Коли ми молодими були

  • 27.01.19, 17:53
25 січня цього року, вітаючи мене з Новоліттям, мій журналістський побратим із Одеси Володимир Новак, несподівано виставив фото зі свого архіву. Це була світлина, про існування якої я, власне, і не підозрював.

Відбулася начебто несподівана зустріч із своєю бурхливою і незабутньою юністю. Майже через сорок літ після події.
Що там казати, що там скривати... Ніяке це не здобуття якоїсь там примарної другої фахової дисципліни, як дехто подеколи пише про подібне, а завершення нами, журналістами, Вищої партійної школи при ЦК Компартії України періоду навчання - з 1 вересня 1979-го по липень 1981-го. Це якраз урочистий і хвилюючий момент - вручення дипломів при завершенні дворічки. 
Багато хто, знаю, приховує нині свій цей період життя. Соромляться пані й панове свого колишнього статусу слухачів ВПШ (розшифровувалося як – «випив і ш-ш-ш-а-а!)... А я, чесно кажучи, вдячний долі, що дала мені змогу в найкращих тодішніх умовах справді чудово повчитися на стаціонарі, досхочу попрацювати в бібліотеках над удосконаленням своїх теоретичних знань. Послухати лекції кращих науковців України того періоду. Адже у мене, до прикладу, попереду був лише заочний курс факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А тут іще й платили просто таки високу заробітну плату (я отримував 220 рублів, тоді, коли ставка інженера була на рівні 120-130 р.), безкоштовно надавали чудовий гуртожиток: кімната на двох слухачів, пільгові проїзди в усіх видах транспорту.

Тим паче, що я не просився на це навчання: викликало до обкому партії, поставили перед фактом. Мовляв, з 1 вересня їдете до столиці на дворічне навчання, готуйтесь… Ні, від мовитись, не можна було. Випав жереб долі, можна лише дякувати за честь…

А на фото майже вся наша група 214-ть. (Загалом три їх було на відділені журналістики ВПШа). Наша команда складалася з 16 осіб. Тут були підібрані кращі кадри того призову, бо дві інші навчальні групи складали переважно працівники районних газет. На фото видно лише дванадцятеро осіб…

Отже, у шерензі зліва першим стоїть цековський функціонер, котрий, власне, вручав дипломи. На нього можна не звертати уваги. Далі – наша група. На першій позиції знаходиться тодішній партгрупорг (таке існувало правило, партія ж тоді всюди була попереду) Віктор Іванович Корніюк. Після закінчення навчання працював заступником директора департаменту ДАІ МВС України з пропаганди. Ставши полковником міліції, дуже давно пішов на заслужений відпочинок.

Другим у шерензі знаходжуся я. На той час дворічно беззмінний староста групи…

Третім у ряду – Анатолій Ларін. Прийшов на навчання з посади інструктора Київського міськкому парті. Після навчання очолив, здається, редакцію журналу «Старт». Працював недовго. Звалила його підступна невеліковувана хвороба. Давно вже його немає…

Четвертий – Григорій Підлісний. До навчання працював кореспондентом ТАРС/РАТАУ по Івано-Франківській області. А ось на яку роботу повернувся після здобуття освіти – справжня загадка.

Напевне, за місяць до закінчення вишколу, а то й менше навіть до цього, він несподівано наштовхнувся на один побутовий конфлікт. Дізналися про це у ЦК, дали команду виключити з партії, а значить із ВПШ. Партія своїх слухачів ВПШа врозумляла бути ідеально чистими… 
Але на цю вказівку вибухнули ми всі, ті, хто стоїть зараз перед вами на світлині. Ми вважали, що так не можна поводитись із долею людини. І в цьому була одна важлива особливість, не врахована в тодішньому ЦК. Ми все-таки були не тупими партійними функціонерами, які знали лише одне при окрику згори – брати під козирок. Ми ж були… журналістами із досвідом, і тому, м’яко кажучи, повстали проти такого суворого і безпардонного розпорядження. І не зважаючи на лінію парткому обов’язково виключити Г. Підлісного з ВПШ і з партії, після бурхливих дебатів на зборах партгрупи одноголосно проголосували за винесення Григорію лише… догани. Бо ж виходило, якщо послухатись вказівки, то це означало поламати всю долю людини: чесно й сумлінно працював на інформаційному фронті, заробляв авторитет і славу, потів навчався два роки у столиці, досяг чогось у житті, і в одну мить вирішили його викинути на смітник. Казати б, іншим для науки!
Куди міг подітися після цього журналіст, якщо ніяких інших засобів масової інформації окрім партійних в державі не було. Тим паче, що проступок Григорія загалом не вартий навіть був особливої уваги. Але для ЦК то був повчальний момент і там вчепилися за його. Щоб, як мовиться, іншим не повадко було, наприклад, сперечатися з власною дружиною…

Але диво: за 39 років життя після Київських наших групових «вакацій» і тих непростих подій, я ніколи, жодного разу нічого не чув про долю пана Григорія. Тільки знаю, що назад його на роботу в ТАРС/РАТАУ не взяли: виявився із гріхом, приїхав із Києва з доганою по партійній лінії. Нібито кудись направили в районну газету. От і загубився чоловік..

П’ятий у шерензі – Віктор Іванович Стельмах. Наша, можна сказати, загальна симпатія. Віктор був старшим за всіх нас. Мудріший. Він до цього працював у Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Досконало володів і французькою, і англійською мовами. Що саме його занесло поміж нас на навчання, принаймні, я зрозуміти не міг. Запитував у його, він у відповідь лише жартував, іноді, еге ж, з французьким проносом…

Але коли у грудня 1991 року в нашій молодій державі з’явився президент України Леонід Кравчук, Віктор Стельмах став першим його керівником прес-служби. У репортажах, на світлинах можна часто бачити, як Леонід Макарович з різних питань звертається до свого прес-аташе. Віктор справді був винятково толковою людиною. Але попрацювати йому довелося недовго: його скосила страшна хвороба…

У центрі світлини, начебто найвищим за зростом, хоча це насправді є технічний обман оптики, - Володимир Новак. 
Володя приїхав до столиці із апарату Львівського відділення ТАРС/РАТАУ. Перед цим там закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. До Києва із західного міста явився розлученим, а тому у нас на курсі вважався головним женихом. Ця обставина давала нам завжди змогу вести веселі розмови з добору приятелю претенденток на папаху нареченої чи не після кожної чергової поїздки в міському тролейбусі. Але пан Володимир з честю вийшов із ситуації. Під час навчання таки женився у Києві, і вже разом з дружиною, отримавши диплома, поїхав служити власкором ТАРС/РАТАУ по Тернопільській області. Звідтіля його згодом перевили до Одеси, де він очолив одне з головних відділень УКРІНФОРМУ.

Поруч із Новаком стоїть Олександр Тертичний із Луганська. Теж колишній працівник Інформаційного агентства ТАРС/РАТАУ. Чомусь ми його звали поміж собою «вождем», Мабуть, за те, що часто полюбляв філософствувати, виступати на зборах. Хоча той, хто приліпив йому цю кличку явно помилився: не зробив Олександр у Києві собі політичної кар’єри, хоча весь час після випуску знаходиться у столиці…

А у костюмі в арифметику, чорночубий – це Святослав Васильович Крещук. До від’їзду на навчання у Києві - головний редактор Волинської обласної молодіжної газети. Слава був душею нашого слухацького колективу, блискучим і неперевершеним журналістом. Насамперед, інформаційного, репортерського плану. Заради вияснення якогось цікавого факту для публікації, він міг податися хоч і на край світу. Таким був цнотливим професіоналом. А загалом, надзвичайно високопорядна, чесна людина. Святослав Васильович завжди був душею кожного нашого великого і малого застілля. Особливо ж зі своїм непереквітним гімном рідному поліському краю – піснею «Волинь моя…»

Тільки вип’ємо, бувало, по чарчині, а Славко, відкашлявшись, заспівує:

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Волинь моя, краса моя, 
земля моя сонячна…

(Аби краще ввійти в тему, послухайте цю незабутню пісню «Волинь моя…» тут - https://www.youtube.com/watch?v=0w2z2m0w5_8 ).

Давно немає вже Святослава, але був він настільки яскравою, квітчастою, добродушною людиною, що на Волині й по нині у день його уродин, 6 вересня (щорічно!), в усіх редакціях краю відзначають його роковини. День Святослава Крещука! Читають його, насичені любов’ю до життя, вірші. Розповідають бувальщини з його багатого журналістського життя…

Я щасливий був із того, що всі два роки свого київського життя провів в одній кімнаті гуртожитку з Святославом Крещуком. Ділили ми з ним навпіл і хліб, і все, що Бог послав до хліба…

На все життя запам’ятався один студений вечір. Ми накрили на стіл вечеряти в своїй кімнаті. Зайшов іще дехто з хлопці з сусідньої кімнати, можливо, Володя Новак, Петро Опанасенко, Юлій Шарабаров. А саме того дня газета «Сільські вісті» опублікувала мого великого нариса, озаглавленого «З голубою ласкою». Я купив зо два десятки номерів газети у кіосках, і лежали вони на вікні кімнати. Публікація була про жінку, яка не мала власних дітей, але її називали матір’ю більше сотні вихованців дитячого будинку у селі Дениші Житомирської області, яких вона врятувала від погибелі в голодні, холодні роки Другої світової війни. Перед цим я побував на вечері-зустрічі її вихованців. Ця подія мене буквально потрясла, і те все трепетне вихлюпнув я на сторінки видання. Славко взяв слово у нашій вечері, і зненацька почав говорити про мене.

-Я сьогодні прочитав Сашкового нариса, - сказав Святослав Крещук. – Дочитав до слів…

Далі він заплакав і не зміг говорити…

У кімнаті запала ламка, крихка тиша. Відтак, хлопці розгублено зашуміли:

-Ти ж скажи, Святославе, до яких слів дочитав, ми самі все зрозуміємо.

