прп. Тита, чудотворця

Святий Тит Чудотворець жив у VII ст. і був побожним ченцем у царгородському монастирі. Життя в убогості, чистоті й послусі було йому таке миле, що він не проміняв його на жодні скарби світу.

Безперервна молитва з’єднувала його щораз тісніше з Богом та приносила кожного дня глибше розуміння святих правд віри. Невдовзі Тита було висвячено на священика. Свого вірного слугу Господь наділив даром чудотворення. Тит був відважним оборонцем святих образів у боротьбі з іконоборчою єрессю. Відійшов Тит до Господа, залишивши захопливий приклад життя - вірне виконання євангельських заповідей.

прп. Марії Єгипетської

Прп матері нашої Марії Єгипетської, яка . Уснула близько 421 р.

У життєписі св. Киріяка згадується, що його два учні зустріли в безлюдній пустелі в Єгипті невідому жінку. Вона розповіла їм, що звати її Марія, колись була співачкою в Олександрії, а тепер покутує за свої гріхи. Через якийсь час ці два ченці, проходячи пустелею, застали в печері тільки мертве тіло Марії. Вони поховали побожну пустельницю у тій печері, в якій вона довгі роки вела покаянне життя. Було це в V ст. Пустельниця Марія з часом стала відомою між християнами як св. Марія Єгипетська.

Згідно з переданням, Марія провадила блудне життя протягом 17 років в Олександрії. Навернулася на порозі церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Пішла в пустелю біля Йордану і жила в покаянні 47 років.

На Утрені з поклонами після кожної пісні покутничого канону згадують також і св. Марію Єгипетську словами: "Преподобна мати Маріє, моли Бога за нас".

Почитання Пречистої Діви Марії

У Німеччині жила мати, вдова, із 16-літньою дочкою, яка терпіла на хронічну недугу. Дочка постійно перебувала вдома з професійною медсестрою, а матір, дуже багата жінка, часто подорожувала і завжди посилала дитині подарунки. Одного разу вона на довший час виїхала до Італії - саме тоді, коли був день уродин доні, тож вислала їй гарний даруночок. Розкривши пакунок, медсестра побачила чудову мистецьку вазу і хотіла передати її дівчині, а та, навіть не дивлячись на подарунок мами, гірко розплакалася і крізь сльози промовила: «Забери це геть від мене! О, мамо! Мамо! Не посилай мені дарунків! Не посилай мені квітів, книжок, біжутерії! Я нічого не хочу, я тужу лише за тобою, мамо!»

Самотня дитина сказала те, що відчуває кожна дитина на землі, потребу любови і безмежної опіки люб'язної неньки. Тому, що людина має душу й тіло, їй потрібна не лише земна мама, а й матір для душі. Доросла людина може жити і давати собі раду без рідної матері, але наші душі потребують Матері аж до смерти, доки не осягнемо вічного щастя. Знаючи цю потребу людського серця, Христос Спаситель дав нам Матір для душ - Пречисту Діву Марію.

Як християни, ми двічі родилися: перший раз тоді, коли прийшли на світ, а вдруге - в Тайні Святого Хрещення. У розмові з Никодимом Христос говорить про це друге - душевне народження. «Істинно, істинно, кажу тобі: Коли хтось не вродиться з води і духа, не спроможен він увійти в Царство Боже. Що народжується від тіла - тіло, а що народжується від Духа - дух» (Ів. 3, 5-6).

У Тайні Святого Хрещення ми народилися «від Бога» (Ів. 1, 13) і стали дітьми Небесного Отця, а Пречиста Діва Марія - нашою Матір'ю, нашим Покровом. У Догматичній Конституції II Ватиканського Собору сказано, що «своєю материнською любов'ю Вона (Пречиста Діва Марія) дбає про братів Сина свого, які ще на шляху та в різних небезпеках і турбуваннях, доки не дійдуть до щасливої батьківщини» (Про Церкву, 62).

Від початків християнства Церква завжди вірила в опіку Пречистої Діви Марії над Божим людом, а доказом цього є численні святині в честь Пресвятої Богородиці, чудові вівтарі, ікони, Акафісти, Молебні, пісні та відпустові місця, які стали джерелом небесних ласк.

