Хрестили народ у власній крові його...

ХРЕСТИЛИ НАРОД У ВЛАСНІЙ КРОВІ ЙОГО...
Іван ОГІЄНКО

...Охрестити киян — це не значить охрестити українську землю: держава Володимира була дуже велика, а тому й роботи для охрещення всього українського народу було надзвичайно багато — це була робота не для одного покоління людей.
Літопис, звичайно, досить просто уявляє собі всю цю роботу. По охрещенні киян, коротко каже літописець, «почав Володимир ставити по містах церкви та священників та зганяти (приводити) людей на охрещення по всіх містах та селах». Звичайно, було це зовсім не так просто: нелегко було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, — то був уже труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь Володимир. Отож, треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров'ю українського народу, що боронив батьківську віру.
...У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство.
Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, «язицтво», заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя — дорога немала.
...Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше — сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...
Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався в лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному морі її, коли відходило військо... А з насильного охрещення не робив собі клопоту.
Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов'язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині...
Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно. Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства — вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу.

(Огієнко І. Українська церква. — К., 1993. — С. 55-63)

Про менталітети поговоримо)

«Країна», «Край» (к+рай), тобто те, що виділене богом Ра, спрямоване до Раю, до Храму сонця. Московське: «страна», тобто сторона, та чи інша, тобто щось пасивне, без якісне.

«Держава» – суспільна організація, яка держить, утримує разом певну громаду людей.
Московське: «государство», тобто суспільна організація, яка складається з государя і його підданих.

«Громадянство» – належність до громади (вільної, самокерованої суспільної організації з виборним керівництвом) Московське: «гражданство» – приналежність до привілейованого прошарку підданих государя, а саме до населення «гражд».

Подружжя чи супружество?
На Україні дівчата й хлопці зустрічалися і знайомилися між собою з молодого віку. До шлюбу, у переважній більшості, ставали ті зних, між якими виникла взаємна приязнь, кохання, дружба. В Московії зустрічі молоді до шлюбу вважалися аморальними, про парування молодих домовлялися батьки, а молодих, так би мовити, «спрягали до купи», вони не були «подружжям», а спряженою парою, «супругами».

Шлюб чи брак?
Слово «шлюб», тобто «злюб», символізує поняття взаємного кохання, на що немає й натяку у слові «брак». Тут шанується не любов, ніжність («Москва слезам не веріт»), а сила «брать».

В. Белінський : «Слово о полку Игореве» носит на себе от печаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси.. Есть что - то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэми. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами
своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношение грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках:сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти других сословий,
и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о Южном происхождении «Слова о полку Игореве»…Нельзя не заметить чего-то общего между «Словом о полку Игореве» и казацкими малороссийкими песнями».


Праця чи труд?
«Праця» – прагнення до світлого Ра, «труд» це лише труднощі. Якщо «труд» – це трудноші, небажене, то бажаним, тим, що робиться «охоче», є полювання – «охота». Тобто українською мисливець)))

Радісно плуг Землю ріже. (напис з Камяної могили)
Хліборобська праця на Україні – найбільш шанована. Вона прирівняна тут до молитви. Слово «Орати» первісно означало не стільки розворушувати землю для сівби, скільки «священнодійствувати». Слово походить з ритуалу хліборобського Бога Ора. Московське «пахать» (розпахувати) аж ніяк не пов'язаний із священнодійством. Творцям поняття «пахать» хліборобський культ був чужим, про що свідчить вживання слова «орать» у значенні «кричати», «галасувати», слова «орава» і значенні галасливої юрби. Це наводить на думку, що давній орійський обряд оранки, пов'язаний з проголошенням молитви, був не тільки чужим але й незрозумілим для угро-фінських племен предків москвичів, якщо вони сприймали його лише як невпорядкований крик і галас.

Спілка («з піл», тобто «з половини»): обєднання для співробітництва чи якої – небуть іншої діяльності. Московське: «союз» тобто обєднання невільне, а пов’язане «узами».
«подавляющеє большинство» = «переважна більшість»

Ненасильницьке мислення українського етносу можна знайти в ісіх напрямах словотворення. Порівняємо: «відмінок» («відмінний», «інший»), «падеж» (від «падати», «випадати»); «відмінювання» (від «відмінку»), «склонение» (від «склонять», пригинати).
«Мятеж» (від «м’яти», «зминати»), українське «заколот» (за+колот), тобто започаткування нового культу (КУЛЬТ+(УР)а), нового вшанування. «Руководить» (вказувати рукою, наказувати), українське «керувати», або «кермувати» той, хто сам працює на відповідальній ділянці, а не посилає інших.

