1 травня 2011 року у Гнівані на Вінниччині Тиврівська районна організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" ініціювала богослужіння біля встановленого нею пам'ятного Хреста жертвам комуністичних репресій та геноциду українського народу на одному з місцевих цвинтарів. За потурання міліції представники Московського патріархату втрутилися у процесію, погрожуючи священику Київського патріархату та місцевим свободівцям й викрикуючи "Це наша земля! Або смерть, або вас тут не буде!".

Голова Триврівської районної організації ВО "Свобода", депутат районної ради Василь Мідяний звернувся до них із закликом не провокувати сутичку між вірянами та не зривати поминальну процесію. За це "стражі" порядку, що прибули на місце події, застосували проти свободівця брутальний натиск та грубу фізичну силу, відтіснивши від побратимів.

Василь Мідяний звернувся до Cлужби внутрішньої безпеки з вимогою негайно розслідувати інцидент та покарати представників правоохоронних органів, які замість того аби захищати громадський порядок, потурали агресорам й безпідставно застосували грубу фізичну силу проти мирних городян.
Прес-служба Вінницької обласної організації ВО "Свобода"

Згідно опитувань різних соціологічних служб, Всеукраїнське об'єднання сьогодні "Свобода" посідає 4-6 позицію за популярністю серед електорату. Її готові підтримати за різними даними від 3 до 6% виборців, хоча за частотою появи у засобах масової інформації об'єднання пропускає вперед хіба провладну Партію регіонів і радикально-непримиренну "Батьківщину". Так, статті, що викривають майже колабораціоністську сутність цієї політичної сили, на сторінках шанованої "УП" з'являються буквально одна за одною. Дописувачі, не шкодуючи барв, змальовують страхіття ідеологічних засад партії Тягнибока, віртуозно жонглюють подекуди відверто притягненими за вуха аргументами, які мали би переконливо довести, що все світове зло на чолі, звісно ж, з російськими спецслужбами й олігархами із провладної партії об'єдналося, аби протягти в другий тур майбутніх президентських виборів радикального націоналіста-провокатора. З огляду на те, що політика за самою суттю своєю є справою вкрай не чистою, можна припустити, що міркування цьогомоментної доцільності, і справді, творять на перший погляд зовсім не реальні альянси. Хто поручиться, що Тягнибок ніколи не контактував із кимось із регіональних емісарів? Так само, як якісь Симоненко чи Вітренко – з емісарами Тимошенко чи Ющенка? Природно, що на очі виборців ці перемовини виносити аж ніяк не можна. Тому здійснюють їх у разі потреби, звісно ж, підкилимно й кулуарно. Припустімо, що Тягнибок, таки й справді, за щось там виторгував частоту появи на провідних телевізійних ток-шоу. Однак масовану антирекламу, яка, як відомо, також реклама – на інтернет-порталах він навряд чи проплачував. Відтак, очевидно, що конкуренти по опозиції ще заздалегідь до виборів у парламент почали активно викидати ресурси на дискредитацію потенційно небезпечного конкурента. Попри всі обвинувачення в одіозності "Свободи", реально вона аж ніяк не більш одіозна, аніж той-таки БЮТ, чи тим більше численні партійки з почилого в Бозі НУНС. Аби так само заплямуватися, у них навіть банального часу не вистачило. Відтак бруду вирішили підлити, і бажано – якнаймаснішого. Насправді "Свобода" – це: – таємні агенти Партії регіонів/Кремля/ФСБ – тут уже що кому більше подобається; – переодягнені у форму УПА "енкаведисти"; – цинічні грантоїди Коломийського, за іншими джерелами – Клюєва, Льовочкіна, Балоги, Ахметова; – насправді, віддаючи голос непримиренним націонал-патріотам, ми з вами власноруч нарощуємо м'язи ненависним реакційним силам. Просто таки сценарій нової голлівудської жахалки: страшніший годі й вигадати. Підкріплюючи власні тези, викривачі "Свободи" закидають їй насамперед кричущу антидемократичність і неповагу до ліберальних цінностей. Мовляв, свободівці не поважають інших національностей, вдаються до внутрішньої диктатури й вкрай радикально