Український народ уже тисячу літ особливо почитає Божу Матір, ревно молиться до Неї і щиро любить Її. Ще в 1037 році могутній володар Ярослав Мудрий віддав під покров Божої Матері нашу столицю - Київ, нашу Батьківщину і весь народ. Від того часу Пречиста Діва Марія стала Матір'ю нашого народу і нашого краю. В Україні перед останньою війною було приблизно 140 чудотворних або надзвичайно цінних ікон Пресвятої Богородиці. В кожній українській хаті висіла ікона Небесної Цариці і, можна сказати, Божа Мати була членом кожної нашої родини. Добра дитина, природно, любить свою матір і в її обіймах почувається у безпеці. Під покровом Божої Матері ми безпечні, бо, як співаємо в церковній пісні, «ще не чувано ніколи, щоб Вона не помогла», а в літургійній молитві ми взиваємо: «Знаю, Діво, знаю, що Ти все можеш. Ти можеш мені помогти».

Вселенський Собор закликає християн плекати шляхетне почитування Пресвятої Діви, передовсім же літургійне; нехай високо цінять собі практики та набоженства, що їх протягом століть поручав Її учительський уряд» (Про Церкву, 7). Побожний християнин завжди плекає в серці любов, пошану і довір'я до Небесної Матері Марії. Отці Собору кажуть: «До Її покрову вірні молитовно прибігають в усіх небезпеках та в своїх потребах» (66).

На Синайській горі Господь промовив: «Шануй свою матір!» Якщо ми шануємо земську матір, то тим більше повинні мати в пошані нашу Небесну Матір Марію - «чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів».

Одного разу Христос Спаситель промовив до Апостолів: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи - ввійде в Царство Небесне; лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7, 21). Подібно наша Небесна Мати може сказати: «Не кожний, хто промовляє до мене: Маріє, Маріє, - любить мене; лише той, хто сповняє волю Сина мого - Ісуса Христа, мене любить». На весіллі в Кані Галилейській Пречиста Діва мовила до слуг: «Що лиш скаже вам (Ісус), - робіть» (Йо. 2, 5). Коли ми живемо так, як навчає Ісус Христос, заховуємо Божі й церковні заповіді, тоді ми справді любимо Пресвяту Богородицю.

Напевно ви чули розповідь про навернення до Христа блудного сина, який в часі студій у коледжі втратив віру в Бога і провадив грішне життя. У міжчасі його батьки повмирали, зосталася при житті лише рідна сестра. Несподівано цей молодий безвірок сильно занедужав, зближалася до нього смерть. Священик пробував декілька разів навернути хлопця до Бога, але всі спроби були марні. Безнадійно минали дні й тижні, аж якось сестра прибігла до священика з проханням: «Прошу отця скоренько зайти до мого брата, він бажає з вами говорити». З радістю поспішив душпастир до важко хворого невіруючого юнака, який щиро висповідався, прийняв Святе Причастя і опісля звірився священикові, що ж вплинуло на його навернення до Бога. Увечері хлопець не міг заснути, тож почав переглядати книжки і серед них знайшов молитовник покійної мами. З цікавости він почав гортати сторінки і натрапив на образочок, що його одержав від матері в день першого Святого Причастя. На тій іконці мама написала: «Господи, Ти прийшов сьогодні до серця мого сина. Збережи його, молю Тебе, у святій вірі, провадь його серед усіх небезпек земного життя і заведи до щасливої вічности». В цій хвилині Божа ласка увійшла в душу невірного сина. В його пам'яті постали минулі роки життя. Він пригадав день першого Святого Причастя, постійну опіку, ніжну любов і подиву гідну посвяту матері. Пригадав мамині перестороги, свою обітницю бути вірним Богові. Все це стало перед очима душі юнака, він гірко заплакав і перший раз після довгих років молився: «Під Твою милість прибігаю, Богородице Діво...». Хлопцеві здавалося, що рідна мати разом із ним проказувала цю молитву. В його душі ожила віра і любов. Юнак прийняв Святі Тайни і відійшов у вічність, промовляючи: «Мамо, мамо». Це були його останні слова.

Молитва покійної матері мала такий великий вплив на грішну душу нещасного, вмираючого сина, що він навернувся до Бога і покинув цей світ у Божій ласці. Не забуваймо ніколи, що Пречиста Діва Марія, наша Небесна Мати і наш Омофор, «день і ніч молиться за нас». Під її покровом і заступництвом ми осягнемо вічне щастя.

