06.03.2009 02:03___Тетяна Монтян

Пара юридичних слів ''за газ'';)
Почитала я уважно і Хорошковського, і Портнова.

Ондрюша, котику, у мене до тебе є пара питань рівня студіка-второкурсника юридичної бурси імені Сірьожі Кідалова:

А що, РУЕ винно "Газпрому" хоч якийсь газ???!!! Якщо ні – то яка ж, чорт забирай, може бути цесія???!!!

Тобто, у мене є вагон тюльки, і я винна комусь саме вагон тюльки.

Цей хтось передав право вимоги вагона тюльки Андрію Портнову. То що – виходить, що Андрій Портнов може цей вагон тюльки у мене просто тупо зкоммуніздити в будь-який момент???!!!

Ондрюшо, наш ти "геній права" – ти від природної своєї недалекості не розумієш, чи лише робиш вигляд, що не розумієш – різницю між зобов'язальним – та речовим правом???!!!

В будь-якому випадку – ти, твоя Багіня та вся ваша шобла – ви просто скажені собаки, небезпечні, як атомна війна.

І мені хочеться вірити, що врешті-решт ви таки захлинетеся власним бєспрєдєлом, да: (

Пояснення для не-юристів:

Цесія – це відступлення права вимоги на користь іншої фізичної чи юридичної особи.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Тобто, якщо хтось винен комусь 48 папуг, то той, кому цей хтось передасть своє право вимоги, має право вимагати у боржника саме 48 папуг, а не мавпочку разом з удавом.

І – має право ВИМАГАТИ, а не тупо КРАСТИ.



Ондрюшко, ти різницю ферштейн, нє? Чи ти зовсім вже поля не бачиш, жлоб ти рейдернутий?!

Ти колись щось в'якнув, що ти – "не колгоспник".

Так, ти дійсно не колгоспник. Далеко тобі до колгоспника, ога.

Ти – тупа бєспрєдєльна шістка, не більше.

Йди ретельно вчи цивільне право і не нявкай більше ніколи на чесних гречкосіїв, дешевка;)

"Сталін у Другій світовій війні зробив тільки дві помилки: показав Івану Європу, і Європі - Івана"

“Яка там Клара Цеткін!”
 
Про історію Міжнародного жіночого дня пересічний українець знає мало. Може, десь чув, що це свято запровадили на честь дня народження чи то Клари Цеткін, чи то Рози Люксембург, які були полум’яними революціонерками…
Дійсно, пропозиція святкувати день восьмого березня виходила від Клари. Вона його озвучила на Міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені 1910 року. Але явно не на честь самої себе, бо народилася 5 липня. А от у її подруги Розалії день народження - 5 березня. Це вже ближче. Та між ними одного разу пробігла чорна кішка - Роза стала коханкою Клариного сина Костянтина, від якого була старша на 15 років.
Втім, деякі дослідники стверджують, ця дата у давнину була професійним святом єврейських повій. Нібито цифра “8 є сакральним знаком сороміцької символіки - ну як зараз “69. Інші кажуть, що до цього причетні німецькі повії, які 1909 року разом з феміністками під проводом тієї ж Клари провели маніфестацію за права жінок. Нарешті відомо, що 8 березня 1895 року путани американського Чикаго вийшли на демонстрацію з вимогою виплатити зарплату матросам, у котрих не було грошей, щоб розраховуватися з ними за послуги. Втім, за іншими даними, демонстрація цього дня була не в Чикаго, а у Нью-Йорку, до того ж через 13 років, і то були не повії, а звичайні трудівниці.
А ось історики відсилають усіх цікавих до Біблії. У “Книзі Естер (Есфірь)” розповідається про історію єврейського свята Пурим. Героїня книги - вихованка й племінниця єврея Мордехая - врятувала життя перському цареві Артаксерксу. Він за це зробив її своєю дружиною, не знаючи, що вона єврейка. Міністр Аман (Гаман) домігся дозволу царя знищити усіх євреїв у царстві, бо дуже їх ненавидів. Він кинув жереб (пур), щоб призначити день погрому. Випало на 13 число місяця адара. Естер прийшла до чоловіка і відкрилася йому. Артарксеркс був так вражений, що змінив своє рішення на протилежне: “…царь позволяет Иудеям, находящимся во всяком городе, …убить и погубить всех сильных в народе и области, которые во вражде с ними, детей и жен, и имение их разграбить” (Есф. 8, 8-11). Амана повісили разом з десятьма його дітьми. Всього було знищено 75 000 персів.
З того часу уже 2,5 тисячі років у період між 20 лютого і 25 березня (день святкування змінюється відповідно до місячного календаря - як і Пасхи) євреї святкують день свого чудесного порятунку - Пурим.
Ленінська “Правда” 1917 року називала 8 березня “Днем Жіночого Робітничого Інтернаціоналу”. Більшовики намагалися залучити жінок до поширення революційних ідей. Цікаво, що Клара Цеткін - єврейка, а на чолі усіх революційних переворотів початку ХХ століття були саме вихідці з єврейського народу.
Коли якось я одній колезі напередодні 8 березня нагадав про “дику Клару”, вона тільки махнула рукою:
- Яка там Клара Цеткін! Цей день уже став просто жіночим святом. Нам просто хочеться хоча б раз на рік ніжності, тепла, любові, уваги, подарунків, теплих слів, квітів…
Дійсно, останні десятиліття це свято уже втратило будь-який ідеологічний підтекст. Хоча відзначають його в Європі лише в чотирьох країнах - Росії, Україні, Білорусії і Молдові.
Отож, милі жінки, із святом! І - ВСЬОГО ВАМ, ЧОГО ХОЧЕТЬСЯ!

