Ньютон і кицьки.

У Ньютона було дві кицьки - велика і маленька. Щоб вони не заважали вночі спати, Ньютон пропиляв у вхідних дверях два отвори - великий і малий. Побачивши це, сусід Ньютона зауважив, що можна було б зробити лише один отвір - великий. Учений збентежився:
- Але ж вірно! Ця чудова ідея чомусь не спала мені на думку!

Жорстко...

Якось англійський мікробіолог Александер Флемінг (1881-1955) розповідав про історію свого пеніциліну.
- У житті мені завжди не везло, - тяжко зітхнувши, почав вчений. - У дитинстві я багато хворів і мріяв стати лікарем, але в моїх батьків, бідних фермерів, не було грошей, щоб здійснити цю мрію. Потім вони зовсім розорилися, і ми переїхали до 
Лондона...
- І там ваша мрія здійснилася - ви вступили до університету?
- Так, але мене прийняли лише тому, що я був гарним плавцем. Часу на навчання не залишалося і найбільше, що в мене було попереду, - скромна посада в якому-небуть провінціальному містечку.
- І тут ваші здібності були помічені?
-Так, але професор Уайт запропонував менв місце в лабораторії тільки тому, що йомубув потрібний фізично міцний помічник.
-І в його лабораторії вам вдалося зробити видатне відкриття?
-Так, але допомогла чергова невдача. Коли я робив досліди, подув сильний вітер, відкрилася шибка і протягом у мої пробірки були занесені спори плісневого грибка. Мені загрожували великі неприємності. З відчаю я вирішив придивитися до непроханих "гостей" і винайшов пенілицін..
-І ось тут вам нарешті повезло!
-Так, але спочатку колеги називали пеніцилін "сумнівним зіллям ", а мене - середньовічним алхіміком. Лише під час Другої світової війни повною мірою виявилися чудові лікувальні властивості нового препарату.
- І вас постигла заслужена слава?
-Так, але коли? Пеніцилін я винайшов у 1929 році, і до кінця війни всі вже забули, хто це зробив. Так, що мене насилу знайшли, щоб вручити Нобелівську премію...

Дуель.

Французький мікробіолог Луї Пастер (1822-1845) працював у своїй лабораторії, коли до нього прийшов посланник вельможі, якому здалося, що вчений чимось його образив. Посланник передав Пастеру виклик на дуель. По праву того, кого викликали, вчений міг обрати зброю, і він запропонував:
 - Ось дві колби. В одній з них - бактерії віспи, а в другій - чиста вода.
Нехай вкльможа вип"є одну з них на вибір. Я вип"ю іншу.
Дуель не відбулася - вельможа відкликав домагання дуелі.

Щоб пам"ятали...

     Альфред Бернхард Нобель (1833-1896) - людина, чиє ім"я повязане з винаходом динаміту й заснуванням Нобілівської премії. Але далеко не всі знають, що саме підштовхнуло Нобеля до заснування премії, названої його іменем. Після смерті його брата журналісти переплутали двох Нобелів і надрукували некрологи на Альфреда. Багатий промисловець отримав рідкісну можливість - довідатися, що люди будуть говорити про нього після смерті. Рядкам некрологів він не зрадів: газети писали про те, що померла людина, робота якої дозволила  вбивати на порядок більше людей,  ніж  у війнах минулого. Тоді альфреду Нобелю і спала на думку ідея заснувати щорічну премію вченим,  
письменникам і миротворцям:щоб його ім"я асоціювалося
не з війнами й масовими вбивствами, а з видатними особистостями.
    ... У житті кожної людини обов"язково настає момент, коли їй варто замислитися: 
що залишиться в цьому світі після неї?
Що згадають про неї люди, коли її не стане?
     Звичайно, випадок з Альфредом Нобелем унікальний, але, здається, кожному зрозуміло, чого про нього в некрозі точно не напишуть. Не напишуть, що покійний модно одягався, що в нього був великий будинок і розкішний автомобіль або, що він цілодобово працював і тому не приділяв часу рідним і близьким.
     Те, що після нас дійсно залишається, - це добрі справи, які ми зробили протягом 
життя. Найбільше й найкраще памя"ятають не того, хто був найбагатшою або навіть найщасливішою людиною,а того, хто своїми справами змінив на краще життя інших людей.
     
