Хоробрість

""Коли мешканці Малоросії б"ються, то завжди або навкулачки, або киями, і ніколи не вживають холодної зброї. Завдяки цьому звичаю мало місце таке парі: приватні радники імператриці панове Теплов та Желягін були в неї, коли її повідомили про арешт ченця Олександро-Невського монастиря, який перерізав горло дівчині, що завагітніла від нього. Теплов сказав Желягіну: "Закладаюся, що цей чернець не малорос, а великорос". Парі було укладено і Теплов його виграв. Тоді Желягін спитав його, як він міг здогадатися, що чернець походить з Великоросії. "А це тому, - відповів Теплов, - що мешканці Малоросії не злі люди, вони віддають перевагу хоробрості над хитрощами, тоді як мешканці Великоросії радше злі, ніж хоробрі".
Каляндрук "Т.Б.М.У."

Гуни

Прочитав ще одну книгу українського яничара, який щиро себе вважає патріотом.

"Об"єднувати іранські і слов"янські народи під назвою "скіфи" було логічним через більшу спорідненість їхньої культури, у той час як таке об"єднання було нелогічним між істотно відмінними скфами і тюрко-монголами. Щоправда, існує декілька повідомлень, коли орду, очолювану гунами, племенами монгольського походження, називали скіфами (зокрема, Комес Марцеллін у своїй "Хроніці" від 493р.) Однак, сучасні науковці одностайні в тому, що значну або й більшу частину гунської орди становили слов"яни та сармати. Тобто назва "скіфи" 
могла стосуватися саме їх, а не монголоїдних гунів."

1) Припустимо, що гуни - це орда тюрко-монголів (що виглядає смішно:))
2) Якщо гуни - це орда, яка прийшла завойовувати, а тут раптом виявляється, що більшість її війська (орди) становлять сармати і слов"яни (правильно, анти - примітка Мамай), то як меншість могла завоювати більшість, коли в союзі антів були войовничі нащадки сколотів, савроматів, амазонок, роксоланів, та багатьох інших племен, що проживали на українській території в тісних контактах?
3)Якщо майже все військо гунів - це сармати і слов"яни, то логічно, що монголоїдна меншість не могла ними керувати. Як войовничі анти могли пустили на свою територію якусь меншість моголів, та ще й дозволити собою керувати?.
4) Звідси випливає, що гуни - це не моголи і не тюрські кочовики, а слов"яни :) Такі рідні гуни, сьогодні є цікаві дослідження українських істориків, про військовий устрій гунів,
побут, відносини, місце проживання, що підтвердує належність до слов"ян.
І головне історичні документи про них, зокрема візантійські.
За одними даними столицею Атіли було місто Червень на Волині, з тих часів вже у Русі побутує назва "Червона Русь" (цієї частини Русі). Поряд із Малою, Білою, Чорною Руссю. Кожне князівство мало свій колір.
5) У тих хто приписує гунів монголам не має жодного, підкреслюю ЖОДНОГО факту на підтвердження, бо їх в природі не існує. Це те саме, що "етруська не читається" - вчи українську і читай етруську)))

П.С. Нечитайте перед їжею радянських газет)

Чия мова краща (а хіба можна порівнювати?)

Василь Триліс,НДІ Українознавства
Приспівую Сергію Васильовичу Ковалю, який давно й весело копає цю тему.

А чого це не можна порівнювати? Всі люди все життя тільки те й роблять, що порівнюють усе що бачать і навіть чого не бачать. Особливо актуальними завжди були й будуть порівняння на міжнародному, а тим більш на міжетнічному рівні. І нічого поганого немає в тому, щоб з’ясувати, в кого більший ВНП, в кого потужніші спортсмени, літаки й бугаї, хто краще співає й танцює і в кого більше ВІЛ-інфікованих.

А от мови порівнювати чомусь ніби стидно, ніби ти оце такий неграмотний, що не розумієш природної незрівнянності мов. А то й просто зась: не смій розпалювати міжетнічну ворожнечу.

Ой як цікаво! Мови й справді незрівнянні. Поки природні. А щодо ворожнечі між народами, то в разі потреби її набагато легше розпалити двома-трьома футбольними матчами або навіть одними виборами, супроводжуючи їх "відповідними" коментарями в бульварній пресі та на телевізії. В разі потреби. Коли треба розпалити або підігріти ворожнечу, можна використати будь-який привід, будь-який інструмент. Коли йде справжня бійка, то прохромити череп супротивникові буває простіше звичайною лопатою, ніж шукати спеціальної зброї.

Виходить, таїтися з порівнянням таких речей, як мова чи релігія, означає просто не заїкатися про мотузку в домі шибеника. А коли мотузка все ж таки потрібна конче, і ще й не просто мотузка, а добрий налигач, бо корова вже половину городу витовкла?

Ще скажуть, що мова як мати: хоч яка б вона була, а все своя, єдина, найкраща в світі. Так бачить кожна дитина свою матір, і в цьому велика мудрість Природи. А що, коли ця дитина росте безпритульною і матері своєї не знає? Звичайно, вона мусить – і буде – порівнювати, коли на неї заявлять претензії дві матері або й більше.

Оце така приказка. А казку я казатиму про російську та українську мову, бо війна між ними йде справжня й дошкуляє всім українцям, та й окупаційному контингенту бувають непереливки (не так непереливки, як страх перед майбутнім – бо прекрасно знає кицька, чиє сало їсть). Казку я казатиму тим двадцяти мільйонам українців, які сьогодні живуть у статусі духовно безпритульних – цілком щиро не знають, яка мова їм рідна. Звичайно, в такій ситуації не рідна ні та, ні інша; але ж вибирати треба. Хоча б заради своїх дітей. А як вибирати? Я не кажу, що це легко. Але, враховуючи всі за й проти, зовсім не зайве буде придивитися до біографії та об’єктивних рис обох «мам» – а це неможливо назвати інакше, ніж порівнянням.

Не бачу нічого лихого в відвертій розмові про ці дві мови, а нехай би там що казали вболівальники громадського спокою. Бачу лихе в замовчуванні пекучих питань і становищ.

Бо як кому, а мені болить аж пече давня зневага до української, і мало того що від чужинців, так же й своїх невігласів розвелося за триста років! а невігласа вчити – марна справа, а зомбувати – ганебна, а дивитись на все це склавши дулі в кишені – канцерогенна стратегія. І ось я звертаюсь – а до кого? Я ніколи не знаю, до кого звертаюсь: реакція непередбачувана, а найчастіше просто відсутня. Тому я розглядаю свою промову як спонтанну активність – просто не можу мовчати; а отже можна її трактувати і як здорове природне явище, і як спробу порятунку, і як старече буркотіння. Кому що до вподоби.

Почати треба з того, що мова, яка нині називається українською, нізвідки не прийшла, а розвивалася на цій землі з незапам’ятних часів. Впливи були, ще й скільки! Але кількість тюркізмів, іранізмів, полонізмів, англіцизмів та безлічі інших не менш поважних -ізмів у нашій мові сьогодні не має просто таки ніякого значення. Саме по собі запозичення не гріх і не біда, воно лише сприяє розвиткові мови. Є міра, і визначити її неважко: по-перше, запозичення корисне тоді, коли свого справді бракує; по-друге, запозичене явище має бути асимільоване, тобто пристосоване до природи своєї мови, повинне стати її органічною частиною. Ото й усе. І вказана міра зберігалася віками – тому підтвердженням є прекрасна, милозвучна, логічна, лаконічна, багатюща, словом досконала сучасна українська мова, зафіксована в добрій художній літературі ХІХ–ХХ століть, а головно в фольклорних записах. Так і мало бути, бо цю мову формував здоровий природний етнос, формований, у свою чергу, нашою дивовижно багатою й мудрою землею; і хоч які впливи, наїзди й навали прокочувалися по цій землі, вони не могли зруйнувати тисячолітню землеробську культуру – вона незмінно відроджувалась як природна необхідність, а з нею й увесь суспільний устрій, звичаї, поняття й способи мислення, а з ними й мова.