Гідність чи достоїнство?
«Гідність» (придатність до діяльності) і московське «достоинство» (належність до багачів, тих хто мають «доста»)

До соціального спускання людини український менталітет виявляє тривогу, осуд, тоді, як московський – байдужість. «Злидар», «злидень» (негативно-тривожна оцінка «зло!») і московське «нищий» (нейтральна оцінка, «ніщо»). «Злодій» і «вор». Старослов’янське «вор» означало межу, отже московське «вор» - «той, що не знає «меж». «Злочинець» (засуджений) і «преступник», тобто «той, що переступив».

Український менталітет прагне мінімально принижувати людину, навіть ту, що зійшла з доброчинного шляху. Так, наприклад, жінку, що втратила цнотливість, українці називають «повія» («та, що живе по Вію», тобто за прадавнім законом пунуальної сімї, яка не ділилася на шлюбні пари), моск. Відповідник дуже образливий: «шлюха», «потаскуха».

Уключі насильства виступає й російське слово «питка», відповідника до якого український менталітет взагалі не створив, задовольнившись латинським «тортури». Зате й український менталітет створив поняття «поступ», якого не має у московській мові («прогрес» - латинське слово). Те, що поняття поступу, зокрема, як руху до знань і світла, характерне для українського ментальності, свідчить порівняння цілої низки понять, пов’язаних з поступом як оволодінням знаннями. Якщо слово «образование» означає підгінку пів певний «образ», «образец», досягнення чогось «образцового», то українське «освіта» означає оволодіння знаннями, рухом до першої іпостасі Трійці – Світла.
Взагалі, поняттям світла пройнята ціла низка фундаментальних понять українського менталітету: СВІТ (моск. мир), всеСВІТ (моск. вселенная), СВІТогляд (моск. мировоззрение), СВІТозарний (моск. лучезарний), СВІТоправний (не має моск. відповідника), СВІТлочолий (не має моск. відповідника). Українське «свято» походить від поняття божественного світла святості, тоді, як московське «праздник» від поняття «праздность», тобто «неробства», «порожнечі».
«Світло» для української ментальності – найвище характеристика; для московської – найвища є сила, величина.

Особа чи личность?
«Особа» – особистість – поглиблена, внутрішня характеристика чогось особливого, неповторного. «Личность» - від зовнішності, і то не від «лица», а від ще більш зовнішнього «личини», тобто маски.

«Захист» (за+хист, тобто за власні здібності) - «защита» (за+щит, за кимось, чимось); «звитяжець» (той, що витягнув, підніс вище) – «победитель» (той, що лишився живим «по бідах»); «перемога» (пере+могти, тобто вище ніж могітність) – «победа» (по+бедах); «лікарня» (місце, де дають ліки, лікують) - «больница» (місце, де панує біль). Природно, що від такого життя, яке відбилося у московському менталітеті, алкоголь (http://blog.i.ua/community/629/114659/) – єдине спасіння. Тому й «водка» для нього – ліки, а не від поняття пекучого вогню, як це бачимо в українській мові, де є «горілка», чи «паленка».


То хто на "окраїні" і де ДОКАЗ(ательства), що та сторона (страна) не "окраїна"?

Божа мова

За визначенням екстрасенсів, українські народні пісні створюють найвище, порівняно з піснями інших народів, енергетичне поле. Основний словниковий кістяк української мови утворений від релігійних термінів, насамперед, божих імен.