У цьому зв"яку пригадується історія відомого філантропа 19 столітті сера Мозеса Монтефіоре. Якось журналісти запитали його: "Скільки ви коштуєте?" - маючи на увазі розміри його майна. Той назвав суму - значну, але набагато меншу, ніж вартість акцій і нерухомості, що йому належали. "Чому ви даєте таку скромну оцінку вашому статку?"-
зживувалися журналісти. Отут у свою чержу, здивувався сер Монтефіоре:
"Я відповідав не на питання про те, що мені належить, а про, те, скільки я коштую. Наша вартість - це те, що ми віддаємо іншим, тому я назвав суму, що віддав на благодійні цілі". Аналогічної думки дотримувався і Бенджамін Франклін,
який стверджував, що "найбажаніші Богу справи - це добрі справи заради людей".
     
...Вплив добрих справ триває майже івічно. Гарним батьком пишаються не тільки діти, але й онуки, правнуки. Талановитим учителем - не тільки учні, але й учні учнів. Саме Нобелівська премія - характерний приклад: з першого нагородження (1901р.) минуло вже понад сто років, змінилося кілька поколінь, а ім"я Альфреда Нобеля дотепер  щорічно згадують разом з видатними діячами науки, літератури й політики, яким він допомагає і які завдяки йому дають людству, ще більше користі.









Ейнштейн

***
Якось Ейнштейна запитали, як саме, на його думку, з"являються відкриття, що перетворюють
світ:
- Дуже просто, - відповів він. - Усім відомо, що це зробити неможливо.
Але знаходиться дивак, який цього не знає. Він і робить відкриття.

***
Одна американська журналістка брала інтерв"ю в Ейнштейна.
- Яка, на ваш погляд, відмінність між часом і вічністю?
- Дитя моє, - доброзичливо відповів учений, - якби в мене був час, щоб пояснити вам цю 
відмінність, то пройшла б вічність, перш ніж ви це зрозуміли.

***
Одного разу Ейнштейн на запитання "Що являє собою теорія відносності", відповів:
 - Якщо ви тримаєте чарівну дівчину в себе на колінах цілу годину, вам покажеться, що сплинула лише хвилина. Якщо ж ви одну хвилину посидите на гарячій пічці, то вам видасться це цілою годиною. У цьому суть теорії 
відносності.

Хронологія нищення Москвою української мови

 

18 ст. 19 ст. 20 ст.

- 1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

- 1626 p. Цензурування творів Лаврентія Зизанія в Москві.

- 1627 р. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено "Учительське євангеліє" Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та "Катехизис" Лаврентія Зизанія Тустановського.


- 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, московський цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: "Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни" .

- 1689 р. - Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:"... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...". Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. "Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати", визнали москалі в 1905 р. ("Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова").

- 1672 р. "Заказ крепкой, чтобы люди польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе".

- 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші '"не сходные с книгами московскими".

-1689 р. Заборона Київській Лаврі друкувати книжки без патріаршого дозволу.

- 1690 р. "Сугуба, трегуба і многогуба" "анафема" Московського собору на книжки С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивилівського, І.Славинецького.

- 1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

- 1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

Найтиповіші життєві фрази, які виражають поняття малоросійства

 

- “Да какая разніца? Развє ето так важно? Главноє штоп ми друг друга панімалі! Зачєм прідавать етому значєніє?” – таке дуже часто лунає з вуст малоросійської молоді. Але ж, якщо “какая разніца”, то чому не розмовляють різними мовами, зокрема й українською, адже в Україні її всі розуміють, а перевагу надають тільки російській?

- “Рускоязичіє на Украінє склалось історічєскі” – ганебно-нерозумна думка малороса, адже українці не творили власну історію, їм не давали, заважали йти своїм шляхом, тому “так історично склалось на Україні” може з задоволенням сказати лише Москва.

- “Вродє би інтєлігєнтний чєловєк, а руского нє знаєт”, - думка малороса після того як до нього щойно звернувся український інтелігент із запитанням “Котра година?”.

- “Я нє навіжу етот украінскій язик”, - скаржаться школярі малоросійських міст, вчителі української мови яких самі насміхаються з “цієї мови” або просто не в силах прищепити любов до рідної мови своїм учням.