Російська мова в Росію (Московію) прийшла ззовні. Вона тоді ще називалась руською, але була чистісінькою українською (київською). Після 1169 року розвиток цієї мови пішов двома досить різними шляхами, які часом перехрещувалися, накладалися один на один, розходилися й знову сходились. Московська мова, незважаючи на величезний угро-фіно-татарський субстрат, зберігала (й понині зберігає) виразно слов’янський (київський) кістяк, бо його переваги беззаперечні. Але, не бувши питомою для московської землі, та мова заметушилась: надто невідповідною вона була іншій ментальності носіїв, іншому устрою їхнього життя, іншим нахилам і прагненням. Почалося "творення" і "вдосконалення" нової, власне російської мови. І ось уже в самій Московській імперії відбувається глибокий розкол мовного процесу: стара руська мова ще довго зберігається "в глубинке" і розвивається там за природними законами, утворюючи обмежені, але прекрасні діалекти (словник В. Даля чи не найкраще зафіксував цю гарну, хоч і не зовсім повноводу ріку), а за "грамотну", літературну мову беруться "птенцы гнезда Петрова", а точніше їхні іноземні лакеї. До справи були залучені вчені – приблизно такого штибу, як оце нині вкраїнський правопис рихтують, тільки ще авторитетніші, бо, бач, німці. Імена Ломоносова, Державіна, Пушкіна та інших корифеїв російської літератури лиш сором’язливо прикривають глибоке невігластво російського суспільства ("мы ленивы и нелюбопытны", елегантно признався Пушкін), а фактичну роботу організації мовного господарства (нормативної граматики, словників, алфавіту, підручників тощо) виконували переважно іноземці або навчені за кордоном росіяни. Але ж, з високих політичних міркувань, це мусила бути таки "національна" мова (тривалий час тих пихатих нероб заносило то в англійську, то в французьку – але врешті вродився російський патріотизм...).

Замість того, щоб дати вистоятись природній київській мові в нових природних умовах, московські, а потім переважно петербурзькі пасіонарії заходилися «выполнять пятилетку в четыре года» – терміново створювати благородну, впорядковану мову, яка личила б новій, могутній державі. «Позичали» багато всього й звідусіль. Я не буду занурюватися в історію російського граматико- та словотворення, цю занудну й не дуже потрібну роботу лінгвісти давно зробили. Скажу тільки, що вийшла, поза сумнівом, слов’янська мова, точніше київська, тільки жорстоко покалічена різного штибу «мовознавцями»: вони страждали особливо тяжкою формою лінгвістичної сверблячки, ускладненої імперським синдромом, і не могли чекати милостей від природи, тобто терпляче рости разом із мовою, яку повільно, але природно творив народ.

Так менш ніж за століття виникла російська "офіційна" літературна мова (найкраще зафіксована в державних документах та ділових текстах), поверх усякої міри нафарширована французькою, німецькою, голландською, італійською (і т. д.) не тільки лексикою, але й синтаксичною та іншою граматичною премудрістю. Чого варте, наприклад, німецьке -ир- у словах європейського походження (маневрировать; маскировать; мигрировать і т. п.) – цього абсолютно зайвого суфікса російська мова вже ніколи не позбудеться. Болісна потреба звеличення, параду, бодай показної могутності відбилася в мові засиллям розлогих суфіксів (-ание, -ение, -ательство, -ительство, -етельство і навіть -етельствование; -вавшиеся, -ваемые – читач може й сам продовжити) та префіксів (погляньте на слово «воспроизведение»: корінь –вед- оточений трьома префіксами, одним смачним суфіксом, а ще є й закінчення); з’явилися й зарясніли такі слова як высокопревосходительство, высокоблагородие, великолепнейший, нижеподписавшиеся, всемилостивейший – високе панство бундючилось і шукало собі "достойного выражения", творило мову, якою психічно здорова людина ніколи не буде користуватись. Ця мова вийшла схожою на саму імперію – теж велика, правдива, могутня й вільна, тільки все якось одним боком. Імперія брала кулаками й багнетами, а мова – горлом та матюками.

І нічого, звикли!

Так виникла "національна" російська мова, рокована всій імперії як засіб спілкування. Далі від справжніх талановитих письменників залежало, чи вдасться поєднати це "россперанто" з живою мовною практикою російського населення. Попомучились, але поєднали. У Пушкіна й Гоголя вже зовсім ніби гарно зазвучало, а далі взагалі пішло як по маслу. Звикли. Раб звикає до чого завгодно, а звикнувши – освячує. "Великий, правдивый, могучий и свободный" оволодів масами й залунав на весь світ, нітрохи не соромлячись своєї потворності. І майже ніхто вже давно тієї потворності не помічає. Звикли. Може кому й муляє часом, та що поробиш: кожна мова прекрасна, і давайте не розпалювати ворожнечу.

А чому називати речі своїми іменами так небезпечно? Чому будь-яке навіть абсолютно справедливе зауваження на адресу російської мови викликає шквал обурення її носіїв? Їм би взагалі мовчати в ряднинку, бо величезна більшість їх не знає жодної іншої мови, а отже не має права порівнювати, – так ні, лютують! І роблять усе, аби оті білінгви (вимушені, треба сказати) щезли з лиця землі. І таки щезають: за всю історію Російської імперії на її території зникло більше 100 мов.

Це цілком природно. Скрізь у Природі хижак, живлячись якими-небудь кроликами, ніколи не дбає про збереження їхнього виду і, коли б змога, виїв би їх до ноги. І менш за все його хвилює те, що сам він, як витвір Природи, менш досконалий, примітивніший, ніж його жертва, і, якщо винищить жертву, хутко здохне. Тому розраховувати на його милість або здоровий глузд не доводиться. І тому кролик має свій маневр. Мусить мати, якщо хоче вижити.

Я не сумніваюсь у хижацькій природі російської мови. Вона, як і її основні носії, ніколи й ніде не терпіла поруч із собою іншу. Вона обов’язково прагне всістися зверху. Структура російської мови така, що, посідаючи свідомість носія як рідна, вона вкрай негативно приймає «вселення» туди інших мов. У братній сім’ї радянських народів росіяни-білінгви становили найрідкісніший соціолінгвістичний тип. Притчею в найрізноманітніших «язицех» стала мовна поведінка росіян у «братніх» країнах: «Смотри, мы здесь уже пятнадцать лет живем, а они до сих пор русского языка не понимают!»

Цікаве спостереження: серед професійних перекладачів, зареєстрованих на найбільшій міжнародній біржі перекладацьких послуг www.proz.com, російськомовні – це переважно не росіяни!

Повернусь до порівняння.

Вже маючи досить репрезентативний досвід перекладу з англійської та французької на українську й російську (близько 50 книжок), я звернув увагу на просту статистику: український текст за обсягом виходить однаковий або коротший, ніж англійський оригінал, а російський, навпаки, незмінно перевищує той оригінал відсотків на десять, а то й на п’ятнадцять. Спочатку мені навіть стало сумно, бо вийшло, що перекладами на російську можна заробити більше, ніж на українську. Щоправда, стріляні заморські замовники вже давно платять не за перекладений, а за оригінальний обсяг…

Та не в тому, звичайно, річ. Статистика – це ще не істина, але вона примусила дати оцінку цьому явищу і подумати про його причини. Оцінка очевидна навіть для нефахівця: лаконічність – один із беззаперечних показників досконалості мови.

