Пізньої осені до села приблудився хлопчина років 11-13. звали його Савою і жив він у мого дяді Мини. Хто він і звідки ми не знали. А він розповідав, що був з братом на фронті. І коли наші війська відійшли, а він спав і не чув, а прокинувся – навкруги німці. Вечорами він розповідав, як наші б’ють німців, про могутні танки, літаки, а особливо, про «катюші». Від її могутніх ударів німці падають, як груші з дерева. Був він в селі до весни. Я з ним на пару грався, коли сніг розтавав – ставили «водяні млини» на струмках. Потім його десь не стало. Довгими зимовими вечорами, затуливши вікна, при каганцях, люди один одному передавали різні чутки. Про наступ червоної армії, її силу і міць. Що при наступі, разом з піхотинцями йдуть танки, а в повітрі охороняють їх літаки. Бачили десь, що один високий, бородатий чоловік голий і босий, в одних коротеньких штанях ходить по снігу з села в село. Що в нього червоні ноги, але він не мерзне. Була чутка. Що військовий офіцер – німець убиває високих своїх чинів і швидко зникає. А в другому місці зібралось в театрі багато німецьких офіцерів, а на них було спрямовано наших бомбардувальників.
Підійшла осінь. Односельці почали працювати в колгоспі на збиранні врожаю. Більша частина з нього розкрадається. В колгоспі був один віл, в якого не було пари. При збиранні кукурудзи, мій дядя Мина та його напарник по трактору Хома Яришко, запрягли вола в одноконку бистарку. Прилаштували йому вожжі і почали возити качани з поля. Їдуть з шиком, один підтягує вожжі, другий легенько батогом б’є вола і промовляє: «Гей, Хома, Мина!». Щоб хоч трішки утішити молодиць, з кожним своїм приїздом привозять якусь звістку. В багатьох молодиць на фронті чоловік чи сини. Звістка про наближення наших військ сама жадана. Одного разу, щоб розігнати смуток жінок, ці два мужики придумали, як їх розвеселити. Приїздять в поле і гукають молодиць. Ті збіглися в гурт, приготувались слухати. І тут по великому секрету та при клятві, що їх не продадуть поліції – сповіщають. Що в такої –то молодиці кішка народила аж 5 кошенят. І такі вони вже гарні, якої вони масті та які прудкі.. тут і регіт і стусани. Мужики своєї мети досягли, розвеселили жінок. Матеріальний стан селян був не поганий. Взяти, наприклад нашу сім’ю. держали ми корову, теля, кабана і 75 штук курей. Продукти та корм були крадені і те, що отримували від колгоспу. Друга воєнна зима була набагато теплішою. Селяни топили в хатах сухим коров’ячим гноєм з соломою. Робили це так. Влітку гній, замішаний з соломою розстеляли на землі завтовшки 10 15 см. Підсушували на сонці. Потім різали лопатою на шматки і сушили. В основу такого пального входила кукурудзяне та соняшникове бадилля, солома, курай та брикети з гною. Рано по весні до села долітає звістка про поразку німців під Сталінградом. Влітку через село пройшла велика група людей, біженців з під Харкова. Вони говорили, щоб селяни копали ями і ховали все своє добро. Відступаючи, німці людей виганяють а села палять. Біженці йшли з надією, що колись знову вони повернуться додому.
Недалеко від садка, за копицею сіна для корови, батько і брат стали копати яму для збереження картоплі та буряків. На останньому штику копання, брат провалився в якусь пустоту. Коли роздивились – це був давній погріб. Пригребицю завалили, а погріб лишився пустим. Він був 3 на 4 і  висотою1,5 метрів. Так у нас з’явилось потайне сховище, вхід до якого був старанно замаскований. В ньому почали ховатись дівчата та хлопці від фашистської неволі. Що німці відступають, було видно і по поведінці поліцаїв а також по самих німцях. Одного дня приїхали в село на автомобілях німці з нашими військовополоненими. Були відриті могили біля школи та церкви. Військовополонені залишки трупів складали в мішки з коричневого жатого паперу і грузили на автомобілі. Трупи відправили десь в тил.
По селу вже діти потихеньку співали пісеньку, в якій були такі слова:
Їжте яйки, їжте млеко, бо вже красні недалеко
Поліцаї й старости – беріться німцям за хвости.
І тікайте в Чорне море, та кругом вам буде горе!
Зупинившись на короткий відпочинок німецькі союзники поляки їм підспівували:
Їжте яйки, їжте шнек, русь ком гер
Німець гевек! Вшискоєдно, война!
Або так:
Война шайне, война гут
Пані дома, пан капут!

Увечері, після домашніх турбот, дівчатка – малолітки з нашого кутка збиралися до Романівського колодязя. А поки немає австрійця з поясом, стоячи біля сараю, потихеньку заспівувала журливі пісні. Це такі як «Ой зірву я з рози квітку, та й пущу на воду», «Вражий ряд по всем дорогам тянется к городу родному моему», або «Раскинулись рельсы широко, на ных эшелоны стоят, они с Украины вывозят в Германию наших девчат».
Склад німецьких військових був, як і в інших народів з поганих і добрих людей. Приведу один приклад. В селі на короткий відпочинок зупинилась військова частина. Декілька груп німців ходили по сараях і в хлівах зі зброї вбивали свиней. Тут же, в дворі, розрізали на куски і що краще забирали з собою. Двоє з цієї частини зупинились в нашій хаті. Ранком мама випустила з сараю курей. Невдовзі один із німців літ під 45 жестами рук і деякими словами розповів мамі, що курей треба загнати в сарай і закрити. Сам мамі поміг загнати і зачинив двері. Через деякий час піднялася стрілянина по селу, регіт солдат і крик курей. Згодом до нашого двору зайшла юрба німців з мішками, в яких були кури. Солдати з криком та сміхом почали витягати птицю з мішків. Їхні голови стали відрізати ножем. До пенька відрубувати саперною лопаткою. Або просто, один бере за голову, а другий за тулуб і розривали їх. Ось тільки тоді мама здогадалась навіщо той німець заставив закрити курей. Він бачив нашу малечу і пожалів нас.

