Юлія Тимошенко звинувачує чинну владу у крадіжці в країни шельфу Чорного моря.

"У казці Корнєя Чуковського крокодил гасив синє море. А "наші" аллігатори Чорне море сьогодні вкрали. Уряд уклав мирову з Venko. Нема слів. Орда!" - написала вона у своєму Twitter.

"Сьогодні мафія забрала шельф Чорного моря. Шельф-це весь стратегічний запас нафти та газу України. Янукович, шельф на Кіпр не вивезеш! Повернеш!", - наголосила Тимошенко.

Як відомо, у середу Кабмін затвердив мирову угоду з компанією Vanco Prykerchenska Ltd.

Про це повідомив міністр юстиції Олександр Лавринович.

Тимошенко написала назву компанії Vanco з двома помилками. Слово алігатор пишеться в українській мові з однією "л". Та й "Корнєй" логічніше писати як "Корній".

Ключові слова для пошуку: грамота

Джерело: Українська Правда

Мер Одеси Олексій Костусєв, який так завзято розвиває російську мову в місті, сам пише з граматичними помилками, як і губернатор Одещини Едуард Матвійчук.

Резолюція одеського градоначальника, яку він власноруч написав на бланку, виглядає так: "Готовте доклад КРУ на исполкоме".

Нагадаємо, тиждень тому депутати Одеської міськради ухвалили програму підтримки російської мови.

Також нагадаємо, губернатор Одещини Едуард Матвійчук виявився безграмотним. Про це свідчить його запис у книзі почесних гостей школи №57, де губернатор відвідав "Урок мужності".

Зокрема, в російських словах "наших" і "служит" Матвійчук поставив літеру "ы" після букв "ш" та "ж" відповідно. При цьому він висловив намір зробити російську мову в регіоні другою офіційною.

А нещодавно депутат Одеської міськради від партії "Родина" Григорій Кваснюк зробив 14 помилок у зверненні до Кабінету міністрів.

Помилка губернатора:

Помилка мера:

Джерело: ТСН

Незадоволення громадян діями місцевої влади силиться на Донеччині. На погляд експертів, причина в тому, що важливі рішення й зміни впроваджують, абсолютно ігноруючи думку громадськості. Упродовж останнього часу на Донеччині відбуваються численні акції протесту різних груп громадськості. Люди протестують проти закриття шкіл і лікарень, будівництва сміттєспалювального заводу, підвищення квартирної плати в 2 рази, вирубки дерев, порушення релігійних прав. На мітинги виходять батьки школярів, екологи, ошукані вкладники, прихильники української православної церкви київського патріархату. «Утиск інтересів громадян з боку влади посилюється на тлі погіршення загальної соціально-економічної ситуації та падіння рівня життя. Тому на Донеччині і відбувається такий викид протестної енергії», прокоментував Deutsche Welle нинішню ситуацію голова громадської ради при облдержадміністрації, політолог Володимир Кіпень. Кіпень зазначив, що громадська рада виступила із заявою, в якій висловила занепокоєння суспільною ситуацією в регіоні. За словами політолога, влада на Донеччині діє за старими методами, які не мають нічого спільного з демократичними принципами, що проголошуються. Реформи задумуються в кабінетах посадовців, а врахування інтересів громадськості повністю виключається.

Водночас, за словами експерта, місцева влада не очікувала масових протестів на Донеччині у відповідь на свої дії і навіть розгубилася. На думку політолога, позиція громадської ради та громадські протести мають все ж таки призвести до проявів розуміння з боку влади, і вона утримається хоча б від поспішного закриття шкіл. Утім, неможливо виключати, каже експерт, що сьогоднішні заяви про прислухання до голосу громадськості не виявляться лише бюрократичним заграванням.

Джерело: УНІАН

А також для всіх населених світів нашого Всесвіту.

Сьогоднішній візит до Києва прем'єр-міністра РФ Володимира Путіна - це велике свято.

Про це заявив представник Партії регіонів Михайло Чечетов.

"Я думаю, що сьогоднішній візит Володимира Путіна - це велике свято дійсно всього людства. 50 років тому Юрій Гагарін відкрив шлях до зірок. Тому візит прем'єра РФ в такий день говорить про те, що можливі перспективні спільні проекти України та Росії в аерокосмічній галузі" , - сказав він.