– Всі знову вхопили до рук номери свіжого номера газети.
Славку подали води. Він заспокоївся, пришморгнув носом, і нарешті сказав:

-Коли я прочитав його слова, що бідність у них була така, як макове зернятко начетверо… я зрозумів, що Горобець буде письменником. Такий образ вжити може, таке порівняння придумає лише достойний майстер слова…

Я все життя пам’ятаю ці слова Святослава Васильовича! І завжди хочу бути їм вірним…

Поруч із В. Крещуком в черзі за дипломом стояв незабутній Анатолій Архипович Житник. Знаменитий фейлетоніст «Вечірнього Києва». Людина, котру в столиці знали чи не всі у ті далекі вже часи.

Не так давно я написав розлогу оповідь про Анатолія. В ній, будьте певні, ви знайдете багато цікавого про відомого київського фейлетоніста і письменника Анатолія Житника.

Коли на початку 2018 року я опублікував новелу з життя про Анатолія Архиповича Житника, озаглавлену «Пригоди невгамовного «Зайвого свідка» (її шукайте в Гуглі за цією назвою, або за адресою - https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/29900), бідкався, що не міг ніде розшукати світлини нашого побратима, і ось така враз удача. Пан Анатолій, як живий перед нами. Світла йому пам'ять, бо вже давно його немає серед здрастуючих. Причина банальна і добре відома – у квітневі дні і ночі 1986-го, коли вибухнув реактор Чорнобильської АЕС, Анатолій Житник був серед перших, хто ліквідовував наслідки катастрофи. Усе це дуже швидко зашкодило його здоров’ю і життю, на жаль…

Далі у шерензі єдина жінка в нашій тодішній групі слухачів – Клавдія Боровикова. Після навчання працювала на чолі журналістського колективу могилів-подільської міськрайонної газети Вінниччини.

Наступний – Микола Маслов, посланець Одеського телебачення і радіо. Він був, здається, єдиний, хто у п’ятницю по обіді обов’язково сідав на потяг і за будь-якої ситуації на вихідні їхав до сім’ї, до міста над Чорним морем, а вже у понеділок вранці був на заняттях. Шукав, знаю, підробітків у Києві. Казав, що його дружині не вистачає грошей, які він приносить додому. Після навчання поїхав власкором Українського державного радіо до Вашингтону, і там залишився назавжди. Тому під час навчання посилено студіював англійську мову, певне, готуючись до цього вирішального кроку.

І останнім на світлині впевнено крокує за дипломом – Андрій Іванович Стативка. Він корінний киянин, але якось так вийшло, що прибув на навчання із харківської україномовної обласної газети, де займав посаду відповідального секретаря. Тихий, врівноважений, незворушний, він, здається, мав сталеві нерви. Ніколи не підвищив голосу. Інтелектуал і винятково грамотна, культурна людина.

Через якийсь час після нашого випуску опинився у Чехії, в Празі. Досить швидко оволодів чеською мовою і в тамтешній академії суспільних наук захистив кандидатську дисертацію. Працював у Міністерстві закордонних справ України, в українській амбасаді в Празі. Нині – на пенсії…
За бортом світлини залишился ще декілька людей, яких не видно на фото – Дмитро Захарук із Івано-Франківська, Анатолій Руденко зі Львова. Останній якийсь час працював власкором газети «Радянська Україна» по західній області, куди подівся – не знаю.

Не видно тут і колоритної фігури мудрого телевізійного метра Василя Пилиповича Перетятька з Дніпра. Найбільше запам'ятався Вася мені своєю філософською розповіддю про жіночку, яка все життя з власного льоху дістава на прожиток лише гниленьку картопельку, обрізала її, бо ціленьку шкодала було споживати. Так усе життя жила на гнеленькому. Махаючи своїм довгим пальцем мені перед носом, Василь Пилипович, казав:

-Сан Саничу, не будьмо такими, не шкодуймо нічого для себе рідних...

Було це без малого сорок літ тому, а пам'ятаю й до нині...

Здається, 2006 року довелося мені побувати на Дніпропетровському обласному телебаченні. Там несподівано зустрів Василя Пилиповича, він вів цикл передач до виборчої кампанії. Як і в минулі часи був гамірливий, сміхоохочий, жартівливий і дотепний. Що не слово, то звучав мудрий прикол. Вася, як завжди, був в ударі…

І вже зовсім, як несподіванка надійшла з його міста звістка: не стало нашого побратима. Якось мені розповідав голова Дніпровської обласної організації Національної спілки письменників України Володимира Луценко, котрий також навчався з нами, але в іншій групі: друзі зібрали вірші Василя Перетятька, видали гарну поетичну збірку. Добра пам'ять залишилася по ньому… 
Колись і ми були молодими. Ця світлина яскравий доказ цьому.

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Слідами "золотого весілля" у подільській глибинці

  • 27.01.19, 17:46

ЗАБЛУКАЛЕ ВЕСІЛЛЯ,

котре навіки прославило гостинне подільське село над річкою Лядовою і його віковічний храм

Історію цієї родини мав би вже давно знати кожен українець, але настільки московітським царатом пригніченим за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності, яких достеменно не знав ніхто. Родина ця – Лівицькі – Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Вона – уславлена українська поетеса, а він, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства у світі.
Глава сім’ї – довічний революціонер, з березня 1917-го член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР у Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції в цих урядах. Протягом 1920 – 1921 роках виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри в велику славу майбутньої України в екзилі (у вигнанні).

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко надійний і вірний помічник в усіх революційних справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Жартівник і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія - входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900-го і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося увічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччя називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається «сухою із води». 
Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни, освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва. Правувала закладом унтер-офіцерської закваски начальниця-німкеня, яка вкрай погано цвенькотала московською - пані Спаська. Але від того, мабуть, була ще більш злюча, ненависна всім.

Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету університету Святого Володимира у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті. 
Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибрала Марійку.

У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах… Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія в чергове після обшуку арештували в батьківському домі у селі Ліпляве, що знаходиться на лівому березі Дніпра, якраз навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тарасу Григоровичу Шевченку, Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, відправився до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. При вході Костянтину повідомили, що начальник над арештантами і слідчими ще додому не пішов і його пропустили до нього. Юнак доволі швидко повернувся уже без пакунку з речами на ганок. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи поміж собою, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці, що стояла у глибині двору під тінистими київськими каштанами. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: «Невже будуть затримувати й мене?» - тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:
-Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Картино поклонившись, немовби на стройовому плацу, галантний офіцер, притримуючи лівою рукою шпагу, розвернувся кругом і подався назад до приміщення жандармської канцелярії…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою революціонера Андрія Лівицького.

На фото 1920 року сім'я Лівицьких: підліток Коля, Андрій Миколайович, молода поетеса Наталя і мати - Марія Варфоломіївна...

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і тут же майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому будучому юристу не траплятися йому на очі.

Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, злагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.

Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв'язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Пор¬¬ша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка», 
Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом мезальянс. Це насправді означає – не рівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.

Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, - зауважив, - знаходимось на правильному шляху…»

Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких вона випестувалася Ткаченків.

Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано). 
Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?

Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.

Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Маріє, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської Жіночої Громади, і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:
«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»

Ах ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Житомирщина. До Бердичіва звідси кілометрів 125-130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ім мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького, авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким, з яким вона приїхала до Києва: він повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…

Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася вона без матері. 
Дуже любилися вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих друзів. Мати дуже любила танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало на батьків маленьке дитятко. Накинула мати у санчата на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Але була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван був дуже побожнім чоловіком і невдовзі був висвячений на священника. І згодом вони удвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Навіть уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині…

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:

«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека - твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.
Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую - сестра гукає:
- Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород…
Пару коней і хлопця Ваня нам не дає (Ваня - це мій шваґер-священик), бо хлопець у полі потрібний, - пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінейкою», а не екіпажем. 
Біжу на поміч. Їхати «лінейкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки - з огляду на опінію прихожан-селян - трохи ризикована.

Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.

…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нуди та помагали зносити одноманітність мого існування…»

Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, - прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані їздять?» І тут уже зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення. 
Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, - сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. - Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:
-Не слухайте їх стариків, - вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було. 
А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володієвецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цих краях:

Із-відти гора-а, а звідси друга. 
Межи... тими... горонькамн 
Сходила зоря — а Межи... 
тими горонькамн 
Сходила зоря. 
Ой то не зоря - а, —
Дівчина моя 
Широкою долиною 
По воду Ішла – а…

Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни по над Лядовою ходять. 
Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:

Ой із-загорн
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька 
Та пшениченьку сіє. 
А засіявши, 
Стала волочити, 
А заволочивши, 
Стала Бога просити...

Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива, 
До долу верби гне високі.

Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:

Сердито хвилі підійма…

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***

Дуже хотілося б, щоб ця моя розповідь про заблудле весілля, яке у зеніті літа 1900 року відбулося над берегами Лядови, прочитана була на поверхах влади у Вінниці, в Бару, у Жмеринці, у сільських Володіївцях, де вже критично мало залишилося людей. Щоб з нею ознайомились мої колеги у Вінницькій обласній письменницькій організації. Її молодий і активний голова Вадим Миколайович Вітковський.

