У творенні російської минувшини наші сусіди не гребують навіть підміною історії свого народу історією чужого. Йдеться про намагання російських істориків минулого і сьогодення присвоїти собі «древнее право на земли Киевской Руси». Насправді не було ніякої історії великоросів на середньому Подніпров’ї, на землі Київській. Відомо, що історія великоросів починається в землях Залісся, Московії, де проживали фінські племена меря, весь, муром та інші. А ці землі, як відомо, ніколи не були Руссю. Приміром, знамениті російські історики Соловйов і Ключевський таки визнають цей доконаний історичний факт. А от сучасні історики здебільшого — ні. Інакше як можна прокоментувати появу підручника для російських школярів і абітурієнтів «Вся история в одном томе» (автори–укладачі Родін і Піменова, Москва, 2002), де історія Росії починається... з Київської Русі. Ось так.

Досі серед російських істориків існує проблема оцінки Переяславської ради і договору. Що це була за подія, що вона означала і що засвідчила? Російські історики як у минулому (в дореволюційний та радянський періоди), так і сьогодні цю подію оцінюють як акт возз’єднання, включення України–Малоросії до складу Росії, об’єднання південноросійської гілки слов’янства (малоросів) з великоросами. Що це було за «возз’єднання», 3 вересня 1991 року відверто писала авторитетна в СРСР і сучасній Росії газета «Ізвєстія»: «...начиная с 1654 года,.. велась планомерная, последовательная политика уничтожения Украины как национального государства...»

Президія НАН України до 350–річчя Переяславської ради дала таку оцінку переяславським домовленостям. По–перше, в царині міжнародних відносин засвідчувалася юридична форма відокремлення й незалежності козацької України від Речі Посполитої. По–друге, це було правове визнання Московією внутрішньополітичної суверенності Української держави. По–третє, цей договір відкривав перспективу в союзі з Московією довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об’єднання всіх етноукраїнських земель у кордонах національної держави. По–четверте, він виступав у свідомості національно–політичної еліти наступних поколінь, за визнанням Пилипа Орлика, «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України». Ось така різниця в підходах до визнання суті рішень Переяславської ради російської й української сторін.

Не можна не погодитися з висновком російської дослідниці з Санкт–Петербурзького університету Тетяни Яковлєвої про те, що біографія Мазепи наскрізь просякнута «стійкими штампами», головний з яких для російської історіографії — «Мазепа — зрадник». «Зрадниками» деякі російські історики іменують й Івана Виговського, і Юрія Хмельницького, й інших гетьманів. До речі, Яковлєва визнає, що Андрусівське перемир’я (1667р.) та Вічний мир (1686 р.), заключені між Московією та Річчю Посполитою, теж можна кваліфікувати як «зраду» Москви щодо України та очевидним порушенням всіх договірних домовленостей, починаючи з Переяславського договору 1654 року.

Російська православна церква піддала Мазепу анафемі, пішовши на політичний крок. А в той самий час, як пише у своїх мемуарах Павло Скоропадський, у Києві відбулася парадоксальна подія, пов’язана з цим актом: «...у Софіївському соборі Мазепу піддають анафемі, а в Михайлівському монастирі за нього як за творця храму підносять молитви про упокоєння його душі». Народ, як його не зомбували, проніс через віки і дав свою оцінку гетьману Мазепі у відомій поговірці «Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Відомо, що на ІІІ Надзвичайному з’їзді ОУН (б) у 1943 році було прийнято рішення про боротьбу проти двох імперіалізмів — Москви та Берліна — і підтримку та освячення боротьби Української повстанської армії. Як зазначають дослідники, основуючись на свідченнях німецьких документів, українські повстанці провели близько п’яти тисяч бойових актів проти німецьких окупаційних властей. Що стосується Степана Бандери, то його у вересні 1941–го було затримано і невдовзі відправлено до концтабору Заксенхаузен, де він перебував до вересня 1944 року.