***


Ключові слова для пошуку: лол

Джерело: mignews

Намагання ґенетичних нащадків комуно-комсомольської номенклатури задемонструвати награну європейськість не раз обертається курйозами та абсурдами. Зокрема, презентуючи гостям Харків у зв‘язку з підготовкою до чемпіонату "Євро-2012", чиновники додумалися рекламувати… місцевий монумент "вождеві пролетаріату Володимиру Леніну". Ідеться про глянцевий журнал "Ukraine 2012", який являє собою офіційну презентацію міст, що прийматимуть чемпіонат. Це видання, зокрема №5 за 2011 р., безкоштовно розповсюджується в оновленому терміналі міжнародного аеропорту "Харків", його може взяти кожен пасажир, що прибуває до міста. У публікації "Конструктивний" Харків" у виносці "Що варто побачити в Харкові" серед цікавинок міста вказано "пам‘ятник вождю пролетаріату Леніну". Фотоілюстрацією до статті є власне монумент на тлі будівлі "Держпрому". Кількома сторінками пізніше той самий матеріял подано англійською мовою – вочевидь для іноземців, що вирішили "увімкнути" для себе Харків. Не виключено, що матеріял про художню цінність совєцької архітектури 1920-30 рр. написав гід, для якого відпрацьований ще за часів СССР екскурсійний маршрут має обов‘язково проходити повз монумент Ілліча. Кілька поколінь українців пам‘ятають, що така унікальна "цікавинка" як бюст чи статуя Лєніна прикрашала кожен населений пункт. Водночас примітно, що у відомому ролику "Увімкни Україну!" є панорама харківського майдану Свободи, з якого сумнозвісний монумент прибрано за допомогою комп‘ютерного монтажу. Таким чином, описана "невідповідність" є проявом ідеологічної шизофренії влади, що намагається "європеїзувати" українські міста до "Євро-2012", й водночас ніяк не може сховати своє комуністичне коріння. Так само не дивно, що один з харківських кураторів "Євро", перший заступник міського голови Олександр Кривцов уславився фразою "От якби мені повноваження першого секретаря обкому!", яку він повторює чи не на кожних зборах виконкому міськради.

Прес-служба Харківської обласної організації ВО "Свобода"

Віктор Янукович і Володимир Путін

Останніми днями в ЗМІ активно обговорюють мету приїзду в Київ прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна. Як відомо, керівництво України примудряється одночасно вести активні переговори і про приєднання до зони вільної торгівлі з ЄС, і про вступ до Митного союзу, у який зараз входять Росія, Білорусь та Казахстан. Завдання Путіна – переконати українських можновладців відмовитися від європейської перспективи та приєднатися до євразійського союзу на чолі з Росією.

Суспільству залишається лише гадати, який вибір зробить керівництво України, передусім президент України Віктор Янукович.

За останні 20 років це, мабуть, поки що найменш прогнозований у своїх вчинках президент. Історія з підписанням харківських домовленостей засвідчила, що в нинішніх керманичів України доволі своєрідне усвідомлення власних цілей та механізмів їх досягнення. Рік тому, максимально утаємничивши хід переговорів, вони провели такий собі обмін суверенітету України на газові преференції, котрі, як стало згодом зрозуміло й самим українським можновладцям, насправді нічого не дають українській економіці. Знижка в 100 доларів на кожній тисячі кубів виявилася доволі умовною. Залишивши незмінною формулу, за якої Нафтогаз закуповує газ у Газпрому, ціна на нього для України все рівно залишатиметься вищою, ніж у Європі, а плата за транзит газу – у рази меншою. І це при тому, що ця так звана знижка, насправді, є платою Росії за перебування її Чорноморського флоту в Криму після 2017 року. Отже, російським керівникам тоді вдалось і газові домовленості зберегти у дуже вигідному для Росії вигляді, і подовжити фактично на безоплатній основі оренду на 25 років понад 16 тисяч гектарів українських земель. Ну а українські можновладці показали, що є не дуже далекоглядними та професійними й навіть торгуватись як слід не вміють. Представляючи інтереси перш за все олігархічного експортоорієнтованого сировинного капіталу, вони розглядають Україну лише як територією, де заробляються гроші. Та навіть виходячи з цього, вони тоді не змогли правильно оцінити значення України для Росії як найбільшого покупця та транзитера російського газу, а також справжню ціну оренди земель та акваторії Чорного моря, які займає ЧФ Росії.

Ураховуючи все це, прогнозувати результати майбутніх переговорів між керівництвом України та Росії, не берусь. Можемо лише сподіватися, що українське керівництво стало більш досвідченим, адже в нього був час оцінити наслідки своїх рішень.