Ра (сонце): віра, рада, радіти, раяти, раяти,рало, раз, разити,образити, райдуга, рай, край, країна, краяти, украяти, порада, ратай, рація, право, прагути, праця, пращур.
Ор: горній, гордий, горіти, гора, горнило, орати, орій, оранка, оратай, хор, хорист, хороший, хороми, хоронити.
Всевишній/Сіва/Шива: вишина, виш, вишка, рахмани, сів, сівба, сівач, сіяти, просів.
Яма: яма, ямчина, ямкувати.
Пек: пекти, пекельний, пекучий, спекати.
Перун: перший, перти, прю, пороти, прати.
Тараніс(кельтський Перун): таранити, таран.
Ярило: ярий, ярість, яріти, ярка, яркий.
Род: родина, народження, родовища, родичі.
Коло: колоти, колоти, культ, колотити, укол, коло, колесо, навколо, коловерть, коли, ніколи, колір, калина, колона, колос.
Жар: жар, жарівня, жаркий.
Слави: преславний, славнозвісний.
Лада (прабогиня): лад, ладити, ладнати, недоладний, нелад, злагода.
Дана/Тана (Богиня Води): доня, данина, даний, піданний, дно, давати, тонути, танок, танцювати, танцюрист.
Морена: морок, море, море, морити.
Моколи: мокнути, мокрий, умочити, мокати.
Приї: приємно, приятелювати, приятель, приязнь, приймати, сприймати.
Віл, Тур: волати, воля, волячий, тур, турнути, турбуватися.

Ще тут: http://blog.i.ua/community/629/177014/

Список незліченний...

Нострадамус

Гряде новий, стократ
привабливіший звичай
Старому, бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух,
там Борисфенів край
Початок здвигам покладе,
злама рутину.

(Центурії) Нострадамус


Анекдот

  • 13.01.09, 23:42
Чим відрізняються євреї від жидів? Євреї живуть у Ізраєлі, а жиди в Україні - будують незалежну Україну!
Чим відрізняються росіяни від москалів? Росіяни живуть у Росії, а москалі в Україні - будують незалежну Україну.
Чим відрізняються українці від хохлів? Українці - це найкращі люди у всьому світі, вони живуть у Канаді, США, Німеччині, Австралії - по всьому світі; а хохли живуть в Україні і ЗАВАЖАЮТЬ жидам і москалям будувати незалежну Україну.

Пісня ганьби чи слави ?

За яким столом на Україні не співають пісень? У якому селі є такий, хто не чув «Ї х а л и к о з а к и»? Складаючи пісні народ віками шліфував кожний наголос, і кожну риму, а тут, вже у першому куплеті, замість козаки’ з наголосом у кінці слова за рідною вимовою, як заведено в Україні, їдуть коза’ки, які забули рідну мову і землю.


Ось текст за виданням: «ЯК ЗАСЯДЕМ, БРАТТЯ, КОЛО ЧАРИ». Київ 1993. «Музична Україна» 47О7. Збірник пісень. Ст.252.

« їхали козаки із Дону додому/ Підманули Галю, забрали з собою/ Ой ти Галю, Галю молодая/ Лучче тобі буде, як у родной мами».

Дивна ота обіцянка—цяцянка — «лучче тобі буде, як у родной мамі», так кажуть одеськи жиди, а не українськи козаки, котрі обіцяли своїм дівчатам і дарували їм життя - краще, ніж у Рідної Матері.

А далі пісня виставляє козаків вже не лицарями, а злодіями, що з бідною дівчиною поводяться, як татари, або ж нащадки Моше, що заповів нищити усіх до ноги, крім дівчат, які не знали чоловіків, для втіхи, щоб після кинути їх під пили залізні, чи у печі вогняні. « Везли, везли Галю крутими горами,/ Крутими горами, темними лісами/ Ой, крутими горами, темними лісами,/ Прив'язали Галю до сосни косами/, Сосна горить, а Галя говорить/, Ой, хто це чує, нехай порятує,»…

Тут вже не тільки рими, а і складів не вистачає для збереження ритму мелодії, злагоди співу і наголосів: «горить – говорить», а далі : « Обізвався козак — Я в полі ночую,/ Я твій голосочок далеко почую»

Почув козак!.. Озвався. Гайнув рятувати… від козаків. Облишмо наголоси! Чи є козак, що кинув би дівчину напризволяще злодіям, а не осідлав би свого коня, щоб врятувати її?

Хоч гидко мені повторювати той текст, чи не Первомайським писаний, що наче б то, знаходив "народні пісні про сокола Леніна", та мушу цитувати увесь той бруд, кинутий в обличчя усім козакам, які з рідного свого - Дону, їхали додому - невідомо куди.