 Фронт уже був далеко десь під Дніпропетровськом. А іноді над селом з’являлись наші літаки. Однієї сонячної днини зі сторони міста два німецькі винищувачі гнались за нашим. Той відстрілювався і полетів по напряму Мишеловки. Бабське радіо – зв’язок, який працював у той складний час відмінно. Ще колону наших полонених, яку вели під охороною німців зі сторони рудника Леніна в наше село, не було видно, а бабський зв’язок вже працював. Від двору до двору передавалась сумна звістка про її наближення. Біля колодязів виросли черги. Люди набирали у відра воду і ставили біля своїх воріт. Через деякий час полонених повели через село. Виснажені, виморені, голодні. Багато з них забинтовані, в колоні по 6 8 чоловік, наближались до нашого двору. Німці не дозволяли полоненим виходити з колони, але дозволяли селянам іти поруч і напувати бійців. Колона десь тисячі зо три полонених зупинилась в селі. Колгоспники зарізали декілька корів, в тому числі і поранених, приготували галушки. Мама була кухаркою разом із іншими жінками. Насипали їм їжу в казанки, миски, в консервні баночки, в пілотки, в поли сорочок. Ті, що були дуже голодні і не стримані, вибивали з ополоника і хватали те, що падало на землю. Годували їх один раз на добу. Після вечері мама побачила, як один з бійців сидів і плакав. Підійшла. І, в розмові з ним з’ясувала, що в нього нема в що брати їжу і що він уже три доби не їв. На другий день мама принесла йому з дому миску і нагодувала. Декілька днів колона перебувала в селі.
Німці відібрали з неї комуністів, командирів, а також євреїв. Між лікарями був один єврей. Йому односельці говорили, щоб сховався. Але він категорично відмовився. Поранених, як лікар він не має права залишати. А що його німці розстріляють, значить така його доля. Відібрану групу полонених вивели за цвинтар і розстріляли, а решту повели далі з села. Через деякий час в село привели 51 чоловік євреїв. Їх групами виводили за старий цвинтар. Там вони копали собі могили, роздягались, ставали біля ям і їх розстрілювали. Потім приводили другу групу. Ті заривали покійників і викопували собі могили. За декілька днів з ними теж було покінчено. В районі Кібцівської балки сів на вимушену посадку німецький літак. Ми, декілька хлопців ходили дивитись на нього. Він сів на кукурудзяному полі, біля нього стояв вартовий. Нас, пацанів, підпускав до літака метрів на 20. Незабаром його розібрали і відвезли на ремонт. В степу валялось багато різнокольорових німецьких листівок. В них писалось про непереможність та доблесть армії Фюрера, про даремний опір червоноармійців, щоб бійці кидали фронт і здавались в полон. Деякі з них були з картинками, або з карикатурами. Село з селянами та землею стали власністю німця Картера, який жив на руднику Леніна, а в село приїздив на «ресорі» (фаетон) разом зі своєю улюбленою вівчаркою. На зборах колгоспу оголосили, що головою в колгоспі у вас буде присланий на прізвисько Сабодаш. На цих же зборах новоспечений голова вихваляв новий порядок і гудив радянську владу. «Більшовики з нас пили кров ложками, а ми з них будемо пити кухлями» - говорив він. «Ще побачимо по чиїй спині прийде німецька нагайка!». Через деякий час приїхав в село Картер і почав шукати голову. Йому показали де той знаходиться. А голова в той час був на підпитку. Картер почав з ним їхати, та почувши запах спиртного, зупинив коней, дав наказ собаці. Та стягнула Сабодаша з фаетону і як раз цей вірний новій владі першим одержав нагайку від німця. Довго ще в селі колгоспники між собою сміялися з нього. На цих же зборах було назначено старосту села. В поліції служили більше з інших сіл. Але декілька чоловік були з нашого села. Так Тимофій Палій п’ятнадцятилітнім хлопцем при розкуркулюванні разом з батьками, які в дорозі померли, був вивезений на Соловки. Місцеві мешканці допомогли йому втекти. Виріс, женися і жив в селі. В поліцію пішов, бо треба комусь дивитись за порядком, при чому ще дають пайок. На радянську владу зла не держав, а село і односельців цінував. І якщо хто загодя знав про облаву і зберіг свою дитину від рабства, то в цьому заслуга Палія. Він через нашу сім’ю та інших раніше сповіщав про облаву. Після війни ця сім’я жила в Англії, там і померли. Першою жінка, потім він.
Другий розкуркулений хотів забрати свою хату. Німці подивились на хату, вигнали мешканців, а з хати зробили сепараторну МТФ. Не отримавши хати дід зрозумів, що більше нема на кого надіятись і пішов з села.
Військових частин в селі не було. Інколи зупинялись на декілька днів. Самий старший в селі з німців був австрієць за національністю. Він вечорами з військовим поясом ходив по селу і, якщо збирались п’ять і більше чоловік, розганяв по домівках. Колгоспники ходили на польові роботи. Якщо їде Картер, то не стій і не сиди, щоб не одержати нагайки. Зігнись і ворушись, наче щось робиш.
Прийшла пора збирати врожай. Тягова сила була – коні та воли. Косили жатками, молотили на току, а в коморах теребили кукурудзу. Хоч на дворі було тепло, на роботу ходили в куфайках. Часто бігали з роботи подивитись на дитину, або живіт болить – «Побіжу у відхоже місце». За кожною ходою – відро кукурудзи, пшениці чи соняшника. Крали не тільки вдень, не дрімали й вночі. Так що врожай ділили порівну з новою владою. Якщо при радянській владі державі треба було з кабана здавати тільки шкуру, то нова влада брала пів кабана для доблесної армії. І тому селяни почали потихеньку різати свиней вночі. Діти щоб не вештались по селу. В колгоспі варили густі галушки і ми брали каструльки, з дерези ламали палички і гуртом йшли до табору за обідом. Додому ми приносили тільки юшку. Решту дорогою з’їдали.
Настала осінь. Був погожий сонячний день. Гуляючи біля ставка, я побачив, як зі сторони міста в село їхало декілька вкритих брезентом автомашин. Частина з них поїхала в глиб села, а решта зупинилась біля шкільної цегляної огорожі. З одного автомобіля зіскочили озброєні німці, а з другого наші військовополонені. Отримавши шансів інструмент, полонені за вказівкою німців, вище панського колодязя, почали копати ями. Викопавши з десяток ям, полонені зі слідкуючої машини почали розвантажувати труни і опускати в ями. Біля цієї процесії зібралось багатенько дітей та дорослих. Перед наступним опусканням труни, одна жіночка з цікавістю підійшла до вартового і запитала: «Хто цей солдат – покійник?». Вартовий промовив: «Nicht verstehen?». «Бідний Ніхшверштей загинув» - мовила вона. Жінка покійника не вважала за ворога. Підійшовши ще ближче, запитала: «А жінка і діти в нього є?». «Weg! Zurug! Frau!» - кричить німець. «Бідна Векла залишилась з діточками» - мовила жінка і відійшла. Їй усе стало зрозумілим. Інших покійників поховали біля церкви. На могилах поставили хрести. На хрестах повісили каски і таблички закріпили, які свідчили хто в даній могилі лежить.
Знайшлись і такі односельці, які були невдоволені радянською владою і головою колгоспу дядьком Омельком. Вони почали писати скарги на його братів і сестер. Так у дяді Мини на городі шукали зброю. Тьотю Полю не чіпали, бо її сім’я живе у селі недавно. Дядя Терешко декілька років був чабаном. Його теж не чіпали. Зате мого батька не тільки викликали до поліцейського відділку. Його заарештували. Відправили в місто Кривий Ріг в жандармерію. Ось що він потім розповів.
- Тримали нас у великому приміщенні. Було діже тісно. В приміщенні тримали людей різної національності. Одягнуті по літньому, хоч на дворі зима. Тут тобі жінки і мужики, діти і старі. По декілька разів на день відкривали двері і чотири німці відпускали з пасків злючих собак на людей. Собаки з м’ясом виривали тіло, з ран текла кров. Плач, зойки, крики і розпачем людей наповнялось приміщення. Мене спасло пальто, яке було довге і товсте від вати. Викликали на допит то до одного, то до до іншого слідчого. Одного разу викликали мене до слідчого, який сидів один, без перекладача. Після допиту він мені порадив стати фолькдойчем. Тільки щоб я знайшов свідка. Дав мені ім’я, прізвище і де жили батьки, звідкіля родом. Свідком стала кума Ганна.
 Більше батька не чіпали, бо він став наполовину німцем. Довідка німецька зберегла сім’ю від відправки в Німеччину, та інших неприємностей. І ті, що писали доноси зрозуміли, що їхній писанині прийшов кінець.
Перша воєнна зима була дуже сурова. Заметіль йшла одна за другою. Ми, діти, брали санчата і з замету на рівні димаря катались. Мене, як малого, садовили на санчата спереду, а на трампліні я часто зникав під санчатами і ревів. Весна прийшла повноводна і греблю нашого ставка прорвало. Люди з усього села на березі ловили в траві рибу і відрами носили додому. Вже перестали агітувати, щоб добровільно їхали в Німеччину, а просто робили облави і силоміць вивозили. Попавши в рабство, деякі присилали листа. Селяни за умовними ознаками дізнавались, яким райським життям живеться їм в неволі. Після спаду талої води все дужче припікає сонечко. Земля підсохла і односельці з весни до пізньої осені працюють у полі. Орють, сіють, прополюють та збирають врожай. Які прекрасні були баштани!.. Кавуни кримчаки: тонкошкірі, темношкірі і туманні, дині колгоспниці. З ранку до пізнього вечора в селі тільки старі, хворі та діти. В городах (щоб були в господарстві нитки) почали сіяти коноплю. Працювали не тільки для німців, але і самим треба взимку щось їсти. Діти ходили до школи в початкові класи. Хоч програма була обмежена. Сусід Григорій Палій був листоношею. Інколи приходив до нас і приносив криворізьку газету «Дзін». З неї, хоч і не часто, але можна було дізнатися де фронт. Якось ми в хаті дивились газету, зайшли два німці і почали дивитись на карикатуру, яка була на малюнку. На ньому було намальовано, як німецькі підводні човни топлять американські, англійські та радянські кораблі. Німці дивились на малюнок і довго реготали. Там ще був такий віршик:
Тетя Мотя, что ви врьотє,
Что ви відєлі в колодце?
Три совєтскіх міноносца.
Були в цій газеті і куплети про Сталіна:
Джугашвілі у Кремлі все бува всміхається.
А тепер під гуркіт бомб тіка, спотикається.
Батько Сталін, дай нам мила.
Бо вже воші мають крила.
А як нас об’їдять,
То й на тебе полетять.
Але правдива інформація приходила з інших джерел. Люди вже знали про поразку німців під Москвою. Знали, які йдуть запеклі бої на кожному фронті. За облогу Ленінграду. Ці повідомлення передавались від одного до другого, як саме дорожче.
На війні, як на війні. Завжди в ціні та в пошані боєць бувалий, обстріляний. А боєць без бойового хрещення, ще не боєць. Пацан воєнного часу в глибокому тилу – не пацан, не отримавши бойового хрещення. Ось як це було зі мною.
Одного літнього дня в селі на два – три дні, на відпочинок зупинилась військова частина. Це були піхотинці, які їхали на автомобілях – тягачах з гусеничним ходом. Молоді хлопці 22 – 25 років витягли з кабіни футбольний м’яч і почалася гра на двоє воріт. Футбольним полем була вулиця, а ворітьми було каміння, принесене з огорожі селян. Вперше вжитті я побачив гру в футбол. Були удари і по вікнах. Шибки б’ються, а солдати регочуть. З одним з цих солдатів я познайомився і запам’ятав його на все життя. Це був юнак середнього зросту, симпатичний, білобрисий тип. Дома не було нікого. Німець зайшов до хати, сів за стіл, розкрив ножем банку консерви, намазав хліб і сидить їсть. Хатні двері були відкриті і з вулиці другий німець покликав його. Не доївши, солдат вийшов і вони удвох десь пішли. Я вирішив, як його вже нема, то ніж з наборною ручкою буде мені. Взяв і ні городі під абрикосою зарив в землю. Ось німець повертається, а ножа немає. Я сиджу, наче нікуди й не виходив. Німець запитує мене: «Kinder, meser?». Дивлюсь на нього і роблю вигляд, що не розумію. Німець підходить до мене, круте за вухо і знову питає. Моє вухо болить від болю і я бачу, що треба віддати. Пішов, відкопав ніж, витер об сорочку, приніс і віддав. Німець взяв мене за виворот, підняв і щось говорив. Потім поставив на ноги і дав мені носаря. Від нього до дверей метрів зо два я пролетів дуже швидко. Підвівся і пішов в садок плачучи від образи та болю. Після жнив нам вдалося перекрити соломою хату. Новому даху судилося простояти тільки рік. Ще з зими сорок другого в селі почали з’являтися наші військовополонені. Це ті, яких звільняли криворізькі підпільники, або ті, кому випала доля втекти. Вони жили по хатах односельців і працювали в колгоспі. Через вулицю в сусідки Ганни жив росіянин по імені Гриша. Весною на наряді йому сказали, щоб він взяв пару волів і плуг і поїхав у поле орати. Приходять в обідню пору до нього, а він сидить на плугу а воли пасуться. Питають у нього чому не орав? Відповідь була така: «Что я дурак, на всю степь орать?». Він розумів мову, але не хотів працювати на німців. Довго ще з нього глузували в селі.