Є сенс проаналізувати, що доброго та поганого несе навіть не стільки Україні, скільки великому бізнесу та сьогоднішнім українським можновладцям вступ у Митний союз, відмова від зони вільної торгівлі з ЄС та взагалі європейського напрямку розвитку України.

Отже, головними перевагами приєднання до Митного союзу проголошується ймовірність суттєвого збільшення обсягів виробництва та товарообігу між країнами, котрі входять до нього, а також встановлення цін на газ для українських споживачів на рівні, що отримують його росіяни.

Наскільки можуть виправдатися сподівання тих, хто бачить позитив у приєднанні до Митного союзу?

Що продаємо і що купуємо

Фундаментальним аргументом на користь російського вектора розвитку України називають той факт, що за підсумками, наприклад, 2010 року частка країн ЄС у зовнішньоторговому обігу України становила 29,6%, при цьому більшу частину, 40,2%, займає торгівля з країнами СНД. Тобто країни СНД є найбільшим торгівельним партнером України, і з цим не поспориш. Але що стоїть за цими цифрами?

Треба поглянути на структуру українського імпорту-експорту.

Кожна країна намагається більше експортувати товарів та послуг і менше імпортувати. Експорт – це насамперед робочі місця всередині країни, прибутки національних підприємств та доходи державного бюджету. Імпорт – навпаки, робочі місця для іноземних робітників і прибутки для зарубіжних компаній та бюджетів інших держав.

Ураховуючи цю важливу обставину, наведу деякі цифри зовнішньоторговельної статистики. Сальдо зовнішньої торгівлі України торік, як і всі решта 6 років, є від’ємним і становить мінус 9,3 млрд. дол. З країнами СНД Україна має від’ємне сальдо на загальну суму мінус 7,95 млрд. дол., у тому числі з Росією – мінус 8,8 млрд.

Чому ми маємо такий великий обсяг торгівлі й таке велике негативне сальдо в торгівлі з країнами СНД?

Найважливішим складником української зовнішньої торгівлі є імпорт енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – 19,6 млрд. дол. З них нафта сира (включаючи газовий конденсат) сягає 4,2 млрд. дол., газ – 9,4 млрд. Ці дві товарні позиції на загальну суму 13,6 млрд. дол. стовідсотково імпортувалися з Росії.

Про що це свідчить?

По-перше, третина українського імпорту – це енергоресурси. Українська економіка фантастично енергозатратна. Тому без скорочення споживання енергоносіїв нам не вдасться кардинально покращити структуру зовнішньої торгівлі, незалежно від того, куди рухатиметься Україна.

По-друге, ми імпортуємо нафту і газ з одного джерела, що порушує фундаментальні принципи енергетичної незалежності будь-якої держави. До речі, ще маємо згадати про повну залежність України від постачання з Росії ядерного пального для українських ядерних блоків.

Для всіх наших державних діячів має бути очевидним, що без диверсифікації джерел енергоносіїв Україна залишатиметься дуже вразливою та залежною від волі та бажань держави-постачальника. Це стосується всіх сфер життя країни і всіх бізнесменів, навіть таких великих, як нинішні можновладці.

Нагадаю, що основним принципом енергетичної стратегії, наприклад держав Євросоюзу, є такий рівень диверсифікації джерел енергоресурсів, коли з одного зовнішнього джерела надходить не більш як третина їх загального обсягу.

По-третє, якщо вилучити з розрахунку дві товарні позиції (нафту і газ), то виявиться, що імпорт з Росії становить 8,6 млрд. дол. І її частка в загальному товарообігу України буде значно скромнішою і дорівнюватиме лише 19,6%. Якщо допустити, що ми не зменшили енергопостачання, але відповідно до принципів енергетичної безпеки почали отримувати з Росії лише третину енергоносіїв, то навіть у цьому разі її частка в загальному товарообігу України становила б усього 23,6%.

Отже, не варто пишатись обсягом товарообігу з Росією та країнами СНД й наводити його як аргумент на користь більш тісного співробітництва. Такий розмір товарообігу відображає в цьому випадку не позитиви співробітництва, а суттєві вади української економіки та економічної політики Української держави.

Український же експорт без будь-яких преференцій з боку Росії, а доволі часто навпаки, за її активної протидії, значною мірою складається з продукції машинобудування та продуктів харчування.Обидві ці товарні групи є конкурентоспроможними на ринку РФ та інших країн СНД навіть за нинішньої системи регулювання торгівельних відносин.