© Анатолій Кондратьев
Як насправді відбулося хрещення Русі князем Володимиром

Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які на загал обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави.

Мадам Фіке, тобто російська імператриця Катерина ІІ, добре влаштувавшись на троні, почала цікавитися історією Московії. Зважте, на той час у 60-ті та 70-ті роки 18 століття цілісної історичної імперської науки не існувало.

Десь у 1692 році боярин Лизлов Андрій Іванович написав першу цілісну історію під назвою "Скифська історія". Та московська влада заборонила її навіть друкувати. Хоча вона ходила серед знаті у рукописному варіанті. Уже в кінці 40-х років 18-го століття Татіщев Василь Микитович написав книгу "Історія Російская з самих дрєвніх врємен". Та її теж заборонили, визнавши шкідливою. Згодом навіть рукописи Татіщева були знищені. Багато хто з істориків вважають, що ті рукописи прибрала до своїх рук сама Катерина. Нагадаю, що ще за Петра І вийшов Указ з повелінням звезти до Москви геть усі архіви та першодруки. Катерина ІІ перевидала той указ, але вже з погрозами за невиконання. Отож, всі архіви України-Русі були пограбовані вщент і вивезені до Москви. Щось подібне було вчинено і з архівами інших народів, що тоді входили до російської імперії.

У 1884 році було видано щоденник, що називався "Памятниє запіскі АВ Храповіцкого статс-сєкрєтаря Імпєратріци Катєріни ІІ" (В.О.Ключевскій). За цим щоденником Катерина ІІ 4 грудня 1783 року видала Указ, яким повеліла створити "Комісію для составлєнія запісок о дрєвнєй історії, прєімущєствєнно Росії" под начальством і наблюдєнієм графа АП Шувалова". Читаємо з цього Указу "... назначіть до 10 чєловєк, коториє совокупнимі трудамі составілі би полєзниє запіскі о дрєвнєй історії, прєімуществєнно же касающієся Росії, дєлая краткіє випіскі із дрєвніх рускіх лєтопісєй і інозємних пісатєлєй по ізвєстному (Катирині ІІ — А. К. ) своєобразному плану. Еті учьониє составляют "собраніє" , но їх ізбіраєт Шувалов... і прєдставляєт імпєратріце. Мєжду члєнамі етого собранія должно бить трі ілі четирє чєловєка, нє обрємєньонних другімі должностямі ілі достаточно досужіх, чтоби трудітся над етім поручєнним ім дєлом, получая за етот труд особоє вознаграждєніє. Собраніє будєт состоять под височайшим покровітєльством. Начальствуюшій над нім прєдставляєт Імпєратріце труди собранія, коториє с єйо дозволєнія пєчатаются в вольной тіпографії..."

Там є дуже багато цікавих записів. Один з них зроблено 24 вересня 1791 року. "Позван, і часть врємєні читалі мнє Россійскую Історію. Тут єсть прімєчаніє о Татарах і іх сілє прі нашествії іх на Русь. Жизнь святого Алєксандра Нєвского, без чудєс".

Страшне свідчення. Катерина ІІ та Храповицький знали про існування іншої версії життя Олександра Невського. Але нам повідали саме ті "чудєса". Не стану приводити десятки таких свідчень.

23 червня 1791 року. "Прінялісь за Російскую історію; говорілі со мной о Нєсторє. Я (Храповицький) nous l’avons vri en original"/ Тобто з французької – МИ ЙОГО БАЧИЛИ В ОРИГІНАЛІ. Сподіваюсь, ви пам"ятаєте, що Нестор написав "Повість врем’яних літ".

На сцену фальшування спливає одна особа – Герард Фрідріх Міллєр – російський професор історії, запрошений до Москви ще Пєтром І. Він був винятково догідливою особою всім царям, а особливо Катерині ІІ. Саме Міллєр за наказом Катерини ІІ з 1773 по 1784 рік об’їхав всі міста та монастирі, вишукуючи та звозячи до Москви та С. Петербургу давні руські архіви та золотоординські стародруки.

Про це фальшування писати можна безкінечно, але ми маємо розуміти, що саме Катерині ІІ треба бути «вдячним» за сотні літописів, які з’явилися за часи її правління. Саме М.М. Кармазін пише про те, що саме за Катерини ІІ з’явилися сотні літописів, такі як Пушкінський (Лаврентієвський), Троїцький, Іпатіївський, Хлєбніківський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львівський, Архівський тощо. І саме Катерині ІІ ми маємо бути вдячні за остаточну втрату "Повісті врем’яних літ" Великого Нестора.

