Перший, кого побачила Тамара після виходу із коми, був незнайомий їй чоловік і двоє чиїхось діточок з ним.

– Мамо, мамо! Ти прокинулася? Ми за тобою скучили.

– Я так радий, кохана, що ти одужуєш. Наші діточки зачекалися на твоє повернення до життя.

  Тамара нічого не могла зрозуміти. Вона вперше бачила цих людей.

– Лікарю, хто ці люди?. Мабуть мене з кимось переплутали. Мабуть в тому автобусі була жінка, дуже схожа на мене.

– Прошу всіх зберігати спокій. Втрата пам’яті досить частий прояв після травми голови. Але це, як правило, тимчасово. Терпіння, і все буде добре. Головне, що ваша дружина має хорошу позитивну динаміку.

  Слова лікаря ніяк не в’язалися зі спогадами Тамари. Вона чудово пам’ятала свого справжнього чоловіка, і той день, коли він саджав її на той проклятий автобус. І ніяких діточок у них не було. Хоч це й була  найжаданіша  мрія їх подружнього життя.

  Перебираючи в пам’яті своє життя, Тамара не знаходила жодних провалів. Вона без проблем згадала свої дитячі роки, свою юність і подальші роки життя. Але в її спогадах не було місця цим людям.

  Згодом Тамару виписали з лікарні і, так званий чоловік, відвіз її додому. Але загадок віл цього не зменшилося.

  Вони їхали незнайомим містом і прибули в зовсім чужу квартиру. Маленька Марійка і старший Іванко кинулися її обнімати. Ще по дорозі Тамара допускала, що це якась підступна гра, але щирість почуттів маленьких діточок не могла бути фальшивою. І Тамара вирішила змиритись з тим, що їй прийдеться знайомитись зі своїм життям з чистого аркушу паперу.

  Минали дні. і Тамара досить швидко порозумілася з діточками. Вони були такі милі і вже не здавалися чужими. Нові, не знайомі раніше материнські почуття заповнили собою емоційний простір Тамари.

  Складніше було з новим чоловіком. Люба потенційна близькість з ним сприймалася, як зрада її коханому Петру. Тим більше, що Петро їй кожної ночі снився.

  З цим потрібно було щось робити. І Тамара вирішила відвідати місця свого дитинства, щоб переконатися в їх реальності, чи примарності. Тим більше, що там до сих пір проживала її мати. Мати з її спогадів, а не та старенька жінка, яка її обнімала в новому житті, коли до неї їздили з її онуками.

– Донечко, чому ти так довго не телефонувала?

  На порозі старенької хатинки стояла її справжня мати. Значить це не вигадка пам’яті. Значить у Тамари все ж було реальним життя, яке вона чітко пам’ятає. А як же тоді нове життя? Яке з них насправді реальне?

  Зустріч з минулим тільки додала запитань і породила нові сумніви у душі Тамари. А по поверненню додому вона з подивом виявила, що в її альбомі на місці фотографії нової матері знаходиться фото її рідної матусі.

  Але лише фотографією дива в новому житті не закінчилися. Коли вона і її новий чоловік Василь вирішили відвезти онуків на вихідні до її нової матері, то з подивом дізналися, що така жінка ніколи не проживала по вказаній адресі. І якщо Тамара вже була готова до будь-яких сюрпризів долі, то Василь був повністю спантеличений і розгублений.

– А де наша бабуся? Чому вона нас не зустрічає?

  Відповіді для дітей у дорослих не було.

  Після цього випадку у Тамари закралася підозра, що вона своїми діями якимось дивом повертає в реальність свої спогади. Але при цьому з нового життя зникає дзеркальна їх альтернатива.

  Ця підозра підтвердилася, коли після зустрічі зі старими однокурсниками з її спогадів, зникли однокурсники з нового життя. Їх ніби ніколи і не існувало і ніхто про них не чув.

