Василь Триліс
1. Вступ (трохи розтягнутий, бо цікаво). Почув я недавно одну інтелігентну розмову. Мене захопив її разючий контраст із звичним виснажливим беканням, меканням, плямканням і силою-силенною катастрофічних пауз між зашкарублими думами нашої невмирущої номенклатури – владної, політичної, господарчої, наукової, мистецької, духовної і всякої іншої. Розумні хлопці швидко, гарно й весело говорили про ідеї!
А мені ж – хліба (бажано з салом) не давай, а дай про ідеї хоч послухати. Дуже вже небайдужий я до ідей. Я їх зовсім недавно зненавидів, і ця ненависть у мене ще свіжа, чиста й палка, як перше кохання. Я місцями аж помолодшав. А тут таке еротичне шоу!
Один журився, що безліч чудових ідей тиняються Україною й не можуть знайти достойного втілення в нашій молодій державі. Бо, мовляв, дуже нездарні, некультурні, некомпетентні втілювачі. Другий утішав його тим, що насправді жодної ідеї в Україні не існує: всі ті ідеї, які так хтиво й незграбно намагаються оволодіти нашими масами або хоч почухатися десь у владних чи академічних кабінетах, не є українськими, а є імпортованими, а отже для України неприродними, а до того ж не новими, тобто коли по правді, то це навіть і не ідеї. І, ясна річ, вони безперспективні, на них марнуються сили й час. Україна потребує нових, плідних і, головне, власних ідей.
А де ж тим власним ідеям узятися, коли немає повноцінної освіченої еліти, докидав дровець третій. Виявилося, що еліта тут ні до чого. Еліта – це, за визначенням, ніби як племінні носії генофонду, ситі, впевнені й рішучі; та навіть коли вони освічені – навіть коли вчені! – це нічого не дає, бо у них немає тієї таємничої тонкої субстанції, в якій зосереджується національний дух і від якої народжуються ідеї не просто нові, а саме відповідні найактуальнішим інтересам нації, найглибшому, найважливішому сенсу її існування. Ідеї, які забезпечують цій нації надійне місце в бутті, і то надовго. Ось такі ідеї має виношувати й запліднювати ними суспільство не еліта, не інтелігенція, а аристократія. Це таке вузьке, дуже вузьке товариство втаємничених, куди не кожного академіка пустять гардеробником. Такі аристократичні структури має кожна успішна нація, а ось у нас їх немає.
Про таємничу субстанцію я, звичайно, не зрозумів. Та то не лихо, бо її все одно немає. То яка різниця, чи її немає в еліти, чи в аристократії, чи й самої тої аристократії немає.
Зате я зрозумів, що без ідей Україна не всидить. Приспічило. Не буде своїх – навезуть чужих, як ото бананів навезли. А коли вже є банани, то нащо груші? Кожний, навіть не дуже освічений, представник еліти має змикитити, що груші пора вирубувати, бо їх дорожче доглядати, ніж банани завозити. (А які паркети з грушового дерева!) Та якби сягнути елітарним розумом у той час, коли бананів більше не везтимуть або везтимуть по 130 доларів за кілограм, а груші всі вже вирубані… Така сила передбачення навіть аристократам не під силу. Так що в оглядному майбутньому давитися нам заморськими бананами, доки вухами не полізуть.
З третього боку, коли не стане ні бананів, ні груш, а залишаться тільки кормові буряки, то нащо його тоді й на світі жити. Тому, хоч як це прикро й важко, Україні все ж таки конче необхідна надійна грушо-бананова ідея.
Тобто, коли чужі ідеї й банани вичерпаються або засмердяться, а своїх… Ге, які там свої. Катма! Тут уже давно все впень вирубано й викорчувано. Де наші опішнянські сливи? Де ніжинські огірки? Де решетилівські вівці? Де наша етнічна свідомість (або хоча б графа в паспорті)? Де наше етнічне відчуття єдності з цією землею? Де українське село – правічний організм, якнайкраще пристосований для взаємин людей із Природою? Підкидаючи ногами ці незамінні природні багатства, ми хочемо й тут обдурити Природу та вижити за допомогою ідей?