й не толерантно висловлюються проти чинної влади, хай там якої, але все ж – дописувачі, схоже, не маютть у цьому ані найменшого сумніву – української. Що тут скажеш?.. "Свобода" і справді партія далеко не найдемократичніша. Але хіба в даному випадку це не є адекватною відповіддю на виклики часу? Монолітна згуртованість навколо вождя й внутрішнє вирішення конфліктних питань ніколи не були сильною стороною українських демократів. У випадку найдемократичнішої "Нашої України" демократичність виливалася в публічний гармидер і взаємні звинувачення десятка різномастих отаманчиків, чим дрібніших, тим амбітніших. За великим рахунком, у тому числі й через цей гармидер згуртована Партія регіонів видалася деяким виборцям злом куди меншим. А може, просто молода українська держава поки ще банально не доросла до демократичності, у її цивілізованому трактуванні, і, принаймні, кон'юнктурним українським політикам таки не завадить частіше показувати сильну руку? Радикалізм "Свободи" є такою ж реакцією на виклики часу. Як показує практика, нині він є винятково вербальним. Націонал-демократичний виборець втомився від нерішучості й недолугості своїх старих очільників, тих-таки Ющенка, Костенка чи Тарасюка. Їхнє тупцювання в "питаннях історичної пам'яті" часто лило воду на млин опонентам. "Вот відітє, даже сам Ющєнка нє решаєтся прізнать воюющєй стороной етіх фашистскіх пріхвостнєй із УПА", – ніколи не чули таких "залізних" аргументів від лідерів різних там "Родін" та "Русскіх єдінств"? Тягнибок свою думку в цих питаннях не вважає необхідним приховувати, при цьому трактує її однаково на Сході й Заході України. Рідкість для наших демократів. Згадайте бодай виборчі кампанії Тимошенко з її кримськими бігбордами "Не просто соседство, а тесная дружба" у відношенні питання Чорноморського флоту, чи "євразійські заяви" того ж Яценюка. Високолобі політ-аналітики, можливо, і трактують це як компромісність, однак народ воліє називати це зрадою й пристосуванством. Тому й усе частіше обирає хай радикалізованого, але все ж прогнозованого Тягнибока. "Свободі" закидають, що Тягнибок на кожному мітингу опозиції нагадує про "тушок" із БЮТ і НУНС, і таким чином працює, цитую, на "пониження репутації опозиції". А забувати це зрадництво, то хіба не подвійні стандарти? Укріплення вертикалі Януковича є не стільки заслугою самого Януковича, скільки продажності тих-таки депутатів усіх рад, які колись купили мандати, записавшись у ряди прихильників Тимошенко і Ющенка, і згодом із легкістю їх продали. Відсутність ідеологічного стрижня, хай навіть радикального й не демократичного, спричинила до того, що обласні та райради в один момент діаметрально переформатовувалися під нових хазяїв держави, залишаючи в дурнях насамперед довірливого виборця, який їх обрав, повіривши в красномовство демократичних лідерів Помаранчевої революції. Хто забуде свою історію, той обов'язково переживе її знову. Невже хтось уже відмінив цю стару, мов світ, тезу? Останні статті на УП скеровані наче на мислячу аудиторію, котра мусить робити вибір, спираючись на факти. Погоджуюся, вибір саме так і потрібно робити. Але хіба ж факт, що Тягнибок нині має шанс потрапити до другого туру президентських виборів? Чи факт те, що туди, за умов збереження чинної електоральної динаміки, потрапить сам Янукович? Президентські вибори відбудуться через кілька років, а от парламентські вже невдовзі. Хіба завадить у стінах законодавчого органу опозиційна фракція, сильна морально й фізично – в умовах нашої "кулачної" демократії критерій, погодьтесь, також не останній – котра вголос говоритиме про національно важливі питання? Тим більше у ВР, де відверто українофобські заяви голосно й регулярно проголошують ті ж таки комуністи та регіонали? Думаю, бодай для цього Тягнибок нині й справді потрібен Україні. А от імена тих, кому він не потрібен – читайте між рядків тих "викривальних" публікацій, котрі вже з'явилися. І чим ближче до виборів, тим усе частіше з'являтимуться в ЗМІ.