Мені хотілося б тут привести один документ, який проливає світло на справжню роль УПА як третьої сили, що боролась за незалежність України вконкретній історичній ситуації і була повстанською армією, а не бандою,та спиралась на підтримку народу. Йдеться про лист секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова в ЦК ВКП(б) Сталіну в червні 1945 р. Наведемо промовисті фрагменти з цього листа: «За час від дня визволення західних областей від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року вбито бандитів — 90 275, взято в полон — 93 610 і з’явилось із повинною 40 395. За цей час захоплено у бандитів: гармат — 40, мінометів — 449, станкових кулеметів —566, ручних кулеметів — 445, автоматів і гвинтівок — 4235». Хіба могла банда бути настільки чисельною та дозволити собі таке озброєння? І далі:«На 1 червня 1945 р. із західних областей виселено 9615 сімей бандитів та їхніх посібників, загальною кількістю 24 888 чоловік».

Щодо соціальної бази УПА, то переважну більшість там становили селяни. В УПА також боролись представники 51 національності. Тут діяли національні збройні загони грузинів, вірмен, азербайджанців, узбеків, татар та ін. В УПА було сформовано єврейський курінь, який складався в основному з лікарів. Дивно, що УПА досі не визнано воюючою стороною, а справжніх борців за незалежну Україну належним чином не пошановано. Та це біда українського розколотого суспільства, зомбованого значною мірою стійкими радянськими стереотипами про «зрадників–націоналістів» і «бандитів» УПА.

Про Крим як «ісконно русскую зємлю» стверджує російська сторона кримської дискусії. Хоча добре відомо, що кримське ханство, де не було росіян, але, за турецьким переписом 1666 року, жило там 920 тисяч українців, було завойоване і ввійшло до складу Російської імперії в 1783 році, тобто трохи більше 200 років тому.

Нагадаємо, що Московська держава утвердилася тільки в XVI—XVII столітті. І вона не лише жодного відношення до Криму не мала, а й платила кримському хану дань. Коли Іван IV (Грозний) вінчався на престол царем та оголосив себе самодержцем усія Русі, розгніваний кримський хан прислав послів з обуренням: як смієш ти, наш рабе, об’являти себе рівним мені, царю? І зажадав негайно публічно відмовитися від свого царського титулу і виплатити збиток, що й було зроблено Іваном Грозним. Проте росіяни у вищезгаданому виданні «Вся история в одном томе» пишуть,мовляв, незрозуміло, чому в 1574 році Іван Грозний раптом відмовився від царського титулу. «Странний он какой–то был», резюмують російські історики. Хоча вони чудово знають, чому саме Грозний був «странний».

Українсько–кримські ж зв’язки, як свідчать історичні джерела, сягають у сиву давнину — в період Візантії й Київської Русі. Про це свідчить бодай знайдена під Керчю мармурова плита, на якій викарбувано, що там князь Гліб Святославич у І068 році міряв по льоду відстань от «Тмутороканя до Кърчева», тобто ширину Керченської протоки...

До речі, утвердитися на своїй «ісконно русской» території росіянам допомагали й українці. Йдеться про Чорноморське морське козацьке військо, яке брало участь у Російсько–турецькій війні 1787—1791 рр. І саме козаки на чолі з Антоном Головатим вирішили ключове завдання щодо взяття фортеці Ізмаїл, падіння якої знаменувало кінець війни. За мирним договором 1791 року, Туреччина визнала приєднання Криму до Росії.

По закінченні війни указом від 1792 року Чорноморське козацьке військо милостиво отримало землі між рікою Кубань та Чорним і Азовським морями. Козаки мали боронити цей край по кубанській лінії та узбережжю, за що отримували платню за службу й боєприпаси. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, а згодом — станицями. Так Краснодарський край був заселений запорожцями, нащадки яких донині зберегли рідну мову, традиції, пісні. Хоча в 1932 році їм і поміняли паспорти, написавши в графі «національність» «росіянин».