 Куди йдемо?

Останнім часом с. Недайвода нагадує корабель «Титанік». Жителі села, як і пасажири того корабля, почуваючи себе у цілковитій безпеці , розважаються та отримують усілякі задоволення. Не знають вони про згубність своїх вчинків та думок, та й не хочуть нічого про це знати. Та ось на зустріч кораблю йде льодовик ТОВ «Граніт-Груп», як втілення безсердечності та егоїзму. Зверху він наче й не великий, але основа його така міцна й глибока, що корабель не витримує зіткнення й повинен загинути. І тут люди починають показувати своє справжнє обличчя. Одні намагаються втекти з корабля , другі скорились своїй участі, треті хочуть мати з цього якийсь прибуток і намагаються прибрати до рук навіть чужі речі. І тільки невелика частина людей, які не втратили цілість духу, прикладаючи зусилля , намагається підтримати життя корабля до прибуття допомоги. Заклики «Рятуйте наші душі» радіохвилями розносяться в усі боки океану. Але допомога може прийти запізно. Корабель, який отримав пробоїну, тоне не відразу, але має декілька хвилин , годин, а то й днів до своєї смерті . Тому, мабуть, деякі пасажири і не усвідомлюють що вони стоять перед загибеллю.

Чи не безумство – зречення всього духовного та визнання матеріальних благ як єдину цінність, і як результат – скажена гонитва за наживою, люта конкуренція та суперництво? Зрозуміло, що «загибель корабля» це лише алегорія. Насамперед йде мова про духовну смерть .

Те, як «дослідили» кургани за допомогою бульдозерів тільки підтверджує , що заради прибутку можна сплюндрувати святині. І знаковими стають обіцянки В.Г.Нахлупіна про дорогу на кладовище для селян і безплатний гранітний камінь.

На сьогоднішній день до  Недайводської сільської ради не надходило жодних дозвільних документів на початок геологічних робіт. В той же час на території заповідника, відданій під кар’єр, активізувались роботи : проводяться маркшейдерська роботи, розмічається територія, завозиться техніка. На скільки нам відомо, висновків екологічної експертизи ВАТ „ ГранітГруп ” не має.

Крім того згідно висновку Дніпропетровського обласного центру охорони історико-культурних цінностей №164-К.Р. від 01.11.2007 року  місце розташування кар’єру узгоджується тільки після археологічного дослідження території. На телеканалі „ Рудана” пройшов цикл передач за участю представників міського краєзнавчого музею. З них випливає висновок про необхідність ретельного археологічного дослідження даної території так як на ній знаходяться цінні кургани та культові споруди віком близько трьох тисяч років. Документів чи висновків про археологічні дослідження в Недайводську сільську раду не надходило.