13 квітня, Священномученик Іпатій, Єпископ Гангрський (близько 326).

Священномученик Іпатій, єпископ Гангрський, був єпископом міста Гангрени в Пафлагонії (Мала Азія). В 325 році він брав участь у I Вселенському Соборі в Нікеї, на якому була віддана анафемі єресь Арія.

Коли в 326 році святитель Іпатій повертався з Константинополя в Гангрени, в безлюдному місці на нього напали послідовники розкольників Новата і Феліцісіма. Єретики зранили його мечами та киями і скинули з високого берега в болото. Подібно первомученику архидиякону Стефану, святитель Іпатій молився за вбивць його. Одна жінка-аріанка вдарила святителя каменем по голові, і він помер. Вбивці приховали тіло мученика в печері, де його виявив селянин, що зберігав там солому. Упізнавши тіло єпископа, він поспішив повідомити про це в місто, і жителі Гангрена з честю поховали мощі свого улюбленого архіпастиря.

Після смерті мощі святителя Іпатія прославилися численними чудесами, особливо вигнанням бісів і зціленням хвороб.

З давніх пір священномученика Іпатія особливо шанували в Руській землі. Так, в 1330 році в Костромі був побудований Іпатіївський монастир, на місці явлення Божої Матері з Предвіним Немовлям та майбутніми святими - апостолом Филипом і священномучеником Іпатієм, єпископом Гангрським. Цей монастир згодом займав значне місце в духовному та суспільному житті нашого народу, особливо в роки Смутного часу. Найдавніші списки житія священномученика Іпатія були широко поширені в нашій писемності, і один з них увійшов до складу Читальних Міней митрополита Макарія (1542 - 1564). У цьому житії зберігся запис про явлення Спасителя святителю Іпатію напередодні мученицької кончини. Шанованому святому складалися молитви, похвальні слова і повчання в день його пам'яті. Побожне шанування святителя Іпатія виразилося і в літургійній творчості. У XIX столітті була написана нова служба священномученику Іпатію, що відрізняється від служби, написаної преподобним Йосифом Студитом, що міститься в березневій Мінеї.

Квітна неділя

"... й ми, як отроки, знамена перемоги носячи, Тобі,
переможцеві смерти, воскликуємо:
Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім'я Господнє"
(Тропар Квітної неділі).

Божу місію на землі Господь наш Ісус Христос завершив двома величними актами, якими є воскресення Лазаря і тріюмфальний в'їзд до Єрусалима. Ці дві події, свідками яких було багато людей, переконливо свідчили про Христове месіянське післанництво та Його божественність. Тріюмф тих двох світлих подій відчинив також браму до останнього акту драми Христового життя — Його мук і смерти.

Від перших віків християнства Східна Церква святкує пам'ять Христового в'їзду до Єрусалима в неділю перед Його світлим Во­скресенням. Квітна неділя з давніх-давен вважалася великим Господським празником і належить до 12 найбільших празників нашого церковного року. Вона має також деякі особливі звичаї, яких не мають инші празники.

Для кращого розуміння цього празника глянемо на його істо­рію, духовне значення та   звичаї, пов'язані з ним.

В'їзд у єрусалим

ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА

Празник торжественного в'їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття.

З того часу маємо проповідь на Квітну неділю єпископа Мето­дія Патарського († к. 300). Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви.

Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV столітті. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в'їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співа­ли різні гимни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в'їзду до Єрусалима. Через яких дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єруса­лима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гимни і псалми, що закінчувалися окликами: "Бла­гословен, хто йде в ім'я Господнє". Авторка опису завважує, що всі, навіть маленькі діти на руках своїх батьків, мали в руках пальмові чи оливкові гілки. Похід замикав єпископ із своїми поміч­никами. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою вечірні.

Про святкування Христового входу до Єрусалима в неділю перед Великоднем маємо багато свідчень з наступних віків. Святий Епіфаній Кипрський († 403) залишив дві проповіді на празник Квітної неділі. Святий Єфрем Сирин († 373) присвятив цьому празникові окремий гимн. Про це свято говорить Кирило Олександ­рійський († 386) і царгородський патріярх Прокл († 446). Анастасій

Синаїт (VII ст. ), монах синайської обителі й богослов Східної Церк­ви, перший завважує, що празником Квітної неділі закінчується свята Чотиридесятниця.