Каже другий: « Я в полі пахаю, Ой хто дочок має, нехай научає». Знову те жидівське «пахаю», чи є українець, який не орав свою ниву, а "пахаяв" її, мабуть від слова "хаяти", чого козак шаблюкою не дозволив би нікому, а сам не хаяв рідну Землю ніде, ні перед ким, навіть на пласі під ятаганом, «Ой хто дочок, має нехай научає Нехай на досвітки гулять не пускає». Вже з пісні виглядає не козак, а огидний лежень мораліст, хто повчає батьків нещасної і піклується за цноти козацьких наречених - дочок роду нашого, які вміли і на вечорницях, і на досвітках, давати відсіч будь яким нахабним спокусникам, і лежням моралістам.

Може й не винна О.Поріцька, що знайшла такий текст, бо за справжній зміст цієї пісні, дальній родич моєї сім'ї дядько Гордій Зник у першому концентраційному таборі — бойні-чека "Бабин Яр", який побудував у Києві, за наказом Ленна-Бланка - О.Лівшиць, для нищення тих, хто розкривав їх юдистську суть.

Стаття їх беззаконня до сього дня не знає реабілітації, і не тільки дядька Гордія, а трьохсот тисяч знищених чекістом Френкелем у першому ленінському концтаборі для "антисемітів", вбудованому у 1919 році на місті того цегляного заводу Зайцева, де Фанат-хасід жид Бейліс по звірячому вбив Андрюшу Ющинського, вицідив його кров, для маци, і за те вписаний у "историю ВКП(б)" - жертвою "кривавого" царату, хоч жодна волосина не впала з голови його, бо ж "гуманні" засідателі та судді не могли визначити безпомильно, хто один з тих двох жидів-катів Андрюши, був вбивцею, а кодекс царату не визнавав сумісну вину обох вбивць і засудив лише Фанатичний хасидизм. Лишень у концтаборі "Бабин Яр" були знищені батьки Андрюши, усі свідки, судді і засідателі того суду, який не засудив вбивцю.

Тут, на цьому місті, у цьому ж концтаборі, німці спалили аж шість тисяч сухих гілок дерева сіонського, залишених тоді у Києві. Тут прах тих нещасних бідних євреїв - кравців і перукарів, яким керівні брати жиди не дали місця у налаштованих до Ташкенту в євакуаційних телятниках, де стояли їх Фікуси, шафи і роялі. Саме ті бідні своїми тілами прикрили злочин жидівсько-чекістської бойні, хоч увесь світ знає "Бабин Яр" навмисно притрушений тими євреями.

Та мова про пісню, а пісня має линути до людей у всій своїй народній красі, як співав її знищений жидо-чекістами дядько Гордій.

ЇХАЛИ ХАЗАРИ ІЗ ДОНУ ДОДОМУ

їхали хазари із Дону додому

Умовляли Галю, їхати з собою.*

*Ой ти Галю, Галя молодая

Умовляли Галю, їхати з собою.*

Єдєм Галя з нами, мудрими жидамі

Будеш лучче жити, чем у родной мамі.

Не слухає батька Галя молодая

До жидів на воза весело сідає.*

Ті ж повезли Галю курними шляхами,

Крутими ярами, темними лісами.*

Розтинали Галю масними руками,

Прив`язали бідную до сосни косами.*

Попід ноги Галі накидали хмизу,

Запалили сосну із верху донизу.*

Сосна догоряє, Галя промовляє:

«Ой хто мене чує, нехай порятує».*

Козаки почули, до лісу майнули,

Жидів порубали - Галю врятували.*

Ой хто дочок має, нехай научає.

З хтивими жидами шляхом не пускає.*


*Приспів з однаковим першим рядком: - "Ой ти Галю, Галя молодая", повторює позначеним * у тексті пісні рядок.

У цьому тексті були ще куплети, які за нашим українським звичаєм не співали, коли за столом були діти. У них йшлося про усі тортури над Галею та її опір злодіям. Я лише раз чув їх і, на жаль,
моя пам'ять не зберегла їх.

Батько останній раз проспівав цю пісню, почувши спотворений текст, і заборонив нам співати її, пом'янувши дядька Гордія, кого не врятувало посилання на те, що так співає народ, чекіст Озя Лівшиць сказав, що «за такіє пєсні ми пєрєстрєляєм весь етот народ».

Хазарськи жиди везли наших полонянок із Дону додому у свій Ітіль, щоб губити їх честь, життя і душі, а зараз новими обіцянками їх заманюють у борделі Тель-Авіву на працю "масажістками" лише з 16 до 2О років, після чого вони без сліду зникають, як було б з Галею, якби не врятували її козацьки шаблюки.