Не зважаючи на думку людей про доцільність проведення референдуму, по результатам якого можна було б судити - чи бажають жителі відкриття кар’єру, ТОВ продовжує свої роботи. Цинізм цих «братків» перевершує всі сподівання. Обіцяють гарне життя селянам , а натомість затягують в пастку. Попри те, що сам котлован (глибший за русло річки на кільканадцять метрів) буде розташований за 100 метрів від річки Інгулець, обіцяють, що забруднення річки, яка впадає в Карачунівське водосховище не буде! І що саме цікаве – багато людей вірять не здоровому глузду, а в казку , яку обіцяють грошовиті бізнесмени. І ці люди біжать до корита, яке їм поставили «добрі дяді», розштовхуючи ближніх.

Люди добрі, схаменіться, включіть в роботу свій мозок, якщо не виходить включити серце. Проаналізуйте те, що ви почули від цих столичних добродіїв. Візьміть у них документацію, висновки екологічної експертизи (до речі яких вони нікому не показують), а не ті листівки, які друкуються тисячними тиражами.

Кожного разу вони закидають звинувачення в бік якоїсь міфічної конкуруючої фірми, яка буцім то й організовує протистояння. Аж цікаво, що ж то за фірма така? Мабуть, це ті пенсіонери, які пережили всі труднощі післявоєнного часу, але зберегли велич своєї душі, і здатні бачити красу нашої неповторної природи, оспівану поетами і письменниками. Про наше село згадує і письменник Григорій Гусейнов в своїй збірці «На землі , на рідній». Чому ж обіцяний брязкіт монет затьмарює нам розум? І в гонитві за тимчасовим благополуччям забуваємо про віковічні цінності.

 

Кінець дев’ятнадцятого століття. Криворізьку землю охопила рудна лихоманка. Як гриби після дощу відкриваються рудники. Число їх досягає 79 копалень. В районі балки Роковатої пани Курдубанов та Крутько – старший відкривають Божедарівський рудник. А поряд з ним рудник пана Краматорського. Після їх занепаду, з’єднавши два рудника, Брянське товариство очолює новий вдосконалений по тому часу, рудник Олександрівський. Іноді його називали Брянським. Тут більше п’ятнадцяти років працював на похильному стовбурі: качав руду вагонетками, завозив і вивозив людей з кар’єру, пізніше – машиністом компресорної станції, мій дід Тимофій Сільвестрович Зінченко. Після революції та громадянської війни вже при радянській владі рудник одержав назву Червоногвардієць. Тут після тридцятого року більше п’яти років жила моя родина. Мій батько Федір Демидович Ліфенко працював машиністом підйомної машини. Ми жили в першому будинку робітничого селища Краматорівка. Мама була домогосподаркою і виховувала трьох дітей. В лютому місяці в четвер 11 числа о сьомій годині вечора 1936 року в сім’ї родилась четверта дитина. Це був я, Микола Федорович Ліфенко. Через три роки родина переїхала на нове місце проживання в село Недайвода. Наша садиба була поряд з садибою Козацьких, що жили на розі Куминої вулиці. З раннього дитинства, з 4х років, а окремі випадки з 3х років я пам’ятаю до сих пір. Рибалку з братом з греблі на ставку. Першотравневе свято біля школи. Вперше після дощу я побачив велосипед, який мав зелені гумові шини. Його купив якийсь чоловік. На колгоспному дворі спостерігав за грузовим автомобілем з дерев’яною кабіною. Особливо мені сподобався шофер в кожаних штанях і куртці, а також кожані краш. На кашкеті в нього були захисні окуляри. Запам’ятав, як батько, відремонтувавши патефон, грав пластинки. Я не тільки слухав музику і голоси а заглядав в нішу, шукаючи тих артистів, що грають і співають. Запам’ятались: «Дівка в сінях»стояла», «Вдоль деревни» та «Гей, ну-мо хлопці». Поїздки на бричці та бетці в села вияснив, як став дорослим. Осінь 1939 рік, подорож в гості в село Лозуватка. В цім же році я вперше в житті побачиа кіно. Біля якоїсь хати поставили двигун, апаратуру, натягли на стіну білу простинь. Людей було багато, сиділи і стояли. Запам’ятав героя фільму медведя Потап Потаповича. І тільки через 14 років побачив цю стрічку вдруге, я зрозумів, що його назва «Високая награда». Панський будинок Романова А. служив в селі за школу. В ній навчались мій брат і дві сестри. За школою, напроти Нелупенків стоїть колодязь. Поряд з ним спуск до ставка, де в воді лежали каміння, на яких жінки прали білизну. Пам’ятаю, як одного разу я був одягнутий в новесенький матроський костюмчик та безкозирку. Добре забруднившись, щоб дома не журили. Я вирішив його випрати. Намочив одежу і так як у мене не було праника, я скільки сили гамселив великим каменем. Прийшовши додому, а на мені замість костюмчика висіло якесь лахміття. І коли мене запитали, що зі мною сталось? Я відповів, що на мене напали свині і порвали одежину. Ото було сміху! За своє життя ні разу не пам’ятаю, щоб за найбільшу провину мама нас била. А нас в неї було п’ятеро. В її руках ми не бачили ні пояса, ні лозини. Одне тільки лагідне слово. Маму ми діти боялись і слухали краще ніж батька. Самий цікавий випадок стався літом сорокового. Пам’ятаю і бачу, як зараз в дворі біля хати маленький чавунок, в який наливали воду собаці . стою я, а поряд, біля мене мама. Я дивлюсь в сторону церкви. Була сонячна днина. Зі сторони цвинтаря по напряму села Шамово почали насуватись низько над землею білі і швидко змінюючи свою форму хмари. Те що я бачив і говорив мамі – нічого не пам’ятаю. Ось що мама розповідала. Я стою, дивлюсь на хмари і вигукую до мами, що я бачу, як ідуть танки, біжать стріляють із кулемета та гвинтівок бійці. Бомблять літаки, розриви бомб, снарядів. Падають поранені та вбиті бійці. Мама нічого того не бачить, хрестить себе і мене. В цім же році, після землетрусу наша хата завалилась і батьки на другій стороні села купили другу. Вся сім’я переїхала туди. Нова хата була світла і велика 6 на 14 метрів разом з сараєм. На городі на одному і другому боці садки. За хатою провулок, яким можливо виїхати в степ. А з другої сторони дороги, біля урочища Червоне можна добратись на західну сторону села. Між західною та східною сторонами села, між левадами місце і тепер називається берегом. Через два двори від нас живе моя бабуся, яка любила своїх онуків, але їсти не давала, поки не розкажеш «Отче наш». Запам’ятав, як вона нас водила в церкву причащатись. З нею жив її син Мина зі своєю родиною. Дядя був першим трактористом в селі. З другої сторони також через два двори жив другий дядя Омелько Зінченко. Він був головою колгоспу ім.. Кірова. Так що мені стало більше простору, де гуляти.

Одного разу, влітку, дядя Омелько накачав меду з вуликів, а тьотя Домаха , зібравши нас з десяток пацанів, дала миску меду і хлібину.