Севастополь, дійсно, місто слави, але військово–морської. Адже творила цю славу Російська імперія, зокрема, й руками та життями українців. Для прикладу візьмемо Кримську війну. Якщо звернутися до історичних документів, то легко переконатися, що учасники героїчної оборони Севастополя були здебільшого українцями. Пошлемося на російського історика зі світовим ім’ям Євгена Тарлє, в якого знаходимо таке свідчення: один із відомих учасників оборони Севастополя полковник Васильчиков пише своєму другові Мінькову, що адмірала Нахімова — одного знайпопулярніших керівників оборони — матроси перейменували на Нахіменка, щоб більше було схоже на матроське прізвище. А провідний науковий співробітник Музею оборони і визволення Севастополя Елла Голікова навіть свою статтю в російському історичному журналі «Родіна» назвала: «Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Берелев».

А Юрію Лужкову, якому Севастополь усе ніяк не дає спокою, я б порадив зайти на севастопольське військово–морське кладовище і поклонитися праху тільки трьох тисяч волинян, які брали участь у Кримській війні. Знаменитий волинський полк там майже весь поліг...

Міф про те, як «заскочили» українці в Криму «на всьо готовєнькоє», імперські історики дуже полюбляють. Але чи справді міг Микита Хрущов відіграти вирішальну роль у питанні передачі Криму Україні? Як відомо, Хрущов був обраний Першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953р., після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить непевним, і взятися за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівноцінно самогубству. Це визнає і зять Хрущова Олексій Аджубей у своїх спогадах «Як Хрущов Крим Україні віддав. Спогад на задану тему»: «Хрущов далеко не був повновладним хазяїном становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Малєнков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилась далеко не перша роль». Але якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передачу Криму зі складу Росії до України?

Спробуємо відтворити події того часу. Після Другої світової війни економіка Криму зазнала страшних збитків. Майже все тут було перетворене на руїни. Та найбільшими були людські втрати: населення Криму скоротилось майже наполовину і становило 780 тисяч. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, сталінсько–беріївські опричники завдали ще одного удару: внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму депортували корінне населення — татар, а також греків, болгар, вірмен. Унаслідок чого кількість громадян скоротилась ще майже на 230 тисяч. Після цього півострів спорожнів, народне господарство занепадало. Відтак у Крим почали вербувати російське населення. Аджубей згадує поїздку з Хрущовим восени 1953 року до степової зони Криму. Там Микиту Сергійовича неабияк вразили натовпи переселенців, які скаржилися, що не вистачає харчів, є проблеми з житлом. «Нові» кримчани переважно приїхали з Росії,з Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», —пише Олексій Аджубей, а вони кричали: «Нас прігналі!». З натовпу лунали скарги: «картоха тут не росте», «капуста в’яне» та «клопи заїли». «Чого ж ви їхали?» — питав Хрущов, і натовп видихав: «Обманулі».

Микита Сергійович одразу ж наполіг на поїздці до Києва. І вже ввечері на прийомі у Маріїнському палаці він ще й ще повертався до кримських проблем і отриманих там неприємних вражень. Умовляв українців допомогти відродженню кримських земель: «Там южанє нужни, кто любіт садочки, кукурузу, а нє картошку», — переконував він.

Тому стверджувати, що Хрущов подарував Крим Україні у зв’язку із 300–річчям возз’єднання України з Росією, немає жодних підстав. Хоча цейміф сьогодні активно насаджується багатьма російськими політиками, які не утруднюють себе пошуками істини та свідомо перекручують і підтасовують факти.