  Таким чином Тамара повертала для себе своє реальне життя зі своїх спогадів. Але на межі двух життів, так необачно створеній самою Тамарою,  виникали неабиякі проблеми.

  Коли Тамара зібралася відвідати свою роботу зі своїх спогадів, то зрозуміла, що там вона ніколи не просила начальство відпустити її з роботи раніше, щоб забрати діточок з дитячого садочка. Ніколи не брала їх на роботу, коли в садочку був карантин. І це могло призвести до того, що одного дня з її життя зникнуть ці милі створіння. Цього Тамара допустити не могла. Вона давно сприймала їх, як рідних. І була вдячна долі за такий подарунок.

  І Тамара зрозуміла, що прийшов час зробити вибір між старим і новим життя. Це було важко зробити, адже одне із життів назавжди зникне з її реальності.

  Зваживши всі за і проти, Тамара серцем відчула, що надалі не зможе жити без цих чудових милих діточок.

   І вона вирішила повернути те, що зникло з її нового життя. А старе життя вирішила зберегти в своїй пам’яті, як найдорожчий подарунок долі.

  Крок за кроком, починаючи з самого дитинства, Тамара знайомилася з новим життям. І втрачені його моменти потроху поверталися в реальність, витісняючи старі кудись у пам’ять. Вдалося навіть повернути свою нову матір, хоч за старою Тамара плакала декілька днів. Але радість онуків вгамувала її біль.

  З новим чоловіком стосунки теж наладилися. Він виявився чудовою людиною. А її чоловік з минулого життя згодом перестав снитися. І через декілька років Тамара вже не була так впевнена, що в неї було інше життя. Вона була щасливою в новому. І це було головним. Адже щастя варте того, щоб іноді піти на деякі життєві компроміси.

  В одному мальовничому краї під синім чистим небом жили собі звичайні люди. Життя їх було розміреним і спокійним. Все в їх краї було звичайним, окрім дивовижного неба. Люди  були впевнені, що небо у них не просте, що воно піклується про них. А як же інакше, якщо щоранку на небі сходило лагідне сонце і дарувало тепло їм та їхнім полям. Також, коли було потрібно, на небі збиралися дощові хмари, і благодатний дощ поливав їхні поля.

  Але в один сумний день їхнє небо зламалося. Того дня сонце зійшло не на сході, як завжди було, а зовсім в іншій стороні. І не було воно лагідним, і випалювало їхні поля, і не заходило кілька днів. А коли воно зайшло, нічне небо вкрилося зловісними хмарами. І ніч тривала довго, а з неба лилися нескінченні потоки води, перетворюючи поля на озера.

  І зібралися люди цього краю на нараду з метою знайти спосіб, як  полагодити небо. Одні казали, що це їм покарання за безтурботність. Інші були переконані, що то підступи злого чарівника. Треті казали, що треба шукати доброго чарівника, щоб він полагодив небо. А один зовсім старий чоловік розповів, що в глухому лісі мешкає древній старець. І що він насправді чарівник, який вміє лагодити небо. Ось до нього і потрібно звернутися з проханням.  

  Так і вирішили. Спорядили  усім необхідним добровольців і відправили на пошуки старця. Довго довелося посланцям блукати глухими лісами. Але на сьомий день вони вийшли на галявину, на якій стояла стара хатинка. На призьбі сидів старий і щось майстрував з дерева.

– З чим завітали до мене, що змусило вас подолати  такий довгий шлях?

– Небо у нас зламалося, а ви, кажуть, майстер в цій справі.

– Може й майстер, але справність неба більше залежить від вас самих. Ви добре за ним доглядали та захищали від злих сил?

– Так ми ж звичайні люди. Хіба залежить від нас стан неба?

– Ще й як залежить. Залежить від вашої віри у чисте небо. Від надії, що все неодмінно буде гаразд. І від ваших вчинків, у яких має бути впевненість та відданість своєму небу.