Щоб красивіше було в хаті мій брат намалював на стінах між вікнами та грубі красиві картинки. В колгоспі були яслі, але дитячого садка не було і ми, хлопчаки та дівчатка гуляли гуртами , неподалік домівок. Батько працював електриком в колгоспі, а мама куховаркою. Одного літнього дня пройшов чоловік по селу і оголосив, щоб усі йшли на збори. По одинці та гуртами, розмовляючи між собою, пішли односельці на збори. Йдучи назад, окремі з них плакали. Тут я вперше від них почув слово «війна». Почалася мобілізація призовників і запасників. З ними пішов на фронт і мій батько. В селі з кожним днем наростала тривога, за якою ховалося все невідоме. Старша молодь ще співали пісні на зразок «Если завтра война», або «Родина велела к Финскому заливу, к Мурманскому порту немцев не пустить!» пізніше про те, що «Вражий ряд по всем дорогам тянется, к городу родному моему». Часто почали збиратися селяни на збори та мітинги. На них обговорювались положення на фронті та про патріотичне ставлення до праці. Як заклик пролунало на всю країну гасло: «Все для фронту, все для перемоги!». В серпні, в садку дядьки Омелька зупинилась «полуторка» з військовими льотчиками. Ось що вони розповіли.

Їхня частина стояла біля міста Львова. Почалася війна. Німці посилено бомбили аеродром. Бійці просились в бій, але командир частини не дозволяв. Щоб німці не виявили їх. Горять літаки, з’явились поранені і вбиті. Тоді один пілот застрелив командира і дав команду на політ. Декілька днів частина захищалась та сили були не рівні. Скоро не стало пального і не було літаків. Тих, хто залишився в живих, направили в Дніпропетровськ на переформування.

В селі була дана команда приготувати худобу і техніку на відправку в тил. Фронт швидко підходив до села. Одного разу мати готувала їжу, та, раптом, над хатами з великим ревом пронісся німецький літак. А за мить він упав в районі села Червоний забійник. Викотивши велосипед, мій брат помчав на розвідку. Потім він розповідав. Офіцер з літака спустився на парашуті і його захопили в полон. Інші члени екіпажу були прикуті ланцюгами до літака і при падінні – загинули. Через деякий час був наказ евакуюватися партійцям та керівникам. Поїхав на бричці і дядя Омелько зі своєю сім’єю. І знову збори, на яких казали, що ворог ще на відстані 150 км. Але до цих слів почався артилерійський обстріл з села Терноватка. Було поранено декілька колгоспних корів. Вечоріло і по сільській вулиці проїхало декілька парних запряжок волів, які тягнули гармати. За ними йшли втомлені бійці – артилеристи. Йдучи біля своїх гармат, вони начебто хотіли виправдатись перед селянами. Говорили, що якби в них ще були снаряди, то вони б ще держали оборону. А то, замість снарядів їм привозили то ящики з цукерками, то з ляльками. На другий день зі сторони Лозуватки в сторону Ганнівки пролетів дирижабль, немов би злетів з кінострічки «Волга, Волга». Почали дозрівати сливи в садку. Перед обідом я вирішив нарвати собі. Виліз на дерево, а внизу, за стовбур дерева прив’язана лежала наша корова. Раптом, напроти колгоспного двору, на кукурудзяному полі піднялась стрілянина і почалися розриватись снаряди. Не встигши опам’ятатись, бачу як підбігає зі сторони поля до садка наш боєць зі станковим кулеметом. Боєць без пілотки, на ньому розірвана і розстебнута гімнастерка. Забігши в садок, він просуває дуло кулемета під шию корови і дає довгу чергу. Корова очі витріщила, лежить. Боєць встає, хапає за ручку кулемета і через наш двір побіг десь далі. Хутко рву сливи в пазуху і біжу до хати. Потім приходять два військових. Один з них в картузі, другий в пілотці і просять, хто сміливий, хай бере бинти або просиню  і йде в поле перев’язувати поранених. Декілька жінок пішли в поле. За ніч, там де лежала корова, з’явились два окопи. Але бійців біля них не було. Пересування в ту чи іншу сторону наших військ майже зовсім відсутнє. Та й односельці намагаються сидіти по своїм домівкам. Після обіду, по західній стороні села проїхала на мотоциклах німецька розвідка. Але, зустрівши кулеметний вогонь, який вівся із горища школи, повернули назад. Вночі німці хотіли захопити в полон відважного бійця живим. Поки розбирали завал біля дверей і біля горища, боєць, скориставшись шумом, зліз по водостічній трубі і був такий. За цей час, коли в селі не було ні наших, ні німців, сміливці відкрили двері і розібрали всі товари з сільської лавки.  Ми вже всією сім’єю ховались в погребі. В цю ніч, перед світанком, прийшов додому мій батько. Попавши в оточення під Уманню, ті бійці, що лишились живими, групами по 5 – 10 чоловік почали пробиратись до своїх. Офіцер, що був разом з батьком, каже що де не підеш, навкруги німці – я пішов додому. Хто хоче, виходьте з оточення самі. Так декілька односельців повернулись додому. Батько розповів нам, що роблять на нашій землі німці. А ранком, по нашій вулиці проїхали два німецькі мотоциклісти. Незабаром повернулись назад. Через деякий час, під конвоєм повели декілька сільських мужиків. Ми думали, що на розстріл, але згодом дізналися. Що їх водили на ремонт мосту біля ставка. Та ось на майдані, біля церкви, зупинилась перша німецька частина. На другий день я вперше побачив живого німця. Чоловік років 40 в чоботях і в шортах, без рубахи. На шиї, на мотузці медальон, на голові пілотка. В руках тримав військовий казанок. Зайшов у двір. Біля сараю стояла мама. Підійшовши до неї, він чітко промовив: «Матка, яйки, млеко!». Отримав товар, він вийняв 10 копійок і простягнув мамі. Через деякий час прийшов другий німець, який був у військовій одежі і все повторилось знову. На цей раз він дав щось у вигляді шматка мила. Це, як я згодом вияснив, був брикет гороху. Одного разу я прокинувся від ревіння десятків моторів. Швидко вдягаюся і біжу до воріт. По нашій східній стороні села, зі сторони Терноватки їдуть одна за одною автомашини німців. Через вулицю можна тільки перебігти. Майже тиждень з ранку до вечора через село пересуваються без зупинок військові частини. В кузовах солдати – одні сплять, другі їдять, інші співають і грають на губних гармошках. Та ось, фронт відходить все далі і далі. В село із рудника Червоногвардієць в хату дяді Омелька вселяється сім’я Котковських. Декілька разів на наше село налітали наші літаки. Німці стріляють по них із різної зброї. І часто домагаються успіху. Декілька наших літаків було збито. Наш пілот деякий час переховувався в одній сім’ї. потім пішов знову на фронт. А після перемоги повернувся знову в цю сім’ю, оженився на їхній дочці і прожили вони вдвох поки не померли. Інший, просидівши в ставку в очереті до вечора і побачивши, що жінка прийшла прати білизну, попрохав у неї цивільної одежини. Пізно ввечері чоловік і жінка принесли одяг. Він переодягнувся, попрохав вивести його на пряму дорогу. Вивели його за колгоспну пташню і почали прощатися. Раптом до них на мотоциклі під’їхав німець. Він почав розпитувати дорогу. Льотчик почав розповідати, та раптом з пістолета убив німця. Щоб не гаяти часу, він хутко переодягається в німецьку форму і каже своїм рятівникам: «Я знаю німецьку мову, а у формі та на транспорті я доберуся до своїх». Сів і поїхав.

(Далі буде)

 Не просто Маруся.

(Останні дні на криворізькій землі повстанського загону та його ватажка)

 

 

Старі люди не вічні. Я, коли приїздив до моєї старенької матусі, попрацювавши добренько, увечері любив розпитувати про її життя. Ось що вона мені розповіла одного разу.