Кримська область тягарем своїх складних проблем висіла на Росії. Як свідчить аналітична довідка про стан сільського господарства Кримської області від 4 січня 1954 року, що була підготовлена для тодішнього Першого секретаря ЦК КПУ Кириченка, в області нараховувалося 304 колгоспи, лише 3 з яких освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів значно відставала від рівня 1940 року. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара (сьогодні — 100 ц/га!). Не кращим було становище у садівництві, виноградарстві — врожайність тут була меншою, ніж у дикорослих рослин, а площі під сади і виноградники, порівняно з довоєнним часом, значно скоротилися й становили по садах — 86%, по виноградниках — 79% від рівня 1940 року. Жахливим було становище у тваринництві — колгоспи і радгоспиКриму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953 року лише на 37%.У довідці наголошується, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. На січень 1954 року зрошуваних земель налічувалось всього 40 тисяч гектарів із майже 700 тисяч га посівних площ. Важко повірити, але в тогочасному Криму діяло лише 34 хлібобулочні магазини, 18 — м’ясо–рибних, 8 — молочних, 28 — книжкових, 2 магазини  тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць, повністю припинилася торгівля овочами, картоплею у державному секторі. Ось до чого довів Крим сталінський режим.

Повоєнна Україна теж переживала важкі часи: населення республіки скоротилось на 15 мільйонів осіб, у 1946–47 роках багато областей, особливо на Півдні, були вражені голодом. Але навіть у таких умовах УРСР простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари, Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського та Старокримського водосховищ Північно–Кримського каналу. Тобто було покладено початок розв’язанню найболючішої на півострові проблеми — водної. Посилилось співробітництво в галузі важкої промисловості. Економіки України і Криму у повоєнні роки дедалі тісніше переплітались, утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народно–господарський комплекс юридично не було оформлене.

Тож владні органи Російської Федерації висловилися за доцільність передачі Кримської області до складу УРСР, «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю й Українською РСР». Остаточним рішенням щодо цього став закон, ухвалений Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Додам, що це рішення не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР і відповідало чинним нормам міжнародного права.

Криму, який мав слабку сировинну, енергетичну і промислову базу, це приєднання дало чимало плюсів. Передусім, розпочалося вирішення найпекучішої для півострова проблеми: забезпечення міст водою і зрошення земель степової зони Криму. Сьогодні з Дніпра п’ють практично всі містаКриму. А що дала зрошувальна система півострову — зрозуміло бодай з такого прикладу: у 1950 році Крим збирав 8 тисяч тонн винограду, сьогодні — 400 тисяч. Зрошення дозволило на півострові навіть рис вирощувати.

Переважна більшість закарбованих прізвищ луганцям ні про що не говорить, а тому декому й справді може здатися, що це всуціль — жертви. Та як бути, скажімо, з Кириченком П. Г.? Петро Григорович не вчитель і не лікар — він старший уповноважений НКВС. Дослужився до полковника. Стояв цей високопоставлений співробітник беріївського відомства на сторожі соціалістичної законності чи навпаки, але записувати його в «жертви» — це просто ображати його честь офіцера.

Найбільш з усіх відома жертва, точніше, єдина, про яку луганцям розповіли бодай щось — випускниця Старобільського учительського інституту Раїса Борзило. Фабула її життя й смерті проста, як мізки в деяких народних обранців із відомої партії. А саме: комсомолка Рая так прагнула встановити соціалістичні порядки в Західній Україні, що добровільно, за покликом серця, поїхала туди «сіяти розумне, добре, вічне». За що й була по–звірячому вбита бандерівцями...

Нестиковки виникають уже на цьо­му етапі знайомства з героїнею. «Добровільно» — це як? У більш пізні й набагато спокійніші часи «застою»випускник вузу зобов’язаний був їхати за розподілом. А тут — сталінські часи, коли за 20 хвилин запізнення на роботу давали чималий строк. Друге: Раїса була членом ВЛКСМ. Загалом можна було б обійтися й без цієїподробиці, однак Луганщиною сьогодні керують номенклатурні вихованці саме цієї організації, тому без комсомолу тут — ніяк. Замовники образяться. Але тут знову вигинається величезний знак питання.

Знову згадаймо про епоху, в якій розгорталася трагедія. Сталінський комсомол суттєво відрізнявся від комсомолу часів, коли свою кар’єру робив Костя Затулін та його луганські... однодумці. Достатньо згадати, що чи не в кожній розповіді вцілілих від Голодомору 33–го селян фігурує каратель–комсомолець. То, виходить, комсомолка Рая їхала на Галичину, аби повторити «подвиги» старших своїх товаришів?