Правда, лаконічність теж буває різна. Одне діло геніальна стислість латини, інше – лаконізм есперанто або тієї самої англійської та інших аналітичних мов, що вже літ двісті муштруються під політичний та технологічний прагматизм. Проте якщо українська здавна була лаконічною «по-латинськи», від природи, то російська саме цієї класичної стислості не перейняла ні від рідної української праматері, ні від звабливих, та все ж чужих європейських «учительок» (я вже не кажу про той скромний і лінгвістично нерозвинений угро-фіно-тюркський субстрат, який київська мова застала на московських просторах від Пскова до Пермі та Астрахані). І причина одна, проста, як двері: російська мова – штучна мова! Штучна принаймні в тих елементах, якими відрізняється від своєї київської праматері – української мови.

Нам тепер важко це зрозуміти, бо, по-перше, звикли, як кроти до темряви, а по-друге, українська мова й сама за триста років (переважно за останні сто) «просолилася», мов огірок, у російському розсолі, набралася суфіксів та канцеляризмів і дуже багато втратила від своєї смачної морфології й запашної фонетики. Там, де її не «рятують», вона природним чином суржикується, а там, де коло неї ходять наші вчені мовознавці… ох, краще не згадувати.

Тому я можу апелювати лише до совісті й свідомості читача: шановний читачу, займись трохи порівняльним мовознавством. Це зовсім не важко, і коли не брехатимеш сам собі, одержиш море втіхи. А поки що я, на пошанування української мови, наведу приклади з українсько-російського словника, дуже й дуже неповного, але ти й сам можеш такого скласти або доповнити. А ще цікавіше – спробуй укласти подібного словника в зворотному напрямку – на пошанування російської мови!

вислів – высказывание

вираз – выражение

назва – название

відозва – воззвание

поклик – призвание

послух – послушание

пожертва – пожертвование

співбесіда – собеседование

основа – основание

показ – показание

наказ – приказание

погреб – погребение

подув – дуновение

напад – нападение

насолода – наслаждение

винагорода – вознаграждение

супровід – сопровождение

догода – угождение

принука – принуждение

присуд – присуждение

осуд – осуждение

розсуд – рассуждение

видиво – видение

привид – привидение

увага – внимание

повага – уважение

поразка – поражение

засторога – предостережение

виклад – изложение

саморозклад – саморазложение

знемога – изнеможение

споруда – сооружение

напруга – напряжение

натяг – натяжение

витяг – извлечение

грабунок – ограбление

напрям – направление

ява – явление

заява – заявление

вияв – выявление

розподіл – распределение

подив – удивление

спротив, опір – сопротивление

постанова – постановление

селище – селение

перевтома – переутомление

дозвіл – дозволение, разрешение

спокута – искупление

злягання – совокупление

наступ – наступление

розмисел – размышление

займенник – местоимение

повінь – наводнение

ожеледь – обледенение

зміна – изменение

вправа – упражнение

твір – произведение

додаток – приложение, дополнение

ухил – уклонение

утиск – притеснение

будівля – строение

настрій – настроение

спів – пение

наголос – ударение

посвідчення – удостоверение

намір – намерение

вимір – измерение

зір – зрение

підозра – подозрение

запліднення – оплодотворение

шана – почитание, уважение

потяг – влечение

розвага – развлечение

печиво – печенье

опіка – попечительство, попечение

переріз, перетин – пересечение

розтин – рассечение; вскрытие

(крово)теча – (крово)течение

течія – течение

збіг – стечение; совпадение

викриття – разоблачение

сполука – соединение

заручини – обручение

пригода – приключение

виняток – исключение

розголос – разглашение

угода – соглашение

прикраса – украшение

втіха – утешение

вимова – произношение

зносини – сношения

спокуса – искушение

скруха – сокрушение

(крово)обіг – (крово)обращение

відраза – отвращение

просвіта – просвещение

чуття – ощущение

посвята – посвящение

відтворення – воспроизведение

ткацтво – ткачество

товариство – товарищество

городництво – огородничество

прислужництво – прислужничество

юнацтво – юношество

пломбування – пломбирование

субсидування – субсидирование

доказ – доказательство

посягання – посягательство

свідчення – свидетельство

співжиття – сожительство

Продовжувати можна дуже довго. Бачимо не тільки безглузде «видовження» прекрасних українських слів, але й набридливу одноманітність російських відповідників, тобто суттєво обмежені можливості словотворення в російській мові. Прочитайте вголос лівий стовпчик – це ж музика! Тепер почитайте правий… І тут тільки іменники, та й то далеко не всі. І це тільки словотворення, а ще ж є фразеологія, синтаксис, фонетика… Порівнюй, порівнюй, шановний читачу. Порівнюй сам, це цікавіше й корисніше, ніж читати готове.

Можна знайти приклади зворотного характеру. Але незрівнянно менше. Про що й річ.

Дурні хохли не бачать правди (Присвячується Токару)

Україна. Рекомендації Міжнародного валютного фонду Україні також можна вважати досить «успішними». Факти виявляються ще вражаючими, якщо зробити стислий аналіз показників статистичної звітності щодо стану економіки за період 1990-2000 років.
1. Промислове забезпечення сільського господарства. Зменшилося виробництво: тракторів у 26,3 раза; тракторних сівалок у 28,6; рядових жаток у 65,34 кормодробарок у 21,3; автонапувалок для великої рогатої худоби у 26,9; мінеральних добрив у 2,1; хімічних засобів захисту рослин у 45,9 раза.
2. Виробництво автомобілів зменшилося у 6,1 раза; металорізальних верстатів у 28,1; ковальсько-пресових машин у 30,4; вугільних очисних комбайнів у 7,4; рудникових електровозів у 375 разів.
3. Виробництво радіоприймальних пристроїв зменшилося у 21,3 раза; телевізорів у 60,5; магнітофонів у 352; персональних компютерів у 5,1 раза.
4. Виробництво бавовняних тканин зменшилося у 15,3 раза; вовняних тканин в 11,1; лляних тканин у 29,8; шовкових у 41; панчішно-шкарпеткових виробів у 11,1; білизняного трикотажу в 37,3; верхнього трикотажу в 9,9; взуття в 14,6 раза.
5. Зменшилося виробництво м»яса в 6,8 раза; ковбасних виробів у 5,1; тваринного масла в 3,3; борошна в 2,5; продукції з незбирального молока в 9,2; жирних сирів у 2,7; цукру-піску в 3,8; крупів у 3,3; консервів у 3,8 раза.
6. Виробництво препаратів для лікування серцево-судинних захворювань зменшилося у 2,4 раза; протитурбекульощзних препаратів у 5 раз; вітамінних препаратів у 4,3 раза.
     До цього слід додати, що паралельно зі спадом виробництва відбувалося спрощення його структури, тобто почало різко скорочуватися виробництво продукції обробної промисловості та високотехнологічних виробництв у її складі. Ми бачимо, як в Україні здійснюється політика деіндустріалізації, руйнації науково-містких виробництв і відповідальної інфраструктури, підрив основ суверенного існування і шансів на самостійний розвиток. Різко збільшився борг України, який нині становить майже 14 млрд доларів. Газета «Урядовий курєр» (№ 192, 17.10.2002) повідомляє, що «за відносним критерієм у 2001р. рівень бідності в Україні становив 27,2 відсотка, тобто 13,1 млн населення країни не взмозі були підтримувати життєвий стандарт, який домінує в нашому суспільстві…»
Негативні приклади співпраці інших країн з Міжнародним валютним фондом можна продовжувати, проте, мабуть, слід звернутися й до власного, вітчизняного досвіду. Сьогодні, впроваджуючи «демократичні реформи, яким немає альтернативи», ми маємо майже 83 відсотки громадян України, які живуть за межею бідності, а зовнішній борг становить 13,9 млр. Дол. Як писала газета «Київський телеграф» (10-25.02.2001): «Україна стоптала не одну пару взуття, «йдучи назустріч» вимогам МВФ. Може перевзутися?» Напевно, давно слід «взути» українські уряди, які живуть розумом «західних вчителів», і «взути» в постоли, щоб жили власним розумом.