Гірко казати, але насправді ніякі ідеї Україні не допоможуть. Ні чужі, ні свої. Будь-яка ідея пустить бульки в нашому болоті раніше, ніж устигне оволодіти бодай поганенькими масами. Болото – це таке природне перехідне явище, ні водоймище, ні земля; в ньому довго-довго чорти водяться, а потім воно врешті робиться чимось визначеним – або землею (коли висохне), або водоймищем (якщо вичистять).
Поки що Україна виразно нагадує надзвичайно потужне, здорове болото з усіма належними біохімічними та біофізичними процесами – гниттям, сапропелізацією, бульканням, кваканням та ухиканням нічних сов. Розділене це болото на дві стихії: чиста вода, яка насправді тільки вважає себе чистою, бо в ній повно жабуриння, ряски й смердючого болотного газу, і, власне, болото, яке теж вважає себе дуже чистим, хоча насправді це концентрований бруд, насичений численними елементами цивілізації – битими й небитими пляшками, старими велосипедами та втопленими цуценятами.
Можна уявити три сценарії майбуття цього болота. Перший – природний і, значить, найменш імовірний: болото облишать, і воно буде собі булькати й дихати, даючи притулок міріадам життів, але його розвиток буде таким повільним, що людям і не помітити. Для сучасного гомо сапієнса це нестерпно, і він, скоріш за все, вибере один з неприродних, зате швидких сценаріїв: прийде власник. Власник або прокопає рівчаки, спустить воду в найближчу річку, а з річки намиє гору піску й побудує на осушеному болоті п’ятизірковий готель, або вишкребе й вивезе на поля всі сапропелі, і тоді замість болота буде створене чисте впорядковане водоймище господарського чи культурного призначення. Все залежатиме від власника. Але так чи інакше, дві стихії йому доведеться розділити й розвести в різні боки…
2. А як же ж українська національна ідея?
Перш за все, давайте визначимось: національна чи етнічна?
Бо ми ризикуємо захопитись некоректною проблемою. З одного боку, оскільки йдеться про щось корінне, фундаментальне, то треба виходити не з поняття нації, а з поняття етносу. Отже, етнічна ідея?
Але ж, з іншого боку, етнічна ідея – словосполучення явно абсурдне. Етнос і все етнічне не має нічого спільного ні з якими ідеями. Етнос – це природне явище, жива система, дуже подібна до біологічного виду: етнос має свою окремішність (територіальну, генетичну й культурну) і свої живі зв’язки з усесвітом, він народжується, живе і вмирає за природними законами, і розум – лише один, і то не головний, з його органів. Де починаються ідеї, де утверджується верховенство Розуму, там закінчується, пригнічується й нехтується Природа. Ну що вдієш, така от світова практика принаймні останнього тисячоліття. Людські ідеї незмінно поганять усе, що витворила Природа. І найсумніше те, що люди цього ніби не помічають, а коли й намагаються виправити свою дурість, то… новими ідеями.
Давайте все ж таки не забувати про етнос. Якщо він є, то є про що говорити. Якщо його вже немає або якщо він очевидячки приречений на смерть, тоді справді пора шукати національну ідею. Але вже не плутати її з проблемою буття народу (етносу), а чесно говорити про політичну систему, яка заганяє певну кількість населення на певній території до великого, єдиного, організованого, комфортного (або не дуже) стійла; ото воно називається державою. І тоді це населення вже може вважати себе нацією й тішитися тим, що настав найвищий етап на шляху його прогресу.
Найвищий він чи не зовсім – питання спірне, а от що постання нації означає кінець етносу – така сама безжалісна правда, як і те, що зрілість живої істоти означає кінець її дитинства. Для того, щоб на світ з’явилося курча, яйце мусить бути зруйноване. Безповоротно.