Між іншим, у музеї міста Сватова (а Борзило народилася й виросла саме у Сватівському районі) про «жертв ОУН–УПА» знають набагато більше, ніж у Луганській облраді. Зокрема й про те, що в обов’язки сільських учителів входило брати участь у... хлібозаготівлі. Раїса, яка виросла в селі, достатньо точно уявляла собі, що це таке і яка тут її роль як комсомолки. Тож чи є підстави ображатися на «націоналістів», які не схотіли мовчки вмирати від голодної смерті? Прикро, що під гарячу руку їм потрапляли не лише полковники НКВС, а й молода, симпатична, судячи з фото, дівчина, однак...

Однак товариші провокатори жодних доказів у причетності УПА до звірячого вбивства комсомолки не спромоглися навести. І це досить дивно,особливо з огляду на мізерну кількість винайдених ними «жертв». Хоча б задля однієї могли б покопирсатися в архівах. Як кажуть на їхній духовній батьківщині, — «лень–матушка».

Напередодні відкриття пам’ятника на шоу Шустера нардеп від ПРУ Вадим Колісниченко розмахував газетою Луганської облради «Наша газета» як «убивчим» доказом причетності бандерівців до вбивства Раїси Борзило і намагався перекричати розбурхану аудиторію: «Это же ее родная сестра рассказывает!» Судячи з біографії товариша, в нього юридична освіта. А нам він намагався «впарить» відверту туфту. Ну що могла розповісти жінка через 62 роки після злочину, якщо вона жила в Донбасі, а сестру її вбивали в селі Гаї Пустомитівського району на Львівщині? Та тільки те, що їй самій розповіли доблесні чекісти. Розповідь їхня правдивістю рідко відзначалася. Доведено історією.

Між тим стаття в «Нашій газеті» справді цікава. Виявляється, Раїса Борзило народилася в куркульській сім’ї. Батько її був виселений на північний Кавказ, під час війни був призваний у Червону армію, потрапив у полон — а після полону «спокутував провину» на якійсь із шахт Сталінської (нині — Донецької) області. Судячи з журналістської обмовки,донька з ним не перервала стосунки і писала йому навіть із Гаїв. І це по–новому висвітлює образ дівчини.

Левко Лук’яненко згадує, що після закінчення Московського університету їхав — до речі, за розподілом — в Західну Україну в надії потрапити до лав УПА. Йому не судилося, але чому з тими ж думками не могла туди їхати дочка розкуркуленого і двічі репресованого селянина? Яка, як уже було зазначено, на власні очі бачила штучний голод у рідному селі. Яка пережила окупацію, а отже, її комуністична система вважала людиною, щонайменше, підозрілою.

Загадкові обставини вбивства сільської вчительки. Родичі розповідають, що листи від неї перестали приходити в грудні 1945–го, а лише в березні надійшло офіційне повідомлення про смерть. У статті в офіціозі йдеться про те, що Раїса Борзило заснувала в селі комсомольський осередок. І от зникає не лише вчителька, а й голова сільської організації ВЛКСМ — а ніхто не цікавиться, включно із всемогутнім і всезнаючим НКВС. А, бува, не тому, що «органи» й насправді точно знали, хто й за що вбив дівчину?

Знайшли її в лісі; пишуть, що на тілі було вирізано зірку, очі випалені жариною з вогнища... Звідки такі подробиці? Особливо з огляду на те, що тіло три місяці пролежало в лісі, а жодної експертизи ніхто не робив. Це можна стверджувати напевно, оскільки похована вчителька в селі, де працювала. На одному зі сватівських сайтів розміщені фотографії її могили, а також пам’ятника, про який Колісниченко кричав, що його знесли. А фотографії зроблені в 2006 році... Могила, судячи з фото, добре доглянута. Принаймні набагато краще, ніж у Луганську — могила НіниІванцової, однієї з учасниць краснодонського підпілля — «Молодої гвардії».