Ну а повернувшись до "Історії Скіфі" відзначимо, що у бібліографії А. Лізлов не послався на жодний "Русскій лєтопісний свод", бо він тоді не знав про їх існування.

Між іншим, і Пьотр І також не знав про існування "Русскіх лєтопісних сводов" , бо звертався до українця Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь "Історію Росії"

Нижче наводжу ще один приклад фальшування.

Що говорять хроніки, які дійшли до нас про хрещення Русі? "Повість временних літ", Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції:

"Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив"язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями".

Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції:

"...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем"

У примітках додано:

"Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються".

Таким чином, курсив – це "добавлене чи виправлене". Замітимо також: древнє слово "теті" перекладено "колотити", хоча загалом "колотити" має у староруській приблизну відповідність зі словом "таті", та й слово "таті" означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев"яного ідола дерев’яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє "теті" має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (нажаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів.

Далі, у сучасній редакції добавлено слово "взвоз", якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як "везти". Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричивім узвозі якраз і знаходився Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.

Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).

Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так "мудро" вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрещення?

Можуть заперечити на це: "Хрещення дерев’яного ідола – неможливо!" Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більш того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто небуть, а Індра, якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?

Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню – це дуже древній Відичний обряд. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене вище і довговічніше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва.

Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. "Де бог вибере", казали люди.

Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали "Видибай", що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока - Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.

Благочестивий відо-вістичний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі "Чаша". "Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють".

Ось вам і поругання ідолів, ніби-то очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.

Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди "добавляють та виправляють" так, що на загал складається гіпнотично стійке зображення протиставлення різних ступеней однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженність чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які на загал обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. "Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі". За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби благочестивий фрагмент не викличе підозру в підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира у результаті присутності зразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде "добавлено чи виправлено" все, що "недостатнє" у цьому сенсі.

Прикладів подібних вставок, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування, можна навести ще багато. Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки "ходів" прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Різні рівні одної релігії були протипоставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і до нині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.
http://sd.org.ua/news.php?id=12413

4 – 15 березня в Українському домі відбудеться „Великий скульптурний салон 2009” - унікальна мистецька акція, що представляє творчість геніїв мистецтва пластики світового рівня та широку палітру сучасної української скульптури.

Вперше на Великому скульптурному салоні свої зібрання прадавньої скульптури представляють:
Дніпропетровський історичний музей імені Д.І. Яворницького;
Наукові фонди Інституту археології НАН України;
Археологічний музей Інституту археології НАН України;
Національний музей історії України.

Степова монументальна скульптура репрезентує культуру народів, що мешкали в районах великого поясу степів Євразії від енеоліту (ІV - ІІІ тис. до н.е.) до середньовіччя (ХІІ – перша половина ХІІІст. н.е.) і належали до давньоарійських, ірано- (скіфи, сармати), тюрко- та монголо-мовних племен. У курганних народів та кочових племен виникла і отримала розвиток традиція створення монументальних кам’яних статуй предків, охоронців існування роду, родючості, добробуту.

Більшість статуй виготовлено з пісковику, граніту, вапняку. В колекції наявні різноманітні типи статуй – від схематичних стел до круглої скульптури, жіночі та чоловічі, вони відрізняються своєю іконографією та рівнем техніки різьблення. Окрім найпростіших видів монументальної пластики, є визначні зразки давньої та середньовічної скульптури, що не мають аналогів в жодному з музеїв світу. До таких пам‘яток належить перлина колекції Дніпропетровського музею “Керносівський ідол” ІІІ тис. до н.е. (500 000 у.о.), знайдений у 1973 році біля села Керносівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Його зображення й опис вміщені в найвизначніші у світі каталоги кам‘яної скульптури, що експонувалася на всесвітніх виставках у Мюнхені (Німеччина) та Аості (північна Італія). На виставці кам‘яних скульптур „Боги каменя” в Італії (1998-1999 рр.) чотиригранній керносівській стелі було відведено окремий зал, щоб можна було оглянути усі її боки з зображеннями давнього арійського божества – бога Індри, сцен та символів, що уособлюють космогонічні, релігійно-міфологічні та календарні уявлення кочових скотарських племен Євразії. Музейна колекція кам‘яної скульптури, крім статуй, включає окремі пам‘ятки єгипетської культури (І тис. до н.е.), проте найбільшим є зібрання половецької кам’яної пластики, яку представлено на Великому скульптурному салоні у хронологічному порядку від доби бронзи до середньовіччя.

Додаткова інформація

Виставка працює в Українському домі (Хрещатик, 2) з 4 до 15 березня, щоденно, без вихідних та перерв з 11.00 до 20.00. Останній день виставки - 15 березня - до 17.00.
Вхідний квиток - 10-20 грн.

http://www.ukrdim.org.ua/2009/02/vss2009/

Був, бачив, задоволений, фото додам.