Це було в далекій маминій юності, коли вона була молодою, красивою, набожною і працелюбною сільською дівчиною. Йшов 1921й рік. Одного разу вона, як старша в сім’ї допомагала своїй матері по господарству, до воріт підійшла незнайомка і попросилась відпочити. Одягнена вона була в бідну селянську одежину. В руках тримала сіру свитку з червоною підкладкою. Бабуся з мамою працювали, а незнайомка сиділа на ослоні і як коли перемовлялась з ними. З її розмови вони довідались, що вона іде в Ганнівку, щоб заробити на жнивах. Мама з бабусею перезирнулись. Які заробітки, коли не врожай? Людям нема що і самим збирати. Закінчивши роботу, господарки підійшли до хати. Незнайомка попрохала, щоб їй зарізали он того півника, а вона взамін віддасть свитку.

В честь завтрашнього свята та із-за гості зарізали птицю, приготували їжу. Попрохали жінку до столу, як було заведено в українських селах. Непомітно пройшов день. Наближались сутінки і жінка попросилась за свитку переночувати. Багато про що було переговорено за той вечір і про повсякденне життя, про Україну, про релігію. А коли вона з мамою лягла спати на печі, то ще довго розпитувала про проходження військових частин через село, яка масть коней і які в них хвости – підрізані чи ні. А їх за буремні роки громадянської війни проходило дуже багато. Були тут регулярні частини першої кінної армії, Петлюри, загони батька Махна, повстанські, які не покорялись радянській владі, бандитські угрупування та загони міліції та ЧОНовців. Мама в цих питаннях не розуміла і розмова перейшла на релігію – про Бога, життя, смерть.

Пошепки жінка призналась, що якби вона знала, що є Бог, то ніколи б в житті не робила, що робила до цього. Вона розповіла, що їй однаково чи муху вбити чи людину. Казала, що люба людина віддасть їй все, що вона лише подумає. Вислухав жінку, мама з острахом подумала, чи не хвора вона на голову? Вранці поснідали і незнайомка попрохала маму, щоб вона показала їй дорогу на Ганнівку, а вона віддасть свитку. Мама провела її за село на дорогу. Прощаючись жінка промовила, що її звати Маруся, і що вона з нею зустрінеться, тільки на ній буде інший одяг. Пригорнувши до боку міцніше свитку, незнайомка пішла. Через декілька днів недайводці почули тупіт кінських копит, брязкіт зброї та шум підводних колес. Мама підійшла до воріт і побачила, як в село входить кіннота. На передній тачанці у військовій одежі з маузером на боці їде та незнайомка. Порівнявшись з мамою, вона привітно помахала рукою і голосно гукнула: «Узнайош мєня?!»

Ким була та жінка, мама так і не знала. Чула, що загін цей був більше 300 чоловік і що його в кінці року розгромили в Чорному лісі. Дослухав мамину розповідь я запитав її: «А знаєш, що то за жінка, з якою ти спала на печі? Це була не просто Маруся, а відома на Криворіжжі Маруся Никифорова – ватажок повстанського загону криворізьких анархістів і сільських партизан». Після особистої розвідки, вона зі своїм загоном утікала від переслідування багато чисельних червоноармійських та міліцейських військ.

Ось таку історію розповіла мені моя мама.

Моє побажання молодим людям. Не тільки піклуйтесь про стареньких, а ще розпитуйте їх про життя, про їхню молодість.

(Записано зі слів мами у 1993 році, мамі 97-й рік)

Микола Ліфенко

Пенсіонер м. Кривий Ріг

2001 рік.

Хочу висловити подяку усім тим, хто взяв участь у висвітленні проблеми відсутності хліба в шахтарських містах. Зізнатися, я не очікував такого резонансу, але відгукнулися практично всі ЗМІ і телебачення, проблема була озвучена на всю Україну, вся Україна дізналася, про нездатність чиновників владних структур Луганської області керувати регіоном. Причиною зупинки хлібозаводів компанії «Коровай», стала банальна відсутність грошей для закупівлі борошна, що за цим стоїть: об'єктивна реальність збиткового розвитку економічного сектору в нашій країні або це черговий переділ власності із застосуванням економічних методів впливу до чергової жертви, як то кажуть — час покаже. У цій ситуації найбільший інтерес представляє, на мій погляд, поведінка влади та її реакція на події. Складається враження, що якби не своєчасне втручання громадськості, то обласна влада і не дізналася б про перебої в поставках хліба і зростання цін на нього в шахтарських містах. Я особисто, 07.03.11г. зв'язався з керівником внутрішньої політики Луганської області Борзих М.А., якій пояснив всю складність ситуації. Я її поінформував, про готовність людей виходити на вулиці і бити скло у держустановах, тому що такого підлого відношення до себе народ від «улюбленої» влади зовсім не очікував, ну і звичайно ж повідомив їй, про готовність СОГ «Трудовий Рух «Солідарність» очолити протестні процеси на всій території Луганської області. Для того, щоб не допустити розвитку подібного сценарію запропонував організувати 09.03.11г. зустріч губернатора Пристюка В.М. з представниками громадськості, на якій би він доповів, про причини відсутності хліба, вжиті заходи та найголовніше показав би перспективу виходу з ситуації, що склалася. Така б зустріч, з одного боку заспокоїла б народ, з іншого дала б повне уявлення і розуміння, про те, що відбувається, що дозволило б прогнозувати розвиток подій на найближче майбутнє. Але так вважали ми, влада ж вважала, що у неї сьомого березня вихідний, восьмого березня, самі розумієте свято, а дев'яте число у губернатора повністю розписано, так що, начебто, як і не до нас і тільки після того, як я пояснив, що ця ситуації реально може перетворитися в хлібний бунт з усіма витікаючими наслідками, чиновник від влади зволив пообіцяти мені, що губернатору буде повідомлено, а мені передзвонять. Завдяки тому, що проблема отримала всеукраїнський розголос, влада почала діяти, вже після обіду мені зателефонували з обласної адміністрації і доповіли, що заходи прийняті, що губернатор практично зобов'язав без передоплати поставити борошно на хлібокомбтінати «Короваю», але зустрічатися з громадськістю і обговорювати це питання він не буде. Після чого, в мережі Інтернет ( http://topmedia.com.ua/news/show/2011–03–07/9916_xleb-yeto-politicheskij-vopros-gubernator ) з'явилася заява Пристюка В.М. про те, що на хлібному питанні, хтось робить політику, виявляється не влада своєю не професійністю і відвертою дурістю доводить до відчаю людей, а громадськість разом з простими людьми, по суті підміняючи владу і виконуючи її функції, займаються політикою. Ну не марення? Далі ще цікавіше, місцеві провладні чиновники фактично насварили народ за його непристойну поведінку, в умовах відсутності хліба. В інтерв'ю Першому національному каналу начальник торгового відділу Свердловського виконкому Фічеева Р.Н., коментуючи ситуацію з хлібом, звинуватила жителів у штучному ажіотажі, розповівши про те, що у Велику вітчизняну війну людям видавали по 200гр. хліба і нічого страшного не сталося, багато вижили. Фічеева Р.Н.постидила свердловчан за їх бажання їсти неодмінно хліб і закликала їх до терпіння і розуміння всієї складності ситуації, в якій опинилася влада. Міський голова Шмальц О.І., виступаючи по місцевому телебаченню, розповідав про те, що місцева влада не здатна, та й не має права втручатися в подібні процеси, особливо у формування цін, дивлячись його виступ люди задавали питання телевізору, а для чого власне нам потрібна влада, для чого існує місцеве самоврядування, для чого ми годуємо таку ораву прохиндєєв якщо вони, маючи від нас всі повноваження на управління цією територією, тим не менш зробили нас жебраками, а тепер вже і морять голодом, чи не настав час гнати їх втришия і поганою мітлою, попередньо перекривши кордон. Так говорять люди на вулиці, ті хто приходить до нас у громадську приймальню, такий настрій висить у повітрі і відчувається на фізичному рівні. Мені сьомого березня зателефонували з міліції, сказавши що вони з Інтернету дізналися, про підготовлювану акцію протесту восьмого березня і попросили, якщо буде не важко, подати заявку. Коли я проінформував їх про те, що швидше за все ми не будемо восьмого виводити народ на вулицю, то у відповідь почув те, чого я ніколи не міг очікувати, міліціонер що дзвонив прямо сказав, що акцію проводити потрібно, хліб, ціни все вже дістало, проводьте акцію ми вас будемо охороняти. У цей момент у мене з'явилася гордість за наш народ, я зрозумів — ми всі дорослішаємо, а так само те, що влада своєю дурістю робить найголовніше, прищеплює почуття солідаризму нашим громадянам. Спостерігаючи за всім, що відбувається, мимоволі задаєш собі питання заради чого ці люди йшли у владу. Заради чого вони власноруч доводять ситуацію, коли День гніву стане неминучим, а їм доведеться розділити долю Чаушеску? У мене вони асоціюються з тими, хто викопавши собі яму, тепер весело себе ж і закопують. Ситуація, яка виникла в містах Луганської області, є показовою для всієї України, народ стогне, народ потребує тих, хто здатний навести в країні порядок, хто здатний мерзенне кодло, яке назвало себе елітою, поставити на місце, спитати з них за все і почати відбудовувати нашу Батьківщину, не озираючись на окрики Москви і Вашингтона. З повагою, К. Ільченко СОГ «ТРС»