Кілька думок!
Не слід зупинятися на цифрах: достатньо піти до магазину чи на ринок, щоб пересвідчитися, яке «лайно» ВАМ (нам) «парять», починаючи від продуктів харчування, закінчуючи, що там Вам на думку спаде. Наче ми не можемо курудзи чи курей вдосталь виростити.
Не розумію, я таких патріотів, чи дурний чи убогий (емоції), чи не розуміє, щоб добре жив американський фермер, український має бути злиденним жебраком, або взагалі його бути не повинно, конкуренція – ринок!!!
Цікаво: Засуха – кум Кучми – з жінкою (обладміністрація Київської обл.) все сільське господарство Київщини зруйнували. З 1897 року Україна забезпечувала російйську імперію цукром, потім союз, сьогодні імпортують цукрову тростину і все інше. Підприємства цими дядями було попередньо викуплені ( прихватизовані) і здані в металобрухт, якщо буде можливість зроблю фото і викладу те, що залишилося від Григорівського цукрового заводу, як приклад.
«Совхоз Петровський» нашого району був чуть чи не найбільшим в УССР, не лишилося ані чого.
Доки українські підприємства дорізають на металобрухт, ці дяді наживаються на величезному імпорті ЛАЙНА. А всі «недорізані» підприємства, які щось виробляють українське обкладені не посильними податками. Кіоски з лайном «Все по (задаром лайно всього по 5грв.)»
Пан Токар - поважний патріот, он за бібліотеку воює, ну такого я не розумію http://blog.i.ua/community/662/207306/?p=0 Де він там побачив українців? По них усіх «вишка» плаче, за розкрадання і руйнування української економії! «Ринку» захотілося.
Сьогодні така кількість долбойобів розвелася, які про ефективних власників розповідають, ринкову економіку, ринок землі. Був у мене тут спір про доцільність ринку землі.
ЗЕМЛЯ – не повинна бути об"єктом продажу, бо вона не має ціни (вона має вартість). Людина може тільки отримати право володіти своєю ділянкою в селі. Всі інші землі мають належати державі і суспільству вцілому. Якщо фермерство, то механізми користуванням землею, рентна плата, договір про догляд і дбайливе використання .
Хто цього не розуміє! На початку 90-х промисловість поділили – людям ВАУЧЕРИ, АКЦІЇ, ще якихось папірців натикали, чи отримав хтось, хоча б копійку. Зараз тикають свідоцтва на паї, а потім беруть землю в довгострокову аренду, що називаєтсья з кінцями. Народ лишиться з голою дупою – голодранці. Зараз по ТВ часто показють протести людей через землю, та й самі вони на собак перетворюються, в гонитві за наживою, бо можна продавши шмат землі куш зірвати, втрачають всі людські чесноти. Не своє ділять і одні і інші.

***

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.

Але не я...Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені, -
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і нитття -
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.


В. Симоненко

Надія!? Вона ніколи не помирає.

"Маленьку Ксюшу привезли до мене у вересні. Їй було близько трьох років, із них рік вона жила в очікувані смерті. Вона її не боялася. Вона просто стомилася. Стомилася лікуватися і стомилася чекати. Величезні очі на худенькому обличчі спокійно дивилися крізь стіни і людей вдалечінь. Її душа часто перебувала за межами нашого світу. Їй там подобалося, вона хотіла ТАМ лишитися, але маленьке тільце, як могло, опорилалося невідворотності. Для тіла, і воно знало про це, не було життя ТАМ – в тому світі жили тільки душі. Воно могло жити тут, воно хотіло жити тут, але люди відняли у нього це право. Право, дане БОГОМ, відняли люди. Вони отруїли повітря, воду, їжу. Вони ховають своїх отруєних дітей і продовжують беззаконня. Замісь того, щоб припинити забруднювати середовище, вони видумують фільтри. Їх логіка – це логіка злочинця, який намагається замести сліди своєї мерзотності, гордині. Кожне дитя, що народилося зараз, у нашому потворному матеральному і енергетичному середовищі, грає в рулетку життя. Червоне – чорне, жити – не жити. Йому визначили бути ставкою в грі ціною в життя. Кожного. Грають дорослі дяді і тьоті – помирають діти. Ксюша програла у неї була онкологічна хвороба. Рік вона лікувалася в інституті онкології, пройшла променеву хімію, але безрезультатно – швороба прогресувала. Лікарі дали їй 7 днів життя. Два тижні ми зустрічалися із Ксюшою майже кожний день.
Поступово її щічки розовіли, очі розтали, вона почала із бажанням істи. На пяту зустріч вона принесла мені показати свого улюбленого плюшового Зайчика. Зайчик був смішний, але був улюбленою іграшкою. Ксюша лягала на лікувальну лежанку, притискаючи до худенького погруддя друга із надірваним ухом, і майже відразу засинала. Якось, через місяць після нашої першої зустрічі, Ксюша, як звичайно, заснула. Було близько 21,00. В кімнаті було тихо. Я займався Ксюшиними енергоцентрами, напроти сиділа її мама, стомлено прикривши очі. Раптом не прокидаючись Ксюша заговорила. Мама з тривогою відкрила очі. Я подивився на Ксюшу, без сумніву, вона спала. Спала і говорила. Я присів і став слухати.
- Дядя Юра, Ви не зможете мене вилікувати. Мої тато і мама не вірять в це. Вони не вірять у диво – значить, дива не буде. Вони приводять мене до Вас, щоб продовжити моє життя на кілька тижнів. Їм мають дати квартиру, і якщо я проживу ще трохи, їм дадуть двокімнатну. Якщо помру раніше розподілення, їм дадуть однокімнатну. Вони не вірять у моє одужання, і це головне, чому Ви не зможите мені допомогти. Мої друзі тут передають Вам, що рішення прийнято. Я буду жити в них.
По мірі того, як говорила Ксюша, обличчя її мами червоніло і стало багряним. Мені стало душно, гіркий ком застряг у горлі і я вийшов до кухні, де випалив кілька сигарет поспіль. Я знав, що стоїть за словами «рішення прийнято». Да, я знав, але, недивлячись на це, вирішив боротися. Я викинув на вітер Ксюшині слова, я їх забув, їх не було.
З цього дня Ксюша стала слабнуть. Її погялд знов був спрямований у далечінь, біоенергія, яку я їй давав, трималася лічені години. Ксюша згасала. Тільки Зайчик притискався до її грудей. Через тиждень, в понеділок, сімї дали ордер на двокімнатну квартиру, а я отримав інформацію про перехід Ксюши в ніч із вівторка на середу. Я не міг з цим змиритися і попросив маму Ксюші пожить у нас декілька днів. Вона погодилася. Вечером у вівторок я положив Ксюшу спати на дивані, ліг поруч на «розкладушці», зєднав наші оболонки, увійшов в ритм дишання дівчинки і відключився. Прокинувшись ранком, я довго не міг змусити себе подивитися на Ксюшу. Зрештою, пересиливши себе, поглянув. Ксюша дихала… Так ми пережили ще дві ночі. В пятницю моя дружина, покликавши мене на кухню, заговорила про те, що відбувається:
- Юра, я розумію твої почуття, їх розуміють зверху, але тебе прохають відпустити дівчинку. В кожну із цих ночей її душа виходить із тіла, і кожний раз ти виходиш із тіла, і повертаєш її. У неї відкритий коридор, її чекають супровідники – це і її рішення. Не тільки тих, хто зверху, а і її. Вона домовилася, і тільки тоді рішення було прийнято. Вона їм подобається. Вони кажуть, що вона сильно чиста, щоб жити тут і зараз. Вони можуть залишити її живою, але вона не проживе повноцінне життя. Вона не може стати матірю – порушення деяких органів необоротні. Вони забирають її, щоб народити знову. Вона народиться в іншій сімї, в іншій країні. Це її вибір. Ти вже давно не маєш право дивитися на життя як земна людина. Поважай вибір її душі.
- Так, ти права і вони праві. Я не був готовим відпустити її. Я не готовий і зараз, але це мої проблеми. Я знаю, що здійснив помилку, затримуючи її тут, але я не міг вчинити інакше.
Вечором я сказав Ксюшиній мамі, що вони можуть їхати до дому, і пішов у парк. Ксюша збирається, не міг прощатися з нею, не міг бачити, як ця маленька, дорога мені вже людина, йшов до дому помирати, притискаючи до грудей плюшового Зайчика…
Ксюша померла у Неділю. Через два місяця приїхала її мама і сказала, що вони відмовилися від квартири. Мені було шкода Ксюшу, її маму і себе…"


Марчук Ю.Д. Проникновение: Науч.-попул. Изд. – К.: Вища шк., 2006. – 190с.: ил.