– То як же нам бути?

– Якщо ви подолали такий небезпечний шлях до мене через темний ліс, то я вам допоможу. Ідіть додому з надією на краще. І повірте, що все буде гаразд.

  Після цього старий знову зайнявся своєю справою, а посланці пішли темним лісом до себе додому. І поки вони йшли, блискавки вдаряли в дерева, і грім гримів. І було страшно у темному лісі. Але коли вони повернулися додому, небо над ними знову було синім і звичним.

  Чи старець їм допоміг, чи чари злого чарівника втратили силу, чи може їхнє прагнення жити щасливо створило диво, але життя в їхньому краї знову стало щасливим і спокійним. А над ними знову світило лагідне сонце на синьому-синьому небі.

  Четверо вершників промчали польовою дорогою і зникли за хмарою піднятого пилу. Всі вони були у військовій формі, а в руках кожного на довгому древку був смолоскип. Їх військова форма була без будь яких розпізнавальних нашивок. Єдиною її особливістю був піксельний малюнок. Та ще древко кожного смолоскипу було пофарбоване у жовто-блакитний колір.

  Через деякий час на важливому об’єкті ворога спалахне потужна пожежа. І такі пожежі спалахували на території ворога майже щодня. Ніхто достеменно не згав їх причину, але багато хто незадовго до пожежі  бачив там дивних вершників. Вони ніби летіли над дорогою, невідомо звідки взявшись, і зникали за найближчим поворотом дороги.

  Ворог боявся їх, як вогню. І не дивно, адже вогонь їх був єдиною потужною зброєю. Очевидці казали, що від вогню їх смолоскипів займалася навіть сталь і бетон, немов би вони були паперові.

  Ні численні блокпости, ні старанне мінування не могли зупинити тих летючих вершників. Шквал куль, випущених в їх сторону, не досягав мети і не завдавав шкоди ні вершникам, ні їх коням. Вони в черговий раз влаштовували грандіозну пожежу і зникали безслідно з очей ворога.

  Одні казали, що то привиди загиблих воїнів, інші казали, що то безстрашні месники, у яких на службі сама Величність Вдача.

  Навколо нічного багаття сиділи четверо воїнів. Поодаль паслися четверо коней. Чотири смолоскипи стояли поруч, застромлені древками в землю.

– Ну що, брате, тобі пора йти. Твоя зміна вже на підході. Славно ми з тобою погуляли. Так би мовити, з вогником.

  Ледь помітна усмішка з’явилася і зникла на обличчі старшого. Один з воїнів піднявся, попрощався з трьома побратимами і пішов в туман холодної ночі. Він виконав свою місію. І на душі у нього було легко і спокійно.

  А через декілька хвилин з іншої сторони вже йшов до них інший воїн. Він весь час розгублено озирався і тримав напоготові зброю.

– Проходь, брате, до нашого вогнища.

– З якого ви підрозділу, і чому навкруги така тиша? Чому не чути вибухів і канонади?

– Ти чув про летючих вершників? Так ось тепер ти один із нас. І твоя зброя тепер он той смолоскип. І твій кінь пасется позаду. Пізніше з ним познайомишся. А зараз відпочивай. Адже на нас чекають великі справи.

– О, то ви з тієї самої легенди, про яку так багато говорять. Кажуть, що ви привиди-месники.

– Привиди, чи не привиди, то не так важливо. Адже в любому випадку вогонь у нас реальний.

– А можна я зателефоную рідним?

– Забудь, брате, про зв’язок. Там де ми, зв’язоку не існує. Тільки пам’ять пов’язує нас з нашими рідними. Ми назавжди залишимось в їхніх серцях.

  Польовою дорогою летіли четверо вершників, а позаду них світилась заграва чергової пожежі.   