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу у світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді, у котру були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які знаходилися в еміграції. Насамперед такі, як неперевершені особистості, - Євген Маланюк, Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу «Наше життя» Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що вона довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької «На грані двох віків», видала їх окремою книжкою. Тепер при бажанні кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яка офіційно утворилася у Володіївцях неподалік Китайгорода, яку благословив до життя і звершень на землі й на небесах сільських священослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких Микола Андрійович, який повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Думаю, що всі ці люди, події заслуговують того, аби вже нинішнього чи наступного року, 15 липня у Володіївцях Барського району Вінниччини, які без малого сто двадцять літ тому приютили заблудле весілля, відкрити меморіальну дошку з нагоди цієї вікопомної події…

І нарешті останнє. Я, звичайно, виправлю у Вікіпедії чиюсь явну авантюру з приводу того, що Марія Ткаченко, дружина найближчого сподвижника Симона Петлюри Андрія Лівицького, матір таких достойних дітей народилася начебто у Бердичеві. Позаяк упродовж всіх своїх меморіальних записок вона неодноразово пише про «рідне Поділля». Більше того, 19 серпня 1971 року щоденна газета українців, яка виходить у Нью-Йорку «Свобода», у шпігелі, себто на найвиднішому місці під своїм заголовком, помістила таке повідомлення:

«У вівторок 16-го серпня вранці померла в домі своєї доньки Наталі, поетеси, і зятя, артиста-маляра Петра Холодного. Марія Варфоломіївна Лівицька на 93-му році життя. Родом з Поділля, Покійна була членом Революційної Української Партії (РУП). згодом Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Була активною громадською діячкою, при чому її арештували були й судили за участь у нелегальних українських організаціях…» Читати тут - http://www.svoboda-news.com/arx…/…/1971/Svoboda-1971-152.pdf

Бачите, навіть за цих скорботних обставин, згадується, що родом вона з Поділля, з Жмеринки, де все життя мешкав її батько, куди вона часто навідувалася з чоловіком і дітьми, а не з Волині, Полісся, до якої завжди належав Бердичів…

***
На фото 1920 року сім'я Лівицьких: підліток Коля, Андрій Миколайович, молода поетеса Наталя і мати - Марія Варфоломіївна...

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Якби сало крила мало, воно б по під небесами літало...

  • 15.01.19, 08:48

Ах, милі пані й панове, ви ж мешкаєте у новому капіталістичному світі і ніц не відаєте, що таке передова стаття у головній газеті республіки. Яке вона має публічне значення і який може викликати значний резонанс…

Що ж, можливо, вам із цим і повезло. Бо той, хто крутив педалі за розвинутого соціалізму, був дещо при портфелі, добре знав, що туди краще було не потрапляти. До передової! Після того, як там з’являлося певне прізвище, із критикою недоліків у роботі, будьте певні, все закінчувалося організаційними висновками… Таке існувало правило...


Зайнявши пост керівника агропромислового відділу головної газети республіки, я теж писав передові статті, які, звичайно ж, уважно читалися на всіх поверхах органів влади. І ось чому.Це ж не те, що нині після хабарів, розкрадання власності, одягнув на голову картату ковдру, покатався під телекамерами на лікарняному повозі, заплатив сто мільйонів гривень застави і ще врешті-решт можуть ордена вручити. Там було жорстко – назвали прізвище – готуйся на вихід…

На світанку, авто із видавництва «Радянська Україна» доставляло до апарату ЦК пачку свіжих віддрукованих газет. Шість із них – «Правду України», «Радянську Україну», «Робітничу газету», «Сільські вісті», «Комсомольское знамя» і «Молодь України» заносили до головного кабінету. П’ять видань складали стопкою, а ось головну – «Правду України» розкладали на робочому столі першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Він з’являвся у кабінеті і починав перегляд-прочитання газет.

Міг натиснути кнопку і зв’язатися, до прикладу, із князьком Добриком у Львові:

-Ти чітал, как тєбя чіхвостіт «Правда Украіни» в передовой…

Тому було залізне правило: до десятої ранку всі правителі на місцях повинні були очікувати на дзвоник з небес. Треба було бути готовим місцевому вождю заявити, що «ми негайно виправимо ситуацію»…

Найпекучішою проблемою кінця вісімдесятих була гостра нестача харчів для народу. Повсюдно було набудовано ферми-палаци для господарської живності. Вони були забиті поголів’ям, бо ж суворо сповідувався партійний принцип – у кожному господарстві треба мати по 21 корові на сто гектарів сільськогосподарських угідь. Усі наради будувалися на виконанні цього завдання. Достобіса вироблялося різноманітної продукції, але вся вона дівалася мовбито поза хмари – усе вивозилося для ненаситних робітників Москви і Ленінграда. А ви українці, виходило, – ссіть лапи. Зайдеш до гастроному – стерильні вітрини. Заглянув до сільської крамниці – у кутку купа великих портерів членів політбюро ЦК КПРС на чолі з вірним ленінцем товаришем Леонідом Іллічем Брежнєвом та пів десятка гармошок і баянів на стелажах. Чудовий гротеск доби розвиненого соціалізму.

Я ж вирішив написати передову статтю про те, чому в багатій Україні не має у продажу м’ясопродуктів. 
Що та як викладав, не пригадаю вже. Але було в тому програмному матеріалі номера одне невеличке речення, яке усіх і все у ЦК поставило на ноги: «Якщо Україна не завезе з Білорусії 30 тисяч тонн сала у рік, вона зовсім не може виробляти ковбаси…»

Факт не вигаданий. Достовірність стовідсоткова. Роздобув я його у тодішньому Держплані, який усе знав. Але…
Уже вранці мене викликав головний редактор газети Андрій Зоненко.

-Ти знаєш, що все ЦК носиться з твоєю передовою: Щербицький щойно прочитав її і двічі жирно підкреслив одне речення. Про сало з Білорусії. Там же все у тебе вірно з цифрами, фактами, сподіваюся?

-Звичайно, - бадьоро відповів я.


-Ти не дуже хорохорся, - зауважив редактор, - вони все одно знайдуть до чого придертися… Відчуваю, скажуть, що ми неправі…

За декілька годин шеф гукнув мене вдруге. Подав аркушик паперу. На ньому було записано: Микола Дмитрович Вечеря.

-Їдь у сільгоспвідділ ЦК. Це перший заступник завідувача відділом. Він тебе повчить, як треба передові писати…

Партійний начальник одразу накинувся на мене з претензією, як я смів написати, що Україна, яка є першорядним виробником сала, де цей продукт вважається головним символом сили і достатку, елементом національної культури і позичає цей компонент м’ясопереробки у затрапезної Білорусії. «Хто вам дав цей факт?» - майже кричав він.

Я був готовий до цього запитання і назвав номер телефону Держплану, назвав прізвище заступника голови відомства, який назвав мені цифри. Одначе товариш Вечеря не поспішив виясняти, чи правильно названо кількість придбаної продукції. Ще якийсь десяток хвилин погаласувавши, заявив, що такі речі не можна називати у відкритій пресі, що це дуже обурило особисто Володимира Васильовича, що він тут же викликав на килим усіх головних аграріїв та переробників сільгосппродукції. Вечеря повільно почав стишувати бурю в стакані. А в кінці, ввімкнувши голосніше радіоприймача, що до того тихо працював на приставному столику, сів навпроти мене за стіл, і нагнувшись поближче, тихо сказав:

-А взагалі, не офіційно скажу вам, - заявив Микола Дмитрович. - Ви все дуже правильно виклали у своїй публікації. Правильно розставили акценти у передовій статті. Ми теж декілька разів подавали доповідні записки про цю ганебну ситуацію. Але до секретарів ЦК вона не доходила: її викидали до корзин «фільтратори», які є тут у нас. Тому давайте виправляти ситуацію. От ви, відклавши всі службові справи, виїдете до Білорусії. І напишете звідтіля цикл статей про те, як їм удається так гарно нарощувати виробництво сала. У тамтешньому ЦК я уже про все домовився: вони вам організують ряд поїздок в області і райони, куди ви там забажаєте…

Уже проводжаючи мене до дверей кабінету, не круючись голосно сказав: "К нашій родигі, сало, товчене в салотовці, з часником, є однією з найпопулярніших приправ до борщу... Ой, як ж це смачно..."

Я йому у відповідь сказав українською приповідкою: "Коли б сало крила мало, під небесами б літало..." 

Першим куди я потрапив у бульбашній стороні – був Брест. Їдемо через центр міста, і я там забачив магазин із назвою «М'ясо». Кричу до водія і тих, хто мене супроводжують: «Стійте! Зупиніться, будь ласка!» Мене насамперед вразила реклама, котра була виписана великими літерами на вікнах крамниці. Такого ніде не бачив. Ви, можливо, й не повірите, але там значилося: «Мясо – это питательно и вкусно!».

Здуріти можна, в Україні ніде свинячого, телячого хвоста на продаж не примітиш, розжитися на свіжину – ребра в черзі повиламують, а тут реклама м’яса. Мовляв, купуйте, є завжди парне…

Заглядаємо до магазину. Полудень. Невеличка черга покупців. Три види свіжини на продаж, поруч гірка сала. Наче інша планета.

Крупні тваринницькі комплекси працюють на повну потужність. Але що найбільше вразило – на кожному, де б не побував за керівника, організатора виробництва обов’язково був… українець.

У Пущі-Водиці дзенькали стакани...

  • 15.01.19, 08:38

Яка ж чудова, непереквітна краса після сніговію упокорилася у лісах під Києвом. Столичний Оболонський район прийняв у свої обійми й благословенне урочище Пуща Водиця. Там на Восьмій лінії, куди не поглянь – справжнє диво під білою ковдрою. Озера з чудовими піщаними пляжами сковані льодом і припорошені снігом. Понад водоймами - маса різноманітних бесідок, біля кожної чекають на відпочиваючих мангали на ланцюгах. Таке враження, що люди кудись на хвильку відійшли...

Вражають милістю чудернацькі витвори мистецтва - містки через заплави. Кожен зроблений з вигадкою. Понад водоймами очікують вирізані з дерева і пеньків сідлища. А навкруги - найголовніша принада для всіх - густий реліктовий ліс. Помережаний рівними, як стріла тасьмами. Виділяються товстелезні корабельні сосни: окремі з них й утрьох не можемо охопити людським перевеслом. І не дивно: ще в одинадцятому столітті ця місцина вважалася обителлю, осідкою княжої охоти. Нині тут відпочивають кияни і гості столиці. Буквально сюди, на Восьму лінію Пущі-Водиці, і далі, аж,здається, до Чотирнадцятої, якщо не помиляюся, з Києва веде трамвайна колія. Люди їдуть гуртами, щось веселе розповідають про Василів і Маланок, які, загалом, мають реальну прив’язку в історії нашого народу до Володимира Великого і його матері Маклушу. Ага ж, сьогодні на Свят-вечір їхній день…



Володимира Великого і його матері Маклуші. Ага ж, сьогодні на Свят-вечір їхній день…

О

Ось гуркоче колією ще один трамвай. Придивляюся: якийсь винятковий, дивовижний – весь заквітчаний. У салоні на столиках пляшки з шампанським, тут же коробки яскравих цукерок. Сидять кампанії людей.