Потрібно мати на увазі ще й таке. Російський ринок залишається цікавим для українських виробників. Але, по-перше, рівень корупції там не менший, ніж в Україні, а тому на справедливу ринкову конкуренцію там сподіватися можна далеко не завжди. По-друге, комерційна діяльність на тому ринку політично залежна як ніде у світі, тому бізнес доволі часто приймає рішення виходячи не з економічної доцільності, а з вимог влади щодо того, з ким не дозволяється мати справи. Тому вважати російській напрямок виробничої та торговельної співпраці таким уже перспективним навряд чи слід.

Найуспішніший у світі інвестор мільярдер Ворен Бафет сказав дуже влучно: «Якщо хтось почує, що я інвестую в Росію, це означатиме, що мене викрали терористи».

Чи буде дешевший газ

Найбільшим вагомим пряником, яким Росія намагається відвернути Україну від європейського напрямку, вважається газ. Мовляв, приєднавшись до Митного союзу, українські споживачі отримуватимуть газ за цінами російського внутрішнього ринку та щорічно економитимуть майже 8 млрд. дол.

Але, по-перше, якщо вас обдурили один раз, як це було в Харкові, то не потрібно уподібнюватися до ведмедя з російської казки про шахраюватого російського мужичка та простуватого ведмедя. Не варто довіряти обіцянкам тих, хто має давню ментальну традицію ошукувати своїх партнерів.

Очевидно, що Росія не збирається робити подарунки українським можновладцям і не дотуватиме українських споживачів дешевим газом. Щонайменше вона вимагатиме за це отримання контролю над українською газотранспортною системою та газосховищами. Крім того, російський уряд матиме можливість протягом одного-двох років суттєво підняти рентну плату за газ, що видобувається в Росії, з одночасним підвищенням ціни для російських споживачів до європейського рівня. А отримані додаткові доходи від рентних платежів російський уряд зможе використати на доплати громадянам РФ та зменшення ставок податків та обов’язкових платежів для підприємств. І це буде абсолютно правильне рішення з боку Росії. Правда, при цьому весь ціновий тягар неминуче ляже на українських, ну й, звісно, «братських» білоруських, споживачів.

Отже, розраховувати на якісь газові подарунки від Росії було вельми недалекоглядно. Потрібно не випрошувати якісь газові преференції від Газпрому, а, по-перше, почати масштабні заходи енергозбереження, і вже з цього року, по-друге, вимагати, зокрема й через Стокгольмський суд, змін умов контрактів на постачання газу та його транспортування по Україні й приведення їх у відповідність до європейських умов.

Що буде з СОТ та європейським напрямком

Ухвалюючи рішення про приєднання до Митного союзу, українські керівники не можуть не зважати на протиріччя зобов’язань, які взяла Україна при вступі до СОТ, та умов дії Митного союзу. Як повідомляється в ЗМІ, російські переговірники взагалі пропонували українській стороні вийти з СОТ, а потім Росія забезпечить повторне входження України туди на більш вигідних умовах. При цьому, мовляв, Росія компенсує Україні втрати від такого рішення.

Якщо така пропозиція справді озвучувалася, то це свідчить про те, що росіяни справді дуже невисокої думки про розумові здібності українських посадовців, чи, просто кажучи, мають їх за бовдурів.

У Росії та Україні різні типи економіки та структура експорту-імпорту. За даними Росстату, російський експорт у 2010 році на 84 відсотки складався з чотирьох груп сировинних товарів і товарів з низьким рівнем переробки: енергетичні матеріали (у тому числі нафта й продукти її перегонки, кам’яне вугілля, газ природний), метали, хімія і деревина. Причому експорт енергетичних матеріалів сягнув 261,9 млрд. дол. і його частка в загальному експорті становила 66%. Зрозуміло, що енергетичні матеріали вільно продаються й купуються на світових ринках і практично жодних експортних обмежень не відчувають. Тобто переважна частина російського експорту взагалі не потребує якоїсь особливої допомоги з просування на міжнародних ринках.

Український же експорт значно більше зіштовхується з тарифними й нетарифними обмеженнями на закордонних ринках. Тому Україна була змушена під час переговорів про вступ до СОТ значно більшою мірою відкривати внутрішній ринок, аби мати менші обмеження для свого експорту.

В цих двох країнах також різна структура витрат підприємств, тому встановлення однакових умов експорту-імпорту для російської та української економіки взагалі неможливе без суттєвих втрат для однієї з них. Чи варто пояснювати, чия економіка постраждає більше в разі встановлення для України російських тарифних умов експорту й імпорту?