ТЕЗА:

Так принято называть. Вот и называю. По моим источникам Киевскую Русь населяли не украинцы а славянские племена поляне, древляне, уличи и т.д. Украинцы формировались с 14 по 17 век, а появились в конце 18 начале 19 веков.Вот поэтому я и считаю, что украинская история - последние 2 столетия, а славянская - несколько тысячелетий. Это только моя точка зрения. Да не будет она камнем преткновения. Однако для честности я её высказал.
                                                                 Спартак (http://narod.i.ua/user/178683/profile/)

Какие там факты, они изучают историю по листвкам Тягныбока
                                                                ВОЛКОЛАК (http://narod.i.ua/user/1141442/profile/)

АНТИТЕЗА:

27 березня 1990р. «літературна Україна» явила світу студію з меланхолійно-безневиннею назвою – «Чиатючи «Велесову книгу». Та йт ой позірно спокійний шкіц таїв у собі динаміт, що потряс підмурки імперії.
Ми мало, що знаємо про авторку пані Емілію Ільїну. Вона повідомляє про себе, що не є професійним істориком, що вона математик, радше, фізик – електронік. Наперед вибачаюся за можливі неточності, і вони, й справді, є, однак слід правильно визначити жанр цього опису. Це не науковий твір (хоч авторка виявляє достатню ерудицію). І це навіть не гола публіцистика. Це вибачення за прогрішення свого племені. Словом, спроба зробити те, що мало б зробити її родима держава і увесь її рідний етнос, але які цього не зробили і не скоро зроблять.
У 19 столітті в російській ідеології й психології остаточно викриститалізувалися два річища, які умовно можна назвати «лінією» Герцена – Добролюбова – Чернишевського і «лінією» Белінського. Перша була, як колись казали, іетернаціоналістичною, а друга – шовіністична. І саме Україна стала лакмусовим папірцем для виявлення кожної з цих орієнтацій. Правда, була ще Польща. Але Польща все-таки Європа, а тому навіть «неістовий Вісаріон» трохи соромився по відношенню до неї показувати своє нутро. А з «Малоросією» нічого було церемонитися. Вона була ясиром, рабою-наложницею.
І от десь в Америці уламок справжнього дворянського благородства – Емілія Ільїна – рятує честь і совість російської нації і сказала ті слова, які мусив би сказати хтось із «володарів дум» Росії. А був же тоді ще лише рік 1987-й. Ти більш цінний моральний подвиг цієї мужньої жінки, яка написала в ці передгрозові, зловісні дні цей маніфест-покуту братнього народу. Не меншу громадську мужність виявила редакція «ЛУ», яка опублікувала його 27 вересні 1990-го, коли до Незалежної України залишалося більше року.
Емілія Ільїна першою в новітній час заявила, що так звана Київська Русь (трабе сказати «Давня Україна») належить лише нам, українцям, а Росія до неї ніякого відношення не має. Не було ніякої «спільної колиски» - галюцинації різних міфотворців. А було, як це водиться у всьому світі, лише одна наша славна українська дитина.
«Історія Росії, - пише авторка, - скрізь і в усіх починається з 14 сторіччя. А раніше? Коли йдеться про те, що було раніше, то всі , як один, описують, розглядають історію України, Київську Русь.
Але Київська Русь «приписана» на території України. Там жили й творили свою історію предки теперішніх українців. А де ж історія російського народу, наша історія до 14 сторіччя? Чим займалися наші предки, якими вони були? Хто нам скаже, якщо у нас немає власної історії минулого?»
А ще про такі «дражливі» терміни, як «Русь» і «руський»: «Історики забувають, що слова «Русь», «руський» у часи Київської Русі відносилися природно до території навкола Києва, а це історія України, а не Росії. І щойно кілька століть пізніше, коли на території Київської Русі вже забули те слово «Русь», воно ожило в Московському царстві. Історикам не можна не знати того, історики працюють на історичному матералі. Занють, але «забувають».
І ще: «Яка Росія в 12 столітті?... Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їхніх історичних назв….І тільки щодо Росії та її колоній ця точність не обов»язкова?
Авторка іронізує над практикою великорросійських історіософів, котрі щодо наших земель свавільно стосували термін «русскіе»: «Написано «російська» і все зрозуміло – це історія Росії».
Якщо поставити другий знак, тобто написати «руська», як і писали в листах і документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме – історію України. Бо все, що творилося на теренах України (за винятком приїзду Катерини 2 до Одеси), все, що написано на теренах України, «Слово о полку Ігоревім», літописи – все це належить Україні і українському народові.
І аби потвердити високу вартість цього доробку українців, Емілія Ільїна покликається на авторитет німецького атора «Історія людства: « Ні один народ не створив такої поетичної творчості, як український».
«А що ж росіяни?» «Русскі» (росіяни - москалі) жили на території Вятської, Тверської, Орловської і інших російських губерній, українців – на своїй землі, і всі щось творили, українці свої думи, билини, росіяни – свої. Тільки чомусь росічьким історикам більше цікава історія українського народу, і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію російського народу, ігноруючи при цьому рідну історію (маю на увазі історичні події до 14 сторіччя)».
Емілія Ільїна першою підкреслила всю згубність цієї культурної експансії для власне російської історії й культури. Спустошивши українські терени, московські окупанти, не звератили уваги на свої власні набутки, які гинули в руйнівному тліні часу та від рук більшовицьких вандалів. Та й сьогодні якійсь темній градоначальницькій голові щось може не сподобатися в цій історії. «Покищо не чути про пожежі в російських бібліотеках, - пише авторка, - «історики» в цивільному ще не дісталися до Суздальських, Тверських, Вятських та ін. літописів, ще не спалили їх, як Бібліотеку Україністики в Києві». Та й навіщо їм палити і без того злиденні свої літописні схрони? Тим паче, що ще залишається скільки недопалених українських?».
«Наші діти, - продовжує авторка, - зі своєї рідної історії мають вивчати в школах те, що відбувалося, століття за століттям, на нашій історичній території, те, що творили наші предки. Хай мало збереглось відомостей, це нічого, зате це буде наше власне».