-Якщо у вас, приміром, день народження, - пояснюють мені знайомі, - ви приходите з кампанією друзів, замовляєте столик. Їдите через Пущу, смакуєте вино і приймаєте привітання. Операція - "Люкс"!

Нічого дивного. Пуща-Водиця – не просто частина столиці, а й відома на всю Україну здравниця. Тут працює до чотирьох десятків санаторіїв, інших лікувально-оздоровчих об’єктів. У Новорічні свята людям потрібно відпочити, і цьому ніхто не перечить. Адже довкруги така краса…



Гуляючи засніженими алеями, я мимоволі пригадав осінь 1979-го. Еге ж, те, що відбувалося сорок років тому! Того 1 вересня, після закінчення навчання в Київському дежуніверситеті, мене зненацька зарахували слухачем відділення журналістики ВПШ при ЦК КПУ. В молодому поповнені вінничан нас було, здається, дев’ятеро. Днів за п'ятнадцять після старту навчання нас зібрали старшокурсники, члени вінницького земляцтва, ті, хто перейшов уже до другого випускного курсу, і повезли сюди, у Пушу-Водицю. У якомусь закапелку реліктового лісу, на відшліфованих дубових колодах, наші старші товариші накрили стола з наїдками, напитками. І почався ритуал урочистого і кумедного прийняття молоді, нового поповнення до складу подільського земляцтва.

Процедура тут була така.

Тебе викликають на центр кругу, де на величезному пні стоїть булава, до речі, точна копії тієї, що її у Києві на коні тримає Богдан Хмельницький, лежить поруч із нею статут земляцтва в дорогій оправі. Ось привселюдно старші брати-вінничани, заслухавши твою біографію, починають запитувати новачка: а чого ти сюди, небораче, приїхав, за чим, чим хочеш збагатитися, невже марксистсько-ленінською філософією? І таке інше… З жартами, глузуваннями. Приколами. У такому ж іскрометному дусі належало і відповідати.

Пані Тетяна у Пущі

А тоді, власне, починається процес випробування, чи може цей посланець бути козаком земляцтва. У 250-грамовий синюшний гранчатий стакан наливають по вінця горілки, вручають його претенденту на папаху. Перед засіданням знайомі радили, що краще всього цю гірку гальбу, зібравши всі зусилля в кулак, треба будь-що випити одним махом, бо інакше будуть кричати «Не зараховується!», вимагатимуть поповнити посудину новим узваром. Мабуть, самогоном. І це незалежно від того, хто перед ними стоїть – чоловік чи тендітна пані, котрі приїхали буцімто по науку до столиці… Жіночок у нашому призові було, здається, дві...

А на закуску після випитого представлялося одне – густо намазані гірчицею і хроном хлібні бутерброди. Коли подібне вип’єш і проковтнеш наїдок, вершечки столітніх сосон Пущі-Водиці, здається, пригиналися на самі вуха… Світ крутився перед очима...

Після прийняття молодого поповнення, відбувався ще один ритуал. Обрання нового ватажка (його тоді називали дивним іменем – президент) земляцтва. Позаяк другокурсники іноді достроково відкликалися на роботу в область ще до часу завершення навчання, тому цю персону висовували зі свого середовища новачки, а вже всі разом члени земляцтва, якщо не було заперечень у другокурсників, затверджували спільним голосуванням.

На моє щире здивування, кандидатом на пост президента вінницького земляцтва висунули… мене. Пару хвилин було затрачено на обговорення пропозиції, і всі піднесли руки на підтримку.

А ось чи потрібно було випивати нову порцію горілки з гранчака, заїдаючи гірчицею з хроном за президентську булаву, їй-право, не пам’ятаю… Її мені вручили тут же...

Восени 1979-го з Пущі-Водиці я їхав до гуртожитку, міцно притискаючи до тіла портфель з президентською булавою. Нині в голові роїлися тільки далекі спогади 40-літньої давнини. Життя не переробиш, пані й панове! Що було, те було...

***
Фото автора, 13 січня 2019 року.

Довга дорога романсу до слухачів

  • 11.12.18, 23:30

СПАСИБІ, ПАНЕ РЕКТОРЕ, ЗА ПАМ'ЯТЬ ПРО ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ!

Знаєте, друзі, як буває в житті: їдеш по одне, а привозиш зовсім інше.

Не спалося минулої ночі. Якоїсь миті стрельнула думка: «А, можливо, наш друг Дмитро Іванович про це й нічого не знає».

Я тихенько підівся, щільно причинив двері, щоб не потривожити домашніх, ввімкнув світло, за тим ноутбук. Сів за електронного листа до Дергачів. Є там під Харковом державна зооветеринарна академія. Сказати б, давній, древній уже виш. Ректором його трудиться мій шкільний товариш Дмитро Іванович Барановський. Написав йому епістолію, а за одне скинув свою статтю з Фейсбука «Вишні без доктора Кутаф’єва», про смерть нашого шкільного побратима, сільського лікаря, який незрівнянно прославився на лікарській ниві рідних країв.

По обіді нині прозвучав телефонний дзвінок від Дмитра Івановича. Розмова про життя, про наш вік, котрий, слава Богу, наближається вже до сьомого десятка, про справи і сім’ї. А вже при кінці мій друг, котрий по закінчені школи, затим ветеринарного інституту, приїхав було в рідний джуринський наш колгосп на Вінниччині головним зоотехніком, одначе невдовзі захистивши дисертацію, таки повернувся до рідного вузу викладачем, враз каже:

-А ми цими днями в академії твоїх колег, письменників, також гостинно приймали…

-А що за оказія така у вас сталася? – цікавлюся.

- Відзначали 140-річчя поета Олександра Олеся. Це було 5 грудня, у день його народин…

-Зачекай, - кажу,- ти маєш на увазі Олександра Івановича Кандибу? Бо, якби подібне казав, до прикладу, ректор педагогічної академії, то це, мабуть, було б зрозуміло. А зооветеринарної…

- Усе вірно, - відповідає мій приятель і друг із шкільної парти, строгий нині ректор вишу. - Олександр Олесь наш рідний, доморощений випускник. При чому атестований тут двічі. У п’ятнадцятилітньому віці, 1893-му році він вступив на навчання до хліборобської школи, яка тоді існувала на місці нинішньої академії. А через десять літ, 1903-го року, успішно склавши іспити, в тому числі і з латини, котра була профільним предметом, був зарахований до Харківського ветеринарного інституту, який зорганізувався і почав працювати в Дергачах. Був вельми сумлінним і старанним студентом, до речі.

А потім, я ще тобі по-дружньому скажу, СанСаничу, - мовить мій шкільний друг, - що ветеринарна академія, це далеко не зовсім піддослідний "скотний двір", як можливо, хтось би міг подумати. Ми надзвичайно чутливі і до ліричного слова, і до музики, і до пісні з романсом. І тому такий поет із наших рядів - справжня гордість і слава академії...

-Олександр Олесь же ж, здається, дуже рано почав писати вірші, - кажу.

- Старт і перші поетичні успіхи, якраз прийшлися на студентську пору. Переказують із покоління в покоління наші люди, що працював на бойні, щоб підтримати сім’ю, і писав блискучі ліричні вірші. Феномен, що тут скажеш. На наш період припадає і час його великої закоханості у місцеву дівчину Віру Свадковську. Згодом і женився на ній… Удвох пройшли через усе життя. Саме в Дергачах він і написав найяскравіший свій шедевр – вірш до поетичного романсу «Чари ночі", більш відомий під назвою «Сміються, плачуть солов’ї».

Дмитро Іванович лише на хвильку змовкає, а тоді задумливо каже:
-Ти ж пам’ятаєш, як там в Олеся:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її — 
Знов молодість не буде!»

-О-йо-йо-й, Діма! - зовсім по-простецьке виривається у мене. – Та звичайно знаю, і частенько, при нагоді, слухати люблю його. У мене приятель, народний артист України Богдан Чуфус із Одеси, мабуть, найкраще нині виконує цей справді ліричний шедевр.

Через якийсь час знаходжу повідомлення про подію, котра відбулася в Харківській державній зооветакадемії 5 грудня ц.р. Того дня на фасаді центрального входу вишу відкрили пам’ятну дошку, котрою вшановується пам'ять прославленого випускника академії Олександра Олеся.

Далі читаємо:
«На врочистому заході були присутні члени Національної спілки письменників України Романовський В., Бойко В., Лебеденко Н., Скидан Я., Чумак М., Очеретянова Т., Тараненко О., представники наукової спільноти Харківщини Голобородько К., Мельник В. та викладачі і студенти ХДЗВА. З вступним словом урочистості відкрив ректор академії Барановський Д. Звучали вірші Олександра Олеся, твори українських поетів та пісні на слова видатного поета – ювіляра…»

Звичайно ж, мене захопила історія перетворення вірша Олександра Олеся в романс.

Ого, тут, виявляється, не все так просто. Вірш, як я вище уже відмічав, написаний автором 1904 року, дехто з літературознавців, щоправда, навіть відносить його до пори 1903-го літа. І він, як не дивно в цьому варіанті поетичним надбанням залишався, ви не повірите, аж до 1960 року. Творчість Ол. Олеся надихала багатьох відомих композиторів. Навіть таких музичних геніїв, як М. Лисенко, К. Стеценко, Ф. Колесса, С. Людкевич, Л. Ревуцький, А. Кос-Анатольський. Вони створювали з поетом нові і нові чудові пісні, а вірш Ол. Олеся «Сміються, плачуть солов’ї» лежав мертвим вантажем, був, так би мовити, не затребуваний.