  У сім’ї Проценків склалася традиція зустрічати Новий рік виключно на дачі. Тиша засніженого лісу. біла ковдра іскристого снігу і неймовірно свіже морозне повітря давали змогу позабути про гомінке місто і насолоджуватись справжньою зимовою казкою. Особливо подобалося в такі дні гратися на снігу їх маленькій донечці Катрусі.

  Часто Новий рік Проценки зустрічали зі своїми друзями,  Але цього разу обставини склалися так, що Новий рік Петро зі своєю дружиною Марічкою і донечкою Катрусею вимушені були відсвяткувати в тісному сімейному колі. Та ще й з ялинку Петро не встиг придбати і тепер нерішуче поглядав на ту, яку його дружина посадила перед вікном.

  Петро був проти висадки ялинки на дачній ділянці, та ще й перед вікном. Виросте і буде тінь кидати на вікно. Та й взагалі, ліпше було якесь фруктове дерево посадити. Адже з шишок варення не звариш. І він частенько пропонував Марічці зрубати ту ялинку на Новий рік. Зі сторони дружини не було категоричного заперечення, але вона все ж таки просила ялинку купувати.

– Петю, я сходжу до своєї подруги. Вона просила дещо привезти їй з міста. В цьому році до неї приїхали на свята її батьки і вона не зможе зустріти Новий рік з нами.

– Добре, Марічко, а я розпалю камін і приберуся в кімнаті.

  А тим часом Петро вирішив, що Новий рік без ялинки, та ще коли в сім’ї є малі діти, то вже зовсім кепська справа.  І він пішов з сокирою до тієї ялинки, яку посадила його дружина.

  Як тільки лезо сокири торкнулося стовбура ялинки, за спиною Петра ніби хтось від болю застогнав. Озирнувшись, Петро нікого не побачив, і вирішив, що то йому почулося.

  Ось вже вбрана ялинка засяяла вогнями на радість маленькій Катрусі, а Марічка все не поверталася.  І Петро вирішив їй зателефонувати, але телефон дружини задзвенів у сусідній кімнаті.

– Наша мама роззява, забула взяти свій телефон.

– Тату, а скоро вона повернеться?

– Зараз спитаю у її подруги, до якої вона пішла.

  Але яке ж було здивування Петра, коли подруга сказала, що Марічка до неї не приходила.

  Не повернулася Марічка і наступного дня. Ніхто її не бачив, а сліди ще звечора замело снігом. Пошуки наступними днями ніякого результату не дали. Дружина зникла безслідно.

  З тих пір для Петра день зустрічі Нового року був самим сумним днем. Тільки заради пам’яті і маленької Катрусі він щороку продовжував зустрічати Новий рік на дачі. Для цього була придбана пластикова ялинка, а в пам’ять про свою дружину Петро посадив маленьку ялинку на місце зрубаної. Такою, як раніше, вона буде роки через чотири. А поки хай росте.

  Пройшло чотири роки. Катруся підросла і все рідше згадувала маму. А в Петра, як і раніше, коли останні секунди року відлітали у минуле, скупа чоловіча сльоза стікала по обличчю.

  Цього року снігу випало на диво багато. Ялинка під вікном стала зростом такою, як і в той жахливий день і була красиво вкрита снігом. В кімнаті за новим столиком сиділа Катруся і щось малювала. А в кутку виблискувала вогнями новорічна ялинка.

  Раптом вхідні двері відчинилися і поріг переступила…Марічка.

– Така заметіль і снігу навалило, що ледь додому дійшла. Уявляєш, забула свій телефон. Вибач, Петю, що затрималася. О, так ти вже і ялинку встиг поставити? Молодець.

– Тату, а що це за тітонька до нас прийшла?

– Петю, що це за дівчинка і чому вона називає тебе татом? А де наша Катруся?

  Марічка здивовано дивилася на Петра і нічого не могла зрозуміти. А що Петро? Він закляк і не знав, що думати і що робити. Потім підійшов до своєї дружини і міцно її обняв.