Ільїна проти поняття «єдіної», «загальнословянської мови»: «у тих твердженнях відчувається фальш». Яка мовляв, могла бути єдина мова на неозоримих малозаселених просторах, де кожне плем»я говорило своєю говіркою? Прада, додамо від себе, така єдина мова практикувалася на всіх земних обширах, але була мова праукраїнська.
Вирішивши бути великодушною вже до кінця, наша правдолюдка заявляє, що і так звана церковнословянська мова, якою послугувалися в церквах, була не стародавньоросійською і не староболгарською, а давньоукраїнською: «Читаючи словник церковнословянської мови, мимоволі звертаєш увагу, що ця мертва мова має багато слів, закінчень і дієслівних форм живої української мови. Сучасні російські слова також зустрічаються, але не так часто, а російські закінчення і дієслівні форми, наскільки пригадую, не зустірчаються. Чи не означає це, що церковнословянська мова – це й була стороукраїнська (книжна ) мова? А те, що в усіх монастирях колишньої росії писали цією стороукраїнської мовою, то в ньому немає нічого дивного, бо всі грамота у володіннях Рюроковичів у Середньовічні часи йшла з київських монастирів».
І вже узагальнено про це простодушне пірацтво російських істориків: «Наші російські автори пишуть про бідь-що стороруське – чи то буде історія, література чи історія Православної церкви – і переносять діяльність російського народу на ткриторію України, цілком забуваючи, що на землі є , існує в реальній дійсності, а не лише абстрактно розуміється 50-ти мільйонний український народ».
І як зразок такого вільного поводження з українською історією та культурою Е Ільїна згадує академіка Лихачова: «Д.С. Лихачов знає про існування України й українського народу. Хотілось би від нього почути, чому «Слово о полку Ігоревім» твір древньоруської літератури, а не давньоукраїнської. Але навіть такого поняття, як «давньоукраїнська література» не існує. Все «руссськое»!
Тут Емілія Ільїна повторює уже висловлену думку, що і в російського народу вистачає і власних скарбів, хай і пізнішого періоду: «Якщо у нас до 14ст. не було ні історії, ні літератури – то не так страшно, ми ж бо за 17, 18, 19 століття стільки всього набули, так розбагатіли на історію, літературу. Нащо ж присвоювати чуже?
Добровільно, відмовитися від цих скарбів пограбованих нашою розбійницькою російською силою – наш борг». Доктор Д.С. Лихачов у своїх «Поученіях» пише: «Приємно робити дарунки». А повертати господареві його власність, кимось раніше від нього відібрану, мусить бути ще приємніше».
«Дозвольте, - горечно каже пані Емілія, - а де ж памятники старовинної літератури українського народу? Він живе тут же таки, в Україні, «від часів створення світу», на берегах Дніпра він родився, хрестився і відзначався блискучою культурою, нікуди не пересилявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкілясь прийшли і окупували Київ, як турки Константинополь».
Авторак звертається до обох зацікавлених сторін: «Треба, панове-товариші, розібратися і розділити літературу і давню історію по-братськи, чуже повернути, своє залишити собі.
Війна олега і Святослава хіба наша історія? Таж є властивий господар воєн, але він сидить із кляпом у роті».
І ще: «Панування російської сили над Україною завдало українській культурі багато великих, але непоправимих втрат. Не зважаючи на ці всі втрати, український народ має свою літерату, музику, малярство, науку. Український народ дав світові культурі, науці, технічі, безліч геніїв».
І знову катується ураженим сумлінням чесна, благородна душа: «Ми росіяни, росічька імперська сила, приєднали Україну і ось уже четверте століття цупко тримається за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, топтали, перетворили її в пустелю. Та одночасно спустошили і свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до 14 сторіччя, то скільки б він і його послідовники могли б знайти і зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавимося Київською Руссю, а тепер, як-то кажеть, «спіймали облизня…» Так і буде вікувати біла пляма російської історії ».
Зболені інвекти линуть розпаленою душевною магмою: «Протягом століть ми грабували українську культуру. «Все російське!» російська наука називає Григорія Сковороду «русскім філософом». Українець, жив постійно в Україні, писав старою (книжною) українською мовою, і помер, і похований в Україні – син української землі. Та ж ні, «русссській філософ!» Справа ж бо в тім, що в нас росіян, до того часу не зявився жоден власний філософ. Отож, давай сюди Сковороду! А ще така фраза зустрічається в російських літературознавців: «Шевченко хотів бути російським письменником».
Спростовує Е. Ільїна і потуги на якісь пріорітети і в християнстві. Навіть Новгород прийняв християнство лише в 12 ст. А інші глухі краї?... однак тисячоліття християнства з помпою святкувалися саме в Москві, а не в Києві! Хоч у Росії тисячоліття християнства лише в …22 столітті!
З усією пристрастю авторка затаврувала наприкінці останню на планеті колоніальну імперію (СССР ще існував): «Чому ми, росіяни, забули, що Україна наша колонія? Цю ганьбу ми можемо з себе змити, лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти ніякими колоніями».
Увесь світ відмовився від колоній. «А ми, росіяни, озираємося в гнів правозахисниця, - не можемо. І тільки тому, що імперське зло існує дося, а російські (вибачте, советські, але все ж московські) багнета, автомати й таки утримують «цілісність» Великої і Неподільної».
Мине рік і остання Бастілія планети впаде. Е. Ільїна виявилася пророчицею. Утім, не одна вона. Унікальною ж її постать залишиться в історії саме завдяки безоглядній чесності й шляхетності, з якими вона затаврувала невиліковну захланність російської імперської ідеології й психології.
То ж головний уорк цієї мужньої громадянки полягає у тому, що змушує визнати: у кожної нації, навіть тій, яка, здавалося б, остаточно спустошена й розбещена своїм імперсько-колонізаторським паразитизмом, завжди залишиться її духовна й громадська еліта, яка й
http://blog.i.ua/community/629/223497/