У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані перед­ані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту.

У VI-VII століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спа­люють і попелом посипають в середу голови на знак покути.

ЗВИЧАЇ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

Квітна неділя в наших богослужбових книгах має такі назви: "неділя Ваїй", Цвітна, Цвітоносна і Цвітоносія", а в народі ще: "неділя Шуткова, Вербна чи Вербниця". Усі ті назви пов'язані із звичаєм благословляти й роздавати того дня в церкві пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби, бо вони навесні найшвидше розвиваються.

У євреїв і давніх римлян пальмова гілка була символом пере­моги. Тому її несли в руках під час переможного походу. На люд­них ігрищах переможців також нагороджували пальмою, як симво­лом перемоги. У Новому Завіті пальмова галузка стала символом мучеництва. У катакомбах ставили пальму на гробах мучеників як символ тріюмфу мученика. Оливкова галузка є символом миру. У нашому требнику, у молитві на благословення лози, вербна галузка зветься також символом воскресення.

У грецькій мові пальмові галузки звуться "баія", по-церковно-слов'янському "ваія", а звідси й назва неділі Ваїй.

Не можна точно сказати, коли прийшов звичай благословляти в церкві віття пальми, оливки чи иншого дерева. Здається, що благословення галузок уже було в практиці десь у VII ст., хоч сам обряд благословення з'являється в літургійних пам'ятках щойно в IX столітті.

Благословення ваїй за приписами нашого обряду буває у Квіт­ну неділю під час утрені після Євангелія на 50 псалмі. На Східній Україні був також звичай у містах благословляти й роздавати лозу в суботу ввечері, а по селах — у Квітну неділю вранці. Там разом з лозою вірні діставали також свічечку як символ воскресення.

З посвяченою лозою в нашого народу пов'язані різні дії, деколи навіть забобонні. Посвяченої лози ніхто не нищив. Її ставили вдома за ікони або садили на городі. Нею благословляли худобу, коли перший раз виганяли на поле пасти. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Деякі навіть проковтували пуп'янки лози, "щоб горло не боліло". Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресенні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряли один одного по рамені лозою кажучи: "Не я б'ю, лоза б'є, за тиждень буде Велик­день". Так пригадували собі, що за кілька днів буде празник Пасхи.

За прикладом єрусалимської Церкви і в Греції у ІХ-Х віках у Квітну неділю в часі процесії з ваями вулицями Царгорода патрі­ярх їхав на осляті.

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

Єврейський народ хотів бачити свого Месію в силі і славі. Тож Ісус Христос воскресенням Лазаря і своїм тріюмфальним в'їздом до Єрусалима довів свою силу і славу. Прилюдно показав, що Він не тільки пан живої й мертвої природи, але й пан людських сер­дець. Такого тріюмфального походу Єрусалим уже давно не бачив. Це підкреслює святий євангелист Матей: "І коли Він увійшов у Єрусалим, заметушилося усе місто, питаючи: "Хто це такий?" Народ же казав: "Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї" (21, 10-11).

Христова слава тривала коротко, бо за ним, наче тінь, уже йшла зрада Юди, зрада народу, ішла тінь осуду єврейською стар­шиною, тінь мук, хресної дороги і розп'яття. Ті самі, що сьогодні вигукують: "Осанна", —  за кілька днів кричатимуть: "Розпни".

Квітна неділя показує нам нестійкість людської слави та мар­ність земного щастя. Радість і смуток на землі — це дві нерозлучні сестри. Тож, коли хочемо колись тріюмфувати з Христом у небі, мусимо спочатку тут, на землі, прожити з Ним страсний тиждень і Голготу. А щойно тоді зможемо, як Він, увійти туди, де вічний тріюмф, радість і воскресення.

12 квітня Лазарева субота

Сьогоднішній день в церковному календарі називається Лазаревою суботою. Він є особливим, бо згадує нині Свята Церква про одне з найвеличніших чуд, сотворених Господом під час Його земного служіння, – дивне воскрешення Праведного Лазаря.