Нація в її сучасному, найпрогресивнішому розумінні – як політична категорія – виникає на уламках етнічного яйця, вичерпавши всю його поживну речовину, а далі нове пташеня або йде шукати зерна, або вчиться ловити мух, мишей, горобців, а там, дивись, і зайців та куріпок.
Кожен (чи майже) все життя тихо тужить за дитинством. Ця ностальгія йде від неприродного, нерозумного виховання дитини, внаслідок якого вона, стаючи дорослою, втрачає дорогоцінні природні властивості, скарби, якими безтурботно володіла в дитинстві, і від цього страждає; але задуматися, чи така ця втрата геть неминуча, немає часу і немає потреби, бо людина вже запалена міражами своєї уяви – ідеями – і потрібен час, щоб понабивати синяків і пошкодувати за втраченим раєм. Пізно, поїзд природного розвитку вже поїхав. Тепер скачи, людино, під дудку свого всесильного розуму. Дуже рідко стрінеш дорослого, у котрого якимсь чудом (ніхто, зауважу, не знає яким) збереглося трохи дитячих властивостей. Йому можна заздрити, але не заздрить ніхто, бо люди, які живуть розумом, не розуміють його щастя, а люди природного життя не вміють заздрити.
То це ж так само й з етносом. Кожна високоцивілізована нація тужить за своїм етнографічним дитинством і натоптує свої музеї етнічними пелюшками-іграшками, шкаралупками свого яйця; але дороги назад немає. І чи не простіше сказати: а кому воно потрібне, те минуле? Справді, більшості великих націй нічого шукати в минулому, хіба лінивої музейної розваги.
Чи так це для України?
Може й так, та не зовсім. Україна – це не тільки болото. Ще витає над болотом живий дух тієї України, яка не дожила свого минулого, не доспівала своїх дитячих пісень, не дослухала своїх казок, не домалювала своєї природної краси. Не дали. І тепер вона, як той рідкісний мудрець із дитячою душею, дивиться на світ широко розкритими довірливими очима й не може зрозуміти, чого він, світ, такий жорстокий. «Ой світе ясний, світе прекрасний, як на тобі тяжко жити; а іще тяжче, молодесенькій, не нажившись умирати». Які прості, майже прозаїчні слова, яка пекуча в них правда, яка висока символіка. Це не дівчина, це сама Україна, оточена зграєю глобальних вовків, стоїть над страшною прірвою й прощається з білим світом…
Триста років прощається, триста років умирає, а не може вмерти. Часом котрийсь із синів прикладе вухо до її грудей, послухає та й повідомить: «Ще не вмерла…» І підхоплюють тисячі й мільйони, і повторюють з надією «Ще не вмерла… Ще не вмерла…», але не знають, яким пальцем поворушити, щоб ожила. Всі чекають чуда. Найпрагматичніші чекають ідей.
Чому не вмирає Україна? За ці триста літ он скільки народів зникло, розчинилося, перевелося на московські муштровані орди та американські демократичні отари, нездатні навіть відчути, як роздувається велетенський вампір на їхніх плечах.
Україна не вмирає саме тому, що в ній залишилися величезні запаси природних багатств, ім’я яким – етнічна культура. У Путіна є газ і нафта, яких йому, як він каже, «хватит надолго»; а у нас є звичай, совість, любов до землі, краси й праці, почуття сорому й відповідальності, генетичне здоров’я. І ще не відомо, чиїх природних багатств вистачить надовше. Але, зрозуміло, кожний народ ставить на кін те, що має. Отже, гра продовжується.
Україна може програти гру з глобальними вовками, якщо витягне не ті козирі. Якщо покладеться не на свої природні запаси, а на ідеї – технологічні, політичні, релігійні, економічні, дипломатичні та інші. Ідея – річ хороша лише тоді, коли вірно служить природним потребам, природному розвитку. Але, маючи, за природою своєю, патологічне тяжіння до влади, ідея (людський розум) неодмінно лізе нагору, намагаючись оволодіти масами, очолити й підпорядкувати собі все, що тільки вдасться. Така от природа людського розуму і його ідей. Оволодівати ідеями, підпорядковувати їх природним потребам сапієнс не вміє й не хоче.