Автор цієї книги Юрій Дорофійович Марчук – архітектор, один із небагатьох володіє офіційним дипломом уфолога в Україні, доктор біоінформатики Гановерського університету, людина світлої душі, надихнув життя багатьох людей Добром і Участю, - адресує свою книгу простій, звичайній людині, для якого щастя важливіше успіху, право бути самим собою важливіше ситості, співчуття – звичайний стан, мрія важливіше розрахунку. Ці люди здатні любити. Вони зберігають цей Божествений дар. Вони надихають матерію і простір, не підозріючи про це, виконують єдину, головну космічну місію на планеті.

"Довгий той список імен елінських, що приховує слав"ян"(2)

Початок http://blog.i.ua/community/1025/206933/

Погодьмося, ми прочитали слова мислителя, філософа. Ментальність роздумів Анахарсіса навіть співзвучна з ученнями раннього християнства. Найвідоміший син Скіфії висловлює своє бачення цінностей у житті людини, обстоює демократичногуманістичні погляди у стосунках між людьми (незалежно від рівнів влади й багатства), критично осмислює людські вади: заздрість, пристрасті, пияцтво, ненависть, злість, нестриманість в особистому збагаченні. Анахарсіс – патріот своєї батьківщини, відстоює гідність і мову своїх краян. До того ж, можна відзначити його вміння навчати й викладати свої погляди притчами.
Можемо додати, що листи Анахарсіса пронизані філософськими поглядами кініків. Недаремно саме представники цієї сократичної школи виявляли величезне зацікавлення вченнями Анахарсіса [10, с. 32]. Згідно з філософією кініків, кінцева мета людських устремлінь – добропорядність, яка тотожна щастю й полягає в умінні задовольнятися в житті малими потребами та уникати зла [10, с. 262; 14, с. 105–110]. Це єдиний спосіб стати вільним. Як бачимо, ці думки висловлював ще раніше Анахарсіс. До того ж, позитивний образ собаки теж фігурує і в Анахарсіса, і в кініків (наприклад, у Діогена Сінопського [14, с. 108–110]). Бажання відомого кініка Діогена Сінопського “перетворити у порох хибні цінності..., мандрувати по всій землі під відкритим небом вільною людиною” [14, с. 110] є абсолютно співзвучні не лише з філософією Анахарсіса, але й зі світоглядом та стилем життя скіфіввершників. У розмові з грецьким мудрецем Солоном Анахарсіс казав: “Нас ніхто не звоює, бо ми, як Сонце, у постійному русі, не маємо ні міст, ні сіл, ні ланів” [15, с. 5]. Чи це не мрія кініків?
Діоген Лаертський зібрав цілий ряд влучних висловів Анахарсіса, які потім використовували грецькі філософи. Серед них є такі:
“Виноградна лоза приносить три грона: перше – задоволення, друге – сп’яніння, третє – відраза” [11, с. 86].
“Краще мати одного справжнього друга, ніж багатьох нічого не вартих” [11, с. 87].
На питання, які кораблі є безпечніші, Анахарсіс відповів: “Ті, що їх витягнули на берег” [11, с. 87].
На питання, що в людях хороше й погане, сказав: “Язик” [11, с. 87].
За свідченням Діогена Лаертського на статуї скіфа Анахарсіса було написано: “Приборкуй язик, черево і хіть” [11, с. 87; 8, с. 78].
Цікавий епізод з розмови Анахарсіса з царем Крезом передає Діодор Сіцілійський у своєму творі “Бібліотека”. Крез запитав скіфського мудреця, яку з живих істот той вважає найсміливішою. Анахарсіс відповів, що диких тварин, бо вони мужньо вмирають за свободу. Лідійський цар запитав, яка ж тоді істота найсправедливіша. Відповідь була такою: дика тварина, бо лише вона живе за природою, а не за законами. Природа, за словами Анахарсіса, є витвір Божий, а закон – витвір людини, і справедливіше користуватися тим, що відкрите Богом, а не людиною. Тоді Крез, бажаючи висміяти мудреця, запитав, чи не є звірі наймудріші. Анахарсіс погодився з цим і пояснив, що надання переваги істині природи перед істиною закону є основною ознакою мудрості [7, с. 108 ]. Як бачимо, Анахарсіс висловлює положення філософії стоїків, які вважали, що самозбереження людини неможливе без життя у повній злагоді з природою, а жити у згоді з природою означає жити у згоді з розумом [14, с. 157]. (До речі, згадаємо, що давня Стоя починається лише з кінця IV ст. до н.е. [7, с. 153]).
Зазначимо, що всі вищезгадані роздуми Анахарсіса, включаючи положення майбутньої філософії кініків та стоїків, пронизані саме специфічно скіфським розумінням смисложиттєвих проблем. У гармонійній єдності цих висловлювань ми не знаходимо якихось різких надмірностей та схильності до епатажу.
Віддаючи належне Анахарсісу як великому філософу, греки нарекли його Анахарсісом Мудрим [10, с. 32]. Більше того, елліни причислили його до семи найбільших мудреців світу [10, с. 32; 6, с. 52; 4, с. 70; 7, с. 113; 12, с. 168; 11, с. 67]. Цікаво, що Анахарсіс був єдиним неелліном, удостоєним такої високої честі. Це єдиний “варвар”, який зумів стати в один ряд з найкращими грецькими філософами.
Страбон писав: “Анахарсіс, Абаріс і деякі інші скіфи, їм подібні, користувалися великою славою серед еллінів саме тому, що вони виявляли характерні риси свого племені: люб’язність, простоту, справедливість” [7, с. 113].
Отже, як бачимо, скіфи не лише були знайомі з античною філософією, але й брали участь у процесі її творення і як учні, і як учителі.
Звісно, ми можемо піддати сумніву всі античні джерела, що стосуються Анахарсіса та інших скіфів. Але як нам тоді ставитися до багатьох давньогрецьких філософів, наприклад, до Сократа, твори якого не збереглися (а, можливо, їх не було зовсім)? Адже можна піддати сумніву навіть сам факт існування цієї людини.
З’ясовуючи дану проблему, неможливо обійти питання: що саме можна вважати філософією, філософствуванням? Якщо людина, розмірковуючи над сутністю якогось явища, заглиблюється у з’ясування смисложиттєвих проблем, вона вступає у сферу філософії [16, с. 10]. Філософія – особливий тип духовної діяльності, що служить з’ясуванню граничних підстав людського буття, той глибинний рівень, який об’єднує людей певної культури, надаючи осмисленого характеру їхній життєдіяльності. При дослідженні скіфської культури з огляду на таке розуміння філософії нас цікавить у ній передусім не наявність завершених філософських систем, а ті філософські значимі проблеми, які хвилювали скіфів.
У філософії людина, можливо, уперше на повну силу реалізувала свою визначальну сутність духовної істоти (поряд з істотою практичною). Докладний переклад слова “філософія” звучить як “любов до мудрості”. Існує легенда, що першим це слово вжив Піфагор [14, с. 8]. Цікавим є його тлумачення, хто такий філософ: “… в житті – одні подібні до рабів, народжуються з жадобою слави і наживи, і тільки дуже мало у цю суєту не втягується; вони споглядають і досліджують природу речей і прагнуть істини та мудрості. Їх ми якраз і називаємо філософами” [11, с. 309; 17, с. 7]. Як бачимо, таке розуміння сутності філософа цілком личить мудрецю Анахарсісу. Жадоба до слави й наживи не торкнулася його, незважаючи навіть на царське походження, а життєва суєта не спинила прагнення до істини й мудрості.
Зрештою, філософія – це наука про те, що є для людини і людства найважливішим [14, с. 10–11]. І саме цій проблемі Анахарсіс дає своє тлумачення.
На основі проведеного дослідження різноманітних античних писемних джерел ми навіть можемо вважати Анахарсіса професійним філософом у тогочасному розумінні.
Чи не найвизначальнішим духовним джерелом філософії слід визнати міфологію, яка була, по суті, першою формою світобачення й світорозуміння. Початкові кроки філософії були своєрідною раціоналізацією міфу, його прочитанням очима розуму [17, с. 20–34]. Майже всі перші філософські ідеї несуть на собі відбиток і вплив релігійноміфологічних поглядів. Це повною мірою стосується й світогляду скіфів. Філософія не може без попереднього духовноінтелектуального матеріалу, у тому числі й релігійноміфологічного, започатковувати й реалізовувати свою творчу місію духовного, теоретичного засвоєння світу. Зрештою, філософія може пронизувати і міфологію, і релігію, а міф, еволюціонуючи, не зникає безслідно протягом багатьох історичних етапів. Тому важливо розглядати феномен скіфського світогляду в цілісній взаємодії усіх складових частин: міфологічної, релігійної, філософської.
Отже, можемо зробити висновок щодо правомірності постановки питання про наявність у світогляді скіфів філософського мислення (незважаючи на ігнорування цієї проблеми вітчизняною філософією). Проте дане питання, без сумніву, потребує ретельного дослідження.
1. Антична культура і вітчизняна філософська думка. К., 1990.
2. Бондарь С. О времени проникновения мифологических воззрений, религиозных и философских учений античности на территорию Украины // Отечественная философская мысль ХІ–ХVІІ вв. и греческая культура. К., 1991 С. 97–108.
3. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом. К., 1992.
4. БонгардЛевин Г., Грантовский Э. От Скифии до Индии. М., 1983.
5. Археология СССР с древнейших времен до средневековья: В 20 т. Т. 9. Античные государства Северного Причерноморья. М., 1984.
6. Археология Украинской ССР. Скифосарматская и античная археология. К., 1986. Т. 2.
7. Агбунов М. Путешествие в загадочную Скифию. М., 1989.
8. Таранов П. Философия сорока пяти поколений. М., 1999.
9. Доватур А., Каллистов Д., Шишова И. Народы нашей страны в “Истории” Геродота. М., 1982.
10. Словарь античности / Пер. с нем. М., 1989.
11. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Ред. и авт. вступ. ст. А.Ф. Лосев; Пер. с древнегреч. М.Л. Гаспарова. М., 1998.
12. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. К., 1994.
13. Анахарсій // Українська економічна думка: Хрестоматія / Упор., наук. ред. пер. Злупко С. М. К., 1998. С. 10–13.
14. Захара І. Лекції з історії філософії. Л., 1997.
15. Хорунжий Ю. Так скіфи ми чи ні? // Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом. К., 1992. С. 3–8.
16. Горський В. Філософські ідеї в культурі стародавнього Києва // Київ в історії філософії України. К., 2000. С. 10–71.
17. Кондзьолка В. Філософії і її історія. Л., 1996.