Прослухавши сьогоднішнє Євангельське читання ми стаємо свідками цієї події, яка засвідчує видимо перемогу Христа над смертю. Зі Священного Писання дізнаємось, що Лазар жив у Вифанії – невеликому селищі неподалік від Єрусалиму. Відомо, що він був друг Христів і брат двох сестер Марфи та Марії. Ця родина давно була знайома з Ісусом Христом і Господь часто гостював у них.

Наближалося свято Пасхи і Спаситель вже йшов на добровільні страждання. Злоба книжників і фарисеїв досягла своєї вершини і ці нечестивці, сповнені гордощів, злоби, заздрощів, властолюбства та інших пороків, прагнули схопити і вбити Ісуса. Коли Лазар занедужав, то сестри поспішили повідомити про це свого Божественного Учителя. Коли Христос почув про хворобу Лазаря, то сказав: «...ця недуга не на смерть, а на славу Божу, щоб через неї прославився Син Божий» (Ін. 11. 4). Господь, будучи серцевидцем, знав, що Його друг помре, проте, пробув ще два дні в Переї. Потім сказав ученикам: «...підемо знову до Юдеї» (Ін. 11. 7).

Якщо ми прослідкуємо, то побачимо, що в інших випадках Христос ніколи не говорив наперед куди Він має намір йти. Для чого ж Він повідомляє про свій намір цього разу? Як навчає нас блаженний Феофілакт, єпископ Болгарський: «Повідомляє наперед, щоб вони не збентежились несподіванкою, коли б Він несподівано повів їх в країну, в котру йти вони боялись. Так як вони боялись і за Нього, тому що не мали ще досконалого знання про Нього». Ученики пам’ятали, як нещодавно юдеї прагнули вбити Ісуса і боялись також і за своє життя. Але Господь підбадьорює їх, говорячи: « Хто ходить удень, той не спотикається, тому що бачить світло світу цього; а хто ходить уночі спотикається бо не має світла з ним» (Ін. 11. 9-10).

Святі Отці навчають, що під світлом слід розуміти Самого Господа, Який і є Світлом Істинним, перебуваючи у якому, справжнім ученикам Христовим немає чого боятися. Ті ж, хто творить беззаконня, ходять в темряві, і покриті мороком гріха спотикаються, падають і йдуть у погибель, бо не мають спасительного Світла Христового з собою. Господь говорить до учеників: «Лазар, друг наш, заснув; але Я йду розбудити його» (Ін. 11. 11). Апостоли вважали, що Ісус говорить про звичайний сон, який є ознакою одужання під час недуги, і тому говорять до свого Божественного Учителя: «...якщо заснув, то одужає» (Ін. 11. 12). Тоді Христос прямо вказує на смерть Лазаря (Ін. 11. 14).

Як розповідає далі апостол і євангеліст Іоан Богослов, коли Господь підходив до Віфанії, Лазар вже чотири дні як був у гробі. Його сестри дуже сумували і зійшлося багато іудеїв з Єрусалиму, щоб утішити їх в цьому горі. Спаситель спеціально прийшов на четвертий день після упокоєння Лазаря, щоб це диво стало явним і ніхто із супротивників Христових не міг його заперечити. Першою дізналась про пришестя Ісуса Марфа і таємно іде на зустріч Йому. Марфа мала віру в Христа, але вона в неї не була ще повною і належною. Це ми бачимо зі слів: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій» (Ін. 11. 21).

Блаженний Феофілакт, єпископ Болгарський, пояснює: «сказала вона це, без сумніву, тому, що не вірувала, що Він, якби захотів, то, й не будучи присутнім особисто, міг би запобігти смерті брата її». Потім Марфа виявляє ще більшу слабкість віри, говорячи: «...коли чого не попросиш у Бога дасть Тобі Бог» (Ін. 11. 22). З цих слів видно, що вона вважає Ісуса за благочестивого чоловіка, якого може послухати Бог, а не втіленого Господа, Який Своїм єдиним словом сотворив Небо і землю, все видиме і невидиме. Христос каже до Марфи: «воскресне брат твій» (Ін. 11. 23) і потім продовжує « Я є воскресіння і правда і життя; хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе» (Ін. 11. 25), тобто, той, хто вірує в Христа не повинен боятися смерті, бо Христос має владу дарувати інше, краще, вічне життя.