- “Да бросьтє ви! Разгаварівайтє на нармальнам язикє!” – відповідь манкурта-чиновника.

- “Ви сєрйозно ілі на украінском?” – для малоросійського бидла українська мова назавжди залишиться смішною та “селюцькою”.

- “Ані всє националісти, патаму што ані всєгда разгаварівают на украінском!”- цікаво, англомовні англійці в Англії теж “усє националісти”?

- “Зачєм ви калєчітє рєбьонка, с нєво вєдь смєяца будут!”, - такі фрази малоросів лунають навіть сьгодні – у НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ.

- “Аткуда прілєтєлі?”, - таке чують канадські українці в аеропорті Борисполя від службової особи, яка перевіряє їх пашпорти. На запитання “Would you like to speak with me in English?” цей манкурт роздратовано зронює: “Ну нє умєю я апщаца па-украінскі!” - ГАНЬБА повітряним воротам україни-Малоросії!

- “Єслі правітєльству нужен етот хохлацкій язик, пускай ано ім і пользуєца!” – люто-агресивні “рускоязичні хохли” навіть українські підручники перекладають на російську – отака вона малоросійська інтелігенція!

- “Бандеровец!”, - бідні яничари! Рідне українське слово викликає у них приступ істерії.

- “Да ну што ви, уже нє модно на украінскам язикє!” – діагноз хвороби – “малороство”.

- “Канчайтє еті дєрєвєнскіє замашкі!” – гримне вам обласний посадовець-яничар при спробі заговорити з ним українською мовою.

- “Ех, єслі би ми сєйчас билі вмєстє с Расієй! Ми би всєм “паказалі”! – малорос як правило з Історії України знає тільки те, що колись Богдан Хмельницький “приєднав” Україну-окраїну до “вєлікой і нєдєлімой” Росії.

- “Расія – ето вєлікая страна!”, - аж дух перехоплює в малороса від замилування цією фразою, адже він не знає, Росія - це насаперед "вєлікая тюрма народов", і цим не варто пишатися.

- “Зачєм мнє нужна твая Украіна і твой гнілой язик?”, - так кажуть перевертні з українців, зневажаючи ту землю, в якій лежать їхні діди і прадіди.

- “Прєкраті ету рєчь!”, - щойно вийшла заміж і отаке отримала від чоловіка.

- “Я нє панімаю па-украінскі!” – вже десять років Україна є Незалежною, а бідолашні чухраїнці все не вивчать державну мову, хоча до 1991 року усі мешканці УРСР були знайомі з цією тоді ще “сільською” мовою і добре її розуміли. А от сьогодні наші “нові малорускі” за чотири місяці японську вивчать, але тільки не українську.

- “На каком язикє вам чітать?” – запитують викладачі студентів вірно сподіваючись на те,що російськмовні студенти, звичайно, “проголосують” за “рускую” мову. Малоросів-викладачів не обходить ні місія педагогів відроджувати українську мову серед молоді, ні порушення Закону України “Про мову”, де записано, що у державних вузах викладання повинно проводитись державною українською мовою.

- “А я па-рускі прівик! Мнє так лєгчє!” – звичайно, важко перейти на українську мову у повсякденнному спілкуванні, після того як більшу частину свого життя розмовляли російською. Але ж ніхто не вимагає, щоб переходили одразу, а ПОСТУПОВО! І починати треба з публічних ситуацій, щоб українська мова звучала і в тролейбусах, і в крамницях, і в лікарнях, і в барах. Ну а з друзями та в інших приватних розмовах кожен вільний розмовляти тією мовою, якою бажає або якою звик.

- “Валодя, я лучше тєбя владєю украінскім, хатя ти і пісатєль, но мєня мама так научіла!” – Отак! Ні більше, ні менше. Таке з трибуни почула Україна у березні 1997 року на трансляції пленарного засідання Верховної Ради України, коли депутат Володимир Яворівський зауважив доповідачу, щоб той виголошував текст документу від комісії державною мовою. Уявімо собі щось подібне хоча б у тій же російській Держдумі. Уявили? Ото ж бо й воно.