Нехтуючи справжньою Природою (віруючі ще називають її Богом), людський розум забуває й про природні багатства, не береже, не шанує їх і навіть не дуже цікавиться, що то воно таке. Йому не спадає на думку, що й сам він, розум, до них належить – поки пишеться з маленької букви. Весь айсберг етнічної культури – це найбільше природне багатство, яке взагалі існує в світі. А вся сукупність етнічних культур на планеті Земля – це таке багатство, така життєва сила, що й уяві не піддається. Якщо розум (чи, тим більш, Розум) не схилиться перед цією силою, він буде виснажувати й нищити її, аж доки й звалиться в викопану ним самим яму.
Багатства української етнічної культури не мають собі рівних у світі. Їх накопичення почалося принаймні в Трипільську добу. Їх формування відбувалося в оптимальних природних умовах нашого краю: ця земля не давала розледащіти, вимагала тяжкої й мудрої праці, але не давала й здичавіти, бо ніколи не обманювала, а платила за ту працю сторицею. Цей космічно-економічний природний феномен породив велику трудову культуру – культуру стосунків людини з землею і, необхідно, культуру стосунків і взаємин людей між собою в процесі їхньої праці на землі.
Трудову культуру й трудову історію України неминуче доведеться вивчати й осмислювати всьому людству – якщо воно схаменеться та спробує відвернути світову кризу (виснаження енергетичних запасів, руйнацію біосфери, забруднення середовища). Бо ніде більше немає тих знань і тієї віри, які й досі зберігаються в наших традиціях і без яких неможлива побудова стабільного суспільства, здатного підтримувати рівень життєдайності свого природного середовища. А тим часом Українцям годиться першими повернутись обличчям до свого минулого та усвідомити, що воно не минуло, воно вимагає свого обявлення й здійснення. Дати життя, дати розвиток своєму звичаю, своїй землеробській культурі, своїй тисячолітній мудрості, а не вганяти за чужими возами з нагромадженими на них блискучими, але доброго слова не вартими плодами цивілізації. Повернутися до своєї землі, до свого села, до найздоровішого в світі способу життя, який не тільки забезпечує істинний добробут людям, але й гарантує безпеку їхньому дому – Природі.
Гідне завершення й пошанування своєї етнічної історії – це перший крок до історії національної.
В національну державу ми маємо прийти не з атрофованими м’язами, пір’ям на писку й торбою зелених папірців, а з нашим справжнім багатством – етнічною культурою. Ця культура – не та, що в міністерстві культури та його закладах, а та, яку тисячоліттями зберігав землеробський етнос, – обов’язково запрацює. Кожний юнак, кожна дівчина знайдуть собі місце й діло на землі. Бо всі без винятку наші блага й саме наше існування йдуть від землі, від праці на ній. Це дуже важка праця, але, як ніяка інша, достойна розумної істоти.
Занедбати нашу землю могли тільки божевільні авантюристи. Спалюючи недоторканні запаси Землі, вони розраховують дочекатися того дня, коли землеробів не стане й сама пам’ять про землеробське життя вивітриться з людських голів, а їжу й добробут забезпечуватимуть розумні машини й високі технології. Таким суспільством, точніше такими отарами гарматного й гаремного м’яса дуже легко управляти. Принаймні так здається тим, хто дуже любить управляти. Здається, а не доведеться. Їхні мрії суперечать законам – не людським і навіть не біологічним, а законам фізики.
Але про це я напишу наступного разу. Так, щоб кожний академік, навіть не допущений до аристократичного гардеробу, сам зрозумів, що таке українська національна ідея.
Київ,
грудень 2005 – червень 2006