Козацтво ретельно нищилось жидами з чека і гепеу - щорічними "децимаціями" Троцького, а пісні наші - їх владою і тоді, і зараз. Лише у 38 році, коли деякі пси кагана і серед них О.Лівшиць за свою службу у бойні-чека одержали від "прекрасного грузина" свою заслужену собачу смерть, а слово козак перестало вживатися владою, як синонім "контри", разом з піснями, вже переробленими "народними поетами" - спотворена на совєтський лад, вона була "повернена" нам, українцям, з Москви — «армєйськім краснознамьонним хором».

Чи справді російський язик богоугодний, а українська мова ні?

або Хто перетворив найкращу в світі мову на предмет насмішки

                                                                                                                 Сергій Піддубний

Боже милий! Твоя сила Та тобі ж і шкодить. Тарас Шевченко

Мене постійно мучить запитання, чому українська мова, „господа слово”, як казав Тарас Шевченко, стала предметом насмішки і глузування? Знаю, що дехто скаже, чи варто звертати увагу на всіляких дурнів – розумна людина ніколи собі не дозволить подібного. Так, але якщо хтось до українця заговорив „общєдоступной”, він в більшості випадків спішить перейти на „общєдоступний”, що говорить про його невпевненість в собі і в своїй мові. Багато з них навіть не соромляться повторювати маячню московських попів про те, що російська мова єсть богоугодною, а українська ні.

Тим часом арабський мандрівник і вчений Ельвія Челебі ще в ХVІ ст. зазначав, що „українці стародавній народ, а мова їх багатша і всеосяжніша, ніж персидська, китайська, монгольська і всілякі інші”. Видатний польський поет початку ХІХ ст. Адам Міцкевич заявляв, що „Україна – столиця ліричної поезії, звідси пісні розходяться на всю Слов’янщину”. Російська „Элементарная география для гимназий” (Петербург 1902 р.), попри відверту нелюбов росіян до українців, теж визнавала, що мова українців „м’якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів”.

І раптом через якихось 27 років киянин Булгаков у своїй „Білій гвардії” називає українську мову „гнусним язиком, которого на свєтє нє сущєствуєт”. Секретар Донецької міськради Левченко, який годується з українського бюджету, в наші дні теж лепече щось на зразок цього, а більшість українських політиків та журналістів говорять українською лише перед телекамерою, а між собою і зі своїми дітьми спілкуються „общедоступной”...

Що ж сталося за такий короткий термін, чому українська мова стала раптом „гнусной” і чи справді російська „богоугодна”?

На жаль, ми зовсім погано знаємо свою мову. Українські вчені-філологи переспівують в тій чи інші інтерпретації тлумачення німецьких, грецьких, російських вчених і особливо не утруднюють себе дослідити первісне значення українського слова та його походження. Вони забувають, що літописи та письмена, які вони досліджують, „вводять нас в історію мов тільки в завершальні її розділи” (польський письменник Ян Парандовський).

Ми ж з вами копнемося трохи глибше. Але спочатку необхідно зазначити, що головну роль у творенні (зміні) мов відігравали творці нових релігій, котрі знали, якою силою наділене слово. Саме за допомогою слова вони намагалися виокремитися, вивищитися над простим людом, чи над підкореними племенами. Нувориші всіляко принижували та винищували первісну мову і насаджували своє творіння. Способи дуже прості: змінив чи додав літеру, наприклад, як на как, сині на сініє, Рось на Русь і далі на Росію, переставив наголоси і вже маєш нову мову. Така мова (як і всяка брехня та лукавство) потребує гарних шат, але ніхто не задумується, що це безграмотно та вульгарно. Як не прикрашай це домішками з латинської, французької, татарської і ще якихось мов, а воно незугарно випирає як не в одному місці то в іншому.