ПРИМІТКА: Від назви "Русь" ми не відмовлялися і вона не зникала. Просто, коли москаль-голодранець привласнив наше наймення, то на перший план вийшла стародавня назва нашого Краю - Україна, на противагу Московщині-Расеї. Навіть Шевченко не подарував москалю вкраденої назви і у своїй творчості викоричтовував терміни "Московщина", "москаль".

СИНТЕЗ:



     7517 рік. Ми найстародавніший етнос цієї планети. Народ-воїн і народ-хлібороб, то ж пам"ятаймо Славу ту, що Пращур наш лишив нам, та примножимо її і своїм нащадкам передамо.
     Москаль голою дупою биті шибки не затикне, а шакалюлюдини вимруть.

Сергій Наливайко. Етнічна історія Давньої України. - Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. - К., "Євшан-Зілля", 2007. - 624 с.


Анотація. Книжка “Етнічна історія Давньої України” становить першу в новітній історичній науці спробу комплексного науково-популярного погляду на вітчизняну етнічну історію. Її автор – фаховий історик-дослідник – спираючись на українознавчу наукову методологію та широкий джерельний матеріал, враховуючи новітні досягнення історичної думки та порівняльного мовознавства, змальовує яскраву, цікаву та науково виважену картину нашої давньої історії. Написана просто і водночас науково, структурована за принципом підручника, книжка розрахована на найширшу читацьку аудиторію – школярів, студентів, вчителів, викладачів, науковців, а також усіх, кому небайдужа українська історія. До книжки включено тлумачний словничок новітніх етимологій численних давньоукраїнських назв та імен.



ЗМІСТ:


Віктор Лакизюк. Не лише "Тіні забутих предків", або Дещо про Національний гуманітарний проект "Україна: у вимірі тисячоліть"


Передмова. Вітчизняна історична наука на початку ХХІ ст.


Розділ 1. Методологія дослідження давньоукраїнської етнічної історії. Вступ - Писемні джерела - Археологічні джерела - Типологічні коди в археології - Порівняльне мовознавство - Формули перерахунку звуковідповідників - Сатем і кентум - Глоттохронологія - Лінгвістичні джерела - Методологія ономастичних досліджень - Методологія етнонімних досліджень - Самоназви та іншоназви - Тлумачення деяких давньоукраїнських етнонімів - Пора нових етимологій - Історична гіпотеза - Міграціонізм і концепція різких змін населення - Елліноцентризм - Паніранізм - Українська індоаріка - Українознавство - Резюме


Розділ 2. Велесова книга. Вступ - Історія “Велесової книги” - Початок наукового вивчення пам’ятки - Чи підробка “Велесова книга”? - Про що оповідає “Велесова книга”? - Індійський струмінь у “Велесовій книзі” - Резюме


Розділ 3. Україна дописемного періоду. Вступ - Періодизація найдавнішої історії - Палеоліт - Ранній палеоліт в Україні - Пізній палеоліт - Молодовська археологічна культура - Середньодніпровська культурна спільність - Мізин - Межиріч - Пізній палеоліт Криму - Амвросіївська стоянка -Мезоліт - Мезоліт в Україні - Кам’яна Могила - Неоліт - Маріупольський могильник - Доба міді (енеоліт) - Резюме


Розділ 4. Трипільська цивілізація. Вступ - Трипільська культура чи Трипільська цивілізація? - Географічні й хронологічні рамки Трипільської археологічної культури - Заняття трипільського населення - Трипільська кераміка - Трипільські поселення - Трипільське житло - Первісні мегаполіси - Трипілля і стародавній світ - Вірування та духовний світ трипільців - Трипільська “писемність” - Занепад Трипільської цивілізації - Суперечка довкола трипільської спадщини - Резюме


Розділ 5. Індоєвропейська проблема. Вступ - Індоєвропейська мова та індоєвропейці - Ностратичні мови - Прабатьківщина індоєвропейців - Індоєвропейці й археологія - Критика концепції індоєвропеїзму - Резюме


