Чомусь згадалося

Їм було байдуже, що дрова бруднять шуб'яну норку. Їм було байдуже, що круті підбори можуть зламатися будь-якої секунди. Але їх очі світилися такою радістю від розуміння співучасті у великій справі, що я зрозумів тоді - ми переможемо.

Якось так вийшло, що саме цей кадр врізався до пам'яти міцніше за інші. Можливо тому, що тут була вільна хвилина зацінити красоту єднання всіх прошарків українського народу у боротьбі проти диктатури.

Тож вісницями перемоги для мене стали саме ці жінки, які, мабуть, вперше у житті доторкнулися до святої загальної справи.

А як буде виглядати моя валькірія, що унесе мене до сяючого золотим промінням залу Валхали - я теж знаю. Коли мене, нахапавшогося якогось газу 18 лютого, товариш виводив з Інститутської, то товариш одержав в шию пластиковою картечиною. Жінка-лікар оглянула його, щось там на горлянці прим'яла і товариш став краще дихати. І побігла далі. До тих, хто потребував її допомоги.
А перед тим я із величезним задоволенням їбошив по мусорам шматками плитки, бо не було чогось кращого. Іноді, здається, трапляв у ціль.

Якось так.