 

Джерело: Вічна Україна

В приймальній Адміністрації Президента відмовились приймати звернення від громадськості

04-03-2011 12:23

---

Вчора головний консультант Адміністрації Президента України Ахметов Ігор Бахитович відмовився прийняти й зареєструвати звернення від Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з пропозицією провести публічну дискусію у формі круглого столу за участі члені

Як повідомляє сайт Громадянської Асамблеї України, вчора головний консультант Адміністрації Президента України Ахметов Ігор Бахитович відмовився прийняти й зареєструвати звернення від Оргкомітету Громадянської Асамблеї України з пропозицією провести публічну дискусію у формі круглого столу за участі членів Науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї, представників Оргкомітету Громадянської Асамблеї України, Громадянського Конституційного Комітету та експертів-конституціоналістів і правозахисників. На його думку, оформлення звернення не відповідало вимогам Закону України „Про звернення громадян”, оскільки на ньому не було печатки ГАУ. Також І. Ахметову знадобилася офіційна реєстрація Асамблеї. Коли ж подавач звернення зауважив, що в названому законі ні у ст. 5 „Вимоги до звернення”, ні в іншому місці не говориться про те, що на зверненні має бути печатка (цей закон стосується фізичних осіб й апріорі не може містити таку вимогу), Ігор Бахитович почав вимагати підтвердження наявності експертів-конституціоналістів у складі ГАУ. На питання „Яким документом має підтверджуватись „експертність” людини?”, головний консультант сказав, що його б влаштувало, наприклад, посвідчення заслуженого юриста України. Таким чином простий клерк взяв на себе повноваження не лише реєструвати адресовані не йому звернення, але й фільтрувати інформацію, яка надходить до вищих посадових осіб через приймальну Президента України. А також самочинно визначив вимоги, за якими він прийматиме документи. Спроба пояснити повну абсурдність подібних вимог виявилася невдалою, і в підсумку звернення Оргкомітету Громадянської Асамблеї України до голови Науково-експертної групи з підготовки Конституційної Асамблеї Леоніда Кравчука з копіями Президенту України Віктору Януковичу, Голові Адміністрації Президента Сергію Льовочкіну та Першому заступнику голови АП Олені Лукаш довелось надсилати рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Заарештований учасник «податкового Майдану» оголосив голодування Дмитро Баркар


Київ – Влада продовжує переслідування учасників акцій протесту проти
ухвалення Податкового кодексу, заявляє адвокат одного з них. За його
словами, слідство фабрикує докази у кримінальній справі, порушеній за
фактом пошкодження гранітного покриття майдану Незалежності в Києві.
Відтак колишнім протестувальникам доводиться вдаватися до крайніх
заходів самозахисту.