- “Я люблю рускую ліріку, а украінская, прі всьом майом уваженіі к нєй, мнє какта нє нравіца.” – це ж які сильні стереотипи засіли у головах українців, що в них уже в підсвідомості закладені нелюбов та несприйняття української культури. Мовляв, література якась груба, обмежена, нерозвинена і не природня(ще б пак –цією мовою ж ніхто не розмовляє). Поки що тільки зарубіжні фахівці здатні належно оцінити українську поезію. А свої хохлуї ще не скоро зрозуміють рядки Леоніда Кисельова:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете - только песня
На украинском языке.

***

  • 31.12.07, 16:59
Вельмишановне товариство!

Від щирого серця вітаємо Вас з наступаючим Новим Роком!

Зичимо Вам міцного здоров'я, творчих натхнень, здійснення ваших професійних планів, особистих бажань та усіх мрій та задумів.

Нехай Різдво та Новий рік принесуть Вам тільки добробут, благополуччя, родинне тепло та злагоду, щирих друзів та партнерів, шани та любові від рідних та близьких Вам людей, щасливих та яскравих подій та усього самого найкращого!

                                        

Корисно ознайомитися!!!

 
 
 
Пам’ятаєте старий анекдот про те, як представників різних націй попрохали написати твір про слонів. Німець тоді написав докладну працю із зоології, поляк – статтю "Слони і проблема польської незалежності", а росіянин – зрозуміло, роман "Росія – батьківщина слонів".

Якби там були ми, то безперечно, написали би твір "Слон сірий український", бо село Слонівка розташоване не так далеко від Києва, наша секретарка мала прізвище Слонецька, а один друг був Слоненком – які іще вам докази потрібні?

Отже, дозвольте заповнити пробіл у старому анекдоті і запропонувати до вашої уваги українську версію твору про слонів.

Що відрізняє справжнього українського слона від будь-якого іншого слона українського походження? Безперечно, те, що він знає українську мову. Бо українська мова в Україні має статус державної, тут її вивчають у школі і саме тому сяк-так знають всі.

Ми вже якось висловлювали свою думку про те, що українська мова – це не хрін моржовий. Але науковці зауважили, що давати визначення через заперечення – ознака поганого смаку. Зрозуміло, державна мова – це не хрін, не цукерка і не медаль, і не компенсація за минулі утиски. А що це таке?

Отже, для того, аби раз і назавжди зняти мовне питання в Україні і припинити спекуляції на цю тему з боку всіляких морозів з януковичами та порошенків з путіними, ми вирішили розібратися, що воно таке державна мова, і для чого вона потрібна державі, а значить і її слонам.

І почнемо ми з організації, яка уособлює державу, є її квінтесенцією і гарантом існування. З армії.

Якою мовою повинні віддаватися команди в армії? Правильно, державною. Бо військова команда повинна розумітися усіма однозначно і виконуватися беззастережно, інакше армія буде небоєздатною. Біля солдата перекладача не поставиш. Колись в Австро-Угорському війську кожен підрозділ балакав по-своєму, і згадайте, до чого це призвело. Де тепер тая Австро-Угорщина? Розвалилася саме на стільки частинок, скільки мов застосовували її солдати.

А от у англійських збройних силах - інакше. Там служать, наприклад, гурки, але накази їм віддають англійською, а зовсім не рідною, непальською. І французький Іноземний легіон, де французів катма, командує французькою. І у Радянській армії бідолашних узбеків примушували-таки розбирати "право-ліво" державною.

Отже, тезу про те, що в армії потрібна єдина мова, будемо вважати доведеною солдатською кров’ю. Двомовних армій не буває. А розповсюдивши цю тезу на інші силові підрозділи держави, ми наближаємося до страшного висновку – ефективне державне управління може здійснюватися тільки державною мовою. Інакше міністру охорони здоров’я не уникнути ситуації, коли його наказ в якомусь регіоні не виконують через те, що не розуміють, що там написано.

І в судах будуть битися до крові через те, що закони різними мовами можуть тлумачитися по-різному. Сьогодні через кому з крапкою по три роки судяться, а уявіть, що буде тоді, коли з’явиться додатковий текст іншою мовою!

З усього сказаного випливає перший висновок – державна мова потрібна державі як робочий механізм, а іще конкретніше – як комунікаційний засіб всередині державної машини. Без нього не буде держави.