Аж до того часу, поки його у липні 1960-го не взяв до рук композитор із української діаспори в США Василь Безкоровайний. Мешкав він у Буффало, одній з частин Нью-Йорка, а походив родом із Тернополя.

Одне слово, знаменитий романс «Чари ночі» вперше прозвучав, ластівкою злетів над Ніагарою на хвилях тамтешнього радіо у виконанні співака української діаспори Василя Тисяка. Так що автор слів Олександр Олесь свого твору уже не почув. Він помер 1944-го, коли отримав звістку про смерть у німецьких катівнях його сина, юного і великого поета Олега Ольжича.

Хочу привселюдно сказати, що ти, Дмитре Івановичу Баранівський, не просто чудовий ректор Академії, але й Великий Громадянин, Український Патріот. Спасибі тобі за пам'ять про Олександра Олеся!

А всіх читачів запрошую прослухати романс «Чари ночі» на вірші дипломованого ветеринара з Харкова Олександра Олеся - https://www.youtube.com/watch?v=b0E9CYEHwik

***
На знімках: ректор академії Дмитро Барановський 

Світлина від Olexandr  Gorobets.



Як тепер селянам жити без доктора?

  • 11.12.18, 23:22

ВИШНІ БЕЗ ДОКТОРА КУТАФ’ЄВА

Про таке сумно і важко писати, але треба. Сьогодні, 7 грудня ц.р., у Джурині на Вінниччині, після важкої хвороби, на 70-му році життя, помер лікар-терапевт Віктор Борисович Кутаф’єв. Доктор, якого знали тисячі людей, зараз ви зрозумієте чому, пані й панове. Люди, яким він допомагав усе своє життя. Приходив на поміч у найважчу годину, незалежно від того, де знаходився його пацієнт, котра була пора доби. Віктор був, сказати б, людиною всюдиходом. Для нього завжди була «льотна» погода, не залежно від того чи на дворі спекотно, чи мела жахлива хурделиця…

Мені випало навчатися з Віктором в одному класі. З деяких предметів, насамперед, математики, фізики, ми були з ним суперниками-конкурентами. Часто змагалися за те, хто швидше розв’яже ту чи іншу супер складну задачу, кого від школи пошлють на районну олімпіаду.

Прізвище «Кутаф’єв» у Джурині і довколишній окрузі віддавна добре знане, навіть, сказати б, знамените. Першою уславила його Вікторова мати – Євгенія Миронівна, котра була знаменитим на всю округу лікарем, поки наш населений пункт вважався районним центром, працювала головним районним терапевтом. Напевне ж, могла б вона поїхати кудись і далі, облздороввідділ неодмінно допоміг би такому знаному фахівцю з працевлаштуванням і житлом, але попри всі пересуди вона залишилася в Джурині, бо вже підростав син, якому треба було давати раду, вибирати професію.

І ось, здається, 1964-го, коли до дев’ятого класу нашої середньої школи з восьмирічної школи, яка також була тоді в селі, прийшла група наших ровесників, серед них найбільше виділявся світлочубий хлопчина Віктор Кутаф’єв. Грамотний, начитаний. Зовсім, не мамкин синочок, як можна було б подумати, а гарний, порядний хлопець. Дівчата не безпричинно били за ним «каблуками»…

Ми випускалися зі школи знаменитого 1966-го. Одразу 120 сільських хлопчаків та дівчат тоді отримали атестати зрілості.

Знаючи майже кожного випускника, я б ніколи не міг тоді подумати, що з них усіх, закінчивши навчання у Вінницькому медичному інституті назавжди повернеться у село саме він, Віктор Кутаф’єв. З вигляду і по внутрішньому духу інтелігент, зовсім не селянин. Як і матір – терапевт. Відтак, якийсь час у Джуринській дільничній лікарні, котра обслуговує добрий десяток ще й довколишніх сіл, було два фахівці цього профілю.

Уже незабаром, приходячи на прийом, люди вибирали, до кого записатися на прийом – до знанного, зрілого фахівця Євгенії Миронівни, чи до Віктора Борисовича. Молоді, звичайно ж вибирали сучасного фахівця, позаяк він багато читав, чимало знав медичних новинок, часто їздив на семінари, практикуми, передплачував новинки лікарської науки. Так у матері під боком виростав, облаштовувався справжній її фаховий конкурент. Чому вона, звичайно ж, тільки раділа…

Головне ж бо, утворювалася терапевтична династія Кутаф’євих, котрі вислухали за своє життя, напевне, до мільйона людських сердець подолян.

Віктор завжди був новатором. Як кажуть, продвинутою людиною у своїй галузі.

Ось моя дружина, вранці сьогодні дізнавшись про цю жахливу новину із Джурина, зі слозами на очах згадувала:

- Віктор Борисович був надзвичайно уважною і чуйною людиною. Ти, мабуть, цього і не пам’ятаєш, - звертається до мене Ольга Іванівна, - а я ніколи не забуду одного випадку. Дочка наша ще геть малою тоді була. А тут десь вірус завіявся, у мене невідомо звідки розвився гайморит. І так прикладає, дитину доглянути, не можу, хоч бери та й плач. І що не робили, які ліки не застосовували, одігнати болячку не вдавалося. А тут Кутаф’єв тобі у справах зателефонував. Я вихопила трубку, його запитую: «Вікторе Борисовичу, порадь, що робити?» А він наче чекав цього питання і тут же каже: «Я зараз якраз у Києві. Повертаюся з поїздки до Москви. На семінарі був. Купив там одні чудо-ліки, які, переконаний, тобі якраз обов’язково допоможуть…» За годинку калать-калать у двері – Кутаф’єв на порозі. Дістає з сумки новий ще тоді, невідомий у наших краях французький препарат «Біофарокс». Він тоді до Києва ще, либонь, не дістався. «Зараз же починай вживати», - наполягає Віктор Борисович. «Ти ж, напевне, комусь його везеш?» - кажу. Відповідає: «Головне, щоб тобі допомогло, а я тепер знаю, де його купити. Сьогодні ж зателефоную, мені ще пришлють…» А ось ліки від Кутаф'єва мене просто таки врятували, -закінчує рохповідь Ольга. - поставили на ноги. Усе життя вдячна Віктору Борисовичу… Ніколи не забуду...

Кутаф’єв, вельми чутливий до всього прогресивного, мабуть, чи не першим відчув віяння нового часу в медицині і суспільстві, важливість надання якісних послуг населенню, що називається, не по-старинці. Літ понад двадцять тому він спробував було створити в умовах діяльності державної медицини приватне відділення лікарні сільського типу. Використав для цього приміщення закинутого колись протитуберкульозного диспансеру, що якийсь уже час пустував на високому подільському горбі над селем. За допомоги ще тоді здрастуючих сільських і фермерських підприємств, громад Джурина і ряду сусідніх навколишніх населених пунктів, відремонтував будинок з підсобними приміщеннями. Побілили люди, буквально вилизали палати, функціональні кабінети. Виглядало все немовби привабна лялька, а не частина дільничної лікарні. З високого подільського пагорба видно дуже далеко на всі усюди, спекотної пори, є де сховатись у затишному палісаднику. Одне слово, як розіллється медом літо, все стає схожим на справжній курорт, організований поруч із домом. А під рукою завжди уважний, усе знаючий доктор...

О, що вже ж тут почалося! Люди буквально на руках доктора носять, прийомне відділення у нього відвідувачами буквально забите, черги людей на оздоровлення вишикувалися, справжня сільська "Феофанія" в Джурині облаштувалася, їй-право. Нові діагностичні апарати, в цих краях ще невидані, з'явилися. А ось районне медичне начальство буквально дибки стало: одну за одною посилає комісії з перевірками, летять звідтіля суворі вказівки: «Негайно закрити новий стаціонар, він протиправний!»

Якось уночі у мене дома лунає дзвінок у двері, відкриваю їх - Віктор на порозі. Пролетів сам за кермом 360 км від Джурина до столиці, на очах ледве не сльози стоять: «як же ж можна закрити, коли туди вкладено стільки сил і старань? Люди з інших сіл приїздили приміщення штукатурити, - казав. - У мене черга на лікування пацієнтів із райцентру… Їх, мабуть, завидки беруть…»

Вранці ми були з Віктором Борисовичем першими відвідувачами у мого доброго приятеля, тодішнього Міністра охорони здоров’я України Володимира Івановича Мальцева. Уважно вислухав, задав він ряд питань сільському доктору. Викликав на зв'язок керівників медицини Вінницької області і Шаргородського району. Що казав – не так важливо. Але щиро дякував доктора за новаторство, за напористість. Просив не здаватись… Дякував і мені, що познайомив його з такою цілеспрямованою, цікавою людиною...

Але влада в Україні міняється швидше навіть, як листя на деревах. Прийшов новий міністр, Кутаф’єва знову почали душити ті, кому через нього дали копняків під зад, мабуть, іще з більшою снагою, бо до справи примішалася ще й ганебна людська злоба. Тоді на захист свого лікаря і створеного нового відділення лікарні виступили люди. Власне, мешканці багатьох навколишніх населених пунктів, які десятиліттями лікуються у доктора Кутаф’єва. В село, яке бурлило натовпами ображених мешканців, приїхали зі своїми установками телевізійники, які вели прямі репортажі з барикад, котрі тримали відважні вінничани проти медичних бюрократів. Ось де втрачав своє здоров’я, вкорочував свій вік клопітний і непосидючий Віктор Борисович.

Як же ж мені хочеться тут, при кінці цієї сумної оповіді, написати, що Віктор усе-таки переміг у тому жорсткому протистоянні. На жаль, же ж ні, не виходить. Тай хіба ж можна було йому перемогти? Ви всі добре знаєте, що у нас твориться з сучасною медициною. Хіба він міг перемогти, коли вся владна вертикаль проти того, щоб українець був живий та здоровий.