Максим Коломис, Рівне

Джерело: УП

Заступник голови Одеської обласної організації Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Василь Сидорак в інтерв'ю Інформаційному порталу правих Південної України (http://povstanec.com/) заявив, що в майбутньому в Одесі на березі Чорного моря обов'язково буде встановлено монумент слави на честь воїнів дивізії "Галичина" за їхній героїзм і хоробрість в обороні рідного краю. Вже 28 квітня 2013 року до 70-річчя з Дня створення Дивізії на місці спорудження монументу націоналісти планують закласти гранітний камінь. "Те, як влада ставиться до національних героїв, свідчить про її внутрішню суть. В Українській Державі на 20-му році Незалежності, на жаль, влада досі зневажливо ставиться до борців за свободу. В сусідніх країнах, зокрема, в Прибалтиці, вже давно визнали вояків аналогічних військових формувань, на державному рівні не виникає жодних дискусій на цю тему. У нас же найвищий законодавчий орган ухвалює рішення на вулицях українських міст вивішувати червоні ганчірки, під якими в ХХ столітті чинили геноцид українців, репресії, переслідування. Це свідчення того, що влада за суттю є неукраїнською, а люди, які її уособлюють – спадкоємцями та ідейними продовжувачами кривавого комуністичного режиму. Воїни дивізії "Галичина" билися проти найбільшого ворога європейських націй – московського большевизму. Мужність, відвага й самопожертва хлопців, які стали на захист рідної батьківщини в надзвичайно складних умовах проти значно сильнішого ворога, мають бути прикладом для нинішнього покоління, альтернативою споживацькому матеріалістичному світогляду, нав'язуваного "ліберальним" світом. Сьогодні наш святий обов'язок – завершити справу дивізійників: встановити український порядок та справедливий лад в Українській Державі, забезпечити безупинний розвиток нації" – зазначив Заступник голови Одеської обласної організації ВО "Свобода".

Прес-служба Одеської обласної організації ВО "Свобода"

Українофоби – ФАС!

Обезголовлений і вимазаний фекаліями пам'ятник Володимиру Леніну, в
райцентрі Буринь (Сумська область), у вівторок, 26 квітня 2011р. Цього
дня правоохоронці на місці злочину виявили залізобетонний пам'ятник
Леніну заввишки близько 2 м, який лежав біля постаменту. Голову
пам'ятника невідомі вандали забрали з собою. Крім того, за словами
місцевих жителів, зловмисники вимазали пам'ятник фекаліями. Пошкоджений
монумент знаходиться в Буринському райвідділі УМВС як речовий доказ, а
за фактом пошкодження пам'ятника міліція порушила кримінальну справу за
ч. 1 ст.296 Кримінального кодексу України (хуліганство).











Так ось друзі))