Автор: Ірина Кодлубай Опубліковано: 14.09.06
\\\\\\\\\\\\\\\\Погляд

"Довгий той список імен елінських, що приховує слав"ян"(1)

ДО ПРОБЛЕМИ НАЯВНОСТІ У СВІТОГЛЯДІ СКІФІВ ФІЛОСОФСЬКОГО МИСЛЕННЯ

Існує багато працьдосліджень про скіфів, але проблематика скіфського світогляду вивчена ще недостатньо й однобічно. Зокрема, практично не дослідженим залишається питання наявності у світогляді скіфів філософського мислення. Шановного читача може здивувати використання терміна “філософське мислення” стосовно Скіфії, адже існує дуже стала точка зору, відображена в різних наукових працях та навчальних посібниках, присвячених проблемам вітчизняної філософії: витоки філософської думки на теренах України – у культурі Київської Русі, а до цього часу наші предки мали лише міфологічні уявлення. Тобто, питання можливості філософського мислення у скіфів не ставиться взагалі.
Проте тут є цікавий нюанс. Вважається, що саме від ідей античних мислителів бере свій початок уся подальша традиція європейської філософської думки [1, с. 5]. При цьому не надається уваги вивченню античноскіфських взаємовпливів VII–III ст. до н.е. Чи були скіфи знайомі з античною культурою та філософією? Наскільки суттєвим був вплив скіфської культури на грецьку?
Антична міфологія донесла до нас сюжети про плавання аргонавтів за золотим руном у Колхіду, перебування Іфігенії в Тавриді (Криму) й Ахіла на острові Левка (Зміїний острів біля гирла Дунаю). Це може свідчити про те, що древні греки були знайомі з північними та східними берегами Чорного моря ще задовго до їх заселення [2, с. 98–99].
Починаючи з VII ст. до н. е., у Північному Причорномор’ї з’являються грецькі колонії – Борисфен, Істрія, Ольвія, Пантікапей, Гермонасса, Феодосія та ін. Північні береги Чорного моря приваблювали греків великими можливостями торгових контактів зі скіфськими племенами. Геродот згадує про те, що деякі племена Скіфії продавали грекам хліб [3, с. 35].
Відомим є давній історичний переказ про те, що якось до Піфагора прибув жрець Абаріс із країни гіпербореїв (північ Скіфії) для знайомства з еллінською освіченістю. Піфагор ознайомив його з сакральними науками та пояснив свої твори. Про Абаріса писали Геродот, Піндар, Порфирій і Ямвліх [2, с. 105].
Легендарний скіф – мудрець Анахарсіс (VIIVI ст. до н.е.), про якого писали Геродот, Платон, Арістотель, Страбон, Ціцерон, Павсаній, Климент Александрійський, Діоген Лаертський, багато подорожував Грецією, вивчаючи її духовне життя і філософію. Треба також згадати грецького філософа Демосфена, який по матері був онуком боспорської скіф’янки. Скіфом називає його Дінарх [2, с. 105]. Можна додати й інші імена філософів, які жили в Північному Причорномор’ї: Сіріск із Херсонесу, Дифіл Боспорит, Посейдоній Ольвополіт із Боспору, Біон Борисфеніт, Сфер Боспорянин [2, с. 105–106].
У заселенні грецькими колоністами Північного Причорномор’я прослідковуємо три етапи. Перший (близько середини VII ст. до н. е.) – заснування поселень Борисфен та Істрія. Другий (перша пол. – середина VI ст. до н. е.) – засновані Ольвія, Пантікапей, Гермонасса, Феодосія та ін. Третій етап (друга пол. V ст. до н. е.) заснування Ніконія, Керкінітіди, Фанагорії, Тірітаки та ін. [2, с. 99].
Становлення та розвиток міст Північного Причорномор’я (населення яких складали як грецькі колоністи, так і автохтони) проходило під безпосереднім контролем урядових структур Скіфії. Скіфи переважно прихильно ставилися до греків, і деякі грецькі міста визнавали владу скіфських царів (вони були глибоко інтегровані в суспільнокультурне життя Скіфської держави) [4, с. 19–22]. У результаті тісних контактів з античними містами Північного Причорномор’я скіфські племена були залучені до постійного й тривалого спілкування та взаємодії з найпередовішою для цього часу античною культурою [2, с. 100].
Для кращого розуміння питання античноскіфських взаємовпливів спробуємо викласти в найкоротшому вигляді релігійноміфологічні, філософськосвітоглядні та науковокультурні погляди грецького населення Північного Причорномор’я.
У грецьких колоніях (із самого початку їх існування) була широко розвинена грамотність. Про це свідчить велика кількість написів на кам’яних надгробках, вівтарях, посуді, свинцевих печатках та ін. Влаштування шкіл було подібним до організації їх у більшості грецьких держав. В Ольвії та на Боспорі відкрито залишки гімнасія IV–III ст. до н. е. Великим визнанням користувалися там поеми Гомера. За свідченням Діона Хрисостома, усі ольвіополіти знали “Іліаду” напам’ять [2, с. 102].
У містах під час святкувань проводились змагання глашатаїв, поетів та складачів епіграм. Розвивалися медицина та інші науки. Про поширення музики свідчать знайдені зображення музикантів і залишки музичних інструментів. У культурному житті античних міст важливе місце займав театр. Мистецтво грецьких колоністів відзначалося своєрідністю й оригінальністю. Це було зумовлено взаємовпливом еллінської художньої традиції й традиціями місцевих скіфських племен [2, с. 102–103].
Релігійні погляди жителів античних міст Північного Причорномор’я в основному були грецькими. Уявлення про сили природи, культ предків та магія родючості еволюціонували та поступово звільняли місце культам окремих богів. Спостерігалися культи Аполлона, Зевса, Артеміди, Афродіти Уранії, Афіни, Деметри, Діоніса, Ахілла, Геракла, Гестії, а також локальні культи Тіраса, Гіпаніса, Борисфена, Херсонеса та ін.
Особливу цікавість становить релігійнофілософське вчення – орфізм, поширений на Боспорі, та діонісійський культ. Було знайдено кістяні пластинки з написами, деякі з яких інтепретуються як вирази: “життя – смерть – життя – істина”, “мир – боротьба (війна) – істина – брехня”. Крім того, у північнопонтійських містах, можливо, процвітали магія, астрологія, різні вчення про долю, безсмертя душі та ін. (про це свідчить багато зображень магічних та астральних знаків) [2, с. 104].
Діон Хрисостом писав, що в Ольвії вивчали риторику і філософію, у тому числі твори Платона. У ІІІ ст. до н. е. в Ольвії жив ритор Біон, який належав до кінічної філософської школи й займався її популяризацією [5, с. 219]. Видатним філософом та діячем був Сфер із Боспору (друга пол. ІІІ ст. до н.е.). Він належав до стоїчної школи і був автором багатьох праць з філософських проблем та історії [5, с. 219]. Діоген називав Сфера знаменитим учнем Зенона та зазначав, що Сфер Боспорянин мав свою філософську школу й залишив після себе велику кількість праць з діалектики, логіки, історії, філософії, етики, політики, поетики [2, с. 106]. Ми вже згадували також про Сіріска з Херсонеса, Дифіла Боспорита, Посейдонія Ольвополіта (софіста та історика).
Греки уважно слідкували за подіями в державі скіфів, цікавилися їхніми звичаями, традиціями, релігією, і загалом вплив скіфської культури на еллінський світ був дуже помітним [4, с. 66–74]. Твори античних авторів містять багато інформації про Скіфію. У свою чергу скіфи цікавилися античною культурою. Про це також свідчать грецькі автори. Зокрема, Геродот пише про Скіла, який був сином скіфського царя Аріапіфа та жінкиістріянки [3, с. 54–55]. Мати навчила Скіла грецької мови й грецького письма. Коли він став царем скіфів, то зберіг прихильність до грецьких звичаїв, часто жив у Борисфені, носив грецький одяг, приносив жертви богам за грецькими обрядами, а потім знову вертався додому. Проте, коли Скіл вирішив посвятитися Діонісові (Вакхові), скіфи дізналися про це й збунтувалися проти свого царя, бо, як свідчить Геродот, скіфи вважали, “що не годиться вишукувати собі такого бога, що наказує людям шаліти” [3, с. 54].
Античні греки вважали скіфів великим і мудрим народом. Геродот писав, що над Чорним морем “не вміємо (там) вказати жодного народу, що відзначався б мудрістю, жодної (навіть) такої (окремої) людини. Виняток – це скіфи й Анахарсіс” [3, с. 44]. Історичні літописні згадки дають нам можливість спробувати поіншому глянути на питання становлення світоглядних уявлень на території давньої України.