Бачите, як усе насправді просто. Тоді дозвольте наступне питання - хто у нас живе в Україні? І відповідь - в Україні живуть болгари, гагаузи, євреї, румуни, угорці, поляки, кримські татари… Це тільки частина народів, які компактно проживають на нашій території. Міф про те, що в Україні на заході живуть українці, а на сході – росіяни, не має стосунку до реальності.

Україна – багатонаціональна країна. І ніхто не дозволяв і не дозволить шикувати наші братні народи за ранжиром - старший брат, середній, молодший. А тих, хто бажає законодавчо зробити росіян і їхню мову кращими за інших, прохаємо тоді вже оприлюднити і решту списку – хто за ким. Бо якщо є перший, значить має бути і останній.

Проте не будемо занурюватися у полеміку, а повернемося краще до спокійних міркувань. Отже, в умовах багатонаціональної держави скажіть, будь ласка, якою мовою мають спілкуватися між собою болгарин з Болграда і татарин з Бахчисарая? Зрозуміло, що тою, яку обидва знають. А яку вони обидва знають гарантовано? Яку обов’язково вивчали у школі? Державну. Отже, у багатонаціональній державі державна мова потрібна для міжнаціонального спілкування її народів між собою.

У наших теперішніх умовах це означає, що представники національних меншин повинні користуватися своєю національною мовою, розвивати літературу, мистецтво і таке інше, але до того вони мають володіти державною, аби мати можливість спілкуватися з представниками інших меншин.

Це не заважає вільному розвитку мов і культур, так само як міжміський телефонний зв’язок не забороняє вам спілкуватися в межах рідного міста.

Тут сама собою напрошується ремарка. Скільки мов має знати болгарин в Україні? Дві – рідну та державну. А якщо державна буде не одна? Або, скажімо, введуть одну "офіційну" мову, а іншу - державну? Тоді виходить, що болгарин має знати три мови - рідну, державну та офіційну.

А забезпечити знання трьох мов – це вже велика проблема, а значить, якась із них потроху загине. І це зовсім не українська, бо нею писані закони. І не російська, бо нею телевізор і газети. Під загрозою у "двомовній" ситуації опиняються у першу чергу рідні мови наших меншин.

І тут треба згадати, що Україна відповідає перед світом за збереження таких унікальних мов як гагаузька, кримсько-татарська та їдиш. У перших двох народів немає власних держав, і вільно розвивати свої мови вони можуть тільки у складі нашої країни. З їдишем взагалі трагедія – цю мову на батьківщині євреїв, у Ізраїлі, просто цілеспрямовано нищать, а в Україні, до слова, живе друга за розміром єврейська громада Європи.

Отже, нешановні прихильники двомовності – якщо вам не жаль української, пожалійте хоч би їдиш! Бо єдина запорука його збереження в Україні – це сильна державна мова.

Таким чином ми з вами домовилися, що живемо все-таки у багатонаціональній країні. Але попри все різнобарв’я національної палітри України, закони у нас одні на всіх, незалежно від мови спілкування. І це природно. А тепер уявіть собі, що громада в’єтнамців, яких в Україні чим далі більше, починає видавати в’єтнамською мовою загальноукраїнську газету. Може бути таке? А чому ж ні - може.

Тепер уявіть собі, що у цій газеті відверто порушуються усі можливі закони – рекламуються наркотики, дитяча порнографія і насильство. Що робитиме з цим наша славна прокуратура? А нічого, бо вона зроду не довідається про подібні порушення. Немає у нас прокурорів зі знанням в’єтнамської.

Тепер розглянемо трохи іншу ситуацію – наші улюблені болгари у Болграді видають місцеву газету болгарською мовою. І що? А нічого страшного. Болгари живуть у цьому регіоні компактно і серед прокурорських завжди знайдеться фахівець, який розбират по-български, а значить, все буде під контролем. Здогадуєтеся, куди ми хилимо? Ні, не тільки до газет, бо вся інформація, призначена для загальнонаціонального розповсюдження, повинна мати повний переклад державною мовою.

І не тільки для прокурорського нагляду. Так забезпечується рівний доступ усіх громадян до інформації. Бо сьогодні ті, хто не знає мови "головної" з наших національних меншин, фактично відрізані від більшості інформаційних потоків. І це вже пряме порушення їхніх конституційних прав.