Наприклад, російське: “бес-человечный”, “бес-совестный”, “бес-честный”, “бес-сознательный”, бєс-совєстний” однозначно вилюднює і робить чесним чорта., чого в українській мові і близько немає. Або: у нас тиждень починається понеділком і закінчується неділею. А творці російської мови забажали по-іншому розпочинати свій тиждень – воскресєнієм (від нашого скресати) і закінчувати його суботою. Але як тоді сюди тулиться “понєдєльнік” від нашого “по неділі”?.. В українців жнива це робота (від жати ниву), в росіян це страда – від страданіє. Для них збирання врожаю – мука. У нас володар – той, хто волю дарує, у них – властітєль, від нашого власник. У нас фурман (хурман – людина, що керує хурою, возом) або їздовий, у них ямщік – слуга бога смерті Ями, тобто, гробовщик...

І ще хтось сміє заявляти, що російська мова „єсть богоугодним язиком”, а українська ні?

У нас брак – фальшивка, в Росії – шлюб. Почитайте історію, виявляється в Росії до подружньої спілки чоловіка та жінки здебільшого так і ставилися, як до фальшивої, а не так як в Україні – шанобливо- любовної. Якщо наша жінка жила в світлиці (бо вона чисто вибілена та світла) і була там господинею, тобто рівнялася до Господа, то в Росії – вона жила в тєрємє (тюрмі-гаремі) і, звісно, вже не могла в ньому почуватися господинею. Українська мова, українська нація, мабуть єдина, яка має таке поняття як РОДИНА. Тобто не просто сім’я – батько, мати і діти (в росіян – сємья, в англійців – фемелі, в німців – фаміліє), а в значно ширшому розумінні: родичі по батькові, по матері, племінники, внуки. Росіяни заявляють, що українського народу (як і мови) ніколи не було і бути не може. Але чомусь ми маємо власне прізвище, тобто, предками звані (або призвані з вище), а росіяни натомість носять фамілію, запозичивши це слово в німців, бо свого не було і не могло бути, як і такого народу в природі ніколи не існувало, поки його не витворили за допомогою бича і „кровопусканія” долгорукіє, боголюбскіє і наришкіни.

Ще кортить запитати, якщо української мови не існувало, звідки тоді взялися в росіян, наприклад, такі слова: очевідно – очам видно, іностранний – інша сторона, інтернаціональний – інші території та нації, щедрий – той, хто ще дарує , щ иколотки – що коло литки?..

Українська мова – це геніально осмислена, справедлива і правдива мова. Це справді відображення суті Всевишнього, мова душі і серця всього Людства. Вона не потребує якихось додаткових прикрас чи запозичень ззовні. Ось як про неї сказав в одному інтерв’ю український поет, єврей за національністю М. Фішбейн: „Українська мова – божиста, богодана, богообрана”. Пану Мойсею можна вірити, бо він має можливість порівнювати її не тільки з російською, а й з тою, якою розмовляє його, нібито, богообраний народ. В українській мові промовляє кожний склад, кожна літера і звук. Я не знаю, чи ще в якійсь, окрім української, є така особливість, щоб окреме слово можна було відчути на дотик, щоб воно мало свою філософію?

Ось лише кілька прикладів.

Скроня – це те, за чим приховується (скривається) найбільше багатство людини – розум, мозок. Скриня (зверніть увагу, міняється лише одна літера) – це те, де зберігаються (прикриваються) матеріальні статки людини. В російській мові скроня – „вісок”, тобто, те, що висить у порожнечі (у нас висок це їхній отвєс). А зовсім далеке від нього сундук (скриня) – предмет, куди щось сунуть.

Наша суниця – сонце це, сонячна ягода. А російська земляніка? Це що земляна ягода? Але ж вона не в землі росте, а на землі, під сонцем. В українців навіть п рання білизни це щось божественне – робити одяг чистим, світлим, сонячним (Ра), а в росіян стірати, тобто, стирати, терти.

Ім’я Христина у нас буквально означає Христова захисниця, в росіян Крєстіна (багатьом українцям теж більше подобається саме такий варіант) – крєст і тіна (багно)... Як можна давати дітям таке ім’я? Прислухалися б до свого публіциста Дмитра Писарєва, який казав, що „помилка в думках викликає помилку в словах, помилка в словах викликає помилку в ділах”. Яку філософію може витворити на покручі народ? Чи може він взагалі підлягати такому визначенню? Навряд. І те як російська влада маніпулює думкою свого народу, говорить про те, що його вважають за звичайне безмозгле бидло...

Вже з наведених прикладів видно, яка мова насправді є богоугодною, а яка творінням лукавого. Чому ж тоді українці так не шанують своєї мови?

