить до Бога, як кадило пахощів, і Дух Святий спочиває на ньому". Паламар почав шукати таку людину, але довго не міг знайти. Тоді він з молитвою звернувся до Пресвятої Богородиці, просячи її вирішити його непорозуміння. І знову був голос від ікони, який сповістив, що Божий чоловік є той самий жебрак, який сидить на церковній паперті. Паламар знайшов святого Олексія і ввів до церкви. Святий, уникаючи слави, таємно сів на корабель, що йшов до Кілікії. Але Промисел Божий вирішив інакше: буря занесла корабель далеко на захід і прибила до берега Італії. Блаженний рушив до Риму. Невпізнаний, він смиренно просив у свого батька дозволу оселитися в якому-небудь куточку його двору. Євфіміан помістив Олексія в спеціально влаштованому приміщенні при вході в будинок і звелів годувати його зі свого столу.

Живучи в батьківському домі, блаженний продовжував постити і проводити дні і ночі в молитві. Він смиренно терпів образи і глузування від слуг рідного батька. Кімната Олексія знаходилася навпроти вікон його нареченої і подвижник тяжко страждав, чуючи її плач. Тільки безмірна любов до Бога допомагала блаженному переносити цю муку. Святий Олексій прожив у будинку своїх батьків 17 років і був сповіщений Господом про день своєї кончини. Тоді святий, взявши хартію, описав своє життя, просячи прощення у батьків і нареченої.

У день кончини святого Олексія в соборній церкві служив літургію Римський Папа Інокентій (402 - 417) у присутності імператора Гонорія (395 - 423). Під час служби з вівтаря пролунав дивний Голос: "Прийдіть до Мене, всі тружденні і обтяжені, і Я заспокою вас" (Мт. II, 28). Всі присутні зі страху попадали на землю. Голос продовжував: "Знайдіть Божого чоловіка, що відходить у вічне життя, нехай він помолиться за місто". Стали шукати по всьому Риму, але не знайшли праведника.

З четверга на п'ятницю Папа, здійснюючи всенощне бдіння, просив Господа вказати угодника Божого. Після літургії знову в храмі почувся голос: "Шукайте Божого чоловіка в будинку Євфіміана". Всі поспішили туди, але святий вже помер. Обличчя його світилося подібно лику Ангела, а в руці була затиснута хартія, яку він не випускав, як не намагалися її взяти. Тіло блаженного поклали на ложе, покрите дорогими покривалами. Папа і імператор опустилися на коліна і звернулися до преподобного, як до живого, просячи розтиснути руку. І святий виконав їх благання. Коли лист був прочитаний, батько, мати і наречена праведника з плачем вклонилися його чесним мощам.

Тіло святого, від якого почали відбуватися зцілення, було поставлено посеред площі. Сюди зібрався весь Рим. Імператор і Папа самі внесли тіло святого до церкви, де воно було цілий тиждень, а потім було покладено в мармурову гробницю. Від святих мощей стало витікати запашне миро, яке надавало зцілення хворим.

Чесні останки святого Олексія, людини Божої, поховані у церкві святого Воніфатія. В 1216 році були знайдені мощі. Життя святого преподобного Олексія, чоловіка Божого, завжди було одним з улюблених на Русі.

Дні пам'яті: 30 березня (17 березня за ст. ст.).

Молитва до св. прп. Олексія, чоловіка Божого.

О великий Христовий угоднику, святий чоловіче Божий Олексію, що душею на небесах біля Престолу Господнього перебуваєш, а на землі, даною тобі Богом благодаттю, різні чудеса здійснюєш! Зглянься милостиво на людей, які біля ікони твоєї з сокрушенням сердець моляться і просять у тебе допомоги та заступництва. Простягни молитовно до Господа Бога чесні руки твої і виблагай нам у Нього прощення гріхів наших вільних і невільних: тим, що від хвороб страждають - зцілення; тим, що спокуси терплять - заступництво; тим, що у скорботі перебувають - заспокоєння; тим, що бідують - швидку допомогу, а всім, що шанують тебе - мирний та християнський кінець життя і добру відповідь на Страшному Суді Христовому.

О угоднику Божий, не осором надії нашої, яку на тебе, після Бога і Богородиці, покладаємо, але будь нашим помічником і  покровителем для  спасіння, щоб  твоїми молитвами, отримавши благодать та милість від Господа, ми прославляли чоловіколюбність Отця і Сина, і Святого Духа, в Трійці славимого і поклоняємого Бога, і твоє святе заступництво нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Прим.: Моляться преподобному Олексію, чоловіку Божому при оволодінні душі гордістю та від укусу змії.