А Конституцію виконувати треба. Тому що сьогодні Україна впевненою ходою прямує куди? Правильно – "Да здравствует созданный волей народов единый могучий Евросоюз".

Але уявіть собі, що ви їдете ланами об’єднаної Європи і заїхали з Іспанії, наприклад, до Франції. Як ви розрізните, що опинилися в іншій країні? Прикордонників немає, візи не перевіряють, зброю і наркотики – теж. Наша вам порада – зайдіть до найближчої кав’ярні і поцікавтеся меню. Подивіться місцеві газети, послухайте радіо. Поцікавтеся вивісками над поштою, банками та державними установами.

Дев’яносто дев’ять із ста, що ви швидко розберетеся. Бо в Іспанії усе це буде іспанською мовою, а у Франції – французькою. Отже, у теперішньому складному світі, окрім іншого, державна мова виконує функцію державного кордону. І функція ця стосується передусім інформаційного простору.

Як у світлому майбутньому німець розбере, що із Польщі він потрапив до України. Зорієнтується за радіо "Шансон"? За пам’ятниками Леніну? Чи то за газетою "Комсомольская правда"?

У наших прибалтійських братів, які давно уже випередили нас у прагненні вільної Європи, така проблема стоїть нині дуже гостро. Їх неписьменні європейці щиро вважають Росією, бо купують там матрьошки, будьоннівки і, їдучи кудись до Риги, беруть із собою російські словники. Якщо нас влаштовує подібна перспектива – ми, принаймні, маємо чітко її усвідомлювати.

Але кордони – не головне. Врешті-решт Україна – це не географічне явище. І не економічне. Давайте повторимо іще раз улюблену тепер мантру: "Україна – багатонаціональна держава".

І що в ній об’єднує одеського болгарина, буковинського румуна, закарпатського угорця та київського єврея? Те, що всі разом вони називаються український народ, або народ України.

А цементом цього об’єднання є українська культурна матриця, на яку накладаються матриці інших національностей. Бо українські болгари – не такі, як болгарські, і євреї не такі, як ізраїльські. Вони усі живуть під впливом української культури та мови, і саме тому разом складають один народ – і це народ не держави Болгарії або того ж таки Ізраїлю, а держави України.

Отже, у багатонаціональній країні державна мова виконує функцію консолідації народу країни. Підозрюємо, що у мононаціональних країнах така точно історія. Не дарма ж французи так уперто чіпляються за свою французьку і не хочуть розмовляти дуже прогресивною і суперміжнародною англійською.

"Отака от фігня, любі діточки", – казав улюбленець нашого дитинства Дід Панас. І в кінці кожної своєї казочки робив висновки. Бо без висновків будь-яка казка пройде повз вуха і не залишить сліду у дитячій душі.

А висновок напрошується сам собою:

Державна мова, шановні друзі, – це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції:
- Функцію державного управління.
- Функцію міжнаціонального спілкування.
- Функцію загального інформаційного еквівалента.
- Функцію державного кордону в інформаційному просторі.
- Функцію об’єднання народу країни.


І без цього інструменту держава існувати не може. А отже, будь-яке зазіхання на державну мову є фактично зазіханням на державний суверенітет.

А з тим, хто зазіхає на суверенітет нашої держави, навіть якщо він є президентом, секретарем РНБО або депутатом, розмова має бути дуже короткою.

Це вам підтвердить будь-який український слон.

Блокбастер про кіно, продовження)

Володимир ВАСИЛЕНКО, професор НаУКМА, заслужений юрист України досліджував мовні підходи до проблеми в країнах Заходу, де існує, загалом, три головні моделі їхнього розв’язання: 1) беззастережне визнання однієї офіційної (те саме — державної) мови; 2) можливість існування, поряд з державною мовою на всій території держави, інших офіційних мов в окремих регіонах країни; 3) третя модель передбачає існування в державі кількох державних (офіційних) мов (як у Швейцарії, наприклад). Переважна більшість європейських держав (Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція та ін.), а також всі держави центральної та східної Європи (за винятком Білорусі, Фінляндії та ще кількох інших країн) тримаються першої моделі. Тобто визнають державною мову титульної нації, яка історично сформувалась і автохтонно існує на території держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі. Друга модель вживається тоді, коли у певних регіонах компактно живуть громадяни автохтонних етносів.