– Ти не уявляєш, як я за тобою скучив. Не ходи більше нікуди. А це і є наша Катруся. Ця новорічна ніч буде довгою. Мені так багато потрібно тобі розповісти.

  Тільки тепер Марічка звернула увагу, що в кімнаті поклеєні інші шпалери, а біля вікна стоїть дитячий столик, якого раніше не було. На ньому були розкидані різнокольорові олівці і лежав дитячий малюнок з підписом «моя мама». А за вікном стояла вся в снігу ялинка. Вона єдина була такою, як і раніше.

  Петро перехопив погляд Марічки.

– Я її висадив повторно чотири роки тому. То не просто ялинка. То дерево нашої долі. Хай росте собі на наше щастя. Я не буду проти.

  Ця історія бере початок з тих часів, коли соцмережі сприймалися як частинка реального життя. Коли обмінятися номерами телефонів було звичною справою. А так звані блоговки, коли користувачі блогів влаштовували досить часті групові зустрічі десь в затишному місці, не виглядали чимось дивним.

  На одному порталі, де всі блогери знали одне одного ледь не в обличчя (а часто і так), вів свій скромний блог один хлопець під ніком Чарівник. Цей нік він взяв собі не з самого початку, а після одного випадку з його знайомою по блогах.

  Сталося так, що його подружку звільнили з роботи. Вона була в розпачі і поділилася цією сумною новиною зі своїм другом. А він у відповідь, щоб підняти дівчині настрій, сказав, що вони пожалкують і попросять її повернутись. І навіть премію випишуть.

  Це було із розряду фантастики, але настрій у дівчини дійсно поліпшився. Але яке ж було у неї здивування, коли все сталося, як сказав її друг. І вона буквально заставила його взяти нік Чарівник. А він і не проти був носити такий псевдонім.

  Після того випадку Чарівник почав помічати, що будь які його слова підтримки неодмінно стають реальними. Помічали це і інші, тому всі казали, що він є не вигаданим, а справжнім чарівником. Втім,  він це сприймав як жарт, адже його улюблена фраза «все буде добре» могла бути прилаштована до любих позитивних подій і не нести ніякої конкретики.

   Але одного разу сталася подія, яка докорінно змінила думку Чарівника про себе. Одна його подружка по блогах пожалілася, що її хвороба не дає змоги сконцентруватися і ділитися своїми історіями в блогах. Чарівник за звичкою захотів її підтримати і сказати, що вона швидко одужає. Але якась сила не давала змоги вимовити ці слова. Він відчував, що може це зробити лише зробивши крок через невидиму стіну, за якою зовсім не затишно перебувати.

  Чарівник вагався, але стосунки з дівчиною були настільки дружніми, що він врешті зробив крок за ту стіну і сказав, що через декілька днів вона одужає.

  Декілька днів Чарівника безперервно трясла лихоманка, а потім в одну міть його полишила. А за хвилину задзвонив телефон.

– Милий мій, Чарівнику, я не знаю хто ти є в цьому світі і чий посланець, але я тобі безмежно вдячна за твоє чудо і врятоване моє життя. Лікарі давали мені не більше року і їх здивуванню не було меж, коли сьогодні вони були вимушені констатувати, що я повністю здорова. Це твої слова подарували мені життя.

  В слухавці було чутно, як сльози радості капають на мікрофон. І з того дня життя Чарівника докорінно змінилося. Частіше за все йому легко було говорити слова підтримки, але іноді для цього потрібно було ступити крок за стіну страждання. І Чарівник був впевнений, що в таких випадках йому прийдеться змінити на краще саму долю людини.

  Одного разу, коли настали сутінки в житті багатьох людей, Чарівнику подзвонила людина, якій він не міг відмовити.

– Чарівнику, ти маєш силу змінити стан речей. Зупини це страхіття.