В значній мірі цьому посприяли вчені. Українську мову вони регулярно обкрадали і втискали в певні рамки, штучно визначивши, що українське, а що російське. Знавець більше двох десятків мов, видатний український письменник і мислитель Іван Франко сміливо використовував у своїх творах такі слова як воздух, бо це вознесений дух предків, сейчас (цей час), вокруг (коло-круг) та ряд інших, а українські філологи, які знали не більше двох-трьох мов, вирішили, що ці слова є російськими. Чому це раптом, коли навіть російський історик, професор В. Ключевський зазначав, що „русскій народ вступаєт на русскую равніну із одного єго угла, со склонов Карпат”. Тобто, і мова його пішла з Карпат, де народився і творив великий Франко.

Але що нашим мудрим філологам Франко і український народ – треба догодити Москві. Візьмемо ще слово благодарити. Зверніть увагу на його складові: „благо дарувати”. Де тут хоч натяк на російське? Справді, щоб висловити вдячність, треба говорити: „спасибі!”, „дякую!”. Та коли йдеться про те, щоб зробити у відповідь добру справу, наш народ зауважує: „Треба відблагодарити людину”, тобто подарувати теж якесь благо...

„Почекай минутку”, каже один українець, а інший поправляє: „хвилинку, а не минутку”. Але минутка – це те, що швидко минає, мить і нічого в ньому російського немає. Кажуть, що бритися теж російське – геть його з українських словників! Але ж воно від нашого брати, прибрати. Чомусь навіть ніхто й подумати не сміє, що все навпаки – то наші у них слова, а не їхні у нас.

Дуже живуче серед українців слово „потомки”. Як їм не кажи, що це російське слово, що треба говорити „нащадки”, а вони від нього не відмовляються. І нічого тут не вдієш, бо „потомки” це ті, хто появився „по тому”, після своїх дідів. Російською це мало б звучати приблизно „затємкі”. Так само слово лагер – мої „темні” односельці в протилежність світилам від філології чітко розрізняють – це місце, куди тимчасово (переважно на літній період) переводилася худоба, від слова лежати (звідки, до речі, і лаги – колоди, на які встановлюються підлога). А табір – у них це тимчасове пристановище для дітей і людей, яке знаходиться там у бору. У моєму селі також здавна розрізнялися пристосування для сидіння: стілець – це маленький пристрій для доїння корови, для якось іншої роботи, що вимагає низької посадки (такий собі міні-стіл), і стуло – пристрій зі спинкою для сидіння не сутулячись. Наші ж учені мужі визначили, що стуло російське слово і замість нього має бути тільки стілець. От я собі і думаю, може вони зовсім і не українські вчені, адже в кожному українському селі знають, що є насправді стільцем, а їм про це невідомо?

... У взуттєвому магазині один щирий українець ніяк не хоче називати жіноче зимове взуття сапожками. Мовляв, це чобітки, а сапоги – російське. Але здавна українські жіночки носили легкі, вишукані, з узорами на халявах сап’янці – такі собі чобітки з м’якої шкіри цапа. Матеріал цей, правда, назвали не цап’ян, а сап’ян, бо в українській мові ці (сі) літери мають здатність до взаємозаміни. І саме від сап’янців потім з’явилося сапоги.

Слово настроєніє росіяни тлумачать в міру свого світогляду: „нас троє” (не тільки в смислі „організувати на трьох”, а й, нібито, свята трійця з ними). Але основа в ньому зовсім інша: стремитися, ставати на стремено і стрімко мчатися до мети. Ось звідки „настроєніє” – від нашого настрою і годі, шановні святоші, вигадувати щось про трійцю.

Вибачайте мою прискіпливість. Але чи не дивує вас, що російське “очкі” від нашого „очі”, а не „глаз-глазкі”? Або, чому це раптом слово любопитний (той, хто любить питати, запитувати) російське, адже так званою російською воно мало б бути любоспрашіватєль? Чи може воно походить від російського питать (мучити)? Чому краска, красити російські слова, коли вони є похідними від українських краса, окраса, крашанка?

З наступними словами взагалі анекдотична ситуація: мимрити – українське, а мимра вже російське. Стрекоза теж, нібито, російське. Українською, мовляв, ця літаюча над річками та ставками комаха має називатися „бабкою”, хоча зовсім навпаки і цьому підтвердження російська „бабочка” (метелик). Походження стрекози чітко пояснюється українським народом: „ стрибаюча коза”, „ стрекоче як коза”, „ струмкова коза”...