Українські дослідники проблеми особливо наголошують, що статус офіційних мов та засади мовної політики держави обов’язково фіксуються в перших розділах Конституції країни — поряд із тими законами, які визначають державний і конституційний устрій країни. Таким чином особливо підкреслюється, що державна мова є важливим інструментом підтримки державного управління і забезпечення політичної єдності країни. Тож надання російській мові статусу регіональної — за рішенням деяких органів місцевого самоврядування — є антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування можуть визначатися лише законами України (відповідно до Конституції України). А що стосується критики деякими політиками чинного законодавства України щодо його невідповідності європейським нормам, то вона (критика) пояснюється вельми просто — причиною є або повне незнання західних стандартів, або навмисне їх спотворення. Особливо безпідставними і небезпечними є намагання окремих політиків чи партій надати — поряд з українською — статус офіційної (державної) мови російській мові. Посилання на європейські стандарти тут недоречні, оскільки у переважній більшості держав статус офіційної має тільки одна мова. А устрій тих країн, в котрих функціонує кілька офіційних мов (як, наприклад, в Швейцарії), вельми відрізняється своїм устроєм від України.

Олег МЕДВЕДЄВ, шеф- редактор інтернет-холдингу «ОБОЗ.ua оприлюднив для журналістів дані статистичних та соціологічних даних (листопад—грудень 2006 року), які характеризують мовну ситуацію в Україні. Ці дані ще раз показали, що Україна є двомовною державою, в якій найбільшими групами населення є 1) українськомовні, 2) двомовні і 3) російськомовні громадяни. Характерно те, що двомовними є, головним чином, українськомовні українці. Етнічні росіяни, а також ті, хто своєю рідною мовою вважає російську, є здебільшого одномовними — понад 80% цих громадян говорять виключно російською. Серед етнічних українців частка двомовних майже в 3 рази перевищує частку двомовних громадян серед росіян. Навіть серед тих росіян, які вважають рідною українську мову, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російською. Було також відзначено, що громадяни України добре знають як українську, так і російську мови — українською володіє 86%, російською — 92%.

Особливою рисою нашого суспільства є й те, що — всупереч деяким політикам — всі неросійські мови, поширені в Україні (зокрема й українська) були і залишаються й сьогодні донорами російської мови. Так, майже 20% етнічних українців спілкуються виключно російською мовою. Винятком є тільки українські поляки, які користаються українською. А щодо мовної дискримінації, про що постійно твердять деякі українські та російські політики, то, згідно зі статистикою, українські етнічні громадяни в Україні все ще залишаються більш дискримінованими, ніж російськомовні.

Цікавою ознакою нашого фантастичного суспільства є й те, що — попри наведені вище дані — громадяни України в цілому не вважають мовне питання пріоритетною проблемою (за винятком деяких регіонів Сходу й Заходу). У загальному переліку 30 найгостріших суспільних проблем України, питання статусу російської мови українці поставили на 26 те місце, а української — на 24 те. Понад 54%громадян вважають мовне питання «неактуальним і взагалі неіснуючим»! Вочевидь, сьогодні мовне питання конче потрібне виключно політикам; неабияким дестабілізуючим фактором є також втручання Російської Федерації у внутрішні справи України (Схід та Південь Ураїни). Ці втручання носять такий агресивний і послідовний характер, що деякі вчені говорять про «зникнення української мови» в найближчому майбутньому. Тому сьогодні українська мова потребує захисту, зокрема, в межах європейської Хартії регіональних мов та меншин. А поширена серед політиків теза «насильницької українізації» не витримує жодної критики.

Глибокий соціологічний аналіз показує також, що більшість громадян України виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови, та сприяння російській та іншим мовам. Однак більш як третина громадян виступають за державний статус російської мови на всій території України. Інші ж — за надання російській офіційного статусу в окремих регіонах (опитування в грудні 2006 року Українським демократичним колом та USS). Як бачимо, українці не дуже поспішають стати монолітною одномовною нацією.

На підставі отриманих результатів Олег Медведєв робить висновки, що сьогодні доречним є збереження статус-кво, зафіксованому в компромісному законі про мови 1989 року та в нормах інших законів. За цим нерадісним висновком йдуть, однак, такі слова: «В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу. Одночасно мають бути гарантії вільного розвитку російської та інших мов».