Нарешті сталося! Нещодавно побачили світ спогади колишнього екзекутора (точніше-ката) з польської Армії  Крайової, виконавця смертних вироків, що здійснювалися на безневинних українцях в часі війни і після неї. Маємо на увазі спогади бойовика диверсійного відділу польського національного підпілля Стефана Дембського, що вийшли під назвою «Виконавець» у видавництві «Osrodek KAPTA». Перша назва, тобто «Кат» краще відтворює зміст книжки ніж «Екзекутор», бо розкриває моральне обличчя юнака, який у передвоєнний час виховувався у ненависті до всього українського, а в часі війни і після неї, своє виховання, втілював у життя, вбиваючи (разом з такими ж приятелями) українців, тільки лише за те, що вони були українцями і проживали на своїй, не чужій землі. Скільки томів різних книг було опубліковано, сотень статей було написано, скільки усних виступів було виголошено з уст польських істориків, письменників, публіцистів та громадсько-політичних діячів проти українських патріотів з ОУН, УПА і проти українців в цілому.  Який тільки словотвір, прикрашений негаціями,  аж до відкритих прокльонів, падало на УПА. Від початку двадцятих років і понині принижується, оббріхується, перекручується все те, що стосується наших національно-визвольних змагань. І Європа вірила. Чи не на кожній міжнародній конференції, що стосувалася воєнного і повоєнного періоду, грубо фальсифікувалася українська історія, перекручувалася мета довготривалої боротьби українців, ліпився образ української меншовартості, образ повстанця-варвара, що винищував невинних людей. Знаємо, що у післявоєнний період українців депортували, кидали в тюрми і концтабір Явожно, позбавляли їх громадянства, забороняли поклонятись батьківським могилам і забороняли молитися у церквах, де їх хрестили. І це практикувалося як з боку властей, так і тих, хто боровся за вільну Польщу. Польські екстремісти за кордоном, їх побратими в комуністичній Польщі, і в нинішній демократичній країні — спільно паплюжили українців за те, що хотіли мати свою державу і позбирати докупи свої, загарбані чужинцями, землі. І ось нарешті сталося! Відкрилося те, що давно старанно приховувалося перед демократичним світом. Висвтлено характерний епізод з діяльності кількох молодих вбивць з АК, що був лише одним кільцем в ланцюгу антиукраїнської діяльності цієї підпільної військової формації. Ці спогади допоможуть людям, в Польщі та Україні, зрештою і в цілому світі відкрити очі на правду. Сповідь ката особливо боляче вдарить по кресов'яках, мілусніках та їх прихильниках, що найбільше приклалися до витворення ксенофобських негацій щодо українців. Хочеться побажати «отцю» Ісаковичу-Залєському , що спеціалізується на пропагандистських нападах на учасників наших національно-визвольних змагань, щоб уважно, з олівцем в руках, прочитав книжку спогадів ката. Але перейдемо до книги, щоб ознайомити читача з діями терористів з АК. Не всі знають, що у Львові і на теренах Галичини діяв спецпідрозділ «Чотирнадцятка», що був створений у 1943р. і який спеціалізувався на вбивствах українців. Саме через них мусів переховуватися у митрополичих палатах видатний львівський лікар — Мар'ян  Панчишин. Бойовик Стефан Дембський і його друг Станіслав Палац — «Стах», керовані вищими керівництвом АК більше винищували українців та й поляків ніж фашистів. Управління диверсій (Кедив) і двійки вміло готувало і скеровувало молодь на винищення українців. Нехай читачі пробачать за жорстокі слова цитат, але без них не можна бодай частково розкрити зміст споминів. Цитуємо з перекладу: «Саме цей «Твардий», якого другим псевдо було «Вілусько», після мого прибуття до Ласкувки, був призначений самим «Драже» разом зі мною, «Славіком» та «Люїсом» до спеціального карного відділу створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня (!). На більшу роботу долучалися ще «Шофер» і «Мушко». Наші операції були за своїм типом близькі до українських, з тією лише різницею, що ми обирали села, де переважало польське населення, бо завдяки цьому нам було легше прикінчити українців. Не було в цих акціях жодної жалості і жодних вибачень. Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки «Твардий», який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе». Нагадуємо читачеві, що АК підлягала керівництву польському, лондонському урядові на чолі з ген. В. Сікорським, що діяв під керівництвом уряду англійського, а отже, англійці без сумніву знали про звірства АК щодо українців, але дипломатично мовчали, боячись реакції Сталіна. Згадаймо як англійський уряд видав Сталінові російських козаків, і що з ними далі сталося. Треба було понад 50-років, щоб англійці попросили вибачення за цей злочин. Перед українцями і донині ніхто не оправдовується. Звернімо увагу і на те, що АК через свій уряд, були союзниками і США, і Англії і СРСР. Ніхто з «Великої трійки» (Сталін, Черчіль, Рузвельт — далі Трумен) не заступився за трагічну долю українців, які мусіли (в часі війни) боротися з фашистами, польською АК, польськими комуністичними партизанами, радянським підпіллям. Це була війна на збереження самої нації. Дії підрозділів АК скеровували перш за все її керівництво; це генерали С.Ровецький, Л.Окульницький, командуючі Львівською округою АК ген. В. Філіпковський, полковник С. Червінський та інші. Але читаємо далі: «Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» ставав буквально шаленим. Статурою, як добре  розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого… Я з «Луїсом» переважно ставали під дверима та вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножевик зі Львівських Пасік, кидався на скам'янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часом замість ножа використовував звичайну лавку, якою розколював черепи, неначе макові головки.» Таких молодих маніяків вишколювали гонорові польські офіцери і дуже «віруючі» католики. Як бачимо з цих спогадів «доблесна» АК більше воювала з невинними українськими родинами, бо від вояків УПА втікали без огляду. Пригадаймо, як кілька сотень УПА майже сім років били багатотисячне ВП і їх помічників з АК. Зрештою, останні дуже швидко склали зброю, бо зрозуміли, що повністю програли боротьбу і в Польщі і у складі альянтських військ. Всіх їх переміг Йосиф Сталін. Читаймо далі : «Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело»…, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та … наказував їм співати : «Тут узгір'я, там долина, в дупі буде Україна» і під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їхня остання пісня. Після закінчення «концерту» «Твардий» жваво взявся до праці, що ми з «Луїсом»  втікали до сіней щоб нас часом помилково не зарізав». Довгі роки польська націоналістична і комуністична преса змальовували тільки жахи (часто надумані), чинені УПА і суворо було заборонено, бодай щось розповідати про звірства АК і польської комуністичної влади. І далі: «У ліквідації українців нам допомагала також місцева громадянська міліція і органи внутрішніх справ соціалістичної Польщі. Ми мали один свій відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювалися в підпалі польських сіл (тобто — українських, спалених самими українцями під час насильницької депортації, щоб не майно не дісталося полякам — І.Ф.) просто давали нам знати через зв'язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була лише робота для мене і «Твардого». Йшли туди переважно ввечері і потім над річку. Тут ставили людину на підвищення для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води… Вояки відділу Кедиву «Лонка» з Новогрудського округу АК у диверсійному підрозділі робилися часом речі, які навіть мені самому не подобалися». Є у цій книжці спогадів Дембського розповідь про гвалтування і звіряче катування зовсім юної, ні в чому  невинної української дівчини і не менш жахливий морд греко-католиків. У цій сповіді галанівська термінологія часів 40-их років ХХ ст. була повністю втілена в життя на українцях. Нагадаймо читачам, що цей юний кат навчався у Львові і в 1942р. сімнадцятирічним вступив в АК, де разом з друзями, відшліфовував, перш за все на українцях, своє катівське ремесло. Цей вояк за свою «мужність» отримав від командування АК «Хрест борців», що була другою нагородою серед польських військових відзнак. Ніхто з американських сенаторів чи конгресменів, ніхто з ФБР чи поліції не виступив із заявою про арешт чи депортацію цього злочинця. Яким же чином він, і сотні йому подібних, опинилися у США. Оглянувшись на своє життя, «Герой» АК закінчив своє життя, застрелившись в Маямі 13 січня 1993р. Публікація спогадів польського бойовика обернулася «луною в Бещадах» проти польських імперіалістів, які однобоко стверджували про злочини українців і описували янгольські дії бійців АК та АЛ. Звертаючись до о. Ісаковича-Залєського, який і надалі фальсифікує історію наших національно-визвольних змагань, щоб він задумався над безперспективністю своїх нападок  і склав жертвам офіру молитвами скорботними. Ігор Федик — Заслужений учитель України, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

 

Джерело: Вічна Україна

22 лютого на Вічевому майдані Івано-Франківська відбувалося вуличне голосування. В ході голосування учасникам акції було запропоновано дати відповідь на єдине питання: «Рік Януковича у владі — ну і як?!».

 

Протягом однієї години було опитано за допомогою голосувального чарту 100 респондентів.

П`ять варіантів відповідей були запропоновані у наступній редакції: (підсумок)

1. «Немає перспектив у цій державі. Готуюся до еміграції у нормальні країни» — 10 %

2. «Що Янукович, що Кучма, що Ющенко чи Кравчук — всі вони однакові» — 20 %

3. «Тільки Янукович врятує нашу Неньку-Україну, бо Донбас «порожняк» не гонить» — 6 %

4. «Як вчора голосували, так сьогодні живемо. Народ достойний своєї влади» — 24 %

5. «10 коректних розстрілів і 100 вдумливих арештів врятують Україну» — 40 %

 

Усім бажаючим надавалася можливість об’рунтувати свій варіант відповіді у «вільний мікрофон». Питання складалися таким чином, щоби враховувався широкий політичний спектр уподобань івано-франківців — від лібералізму до консерватизму.

 

Як зауважив після проведеного опитування його незмінний ведучий громадський активіст, лідер обласної організації партії «Пора» Руслан Коцаба, вперше за історію цих вуличних опитувань переміг провокативний варіант питання, який ставлять для громадян, які шанують політичний гумор. Це викликало шок у багатьох присутніх на опитуванні журналістів, які завжди уважно і з цікавістю спостерігають за перебігом дискусій біля голосувального стенду. «… Сьогодні вже не до гумору, коли 40 відсотків респондентів у толерантному та набожному Івано-Франківську ствердно і без будь-якої аргументації проголосували за 5-й варіант: «10 коректних розстрілів і 100 вдумливих арештів врятують Україну». Тут вже варто владі задуматися, бо терплячість українців не безмежна…», наголосив громадський діяч.

 

Джерело: Бандерівець