Наближався момент створення одного з найбільших чудес, яким Христос хотів навернути до Себе серця зачерствілих людей, дати їм можливість покаятись. Бачачи сльози Марії і тих хто був з нею, Сам зворушився та заплакав. В цьому прояві скорботи ми можемо побачити дію людської природи Христа. Євангеліст Іоан Богослов влучно вказує на те, як вороги Ісуса навіть при такому горі сповнені ненависті глузували: «...чи не міг би Цей, що відкрив очі сліпому, зробити так, щоб і цей не помер?» (Ін. 11. 37).

Ми бачимо, що вони через ненависть не називають Господа навіть по імені, а з призирсвом говорять: «Цей». Також, вони піддають сумніву створення чуда над сліпим. Прийшовши на місце поховання Лазаря, Спаситель звелів відкрити печеру, в якій знаходився покійний. Та Марфа, через свою слабку віру,  заперечувала Христу: «...вже смердить, бо чотири дні, як він у гробі» (Ін. 11. 39). Так вона сказала тому, що не вірила в можливість воскресіння брата. Але для Бога не має неможливої жодної речі, тому Христос говорить до неї: «...коли будеш вірувати, побачиш славу Божу...» (Ін. 11. 40). Господь знав, що книжники і фарисеї приписують творення Ним чудес силі бісівській і через це в голос підносить молитву до Отця Небесного, хоча Він не мав потреби в цій молитві,тому що рівний Отцю. Промовив же Він її, щоб не могли нечестивці стверджувати, що чудо це створене силою князя темряви. Христос власним голосом вигукнув: «Лазарю! Вийди геть» (Ін. 11. 43) і покійний вийшов із гробу. Сказав Він ці слова як Той, що має владу, а не підвладний, тобто, як Бог. Багато юдеїв, бачачи таке велике чудо, увірували в Христа, а найбільш жорстокосерді пішли і розповіли про це книжникам і фарисеям. І синедріон після цього виніс остаточний смертний вирок Спасителю. Вони хотіли вбити також і Лазаря та Лазар після воскресіння прожив ще більше тридцяти років і згодом став єпископом на острові Кіпр.

У воскресінні праведного Лазаря особливо чітко відобразилась найвища чудотворна сила Господа Ісуса Христа, як Владики світу і Джерела життя. Це було особливе чудо, заперечити яке не могли навіть найзапекліші Його вороги. Про особливість та світлість Лазаревої суботи красномовно говорить нам Церковний Устав, ті відмінності, якими богослужіння цього суботнього дня вирізняється серед інших днів у році. Воно є своєрідним передсвятом великого Дванадесятого свята – Входу Господнього в Єрусалим.

Дорогі браття і сестри! Згадуючи сьогодні воскресіння праведного Лазаря, не будьмо подібні до жорстокосердих книжників і фарисеїв, а прославмо Христа – Переможця смерті, співаючи: «Осанна в вишніх, благословен, Хто йде в ім’я Господнє». Амінь.

підготував протоієрей Миколай Капітула,
магістр богослів’я, викладач РДС,
клірик Свято-Покровського собору, м. Рівне

Прп. Йоана Ліствичника

Місце народження святого Йоана та обставини, що передували його вступові до Синайської обителі, невідомі. З його творів видно, що здобув він добру освіту, але бажання перебувати з Богом спонукало його покинути світ і славу його та усамітнитись у Синайській обителі, що славилась мудрими Отцями. Вступив він до неї шістнадцятирічним хлопцем. Там навчався чернечого життя під проводом старця Мартирія, який через чотири роки, на двадцятому році життя Йоана, постриг його в монаший стан. Йоановий послух старцеві був такий великий, що, здавалося, він зовсім зрікся своєї волі. З братами поводився просто й смиренно, не вивищуючись ні перед ким.

Прожив святий Йоан зі своїм старцем дев'ятнадцять літ, а після його смерти вибрав для себе усамітнене місце, зване Тола, віддалене від обителі на п'ять стадій. Там пробув він сорок літ. Його життя на самоті пливло мирно і спокійно, в суворому подвижництві, яке він, однак, умів приховувати, не виділяючись посеред братії нічим особливим.