Розділ 6. Україна і найдавніші події світової історії. Вступ - Північна прабатьківщина людства - Гіперборея і гіперборейці - Світова катастрофа і сучасне людство - Шумер - Аратта - Етруски - “Народи моря” - Хетти - Пелазги - Ахейці та дорійці - Троянська війна - Троянська війна і Північне Причорномор’я - Троянові вали - Троя і Київ - Троя та індійський епос - Давньогрецька міфологія і Північне Причорномор’я - Геракл - Ахілл - Іфігенія - Аполлон - Резюме


Розділ 7. Кімерійці. Вступ - Кімерійська топоніміка - Походи кімерійців - Походження кімерійців - Етнонім “кімерійці” - “Втеча” кімерійців - Кімерійська археологія -Кімерійці та скіфи - Кімерійці й сінди-сувіри - Значення етноніма “кімери-сівери” - Кімерійська ономастика - Кімерійці й інші давні народи - Культура кімерійців - Резюме


Розділ 8. Скіфи. Вступ - Поява скіфів у Північному Причорномор’ї - Геродотова Скіфія - Походження скіфів - Групи скіфів - Царські скіфи - Скіфи-орачі й скіфи-землероби - Народи-персонажі “скіфської легенди” - Скіфи й саки - Скіфська мова - Індоарійська ономастика скіфів - Назва “скіфи” - Скіфи й слов’яни - Скіфо-перська війна - Скіфські міста - Скіфська культура - Царство Атея - Мітрідатові війни. Пізні скіфи - Резюме


Розділ 9. Народи Геродотової Скіфії. Вступ - Таври й Таврика - Проблема походження таврів - “Херсонеська Присяга” - Агатирси - Гелони та будини - Неври - Алізони - Андрофаги - Меланхлени й савдарати - Народи “крайньої півночі” - Народи Геродотової Скіфії і слов’яни - “Кельтський слід” в етнонімії Геродотової Скіфії - Резюме


Розділ 10. Сіндо-меоти. Вступ - Розселення сіндо-меотів - Проблема походження сіндів - Сінди й кімерійці - Сінди та скіфи - Етимологія назви “сінди” - Проблема сіндської державності - Дандарії - Дандарії і дардани – Етнонім “дандарії” - Дандака й Київ - Фатеї - Мова меотів -Резюме


Розділ 11. Народи Циркумпонтійської зони і Давня Україна. Вступ - Греки - Грецька “колонізація” - Греки й “варвари” - Карійці - Мілетяни - Фрігійці - Лікійці - Фракійці - Ілірійці - Кельти - Резюме


Розділ 12. Боспорська держава. Вступ - Боспорські написи - Проблема походження Спартокідів - Спартокіди і Спарта - Сіндика в складі Боспорської держави - Меоти в складі Боспорської держави - Оповідь Поліена про царицю Тірґатао - Мітрідатові війни - Династія Рескупоридів - Боспорська ономастика - Пантикапей - Резюме


Розділ 13. Народи Сарматії. Вступ - Сарматські народи. Дві Сарматії - Найдавніші свідчення про сарматів - Походження сарматів - Алани - Алани в політичних подіях - Роксалани - Язиги - Сіраки й аорси - Бастарни і певкіни – Костобоки – Карпи і даки - Мова сарматів - Сарматське суспільство - Резюме


Розділ 14. Готи. Вступ - Готи й скіфи - Готи чи гети? - Розділення готів - Найдавніші події гетської історії - Германаріх - Везеготи й Римська імперія - Аларіх - Одоакр - Готи в Західній Європі - Вандали - Остроготи - Готи й слов’яни - Готська ономастика - Культура готів - Резюме


Розділ 15. Гунни та болгари. Вступ - Історична традиція про походження гуннів - Гунни та болгари - Гунни, болгари й слов’яни - Гунни, болгари та Русь - Гуннські народи - Гунни-савіри й літописні сівери - Гунни-ефталіти й угри - Події політичної історії. Війна з готами - Аттіла - Гуннська держава після Аттіли - Резюме


Розділ 16. Слов'яни. Вступ - Проблема слов’янської прабатьківщини - Історичні джерела про походження слов’ян - Венети - Анти - Походження антів - Антська антропонімія - Слов’янські етноніми - Найдавніша історія слов’ян за “Велесовою книгою” - Слов’яни й імперія - Культура і звичаї слов’ян - Резюме


Розділ 17. Туранці і тюрки. Вступ - Іран і Туран - Саки - Парфяни - Соґдійці - Бактрійці - Хорезмійці - Тюрки (тюркюти) - Критика концепції походження тюрків - Тюрки, скіфи і туранці - Тюркські мови - Авари - Резюме


Розділ 18. Хозари. Вступ - Походження хозарів - Хозари, слов’яни й Русь - Етнонім “хозари” - Хозари й Візантія - Хозарська археологія - Перещепинський скарб - Хозаро-руські війни - Хозарія та Арабський Халіфат - Культура хозарів - Вірування хозарів - Резюме