Одне достеменно знаю: мій славний, примітний однокласник у Джурині, та й на всьому тому південному кутку квітучого вінницького Поділля своїми моральними, професійними чеснотами був яскравим, нев'янучим зразком для всіх. Виділявся з-поміж інших шляхетними прикметами свого добродушного характеру. І це істинна правда!

…Нині із села з жахливою новиною про смерть доктора Кутаф’єва обізвалося до мене аж декілька людей. Одна із моїх землячок, схлипуючи у телефонну трубку, розповідала:

- Якою ж був він доброю людиною. Я якось лежала в його відділені. Він слухав моє серце, міряв тиск. Коли заходить одна жіночка, і приносить кульок. Ложить його на стіл біля доктора. «Що це таке?»- запитує її Кутаф’єв. Тітонька каже: «Ви мене якось лікували і я тепер, слава Богу, уже й бігом бігаю, і навіть на дерево можу залізти… Знаю, що ви дуже любите пиріжки з вишнями, оце ж нарвала смачненьких вишеньок та спекла свіженьких, вирішила вас почастувати. Вибачайте…» Доктор відкриває кульок і відсипає мені половину. Таким він мені назавжди запам’ятався…

Наступної весни знову буйно зацвітуть джуринські вишні. А які ж вони там у Придністров'ї кучматі! Але вже без Віктора Кутаф'єва... Жаль...

Земля тобі пухом, незабутній друже-однокласнику!

Якого ж ти дідька пнешся під камери?

  • 25.10.18, 17:43
Якби мене запитали чи підтримую я звернення Верховної Ради по санкції РНБО України проти телеканалу «Ньюс Ван» (НВ) за явно антиукраїнську пропаганду, не вагаючись, обома руками проголосував би «за». Це справді вороже кубло, котре день і ніч молотить проти України сотнями відбірних голосів. Сіє брехню і розбрат у державі. Доволі часто біле називає чорним і навпаки.

Ось конкретний приклад.

Після 11-ої години ранку 25 жовтня ц.р. в ефір телеканалу на роль коментатора подій запрошено таку собі Ірину ТИРАН, співробітника Інституту стратегічних досліджень імені Ґолди Меїр. Щоправда, чомусь тележурналісти злощасного НВ не потурбувалися, аби пояснити, що це за Інститут такий, де він гніздиться і кого та що досліджує. Чого доброго, дехто міг би подумати, що Національний інститут стратегічних досліджень РНБОУ, який не так давно після В. Горбуліна очолив пан Ростислав Павленко прибрав собі ім'я ізраїльської державної діячки Але варто було пані Тиран відкрити рота, і все стало зрозуміло. Вона запрошена для того, щоб усе в Україні обплювати…

Така, принаймні, склалася думка у мене після її коментарів.

Вразило те, як по-чорному дана «гостя» оцінювала пом’якшення ситуації між Україною та Угорщиною. З її точки зору виходило, що в усьому напруженні, яке створила мадьярська сторона, блокуючи стосунки нашої держави з НАТО і ЄС, винен начебто… офіційний Київ. Бо ми, приймаючи новий закон «Про освіту», бачите, відмовилися надалі готувати за кошти свого бюджету кадри угорців в нашому Закарпатті для зарубіжної сторони. Мадьярська діаспора, використовуючи певні труднощі України в налагоджені порядку і дисципліни на місцях, безмірні вольності демократії геть забула про те, що вона мешкає в межах української держави, на нашій території, а тому повинна дотримуватися Конституції і законів України. І ніяк не створювати уособленої угорської резервації, з атрибутами сусідньої держави в серці нашого Закарпаття. При цьому вимагаючи, щоб на території регіону культивувалася виключно іноземна (себто, угорська) мова, щоб цією мовою велося викладання, у той час, коли державну українську мову геть зігноровано. І в школах, і в місцевому урядуванні. Новий закон України передбачив, що викладання в школах угорських поселень Закарпаття має вестися українською мовою. Саме на це зорієнтоване фінансування державного бюджету. Заняття ж угорською можуть здійснюватися у недільних школах, факультативно, як те все робиться в усьому світі. І це цілком законна вимога.

Власне, це підтверджено позицією Венеціанської комісії, експертним середовищем ЄС, які інспектували наш закон «Про освіту». А ось з боку співробітників Інституту стратегічних досліджень імені Ґолди Меїр чується нездоровий вереск протесту. Їм хочеться, щоб Україна за свої кошти готувала кадри і для Угорщини і для інших національних меншин, щоб випускники шкіл, мешкаючи на українській території абсолютно не володіли державною мовою, як це спостерігалося дотепер, і були перспективною робочою силою та учнівсько-студентською молоддю для студенства навчальних закладів мадьярської чи іншої закордонної сторони.

Відверте нахабство з боку пані Тиран та її начальників... Разом із керівництвом телеканалу НВ.

Засланка з того дивного Інституту (заради справедливості уточню, що міститься він в одному з підвальних приміщень Київської-Могилянської академії), частину своєї ворожої проповіді на телеканалі «Ньюс Ван» присвятила виступу проти відновлення законної позиції державної української мови в нашому суспільстві, яке Україна мала ще у двадцяті роки минулого століття. За міністра освіти Миколи Скрипника, котрого вороги українства довели до самогубства. Мовляв, для чого так активно поганяти з українізацією… Не можна, мовлчв, насаджувати державну мову - декілька разів повторювала посланець Інституту імені Голди Меїр…

Ні, панове. Нам є куди квапитися. Ми відстали від панування української мови в нашій стороні на три з лишком століття, як мінімум. Ми поки що не виставляємо ніяких претензій-сатисфакцій тим, хто глушив і катував наших предків за вживання української навіть у побуті. Але хіба нас не болить, що телеканал, який на роль коментаторів та експертів запрошує явних українофобів?

Ми що колись зможемо забути, як 2014-го на блокпосту в Донбасі московітські найманці скосили автоматною чергою трьох хлопчаків-українців за веселий вигук «Слава Україні!»

Ми ще прийдемо до розбору польотів упродовж століть за знущання над українцями, над нашою мовою і культурою. До аналізу того, хто і як підспівував московітам у часи Голодомору, і козиряв у комісарських шкіряках, виступав активістами по виселенню на Соловки наших людей за три колоски, підібраних у полі. Хто нині начебто піклується про освіту для національних меншин, а насправді закликає блокувати вихід України на поля Європейської політики. Хто заперечує Голодомор...

Одне задоволення мав від переглянутої передачі: пані І. Тиран виявилася зовсім не готовою до розмови про перемовини по рибних квотах України і РФ в Азовському морі, а прийшла ж на телевізійні "витрішки" як експерт названого вище "Інституту"...

О, як це добре, що ведуться нині конкретні перемовини, - заспівала зненацька вона. – Це приклад того, що треба виходити на діалог між Москвою і Києвом… І все у такому ж безпардонному примирливому дусі умиротворення з агресором. Сказано ж: люди Ґолди Меїр...

Картинки по запросу Карикатура граница в Азовском море
Поділимо море

Це явно свідчить про те, що представниця «Інституту імені Голди Меїр» методичку з обпльовування України на культурно-освітньому фланзі засвоїла доволі добре і все «відтарабанила» в прямому ефірі, як їй доручалося. А тут явно була не готова до предметної розмови з приводу злоби дня. Нічого не знала про те, що російсько-українські рибноморські перемовини давно зірвані, що делегація московитів зі скандалом випроваджена за межі нашої держави, а все через те, що представники російської делегації прибули в Україну з грубим порушенням правил перетину українського кордону, що серед них значна частина закоренілих азовських браконьєрів і людей, котрі українській стороні відомі, як злісні порушники українського законодавства. І про ці події вже понад добу буквально гудуть усі ЗМІ. Пані Тиран, яка прийшла вчити українців, як їм жити з сусідами, виявляється, цього нічого не знала і не чула. Такий великий експерт з вузеньким світоглядом! Просто ганебно...

Якого ж ти дідька пнешся перед телекамери?

Золота колія до зернового достатку

  • 07.10.18, 19:21

Іноді наші домашні молоді люди привозять із столиці до мого сільського обійстя невеличку цеглину гречаного хліба. Зважування на терезах показали рівно 900 грамів.

Посмакувавши ним уперше, я й справився у молодят, а скільки коштує таке їстивне диво. Виявилося – ого! – дев’яносто гривень!

-Це ж майже у десять разів більше, ніж звичайна, як кажуть, - соціальна паляниця! – було моє щире здивування.

-Зате, який же ж смачний хлібець! Спробуй іще, - відповіла дочка.

І справді, гречаний хліб вельми апетитний, і, здається, доволі ситний. Одначе, це не що інше, як спокуслива делікатесна лакомина. Як квас із цвіту бузини чи сушня з помідорів. Що називається, на любителя екзотики. На гурмана. Позаяк гречаним хлібом не нагодуєш країну, тим паче частину планети, як тим зайнята нині Україна зі своїми чорноземами. Нам швидше потрібен насамперед хліб пшеничний, житній, за чим до нас влаштовуються справжні черги з інших географічних закрайків.

Коли на початку вісімдесятих років минулого століття Україна начебто пробувала зробити ривок у нарощуванні виробництва питльованого короваю, я якраз очолив відділ сільського господарства найбільш високотиражного видання республіки - газети «Сільські вісті», яку щоденно (!) читало до десяти мільйонів українців. Наклад її досяг тоді феноменального розміру – 2,5 млн. примірників. Власне, стільки було передплатників, тому, що видання у роздріб практично не розповсюджувалося, його не можна було придбати, приміром, у кіоску «Союздруку». А вважається, що коли в дім приходить передплатна газета, то її читають в середньому четверо осіб. Ось звідки моя ця колосальна цифра прихильників, котрі щодоби брали до рук газету, яка, до речі, здебільшого турбувалася не проблемами політики, позаяк її вершили у Москві, і відомо, яку саме, а опікувалася насамперед виробництвом хліба, сала, м’яса й молока в республіці. Непокоїлася проблемами удобрення полів, пропагандою нових технологій вирощування зернових і технічних культур, сортовим добором на полях і фермах.