Подібних прикладів насильного відлучення українських слів від своїх теренів дуже багато. Зараз пішла нова хвиля „модернізації” нашої мови (бо ж, нібито, наша не досконала), наприклад, вертоліт (той, що вертить і літає) наполегливо міняють на гелікоптер, забаву на шоу і т. п. Але кожне слово української мови – це наші діти, наші квіти. Вони не тільки збагачують і прикрашають рідну мову, вони наші Обереги. Якщо ми не будемо від них відмовлятися, вони захистять нас від бід, бо навіть російський вчений (правда не російської національності) Сергій Кара-Мурза говорив: „Визвольну і зміцнюючу роль завжди грає природна рідна мова”, а наш Олесь Бердник наголошував: „Мова є першожиття народу, і саме вона формує дух нації”.

Тож, шануймо своє і шановані будемо. Не зраджуймо своїм Праотцям та богам і сильними будемо

Абсолют і істина

"Будь-яка істина, якщо її абсолютизують, переростає у свою протилежність" *bravo*

Росія

     Россия в своём историческом развитии так и не смогла достичь состояния «русского национального государства». Русской нации никогда не было и нет до сих пор - она не успела сформироваться. На смену Российской империи пришла империя СССР, посткоммунистическая Россия несвободна от «имперских комплексов» и никак не может вписаться в реалии сегодняшнего дня.
    На наш взгляд, именно формирование новой русской нации (москалів) сделает, наконец, Россию «нормальной европейской страной» и позволит русским (москалям) занять адекватное и достойное место среди других наций планеты. Если русские (москалі) не создадут своей нации, они исчезнут с исторической сцены.

А чому московські патріоти сидять по тюрмам? Бо, якщо на арену вийдуть московські патріоти і відмовляться від «имперских комплексов», то РФ просто зникне з карти планети, чого не хочеться Вові і його ручному медведику. Але це неодмінно станеться.

75 років мовчазної ганьби

В останні дні можна було спостерігати веремію подій і заходів, присвячених 75-роковинам Голодомору 1932-1933 років. Нажаль, єдиною позитивною офіційною подією, на фоні традиційних ліберальних плачів професійних українців, було знесення в Києві пам’ятника товаришу Косіору, який, будучи генеральним секретарем КП УРСР, писав у своїй пояснювальній записці до ЦК ВКП(б) 15 березня 1933 р.: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-разуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз у найбільш неблагополучних районах». Абсолютно нормальною для сучасної псевдоукраїнської держави була ситуація, коли пам’ятник цьому покидьку захищала від знесення купка дегенератів, які відверто ненавидять все українське, і відкрито плюють на пам’ять мільйонів померлих з голоду українців. Причому цим недолюдкам після арешту не було винесене навіть адміністративне покарання, не дивлячісь на зухвалий опір міліції та представникам влади.

В цей же час на телеканалі з промовистою назвою «Україна» ситі інородці влаштовують ток-шоу на тему Голодомору, і слухають, поблажливо посміхаючись, як місцеві та завезені з Росії українофоби хвацько витанцьовують на українських кістках.

Як влучно помітив один добродій, сучасну політику українських лібералів щодо Голодомору можна добре описати гаслом «Запали свічку разом з Косіором!». Адже, разом з голосними плачами і слізними проханнями визнати Голодомор геноцидом українського народу, українці продовжують ходити вулицями Урицького та проспектами Косіора, і на них продовжують зневажливо дивитися істукани незліченних Іллічів, Чубарів, Петровських та інших організаторів антиукраїнського терору.

Але українці, не чекаючи вже нічого від влади, починають самі порядкувати в своїй хаті – і в інформаційному просторі, і прямою дією. Так, наприклад, українці Київщини та Полтавщини самі зносять пам’ятники Ульянову-Бланку, а українці Одеси жорстко ставлять на місце українофобів з ЗУБРу. І це тільки початок. Коли ідол Косіора відірвався від постаменту, непомітно почалася нова ера, і сучасним косіорам, чубарям, кагановичам – справжнім та духовним нащадкам організаторів Голодомору – вже найближчим часом доведеться заплатити за всі ці 75 років мовчазної ганьби.