  Сльози і слова розпачу змусили Чарівника відірватися віл написання чергової оповіді і стати перед стіною долі. На цей раз вона була темною і надзвичайно зловісною. І він зробив цей крок.

  Його недописана оповідь дивним чином сама опублікувалася. Оповідь не мала тексту. Його напише сам час. В ній був лише заголовок: «Все буде добре».

  Поки Микола розмовляв з русалкою Марійкою на березі річки, йому прийшла в голову авантюрна ідея.

– Марійко, а давай сходимо до моєї бабусі в гості.

– Ти жартуєш? Хочеш, щоб вона отримала інфаркт?

– За неї не хвилюйся. Вона все про тебе знає.

– Та якось боязко мені. Втім, якщо ти будеш поруч, то я згодна.

   На порозі ганку на них вже чекала Миколина бабуся.

– Проходьте, молодята, я для вас смачненьких пиріжків напекла.

– Доброго дня, бабусю. У мене таке дивне враження, ніби я і не вмирала.

– А ти й не вмерла, Марійко. Водяні русалки і лісові мавки живуть на межі між двома світами. Я більше тобі скажу, поки їх тіло не поховане в землі, є, хоч і мала, але реальна можливість повернути їх в світ живих. Твоє ж тіло так і не знайшли. І могилки твоєї немає на цвинтарі. Розумієш, про що я?

   Від цих бабусиних слів Марійка завмерла, а в її душі пронісся вітер мрій і надій.

– Слухайте, що я вам скажу. Я спробую повернути Марійку в світ живих, а ви вигадуйте деталі від’їзду Марійки до міста на навчання. Мов, посварилася з матір’ю і нічого їй не сказала.

  Поки бабуся щось шепотіла над дивними предметами на столі, декілька раз небо закривала чорна хмара, яскраві блискавки били зовсім поруч, а шалений вітер зривав з дерев зелене листя. А потім в се стихло.

– Ось і все, молодята. Можете прогулятися селом і показати себе людям. А то давно в селі не відбувалося нічого цікавого. А я тим часом сходжу до матері Марійки і приготую її до зустрічі з донькою.

  Марійка обняла бабусю Миколи, і мабуть не було зараз щасливішої людини в світі, ніж вона.

  Коли Марійка з Миколою йшли вулицею, зустрічні люди христилися і ховалися по дворах. А молодят цей спектакль неймовірно тішив.

– А давай, Марійко, зайдемо в магазин.

  Марійка зразу зрозуміла наміри Миколи і голосно засміялася. Вона першою зайшла в магазин, зупинилася на середині приміщення і в нерухомій позі стала дивитися на продавчиню. Та втратила дар мови, а її обличчя ніби щойно побілили крейдою. Втім, через пару секунд в магазин зайшов і Микола. Не звертаючи уваги на Марійку, ніби її тут і немає, почав замовляти покупки. Це вивело продавчиню із заціпеніння. Але вона продовжувала кидати моторошний погляд на Марійку і весь час помилялася з замовленими продуктами.

  Першим не витримав Микола і, тримаючись за живіт, голосно розсміявся.

– Марійко, потримай пакет, поки я розрахуюся.

  Марійка підійшла до прилавка, взяла пакет у Миколи, і усміхнулася продавчині.

– Тьотю Галю, не тримайте на нас зла. Не померла я, а просто поїхала на навчання в місто. І я не знаю, чому всі вирішили, що я втонула. Ви ж не бачили моєї могилки на цвинтарі.

– А щоб вас трясця взяла! Щоб вас шлях трафив! Я ледь не впісялася із-за вашої витівки. Геть з магазину, щоб мої очі вас не бачили.