Не кажу вже про те, що було б, якби Україна за порадою росіян наважилася на безпрецедентний крок в історії СОТ і вийшла зі складу членів цієї організації. Зрозуміло, що українські підприємства наштовхнулись би на стіну тарифних обмежень по всьому світі за винятком держав Митного союзу. Але ж вони забезпечують лише третину українського експорту. Скільки років знадобилось би для повторного проведення переговорів і перегляду чи не з половиною членів СОТ двосторонніх умов експорту-імпорту, навіть важко уявити. А скільки б українських підприємств втратили ринки збуту своєї продукції, скільки інвесторів утекли з України й скільки відмовились вкладати в українську економіку, оцінити просто неможливо. Цей божевільний варіант навряд чи взагалі потрібно б було аналізувати, якби його абсолютно серйозно не пропонували українській стороні росіяни.

Чи спроможна Росія бути інвестором та кредитором України

Українські олігархи, у тому числі й ті, що представлені в сьогоднішній владі, вочевидь не можуть також не замислюватися над питанням кредитів та інвестицій в українську економіку. Отримані ними переважно за безцінь промислові підприємства потребують капітальної реконструкції та модернізації, на що потрібні десятки мільярдів доларів інвестицій та довгострокових кредитів. Де їх брати?

Зміна зовнішньополітичного й зовнішньоекономічного вектора розвитку України та відмова від євроінтеграції зробить залучення кредитів та інвестицій з європейських країн і США справою малоперспективною. Чи зможе Росія замінити Україні всі західні країни?

По-перше, Росія сама потребує західних інвестицій.

По-друге, ціна ресурсів об’єктивно не зможе бути нижчою, ніж це можуть запропонувати європейські й американські інвестори.

По-третє, враховуючи політичний складник діяльності російського великого бізнесу, не можемо сподіватися, що надані інвестиції не будуть пов’язані з бажанням отримати контроль за стратегічними українськими підприємствами.

По-четверте, українські підприємства потребують не тільки кредитів та інвестицій. Їм потрібні новітні технології та новації, які можуть дати точно не росіяни.

Отже, російській вектор економічного розвитку України є абсолютно безперспективним не тільки для України в цілому, а й для вітчизняних олігархів.

Чи матимуть українські можновладці спокійне, передбачуване майбутнє

Розворот зовнішньополітичного напрямку розвитку України має ще один важливий аспект.

Митний союз є об’єднанням держав з недемократичною моделлю управління. Вочевидь українському керівництву до вподоби модель, яку ми спостерігаємо в Росії, Білорусі, Казахстані. Зрозуміло, вона на певний час дає змогу зберігати монополію влади в руках окремих олігархічних груп з відповідним їх збагаченням.

Але, як показують події останніх місяців, такий шлях не може привести до економічного піднесення. Народи країн з авторитарними режимами не будуть довічно плазувати перед своїми керманичами. Час неефективних корумпованих режимів у сучасному світі невпинно спливає. Утримати владу за рахунок поліцейського тиску та ідеологічного обдурювання стає дедалі важче, навіть при наявності великих сировинних ресурсів, які дають змогу задобрювати громадян.

І проблема не тільки в тому, що Україна не має таких сировинних можливостей і не зможе стримувати народ від протестів. Такі режими просто не можуть забезпечувати впевненість у завтрашньому дні для тих, хто перебуває при владі. Тобто така модель не дає гарантій для спокійного майбутнього як самих можновладців, так і їхніх родин. А якщо відбудеться соціальний вибух і доведеться тікати з країни, то може статися, що й тікати нікуди – багатомільйонні статки не допоможуть.

Сьогоднішні керманичі країн Митного союзу інтелектуально та морально відстали від громадян власних країн. Населення від них просто втомилося. І те, що на виборах за них голосують 70, 80 чи навіть 90 відсотків виборців, не повинно вводити в оману. Соціальний вибух насправді може статися в будь-який момент. Так, у березні в одному з російських видань була опублікована стаття «Вони втомили».  За лічені дні її передрукували сотні Інтернет-сайтів і перечитали мільйони громадян РФ – з валом позитивних відгуків.

Російській авторитарний режим уже не гарантує ні росіянам, ні самим російським керманичам спокійного, передбачуваного майбутнього. А розраховувати, що зміна влади в Росії відбудеться без бунту – безглуздого та нещадного – не доводиться. При чому ця дестабілізація Росії безперечно зачепить Україну.