Розділ 19. Літописні племена. Вступ - Літопис про слов’янські племена - Поляни - Етнонім “поляни” - Радимичі. В’ятичі - Дуліби. Бужани. Волиняни - Древляни - Уличі й тиверці - Сівери - Кривичі - Білі хорвати й серби - Ільменські словени - “Велесова книга” про літописні племена - “Двійники” літописних племен - П’ять ведійських племен - Резюме


Розділ 20. Русь. Вступ - Аргументи норманістів - Методологічний аспект “проблеми Русі” - Скандинавське тлумачення назви “русь” - Південна версія походження Русі - Таври й Русь - Закликання варягів - Родовід Рюрика - Варяги-ободрити - Герульська легенда - “Сказання про Словена та Руса і місто Словенськ” - Закликання князів – лише легенда? - Арабські автори про русів - Малороси і Малоросія - Резюме


Розділ 21. Руська держава. Вступ - Заснування Києва - Походи Русі на Сурож і Амастриду - Аскольд і Дір - Походи Русі на Візантію - Прийняття християнства - Віщий Олег - Похід на Константинополь - А чи був Віщий Олег? - Ігор - Ольга - Святослав - Святослав і Аттіла - Володимир - Язичницька реформа Володимира - Хрещення Володимира - Ярослав і Ярославичі - Резюме


Розділ 22. Народи "Дикого поля". Вступ - Чорні клобуки. Берендеї. Торки - Печеніги - Мова печенігів - Половці - Походження половців - Мова половців - Народи “Дикого поля” і Русь - Половці і сівери - Русько-половецькі шлюби - Культура народів “Дикого поля” - Резюме


Розділ 23. Монголо-татари. Вступ - Монголо-татарське завоювання - Монголи чи татари? - Зовнішність монголо-татар - Походження монголо-татар - Золота Орда - Монгольська ономастика - Суперечливі аспекти “монгольської проблеми” - Монголо-татарське ярмо - Новітня наука про “монгольську проблему” - Куликовська битва - Резюме


Розділ 24. Етнічна історія українських земель у ХІІІ-ХVІІ ст. Вступ - Володимиро-Суздальське й Рязанське князівства - Галицько-Волинське князівство - Балти - Галінди-голядь - Пруси-боруси - Самби - Ятвяги - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтське - Хозарська імперія. Князівство Феодоро (Манґуп) - Кримське ханство. Гіреї - Резюме


Розділ 25. Козаки. Вступ - Історична традиція про походження козаків - Козацький табір - Термін “козак” - Українські козаки й індійські раджпути - Українські козаки й пенджабські сікхи - Козак Мамай - Тлумачення деяких козацьких термінів - Козацька антропоніміка - Іноземці про козаків - Резюме


Розділ 26. Світогляд та вірування населення Давньої України. Вступ - Головний міф “Ріґведи” й український фольклор - Сварґа, веди, триведи і шастри - Чотиристановий суспільний поділ - Скіфський пантеон - Пантеон Володимира - Табіті-Гестія-Веста-Тапаті - Папай-Зевс-патер-Дьяус-пітар-Юпітер - Апі-Дану-Дана - Гойтосир-Аполлон-Крішна-Гопала-Іван Купала - Тагимасад-Посейдон-Варуна-Ахурамазда-Дажбог - Аргімпаса-Артеміда-Партенос-Діва-Махеші-Мокоша - Арес-Вараз-Марс-Індра-Перун - Род-Рудра, Велес-Вріш - Ладо й Лада, Вішну й Лакшмі, Кама й Лель - Божества-персонажі “Велесової книги” - Шанування природи - Храми давніх слов’ян - Християнство - Писемність - Тризуб. Символіка українського герба - Символіка українського прапора - Імена-композити - Атрибути влади - Резюме


Розділ 27. Україна під знаком Тельця. Вступ - Бик в уявленнях народів світу - Бик в уявленнях українців - “Бичача” ономастика - “Бичача” семантика - П’ять племен “Велесової книги” - Україна й українці - Резюме


Розділ 28. Українська індоаріка. Етимологічний словничок найважливіших давньоукраїнських та дотичних до них етнонімів, назв та імен у тлумаченні сходознавця-індолога Степана Наливайка


Розділ 29. Нова схема давньоукраїнської етнічної історії.


Розділ 30. Післяслово.


Придбати книжку

Виявляється мої цитати 

http://blog.i.ua/community/629/172650/
http://blog.i.ua/community/629/172646/
http://blog.i.ua/community/629/172642/

із надпотужних інформаційних джерел блукають сайтом і дуже не подобаються всяким  членам    
http://blog.i.ua/user/514888/172655/

Вимитемо комуністичне лайно із домівки святої Світлини 

Пі.Сі. Ще раз рекомендую книгу, унікальну, просто неймовірну, автор геній: проаналізовано 600 першоджерел, наведено фактичний, ілюстративний матеріал, переконливо і об"єктивно, в  україножерів контрарнгументів не знадеться:

Олексій Губко. Психологія українського народу. Кн. 1.: Психологічний склад праукраїнської народності. К.: ПВП "Задруга", 2003р. - 400с.

Останній тиждень СПАМ рулить. Підозрюю за мзду розробники чи власники розсилають