То чи не на зв’язок із місцевим загоном УПА виходила молода сватівчанка в ліс — і потрапила до «чистих» рук катів НКВС? Принаймні почерк — їхній.

Власне, вчительку могли вбити й випадково. Як–от учителя з явно не галичанським прізвищем Васильєв. У «Чорній книзі України» наводиться «цілком таємний» запис з «окремої папки до протоколу нр. 49 засідання бюро Дрогобицького обкому КП(б)У від 13 квітня 1945 року». Протокол підписано секретарем Дрогобицького обкому КП(б)У (Олексенко). У розділі ІІІ протоколу «відзначені факти грубого порушення радянської законності робітниками райвідділу НКВС» Славського району. Їх багато, як на один райвідділ і на проміжок часу усього в три місяці. А серед іншого відзначено таке.

«Тими ж Мацком і Кислицьким (помічники оперуповноваженого. — Авт.), які були в п’яному стані, затриманий учитель села Рожанка Нижня Васильєв Стефан Федорович, 1928 року народження, брат якого в Червоній Армії, а батько працює головою споживкооперації, і розстріляний без всяких на те підстав. В той же день оперуповноважений Кислицький намагався застрелити голову сільради села Рожанка Нижня».

На жаль, невідомо, звідки 17–річний хлопець приїхав до галицького села і як він у такому віці став учителем. Не інакше, за комсомольською путівкою. На луганському монументі немає прізвища «Васильєв», але скільки там тих, кого застрелили п’яні помічники оперуповноважених?

Задля справедливості мушу уточнити. Стоячи поруч із монументом відразу після церемонії його відкриття, екс–голова Луганської облради, а нині віце–прем’єр Віктор Тихонов повідомив: «У нас є дані про сто луганців, загиблих від рук ОУН». Цей сюжет дала в ефір одна з луганських телекомпаній. Через деякий час інша телекомпанія показала голову фракції ПРУ у ВРУ Олександра Єфремова. Цей, стоячи на тому ж самому місці, що й Тихонов, заявив про відомі «нам» дві сотні «жертв». Хто з них краще порахував, нехай розбираються між собою. А тут варто звернути увагу на прихильність обох «комсомольців» до подвійних стандартів. Бо якщо їм так болить мученицька смерть їхніх земляків, то в першу чергу слід було встановлювати пам’ятники по всій Луганщині. Наприклад, у т.зв.Сучій балці на околиці обласного центру. Луганський «Меморіал» ще в 1990–му віднайшов це місце розстрілів репресованих луганців. Але перший секретар міськкому КПУ Тихонов тоді чомусь ніяк не відреагував на знахідку. Там і досі навіть простого хреста не встановлено.

То, може, розстрілювали мирних громадян у Сучій балці зовсім не чекісти? Ну по–перше, яка різниця, якщо це невинно убієнні люди? А по–друге, таки на НКВС тяжіє відповідальність. Про це свідчать документи. До речі, про документи. Порівняно недавно, у 2004 році, було надруковано книгу «Реабілітовані історією. Луганська область». Там перелічено імена тих, хто незаконно був репресований у сталінську добу, а потім реабілітований. Юридично. Тобто доведено, що саджали та розстрілювали людей безпідставно. А до того, за «доброю» чекістською традицією, піддавали тортурам. Пам’ятника їм немає.

Може, дані в книзі сфальшовані? Цілком можливо, але в такому разі відповідальність за це мають нести упорядники. Зокрема, заступник голови обласної редколегії книги Валерій Голенко, нині — голова обласної держадміністрації.

30 тисяч — це лише ті, хто був, хоч і не праведно, але засуджений, а потім виправданий. Проблема в тім, що до книги потрапили не всі — ті, хто реально працював над збиранням даних, стверджують, що таких — приблизно третина. За Кучми спеціальні архіви не дуже поспішали відкривати свої сховища для цікавих. Скільки розстріляли й замордували вкатівнях без суду — зовсім невідомо. А ще більш ніж досить тих, кого вже в «незалежній» Україні відмовилися реабілітувати. Часто — за те, що боролися за незалежність своєї Батьківщини. Як –от професора Луганського педагогічного інституту Максима Бернацького, що очолював в окупованій гітлерівцями області підпільний осередок ОУН.