Чи варто в цих умовах українським олігархам та українській владній еліті так пов’язувати своє майбутнє з режимами, котрі не мають передбачуваного спокійного майбуття, - питання скоріше риторичне.

 Борис Кушнірук

Джерело: УНІАН

Одеська міська організація Партії регіонів виготовила до Дня визволення Одеси (10 квітня) 1,5 тис. червоних прапорів. Вартість виготовлення 1,5 тис. червоних прапорів склала 55 тис. грн. Нагадаємо, на честь Дня визволення Одеси міськрада виділила одноразову допомогу 35 ветеранам-визволителям міста по 1 тис. грн.

Щодо прапорів, то 900 з них передадуть міським структурам для вивішування 10 квітня і 9 травня. Ще 600 направлять до ветеранські організації міста.

Як відомо, ініціатором вирішення вивішувати червоні прапори в Одесі в дні, пов'язані з перемогою у Великій Вітчизняній війні, був керівник фракції Одеської міськради Геннадій Труханов.

Крім того, мер міста Олексій Костусєв неодноразово заявляв, що місто прикрасять святкові плакати з визвольною тематикою.

За кілька днів до 10 квітня соціальні плакати таки з'явилися, але замість солдатів радянської армії-визволительки на фото виявилися зображеними румунські окупанти.

Нагадаємо, 10 квітня 1944 року Червона армія визволила Одесу від німецько-румунських військ.

***


Ключові слова для пошуку: чинуші

Джерело: ТСН

До Дня визволення Одеси від фашистів у місті розмістили соціальну рекламу з фотографіями румунських загарбників.

День визволення міста, яке святуватиметься 10 квітня, і чергову річницю Перемоги одеська влада пообіцяла відзначати з особливим розмахом. На вулицях міста вивісять червоні прапори, під якими йшли в бій солдати радянської армії.

Крім того, мер міста Олексій Костусєв неодноразово заявляв, що місто прикрасять святкові плакати з визвольною тематикою.

"Одеса - це особливе місто, це місто-герой, місто з чудовими традиціями. І ми не маємо права про них забувати. Я повністю підтримую те рішення, яке прийняли депутати на останній сесії щодо неприпустимості героїзації осіб, які співробітничали з нацистами. У нас гарна соціальна реклама, світиться Оперний театр, горять вогником вулиці, написано "Люблю своє місто". Це дійсно так. Це місто ми любимо. Ви скоро побачите, що в соціальній рекламі з'являться й інші мотиви, що Одеса - місто-герой!", - стверджував він.

За кілька днів до 10 квітня соціальні плакати таки з'явилися, але замість солдатів радянської армії-визволительки на фото зображені румунські окупанти.

Це фото було зроблено в 1941-го року. На ньому зображені румуни, які відпочивають на Приморському бульварі після успішної операції із захоплення чорноморського порту. Зображення неодноразово публікувалось в Інтернеті, а також друкувалось в книгах, присвячених окупації Одеси.

У міському управлінні реклами ситуацію не коментують.

***


Ключові слова для пошуку: історія

Джерело: Газета.юа

Депутат Одеської міськради Григорій Кваснюк припустився 14 помилок у зверненні до Кабінету міністрів.

У ході сесії Кваснюк попросив депутатів проголосувати за ухвалення звернення від імені депутатського корпусу Одеської міськради до Кабінету міністрів, у якому він закликає уряд не допускати "витрати коштів місцевих рад на героїзацію нацистських поплічників".

"Я не збираюся звертатися до депутатів Львівської місцевої обласної ради, але я хочу, щоб Кабінет міністрів України зобов'язав їх перестати диктувати нам, якою мовою розмовляти, і як виховувати наших дітей", - заявив Кваснюк.

У свою чергу, депутат фракції Партії регіонів Олексій Косьмін зазначив, що в тексті звернення виявлено 14 стилістичних і граматичних помилок, і запропонував зняти питання з порядку денного.

За проголосувало 88 депутатів. Таким чином, звернення не буде спрямоване до Кабміну.

Кваснюк є також головним редактором друкованого органа Одеської міськради - газети "Одеський вісник".

На першій сесії Одеської міськради шостого скликання депутат Марина Багрій-Шахматова висловилася проти призначення Кваснюка на посаду головного редактора "Одеського вісника" через відсутність у нього вищої освіти.