Щосуботи й неділі приходив він до обительського храму на Богослужіння, щоб причаститися там святих Христових Тайн, побесідувати зі святими Отцями і перевірити, за їхніми вказівками, свій стан. У товаристві святий Йоан нерідко промовляв, і його поучення, природно, мали перевагу над повчаннями інших монахів. Смиренних це радувало, а декотрі недосвідчені почали звинувачувати мудрого бесідника в марнославстві. Тоді святий Йоан, щоб не спокушати немічних, наклав на себе цілковите мовчання, якого суворо дотримувався протягом року; заговорив лише після наполегливих благань тих же, що примусили його засудити себе на такий подвиг.

Після сорокалітнього життя в безмовності святого Йоана вибрали ігуменом Синайської обителі. Але він провадив духовною паствою лише чотири роки й незадовго до своєї смерти, яка прийшла на вісімдесятому році його життя, 563 року знову усамітнився.

На прохання ігумена Раїтського святий Йоан написав Ліствицю духовну, в якій у тридцяти повчаннях показав ступені сходження до духовної досконалости. До Ліствиці він ще додав і Слово до Пастиря про обов'язки духовного провідника.

З тридцяти повчань Ліствиці робимо вибірку під такими заголовками:

1. Загальні початки подвижництва.
2. Про покаяння.
3. Про чесноти та боротьбу з пристрастями.
4. Про вісім головних пристрастей і боротьбу з ними:

    а) з духом черевоугодництва;
    б) з духом розпусти;
    в) з духом грошолюбства;
    г) з духом гніву; ґ) з духом печалі;
    д) з духом нудьги;
    е) з духом марнославства; є) з духом гордости.

5. Про безпристрасність.

Папа Франциск: Диявол існує й у ХХІ столітті

Вчитися у Євангелії боротися проти спокус диявола заохотив вірних Папа Франциск, проповідуючи у каплиці ватиканської резиденції «Дім святої Марти» у п’ятницю, 11 квітня 2014 року. Він підкреслив, що всі ми маємо спокуси, бо лукавий не хоче нашого освячення, але християнське життя полягає саме у боротьбі проти зла.

«Усе життя Ісуса було боротьбою. Він прийшов, щоб перемогти зло, перемогти князя цього світу, перемогти диявола», – зауважив Святіший Отець, пригадуючи, що диявол «багато разів спокушав Ісуса». «І ми також, – сказав він, – буваємо спокушувані, стаємо об’єктом нападів диявола, тому що злий дух не хоче нашої святості, не хоче християнського свідчення, не хоче, щоб ми були учнями Ісуса».

Щоб досягти цієї мети, віддалити нас від Христового шляху, злий дух, за словами Папи, має власний метод, його спокуси «мають три характеристики», які ми повинні знати «аби не потрапити у його пастку». «Спокуса розпочинається злегка, але росте, постійно зростає, – зауважив проповідник. – По-друге, зростає, заражає іншого та йому передається, намагається стати спільною. Врешті, щоб заспокоїти душу, сама себе виправдовує. Отож: зростає, заражає та виправдовується».

Як приклад, Святіший Отець навів розповсюдження пліток: «Скажімо, я трохи заздрю цій чи іншій людині. Цю заздрість ношу в собі, але відчуваю потребу поділитись нею, і тоді йду до когось іншого». Таким чином, плітка передається далі. Тому потрібно завжди бути уважними, «коли у своєму серці відчуваємо щось такого, що може знищити» інших людей. Бо якщо «не зупинимо вчасно цього маленького струмочка», він може стати потоком, що приведе нас тільки до виправдання зла.

«Усі ми, – підсумував Папа, – зазнаємо спокуси, адже такий закон духовного життя. Наше християнське життя є боротьбою. А це тому, що князь цього світу, диявол, не бажає нашої святості, не хоче, щоб ми наслідували Христа. Може хтось з вас міг би сказати: Отче, але ж Ви застарілий! Говорити про диявола у ХХІ столітті – це смішно! Однак, вважайте: диявол існує. Диявол існує і в ХХІ столітті, і ми не повинні бути наївними, чи не так? Ми повинні вчитися з Євангелії, як з ним боротися!».

Текст із сторінки http://uk.radiovaticana.va/news/2014/04/11/папа_франц..
сайту Радіо Ватикану

Проща до Зарваниці

Сьогодні у смт. Міжгіря Мукачівської греко католицької єпархії відбудется Хресна дорога . В якій візьмуть єпископ Мілан і духовенство Міжгірського деканату.