Найвідомішими та найповажанішими у Греції скіфами стали мудреці Анахарсіс та Токсаріс. Дуже цікавим є те, що Анахарсіс був сином скіфського царя, а Токсаріс походив з простої скіфської родини. Завдяки власним зусиллям і таланту останній отримав значні знання і, живучи в Афінах, користувався величезною популярністю [6, с. 52]. Лукіан Самосатський, знаменитий сатирик ІІ ст. н. е., який довго жив в Афінах, у творі “Скіф чи гість” пише: “Анахарсіс не першим прибув зі Скіфії в Афіни, керований бажанням познайомитися з еллінською освіченістю: раніше за нього прибув Токсаріс, чоловік мудрий, який відрізнявся любов’ю до прекрасного і прагненням до найблагородніших знань, але походив не з царського роду [...], а з натовпу простих скіфів” [7, с. 105]. Токсаріс був знаменитий в Греції як мудрець і лікар. Більше того, після смерті Токсаріса афіняни боготворили його й приносили йому жертви як “іноземному Лікарю”, визнавали героєм та нащадком богазцілителя Асклепія [6, с. 52; 7, с.105–106].
Та найцікавішою постаттю для нас є, без сумніву, Анахарсіс (бл. 638 р. до н. е. – 559 р. до н.е.) [8, с. 78]. Більшість дослідників не сумнівається в реальності особи Анахарсіса та його діянь [9, с. 315–318; 7, с. 101–103; 10, с. 32]. Ні про кого іншого з представників скіфського народу до нас не дійшло стільки цікавої інформації: біографічні дані, розповіді про подорожі, зустрічі з відомими людьми, крилаті вислови і т.д. Існують свідчення, що саме Анахарсіс винайшов гончарне колесо та якір [11, с. 87; 8, с. 78], а також започаткував гру в шашки [8, с. 78].
У праці Діогена Лаертського “Про життя, вчення і вислови знаменитих філософів” є розділ “Анахарсіс”. Діоген повідомляє: “Анахарсіс, скіф, був сином Гнура і братом Кадуїда, царя скіфського; мати його була гречанкою, тому він володів обома мовами. Він написав поему у 800 рядків про звичаї скіфські та еллінські у час життєвої щоденності та війни; а вирізняючись свободою мови, дав привід до виникнення прислів’я “говорить, як скіф” [11, с. 86; 7, с. 103].
Далі ми дізнаємося від Діогена, що Анахарсіс приблизно в 594 р. до н.е. [7, с. 104] (48 олімпійські ігри) прибув в Афіни і відвідав знаменитого афінського діяча й філософа Солона. Спочатку Солон не захотів прийняти скіфа й сказав, що про дружні взаємини кожен має дбати в себе на батьківщині. Тоді Анахарсіс відповів, що сам Солон знаходиться саме в себе на батьківщині, то чи не варто йому подбати про дружню гостинність? Солон здивувався такій кмітливості, прийняв Анахарсіса і став йому найкращим другом [11, с. 86].
Геродот писав, що “Анахарсіс бачив багато країн і показав себе мудрою людиною” [3, с. 53]. Далі Геродот розповідає, що Анахарсіс був убитий своїм братом, царем Савлієм за те, що намагався ввести в Скіфії деякі грецькі культи. Проте, ситуація тут насправді могла бути іншою. Як припускає дослідник Мурзін В. Ю., дійсними причинами вбивства стали намагання Савлія забезпечити передачу своєї царської влади сину Іданфірсу, оскільки законним спадкоємцем мав бути саме Анахарсіс [12, с. 168]. Діоген Лаертський пише, що помираючи від стріли свого брата, Анахарсіс промовив: “Розум зберіг мене в Елладі, заздрість згубила мене на батьківщині” [11, с. 86].
Античні джерела донесли до нас переписи 10 листів Анахарсіса. Мабуть, буде доцільним навести деякі цитати із цих листів, щоб шановний читач міг зробити власний висновок щодо мудрості Анахарсіса (а також і щодо мудрості та звичаїв скіфського народу).
З листа “Афінянам”: “Анахарсіс погано говорить погрецьки, афіняни – поскіфськи. Коли йде мова про цінності людей, не в мові справа, а в їхніх поглядах, котрими різниться і грек від грека... Скіфи не засуджують речей, в яких мовиться про необхідне, але не схвалюють пустих речей...
Слова не стають поганими, коли за ними ховаються гарні помисли і йдуть гарні справи. Скіфи вважають мову поганою тільки тоді, коли вона викликає погані думки. Багато чого пройде повз вас, якщо ви будете чіплятися до чужої мови, не бажаючи зрозуміти сказаного...” [13, с. 11].
З листа “Солону”: “Елліни – мудрий народ, але ні в якому відношенні не мудріший, ніж варвари, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне. Можна навіть випробувати й дізнатися, чи правильно думаємо, чи відповідають у нас справи словам і чи беремо ми приклад з тих, хто правильно живе. Нехай ні пам’ятники, ні прикраси тіла не перешкодять правильному рішенню. Адже, згідно зі звичаями батьків, всі порізному прикрашають себе. Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і греків одні й ті ж” [13, с. 11–12].
З листа “Тирану Гіппарху” [13, с. 12]: “Велика кількість незмішаного вина заважає виконувати свій обов’язок, оскільки воно пошкоджує душу, в якій прихована здатність людей до розсудливості. Тому, хто прагне до великих справ, нелегко з успіхом виконувати свої задуми, якщо він не буде вести розумне і сповнене турбот життя... У протилежному випадку твої вади поставлять під удар власне твоє життя. Тоді твої друзі згадають про скіфа Анахарсіса”.
З листа “Медоку”: “Заздрість і пристрасть – певні ознаки негідної душі. Заздрість змушує гірко переживати, коли друзі і співгромадяни благоденствують, а пристрасть викликає надію, що спирається лише на порожні слова. Скіфи не люблять подібних людей, і радіють, коли іншим добре, і прагнуть лише того, що здається їм розумним. Ненависть, злість і будьяку пристрасть, яка викликає невдоволення, вони завжди рішуче відкидають як такі, що шкодять душі” [13, с. 12].
З листа “Ганону”: “Одежею мені слугує скіфська хлена, взуттям – підошва власних ніг, постіллю – вся земля, моя найкраща їжа – молоко, сир, м’ясо. Всі ласощі – голод. Я вільний від усього того, через що більшість людей постійно у трудах” [13, с. 12].
З листа “Царському сину”: “У тебе флейти і повний гаманець, у мене стріли й лук. Тому ти раб, а я вільний. У тебе багато ворогів, а в мене їх немає зовсім. Якщо ж ти захочеш викинути гроші, взятися за лук і сагайдак і жити разом зі скіфами, то й у тебе з’являться усі наші гаразди” [13, с. 12].
З листа “Терею, жорстокому правителю Фракії”: “Жоден розумний правитель не вбиває своїх підлеглих, як і гарний пастух, який ніколи не знущається над вівцями... Було б краще, якби ти беріг тих, ким правиш. Якщо ти не будеш користуватися своєю владою тільки для особистого збагачення, то твоє царство ще протримається...” [13, с. 12–13].
З листа “Фразилоху”: “Собака володіє однією прекрасною душевною якістю – вона пам’ятає добро. Вона оберігає дім своїх добродіїв до самої смерті. Ти ж позбавлений чеснот собаки, розум якої можна порівняти з людським. Я запитую себе, до кого ти можеш бути справедливим у такому стані духу, коли навіть своїх благодійників зустрічаєш вороже, як лев” [13, с. 13].
З листа “Крезу”: “...Тепер послухай невелику історію... Велика ріка протікає скіфською землею. Її називають Істром. Одного разу, пливучи по ній, купці посадили свій корабель на мілину. Не маючи змоги щось вдіяти, з бідканням і плачем вони залишили його. Нічого не відаючи про причину нещастя, пірати підійшли на ненавантаженому судні до потерпілого корабля й перетягнули увесь його вантаж до решти на свій корабель. Але разом із вантажем непомітно для себе вони перенесли й нещастя. Купецький корабель, позбавлений вантажу, став легким й сплив, а піратський, прийнявши чужий вантаж, швидко пішов на дно з награбованим чужим добром. Таке завжди може статися з багатіями. Скіфи вільні від подібних бід. Уся земля в нас належить всім. Усе, що вона приносить сама по собі, ми приймаємо, а до того, що приховує, ми не пориваємося. Оберігаючи нашу худобу від диких звірів, навзаєм ми отримуємо молоко і сир. Зброєю ми користуємося не для того, щоб нападати на інших, а у випадку необхідності, для оборони...
Я раджу тобі те ж саме, що й афінянин Солон – мати на увазі лише кінець. Важливо не те, що тобі в даний момент вдалося, а те, що принесе тобі славний упокій... Ти ж, якщо згоден зі мною, передай мою пораду Киру і всім тиранам, бо вона принесе більше користі тим, хто ще стоїть при владі, ніж тим, хто її вже втратив” [13, с. 13].