Ключові слова для пошуку: народні обранці

Джерело: Українська Правда

Минув рік відколи Міністерство освіти і науки відмовилося від організації вступної кампанії до вищих навчальних закладів лише за результатами зовнішнього оцінювання навчальних досягнень абітурієнтів. Новими керманичами освітньої галузі у вступну кампанію було повернуто так званий «середній» бал атестату про закінчення загальноосвітнього навчального закладу; дозволено подавати до приймальних комісій результати зовнішнього оцінювання, отримані в попередні роки. Також абітурієнти, які закінчили загальноосвітні школи до 2007 р. отримали право тестування не проходити взагалі. І для всіх майбутніх студентів були встановлені обмеження щодо кількості вишів, куди можна подати свої документи.

Щоправда, суспільство без особливого ентузіазму зустріло такі нововведення. Це добре було видно під час кампанії за звільнення Дмитра Табачника з посади міністра, яка навесні 2010 року прокотилася університетськими центрами. Однак, вона не завадила чиновникам Міносвіти здійснити задумане. Вступна кампанія 2010 року пройшла за новими правилами, які Міністерство юстиції легітимізувало підозріло швидко: всього за кілька днів. Дарма, що ці правила були змінені в розпал підготовки до вступної кампанії та завершення реєстрації на зовнішнє оцінювання 2010 року.

Що ж насправді принесли ці нововведення і яка є необхідність їх підтримувати та зберігати надалі?

Про врахування так званого «середнього балу» атестату писалося і говорилося немало. Згадувалося, що в колишньому СРСР подібну практику запроваджували чотири рази, а потім від неї відмовлялися. Наводилися приклади, що в інших країнах світу результати навчання в загальноосвітній школі, якщо і враховуються у вступній кампанії, то не на основі механічного складання оцінок, отриманих із різних предметів та некоректного переведення їх у 200-бальну шкалу. Були проігноровані освітнім міністерством повідомлення про те, що видавництва значно збільшили продаж бланків класних журналів, що є не властивим явищем наприкінці навчального року. Не сприйнялися міністерськими чиновниками й аргументи керівників солідних і відомих загальноосвітніх навчальних закладів, що «вага» оцінки, отриманої в різних школах різна, адже суб’єктивізм в оцінюванні знань, різний рівень вимогливості до вчителя, різні умови існування закладу були, є і будуть.

Що ж отримало суспільство від цієї «новації»? Насамперед, це збільшення кількості випускників шкіл, нагороджених «золотими» і «срібними» медалями. Дарма, що Міністерство наполегливо приховувало від суспільства інформацію про кількість таких «орденоносців».

Проаналізувавши дані, що були у системі «Конкурс», отримавши інформацію від деяких регіональних органів управління освітою та вивчивши матеріали, опубліковані в ряді засобів масової інформації, можна зробити висновок, що кількість тих, хто отримав «золоті» та «срібні» медалі у 2010 р., порівнюючи з 2009 р., виросла не менше, як в 1,5 рази. І тут важливий не сам факт отримання медалі, а те, що оцінки в атестаті у такого «орденоносця» апріорі мають бути дуже високими. Тому і шансів на те, щоб отримати 200 балів «за атестат» у нього виявилося більше, ніж у інших абітурієнтів. То де ж тут рівний доступ до освіти, гарантований відповідною статтею Конституції?

Ще одним «здобутком» від запровадження цієї новації стало збільшення кількості студентів із числа випускників шкіл 2010 року та зменшення їх із числа тих, хто закінчив школу в попередні роки. За підрахунками фахівців найбільший приріст абітурієнтів спостерігався серед випускників сільських шкіл та шкіл, розташованих у селищах і невеликих містах. Тобто там, де є більше потенційних можливостей «вплинути» на оцінки в атестаті. Тому і не дивним є те, що у великих і добре відомих результатами своєї освітньої діяльності київських, львівських, донецьких школах у випускних класах було 2-3 медалісти, а у школах деяких райцентрів та невеличких міст – 8-10.

Безумовно, нічого поганого в тому, що сільська молодь отримала можливість доступу до вищої освіти, немає. Але ж йде мова про рівність такого доступу. Цю проблему можна було б усунути, якби в Міністерстві звернули увагу на аргументи фахівців, що не можна проводити арифметичну операцію простого сумування рейтингових результатів зовнішнього оцінювання з оцінками атестата, чи механічно збільшувати «вагу» середнього бала атестата в загальному результаті. Тим більше, що для цього не було і немає достатнього обгрунтування з педагогічних та юридичних позицій.

Сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що врахування «середнього» балу атестата у вступній кампанії повернуло в загальноосвітні школи ігрища навколо оцінок, схеми і технології, від яких учителі та керівники шкіл почали відходити кілька років тому. Жаль, що цього не хочуть бачити у Міносвіти.

Не менше проблем зумовило запровадження участі у вступній кампанії за результатами зовнішнього оцінювання, що були отримані в попередні роки. Насамперед, очікуваного ефекту ця новація не дала. Значного приросту таких абітурієнтів не було. Бо вони, на відміну від «свіжих» випускників, не могли вплинути на збільшення «середнього» балу атестату. Як наслідок, програли.

Окрім цього, рішення про використання результатів тестувань попередніх років ще раз засвідчило низький рівень професіоналізму тих, хто ініціював його прийняття. Адже під час укладання тестів в українській системі зовнішнього оцінювання ніколи не ставилося завдання забезпечення рівнозначності завдань для різних років. За елементарними законами тестології порівнювати такі результати не можна. Але це було зроблено. Таким рішенням для вищих навчальних закладів було створено проблему, про яку вони не могли б подумати у найстрашнішому сні: зараховувати до вишу за оцінками, що були отримані три-чотири роки тому. Це рівнозначно тому, якби спортсмен приніс до судейської колегії результати, отримані кілька років назад з вимогою врахувати їх під час цьогорічних змагань. Та, мабуть, в освіті все можливо, особливо, коли переважає політична доцільність і дилетанство. Жаль, що за такі рішення довелося розплачуватися тим же абітурієнтам.

Аналогічні висновки можна зробити й стосовно рішення про надання права не проходити зовнішнє оцінюювання тим, хто закінчив загальноосвітні школи до 2007 р. Згадаймо, що головним мотивом запровадження цього нововведення був той, що такі абітурієнти не вчилися за існуючими програмами і не знали, що їм буде потрібно складати тести. Не будемо говорити про те, що подібні аргументи є непрофесійними та примітивними. Знову можна забути і про певний політичний підтекст такого рішення.

Але не можна не сказати того, що надавши це право одним, Міністерство порушило права інших. І «заплатить» за це нововведення суспільство. Адже давно відомо, що не можна підготувати високоякісного фахівця, якщо у нього немає базових загальноосвітніх знань. Бо якби вони були, то такі абітурієнти на рівних могли б конкурувати з тими, хто закінчив школу після 2007 року. І не довелося б відміняти тестування для «стариків». Та й вищі навчальні заклади отримали б підготовленого абітурієнта. Але, на жаль, більшість наших вітчизняних університетів цікавить, насамперед, лише кількість студентів. То ж і ладні вони приймати до університетів будь-кого, із знаннями чи без них, якби тільки використати кошти, що виділені з бюджету на підготовку кадрів за держзамовленням, або отримати гроші від контрактників. А у папері (читайте в дипломі про вищу освіту) можна написати все, що завгодно. Він усе витримає.

І, нарешті, про обмеження прав абітурієнтів подавати документи до будь-якої кількості вищих навчальних закладів. Зрозуміло, що з позицій елементарної логіки є безглуздою ситуація, коли майбутній студент подає документи до 15-30 університетів. Але це його право. Воно підтверджене рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 р. №5-рп/2004 (справа про доступність і безоплатність освіти), в якому зазначено, що «доступність освіти за конституційно-правовим смислом необхідно розуміти так, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту і держава має створити можливості реалізувати це право». Міністерство таке обмеження ввело. А результат? Чи змешилися черги у приймальних комісіях влітку 2010 року?



Не зменшилася й кількість заяв, що їх подавали абітурієнти. За оперативними даними Міністерства у 2010 р. було подано 1104 мільйонів заяв, а у 2009 – 1089 млн. То що ж виграли? Відверто кажучи, нічого. Але не подумали над іншим.

У тому, що майбутній студент вимушений бігати між приймальними комісіями десятків вишів винуваті самі університети. Українский абітурієнт не вірить у можливість стати студентом, подавши документи до одного чи двох університетів. Ця віра у нього з’явиться лише тоді, коли вступна кампанія стане дійсно справедливою, прозорою та об’єктивною. На жаль, запровадження новацій, про які йшлося вище, пересічного абітурієнта до справедливого вступу на наблизили. Швидше віддалили. Десь на рівень початку ХХІ століття. Невже це можна назвати «реформою»? І чому платники податків мають платити за такі «реформи»?

Ігор Лікарчук,

директор Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти

постiйна адреса статтi:
http://education.unian.net/ukr/detail/190448