Це була середина вісімдесятих років минулого століття. Якраз саме тоді по за межами СРСР здійснювалася так звана світова Зелена революція. Загалом вона призвела до того, що до 1990 року світ удвоє збільшив виробництво зернових. Можна сказати, що люди навчилися на одному стеблі вирощувати не один, а два зернових колоси!

Знаменитий Нобелівський комітет, відзначаючи особливі заслуги генетиків, агрономів, фахівців з патології рослин присудив найпрестижнішу премію творцеві високоврожайних рослин американцю Норману Ернесту Борлоугу. Вважається, що почавши тоді з голодної Мексики, яка маючи вдосталь земель ніяк не могла забезпечити себе хлібом, купляла пшеницю за кордоном, він, і його колеги, активно займаючись селекцією високоврожайних продовольчих рослин, організували своєрідний харчовий вибух. Що називається, нагодували Мексику. Їхні нові прогресивні сорти культурних рослин призвели до колосального нарощування продовольчих ресурсів. Цей досвід був культивований в ряді інших країн, які гостро потерпали від голоду, і науковець Норман Борлоуг зі своєю командою генетиків, агрономів, ентомологів порятували мільйони людей. Ба, усе людство...

Тим часом комуністична залізна завіса не пропускала в союз віянь часу Зеленої революції. Тут на повному серйозі стверджували, що шлях до нарощування виробництва продовольства – краща організація… соціалістичного змагання. Смішно, але це була правда. І я тому свідок...

Звісно, що ніхто про Нормана Борлоуга в СРСР нічого й не чув, не знав. Тут, під проводом кпрс усе, як мовиться, пріло, мліло, укипалося у власному давньому соку комуністичних ідеологем. Єдина новинка була та, що компропаганда випустила публіцистичну статтю, підписану двічі героєм соціалістичної праці, бригадиром тракторної бригади з Кіровоградщини О.В. Гіталовим «Дума про хліб». Нею буквально заклеїли всі людні місця, насамперед їдальні, чайни і навіть ресторани. Розвішали в школах і вузах. Головна суть її зводилася до того, що, мовляв, радянський народе, менше трать хліба…

З одного боку цей заклик був правильним. Позаяк у тодішній державі було справді свинське ставлення до використання печеної харчової продукції. Хліб коштував лишк 16 копійок…

Якою мізерною була його ціна, таким же крихітним, з позиції людської моралі, виявилося і ставлення до нього в суспільстві. Біля їдалень смітники виявлялися заваленими його відходами. Майже дармовим печеним хлібом люди безбожно годували худобу і свиней. Держава ж за золото закупляла пшеницю за кордоном, оскільки не могла настарчити збіжжя. Водночас підвищити ціну на основний харчовий продукт теж не можна було. На високій горі, у політбюро Брежнєва, добре пам’ятали «гороховий» хліб Микити Хрущова, що, власне, підштовхнув до безболісної зміни влади в СРСР 1964-го, і з усіх сил тримали ціну в 16 копійок за буханець. Іншими словами, вожді-правителі стали заручниками власної недалекоглядної політики угодництва.

«Дума про хліб» О. Гіталова насправді була пропагандистським вибриком журналістів газети «Правда Украины», яка вважалася головною в республіці. Мені в редакції галузевої газети сказали придумати щось подібне до "Думи...", не менш значуще й «хльостке», бо як це так може бути, щоб хтось обійшов у пропагандистському кличі найбільш тиражне видання – «Сільські вісті». Я довго ходив і думав над цим, і прийшов до висновку, що найбільш ефективним способом нарощування виробництва збіжжя, окрім, звичайно, створення нових прогресивних сортів зернових, підвищення урожайності полів, є розширення посівних площ. Насамперед на ділянках землі, які не використовуються через безгосподарність, або просто пустують.. А це малося на увазі скорочення польових доріг і стежок через посіви. Так з’явилися редакційні міркування про ціну кожної сотки продуктивних земель, котрі треба пустити в оборот...

На нарадах у цк уже й нашу газету хвалили за ініціативу, яка стала отримувати підтримку на місцях. З'явився новий клич: кожну сотку землі у сівозміну! Але тут одного дня мене викликав редактор і повідомив, що є невідкладне, персональне завдання секретаря цк кпу Івана Мозгового, котрий вів проблеми сільського господарства. Належало терміново вилетіли до Івано-Франківська. Суть проблеми, в якій доведеться розібратися, мовляв, уясниш на місці.

В аеропорту Прикарпаття мене очікувало авто обласного управління сільського господарства і фахівець цієї установи. З’ясувалося, що їхати нам належить до Коломийського району, а там варто побувати на полях обласної державної науково-дослідної сільськогосподарської станції та колгоспу села Підгайчики, який очолює герой соціалістичної праці Василь Михайлович Ткачук.

Що ж це за оказія така, без пояснення котрої мене так швидко батьки-командири погнали в далеку дорогу?

Від франківського агронома я дізнався, що на дослідній станції і в сусідньому багатогалузевому господарстві другий рік уже проводиться незвичний експеримент. У живих посівах озимини, починаючи від осінньої сівби аж до обмолоту жнива, прокладені колії і, відтак, упродовж усієї вегетації росту й розвитку рослин ними рухаються трактори з механізмами, виконуючи певні роботи.

-Як це здивувався я? Для чого? Що їм там робити?

-А ось зараз побачите, - багатозначно усміхався прикарпатський фахівець.

Я гарячково думав про те, що це начебто зовсім не вкладається в парадигму нашого видання, котре постійно трубе про те, що треба засіяти всі пустуючі площі чорнозему, переорати дороги і стежки у полі, а тут, виходить, зумисне проклали якісь колії в посівах. Це ж скільки витолочується продуктивної землі? Догризала мене і ця химерна думка: «Якщо це науковий експеримент, то чому він розпочався десь не в хлібних степах – на Херсонщині, Дніпропетровщині, Полтавщині, на Харківщині, а саме у Прикарпатті, де в порівнянні з названими вищи краями просто таки мізерний озимий клин?»

Що ж насправді виявилося?

Як із діда-прадіда українці вирощували головний свій хліб – озиму пшеницю? Добирали попередника, удобряли його, зорали поле, восени засіяли. Наступна операція – збирання врожаю в жнива. Така загальна схема робіт. Тобто, з осені до косовиці ніхто в посіви ногою не ступав...

Щоправда, у гарних господарствах, де був агроном на місці, навесні, по мерзло-талому ґрунті розсівали добрива. Колгоспи-багатії, яких в області, звичайно ж, були одиниці, могли дозволити собі підживити озимину з літака, хоча толку від тієї роботи не багато, бо добрива і вивітрувалися, і розсівалися по лісосмугах і суміжних полях. Або ж окремі хазяї обприскували знову ж таки з літака посіви пестицидами, якщо на озимині виявляли засилля певних шкідників рослин. Ефекту від того було небагато.

Коломийці, вперше в історії України, застосували закордонний (англійський!) спосіб так званої інтенсивної технології вирощування озимої пшениці. Вони у посівах проклали виробничі, їх називають технологічними, колії. Розміщувалися вони на відстані 18-20 метрів одна доріжка від іншої. Використовували тоді високі на ходу старезні трактори КДП-35. За ними агрегатувалися обприскувачі з розмахом робочих органів 18 метрів. Це означало, що починаючи з осені і аж до наступних жнив, фактично будь якої пори вегетаційного періоду злаків, на кожну робочу ділянку озимого клину був робочий доступ господарників. Відтак, виникла практична можливість підживити рослини, Їх також можна було залюбки обприскати різними хімікатами проти хвороб та шкідників рослин. Іншими словами, створилися перспективні умови для керованого різкого підвищення врожайності головного нашого хліба – пшениці. Озиме поле стало керованим агрономами...

Коли ми прибули на поля колгоспу у селі Підгайчики, там з гектара збирали до 85 центнерів озимих. Тоді, коли в минулі роки, до застосування інтенсивної технології вирощування пшениці, ці показники були вдвоє нижчі. Так що втрати продуктивних площ на колії у посівах більш, ніж виправдовувались. Вони покривалися високою віддачою продуктивних площ.

Я буквально з коліс із Івана-Франківська продиктував редакційній стенографістці все, що побачив і почув від фахівців, науковців на полях обласної державної сільськогосподарської науково-дослідної станції і на виробничих плантаціях колгоспу прикарпатського краю.

Це, мабуть, був краєчок Зеленої революції, яка охопила весь цивілізований світ і просувала нові технології у виробництво на зерновому полі, вона ледь-ледь обрамила наші виробничі потужності тієї, вже далекої пори.

Чому я так кажу? Народився я і виріс у Шаргородському районі Вінниччини, з шкільних років працював у редакції тамтешньої районної газети. А сторінки її були геть заповненні, і моїми скромними зусиллями також, похвалами того, що в рідному районі мешкало понад півтора десятки (!) героїв соціалістичної праці. Були це переважно спрацьовані жіночки-колгопспниці, вчорашні ланкові. У важкі повоєнні роки після Другої світової вони виростили на своїх ділянках усередньому по 32-33 центнери зернових. За це удостоєні найвищих державних нагород. А тут збирають по 85 центнерів на круг…

Поки я повернувся з Івано-Франківська до столиці, «Сільські вісті» з моїм матеріалом на всю газетну полосу про технологічні колії у посівах озимини вийшли накладом у 2,5 мільйони екземплярів. Україна почала уясняти для чого вони існують, як використовуються, який приносять ефект.

Після цього я ще побував у сотнях відряджень, але в яке б господарство не завітав, завжди зустрічав на столах у голів колгоспів, директорів радгоспів, агрономів мою статтю про колію у посівах. Я персонально у "Сільських вістях" вів цю тему, і все, що писалося там про нову технологію вирощування зернових проходило саме через мій робочий стіл!