У вже кілька разів згадуваному тут Сватовому розстрілювали організаторів «Просвіти». Люди всього лише намагалися відродити в містечку українські культурні традиції, нікого не вбивали й не видавали гестапо. Обласний прокурор Микола Курочка в 1996–му не знайшов підстав для реабілітації. Мабуть, ходив радитися із першим заступником голови ОДА Віктором Тихоновим.

Очевидно, ці товариші асоціюють себе не так із земляками, як зі своїми попередниками і наставниками при владі.

Василь Івахів «Сонар» народився 18 квітня 1908 р. в селі Подусільна Перемишлянського району на Львівщині. Навчався у відомійна Галичині Рогатинській гімназії імені Володимира Великого. Був активним пластуном, належав до таємного гуртка національної їдеї. У 1930 році пройшов старшинський вишкіл у польському війську, що стало в пригоді при організації Української повстанської армії. Повернувшись, разом з братом Володимиром став членом підпільної ОУН. У Бережанській окрузі організовував у підпіллі військові вишколи. Його кілька разів арештовувала польська поліція, він був ув’язнений у тюрмах Бережан, Золочева, Львова, Березі Картузькій. Після приходу в 1939–му червоних «визволителів» почалися масові арешти та вивози галичан у сибірські табори. Родину Івахівих нова влада визнала куркульською і навесні 1941 року вивезла в Сибір.

У часи німецької окупації Василь Івахів очолює підстаршинську школу в м. Поморянах, в якій навчались 300 хлопців. Німці всіх арештували, курсантів відпустили, а інструкторів ув’язнили у Львові. Івахів перейшову повне підпілля. На військовій конференції проводу ОУН в 1942 р. у Львові у своїй промові нагадав, що на Волині польські озброєні загони нападають на українські села, а німці створили спеціальні каральні відділи. Є нагальна потреба стати на захист населення. На конференції прийняли «Маніфест», в одному з пунктів якого записано: «ОУН вважає за необхідне політичну долю українського народу взяти в свої руки і проголошує, що буде вести збройну боротьбу за повну самостійність України». На теренах Волині та Полісся повстанські загони та самооборонні кущові відділи були реорганізовані в сотні під назвою Українська повстанська армія і підлягали Крайовому і військовому референту, поручнику Івахіву.

Василь Івахів загинув від німецької кулі 13 травня 1943 року неподалік села Черниш Маневицького повіту, коли iз невеликою охороною наткнувся на засідку. У тому бою разом iз ним загинули геройською смертюще дев’ять повстанців. Поховані вони у с. Бечаль Костопільського району Рівненської області. Друг Василя Івахіва — Микола Дяків («Галичко») із села Бачів, що на Перемишлянщині, який з прийняттям духовного сану назвався Василем Приймою, написав відомий тепер марш під назвою «Гей тамдалеко на Волині», присвячений Василю Івахіву.

Остання криївка у Стратині була викрита взимку 1953 року. Понад 300 вихідців із Стратина за час боротьби за незалежну державу віддали свої життя: хто впав у нерівному бою, хто помер від ран і катувань, хто зліг у холодну сибірську землю чи, повернувшись звідти хворим та немічним, передчасно попрощався з життям.

У селі Добринів 5 вересня 1945 року на своєму подвір’ї закінчили своє земне життя три брати Пащетники: Павло, Григорій та Петро. Облавники розстріляли їх на очах батька та матері.

Тризуб із пам’ятника, спорудженого у Стратині в 1942 році на честь героїв, що загинули на Кулебах, був захований у землю і пролежав iз 1944 по 2002 рік. Через 58 років його випадково віднайшли — «виорали» і повернули на місце.

На мармуровій плиті пам’ятника викарбувано напис: «На цьому місці 22 лютого 1941 року полягло сім патріотів України — членів ОУН.

Шуран Максим, 19 літ