Вперед! до віри предків!

 
Їде козак в Україну та й питає дороги. Назустріч йому — жид.
— Жиде, чи далеко ще до України?
— Он там недалечко, вже за горою буде й твоя Україна.
Минає козак одну гору, другу, третю... Не видно України. Спустошена земля, та й годі... Аж раптом назустріч йому йде якийсь наче полукровка, словом, перевертень якийсь. Козак питає:
— Чоловіче, чи далеко Україна?
— Та близенько. Он там за тією церковцею вже й Україна.
Минає козак одну церкву, другу, третю... Самі хрести, Світу білого вже не видно за тими хрестами, не те що України! Засмутивсь козак: "Чи чужинці завели не туди, чи сам з дороги збився?" Аж гульк — назустріч йому наче вже наш, українець, чимчикує.
— Добридень, брате! Чи це вже й Україна?
— Та ні, земляче, я теж в Україну йду, а тобі треба вертати назад, бо ти не в той бік їдеш! Ходімо разом!
— Хіба? Так ось жиди подорожні казали, що тут вона, наша ненька. А ти кажеш вертатись назад! Де ж це видано, щоб козак, та й назад вертався? Ет! — махнув рукою, — у мене добрий кінь і повна торба сала. Будь що будь! Поїду вперед.
— Стій, козаче! Чим кращий у тебе кінь, і чим більше в торбі сала, тим далі ти будеш від мети!
Мораль цієї притчі:
1) Шукаючи шлях до України, не вір чужинцям, якими б солодкими не були їхні слова.
2) Не бійся вертатися на правильний шлях, хоч би тобі й здавалося, що це шлях назад.
3) Щоб земля не була пусткою, щоб не стала вона цвинтарем, вертайся до Віри Предків — Віри радості, здоров'я й добробуту!