Секретар цк кпу Іван Мозговий взяв проблему під особистий контроль. Усі великі наради за його участі починалися з того, що він піднімав керівників областей і районів питанням: на скількох гектарах впроваджено інтенсивна технологію випрошування озимих? Чи опрацювали в господарствах, на районному рівні особливості вирощування головного хліба, як про те описано у «Сільських вістях»?

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Уже через рік, мабуть, а це, здається, був 1985-ий, Іван Олексійович телефонував мені безпосередньо на робоче місце, запитував: «Ну, що там передають ваші кореспонденти з полів із коліями? Які є рекордні показники?»

Я націлював на збір такої інформації наших власкорів в областях. Жнивної пори ми на першу полосу газети виносили насамперед ці повідомлення. І, пам’ятаю, що були добрі вісті про врожайність на рівні 90-95 центнерів з гектара. Такого Україна ще не знала ніколи!

Коли якось Іван Мозговий зателефонував у черговий раз, я при закінчені розмови запитав його: «А чому мені забороняється розповісти, як саме колія у посівах першою пробилася в Україні саме у Прикарпаття, хто особисто виявився піонером впровадження інтенсивної технології у тих краях?»

Іван Олексійович взяв на хвильку паузу, а тоді сказав: «Давайте домовимось, що ви мені цього питання не ставили. І знайте, що це не я персонально встановлював таке табу. Прийде колись, можливо, такий час, коли ви про це розкажите, але тільки не зараз. Це я знаю точно…»

Життя так повернулося, що мені довелося позабути про проблеми села, вирощування озимих, питання врожайності колгоспно-радгоспних полів. Вивітрилася і проблема, котра мучила в часи роботи у «Сільських вістях». Згадав про неї лише нещодавно, коли знайомий нагадав, що в ці дні Іванові Мозговому мав би виповнитися 91 рік, і що вже тринадцять літ, як його немає на цьому світі. Ось тут я й пригадав те, що мав би розповісти ще в середині вісімдесятих років минулого століття і від чого він застерігав мене.

Отож, усе почалося з того, що 1937 року на Черкащині, під Золотоношею, знайшовся такий собі хлопчина Ваня Скиба. Був він надто вдатний до науки, сумлінний у роботі, обов’язковий перед людьми. У двадцять п’ять уже завідувач сектором цк комсомолу України, у тридцять секретар обкому партії. За тим перший секретар обласного комітету - хазяїн області у Прикарпатті. Водночас захистив кандидатську, за тим докторську дисертацію. Де б не трудився, закладав дослідні ділянки з врожайності культур.

Коли 1983-го Москва шукала кандидатуру на посаду завідувача аграрним відділом цк кпрс, то у конкурсі кандидатур рівних Іванові Скибі не було на одній шостій земної тверді. Блискучий науковець і практик, який жив день і ніч проблемами села, знав його, як халяви своїх чобіт.

У перше своє відрядження за кордон новий московський високопосадовець поїхав до Великобританії. Там його і зацікавили колії у посівах. Що за диво? Навіщо вони? А повернувшись до Москви, тут же вилетів до Івано-Франківська. Не заїжджаючи додому, де ще мешкала його сім’я, попрямував до Коломиї. Зустрівся з науковцями обласної державної науково-дослідної сільськогосподарської станції, головою підгаєцького колгоспу героєм праці Василем Михайловичем Ткачуком, його головним агрономом. Ще привіз рознарядки на отримання коломийськими господарствами двох обприскувачів, які московською (всесоюзною) «Сільгоспхімією», за його розпорядженням, закуплені в англійців. Іван Іванович хотів закласти пробний виробничий експеримент з вирощування інтенсивної технології пшениці в області, де він певний час трудився першим секретарем обкому партії.

Так англійські колії у виробничих посівах вперше, як і вся інтенсивна технологія вирощування озимини в СРСР, з’явилися у Прикарпатті. Піонером її запровадження став з діда-прадіда черкаський аграрій, доктор сільськогосподарських наук і партійний функціонер Іван Іванович Скиба.

Заради справедливості маю сказати, що його недолюблювали у високих партійних колах Києва. Особливо ж після того, як Скибу, що називається напряму, без погодження із Києвом, висмикнули з Івано-Франківська і всадовили в високе крісло на Старій площі у Москві. У тов. Щербицького полюбляли, коли через нього особисто узгоджували, випрошували кадри на командні висоти у велиеій столиці. А тут оцінили за анкетними даними – доктор сільськогосподарських наук, перший секретар обкому. Подібних йому конкурентів просто не було. За деякими даними на обласній дослідній станції закладав власні експерименти… Чи потрібна тут думка Щербицького?

Такою вийшла ця історія.

Нині українець Іван Скиба десь мешкає на пенсії у Білокам’яній. Ніхто нічого не міг мені розповісти про нього теперішнього. А те, що привезена ним із Англії колія в наших посівах по всіх неосяжних хлібних просторах України стала золотою – це точно. Це до певної міри і завдяки їй Україна повернула собі місце однієї з житниць світу. І за це велика подяка хліборобу Івану Івановичу Скибі.

Слава Україні!

"Тунель кохання" - романтичне місце України

  • 17.09.18, 07:00
Цей живий, землеродний тунель – зелена казка у поліському лісі. Краса дивна і непереквітна на сонячному краю молодої осені. Під деревами, від селища Клевань (мешкає понад 7,7 тисяч осіб) й однойменної залізничної станції на перегоні Рівне - Ківерці у Рівненському районі Рівненської області, до селища Оржів (тут здрастує без малого чотири тисячі живих душ), де всі часи справно працює наперекір усім економічним і політичним негодам деревопереробний завод, колись давно проклали залізничну колію. Для транспортування готової продукції на "чугунку". Час поміняв паровози на тепловози, а завдання залишилося те ж саме – на 4 км сюди/туди ганяти вагони з вантажем і без, подавати лісову продукцію у широкий світ.

Залізниця пролягла через дрімучий ліс і дикі зарості ожини, ліщини, глоду, грабчаків і вільх та інших цікавих буйних рослин. І тільки регулярні проходи поїзда не дають геть зелено замурувати рух колією. Вже давно так склалося, що тепловози везуть свою поклажу по тінистому тунелю, фактично по-під густим, холоднуватим гіллям, під неповторно зеленими шатами дерев.

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Картина ця неймовірно казкова і неповторна. Романтики знайшли, що подібного немає ніде, а гільдія туристичних організацій включила виробничу залізничну тунель, де пробігає за добу лише два/три коротеньких ешелони до числа ста див України, пойменувавши її "Тунелем Кохання". Бо хто ж окрім закоханих піде по шпалах під гілясті сутінки навіть сонячної днини, не кажучи вже про надвечірок і ніч. А молодих людей оглянути цей ідеалістичний і мрійливий закуток лісового краю збирається часто і густо. А тепер сюди навідуються і закордонні туристи...

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Кілька років тому у ці краї навіть забрів відомий японський режисер Акійоші Імазакі зі своєю знімальною групою. 2014 року на екрани країни висхідного Сонця вийшов навіть вельми цікавий і мальовничий кінофільм «Клевань. Тунель Кохання». Розумієте, яку це принесло славу і скромному тамтешньому тепловозику під тінистим гіллям, який регулярно зрізає нарости молодого пагіння на деревах і кущах, і всьому, що утворює живу тунель у цій лісовій оазисі.

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Я теж начебто побував там першого вересневого понеділка. Після того, як туди завітали дочка Тетяна і зять Тарас. Нам з дружиною вони скинули на Вайбер світлини, з яких можна помилуватися красою неповторного "Тунелю Кохання", котрого не минають люди-романтики, які подорожують Рівненщиною. Можете оцінити з поданих нижче фото.

Завжди уважна до всього наша Таня, скинула згодом і ще один знімок. До нього був такий простенький припис: «Це справді оригінальне і дивне місце з позиції почуттів до ближнього. Справжній "Тунель Кохання", де чуєш биття серця друга. Гуляючи тут, ми з Тарасом, даруйте, за відвертість, зустріли окрім гурту, здається, китайців ще й виводок… собак. Вони, здається, також були на казковій і романтичній прогулянці. Одна з них натхненно облизувала іншу. А та, під чарами блаженства любові зупинилася, присіла, і закотила очі, аж пащу відкрила від задоволення. Таку сцену навряд чи ще де побачиш… Сказано ж, неповторний "Тунель Кохання"… Блаженне місце...»

Світлина від Olexandr  Gorobets.

Традішн неумірашн

  • 17.09.18, 06:53

Ні, все-таки бидло безсмертне. Якщо народилося лисеньким, таким і помре…

Свого часу з усіх сил допомагав я одним людям вибратись з провінції на столичні асфальти. Із самого, що не є задрипаного закутку. І з роботою, і з житлом посприяв. Були начебто притомні українські люди. Навіть кепкували над почутим масним суржиком в електротранспорті....

Оце днями, мабуть, через десяток літ, випадково зустрічаю: не пам’ятаю, коли вже й бачились...

- О, - каже він, - пашлі я кілішок налью в благодарность за помощь. Ми харошеє не забіваєм…

- А ти чого це від маминої мови відмовився? - одразу беру його за загривок.

- Чаво? Па руські, что лі? Да я іначє уже не умею… Работа такая, панімаєш…

- Що ж це за діяльність така, що емансипує пам’ять про рідне коріння?

- Да ми січас воду прадайом. Очіщеную, очень харошій бізнес, - втручається у розмову його дружина, така ж репана вчорашня селянка. Опасиста п’ята точка її виразно упеленена шкіряними штанами – з виду, як опудало в городі… Та ще й ущербно москвороте...

- А там, панімаєш, пакупателі в асновном все па русскі гаварят. Нє буду же я виглядєть белай вараной…

Не в вороні, либонь, справа, а в бидлості коріння…