  Марійка з Миколою, голосно сміючись, вибігли з магазину. Вони сміялися зі своєї, не зовсім доречної витівки, сміялися від того, що щастю було тісно в їх серцях і воно виплескувалося через край назовні

  Життя давно закинуло Миколу з рідного села у далеке місто. Але серце його назавжди залишилося в тих мальовничих місцях. І він щороку приїздив в село до своєї старенької бабусі. А вона й була рада такому гостю.  Навіть її маленька хатинка ніби прокидалася від сну.

  Улюбленим заняттям Миколи була риболовля. Тому не дивно, що ще сонце не зійде, а він вже сидить з вудочкою  біля вкритої туманом річки.

  Одного разу, коли сходило сонце і вранішній туман переміщався з річки на луки, не далеко від Миколи випливла із туману постать іншого рибалки. Нічого дивного, адже, щоб наловити риби, потрібно раненько йти до річки.

  Дивним було те, що сусід по берегу зовсім не звертає уваги на Миколу. Ніби поруч зовсім нікого немає. А ще не давала Миколі покою вдача цього рибалки. Не проходило і хвилини, як він витягував з води чергову плотвичку, а то й великого ліща. А в Миколи риба ну ніяк не хотіла ловитися.

– Вибачте, дядьку, а яку наживку ви використовуєте?

  Від почутого рибалка здригнувся і здивовано подивився на Миколу. Потім, не промовивши і слова, продовжив ловити рибу.

– Не хочете, то не кажіть. Я не хотів вас образити.

  Наступного ранку дивний рибалка знову сидів на березі річки, але цього разу час від часу кидав на Миколу недружелюбний погляд.

  Несподівано з води вилізла молода красива дівчина і мовчки сіла біля того рибалки. Звідки вона припливла Микола не помітив. В такий ранній час купатися в річці було явно зарано.

– Красивий хлопець біля вас рибалить, дядьку Митро. Ех, жаль, що не наш.

– Може не наш, а може й наш.

  Від цих слів на обличчі дівчини засяяла усмішка і вона підійшла до Миколи.

– Привіт. Я Марійка. Ти давно втонув?

   І тут до Миколи дійшло, що то за рибалка, і що то за дівчина. У нього потемніло в очах і він на мить ніби провалився в небуття. А коли прийшов до тями, то ні дівчини, ні рибалки поруч не було.

– Слухай, бабусю, здається, я біля річки бачив русалку.

– Случаєм не Марійку? Втопилася вона минулого року.

– Бабусю, ти про це так спокійно кажеш, ніби я тобі розказав про живу сусідку.

– Так то в нас родинне, бачити тих, хто не так давно втопився. Виходить , ця здібність і тобі передалася. Ти їх не бійся, вони тобі не можуть завдати шкоди, навіть, якщо захочуть. Якщо побачиш дядька Митра, то скажи, що я пробачила йому крадіжку яблук, коли він був малим.

  Наступного ранку біля річки дядька Митра не було. Та й Марійки ніде не було видно, лише поодаль круги по воді розходилися.

– Марійко, виходь! Я знаю, що то ти там воду каламутиш!

  Не далеко від берега з води показалася голова дівчини. Вона пильно дивилася на Миколу, явно не знаючи, що робити далі.

– А ти на мене зла не тримаєш? Живі люди, які нас бачать, можуть бути для нас небезпечними. Є у них від природи особлива сила.

– Чому це я маю бути тобі ворогом? Давай, вилазь з води. Риба все одно не клює, то хоч поговоримо.

  Все ж таки остерігаючись, Марійка несміливо вилізла з води і сіла поруч з Миколою. Несміливі фрази досить швидко переросли в приємну розмову. І через годину вони з захопленням дивилися одне одному в очі. Наче були знайомі цілу вічність.

  Нездоланна межа буття не давала Марійці і Миколі можливості на щось більше, ніж дружбу. А втім хто зна, на що здібне справжнє кохання. Тільки бабуся Миколи все ж таки щось знала, бо старанно прибралася в хатині і все поглядала у вікно, ніби чекала на бажаних і давно очікуваних гостей.