Одеська обласна організація Всеукраїнського об'єднання "Свобода" закликає патріотів міста підтримати підписами звернення одеської громадськості з вимогою не допустити перейменування вулиці Івана та Юрія Лип. Цей намір мають депутати Одеської міської ради на чолі з уродженцем Сахаліну, колишнім викладачем наукового комунізму, а нині міським головою Олексієм Костусєвим. На основі вже ухваленого рішення історико-топонімічної комісії про перейменування однієї з одеських вулиць, названої на честь цих видатних українських постатей, вони намагаються викреслити з історичної пам'яті одеситів імена Івана та Юрія Лип. Крім того, чиниться тиск на одну з бібліотек міста, названу на честь І. та Ю. Лип, з метою скасування цієї назви. Все це супроводжується русифікацією назв одеських вулиць. Скасування імен видатних українців у топоніміці Одеси, систематичне псування меморіальних дощок та пам'ятників місцева громадськість вважає історичним безпам'ятством, вандалізмом, неприйнятними у будь-якому культурному місті. Саме такими діями й популістськими гаслами місцева влада підміняє розв'язання реальних господарських проблем одеситів. "Заявляємо, що негативна інформація, поширена останнім часом деякими засобами масової інформації (вірніше, дезінформації) про Івана та Юрія Лип, є нісенітницею, свідомим викривленням історичних фактів. Ми наполягаємо на належному вшануванні постатей Івана та Юрія Лип, які були тісно пов'язані з Одесою, її українським культурно-освітнім життям, були не лише освітніми та громадськими лідерами, але й державними діячами України. Маємо вшановувати Івана Липу як лікаря, що рятував життя багатьом одеситам та мешканцям сучасної Одещини. Закликаємо усіх освічених, культурних одеситів долучитися до історико-меморіального руху, спрямованого на відродження забутих сторінок історії українців Одеси та Одещини, увиразнення місць пам'яті українських діячів, пов'язаних із ними подій. Цей рух має призвести до появи на мапі Одеси та Одещини все більшої кількості пам'ятників, дощок, назв вулиць тощо, які відображатимуть українську ідентичність Одеси та інших міст та сіл Одещини. Не дамо викреслити українців з історії та сучасності міста! Закликаємо представників інших національних громад Одеси підтримати наш протест. Українці Одеси не можуть бути задоволені сучасним станом пошанування українських постатей та подій в історії міста. На будинках, де працювали чи жили українські діячі, відбувалися важливі для українського державотворення та культури події, має бути встановлено меморіальні дошки. Імена видатних українських діячів Одеси мають носити вулиці та об'єкти (навчальні та культурні заклади), має бути встановлено пам'ятники у центральних районах міста, зокрема, на честь Івана та Юрія Лип. До того часу наявна назва вулиці І. та Ю. Лип, як і жоден інший український топонім, пам'ятник, меморіальна дошка в Одесі не можна скасовувати!" – йдеться в зверненні. Під зверненням уже підписалися: всесвітньовідомий лексикограф та мовознавець Святослав Караванський (США), голова Одеської обласної організації Спілки офіцерів України Андрій Русін, голова одеського відділення Союзу поляків в Україні Тадеуш Залуцький, директор Болгарського культурного центру Дмитро Терзій, народний артист України Богдан Чуфус, 5 докторів історичних наук, 20 кандидатів наук та ін. Підтримати звернення одеської громадськості можна, поставивши підпис під відповідним листом на сайті ІА "Поряд з вами. Білозерська та Ярославцев" (http://www.poryad.com/?p=10270). Лист із підписами буде передано до Адміністрації Президента України. Ініціаторами звернення виступили кандидати історичних наук доценти кафедри історії України ОНУ ім. І. І. Мечникова Олександр Музичко та Анатолій Мисечко, Одеська обласна організація ВО "Свобода".

Прес-служба Одеської обласної організації ВО "Свобода"

Майже половина росіян вважає, що десталінізація викривить історичну свідомість, зробивши його однобоким. Такими є даними опитування, проведеного Всеросійського центру вивчення громадської думки (рос. ВЦИОМ). Чверть опитаних, навпаки, схильні думати, що це своєчасний захід, яка допоможе Росії рухатися далі, усвідомивши помилки минулого. Соціологи зазначають, що негативне ставлення до десталінізації висловлюють і ті, чиї родичі не були репресовані, і ті, чиї зазнали переслідувань у сталінський час.

Дослідження показує, що з кожним роком дедалі більше росіян позитивно оцінюють роль Сталіна в історії Росії. Ці показники в 2005 році становили 15%, а в 2011-му - вже 26%.

І ця міжнаціональна спільнота вважає нас «младшимі братьямі»…

Джерело: УНІАН

"Донбаський розрахунково-фінансовий центр" виграв тендери держпідприємства "Вугілля України" на загальну суму 949 млн грн. Про це повідомляє "Вісник державних закупівель". Угода на придбання вугілля в приватній компанії за результатами тендеру укладена 19 квітня. Обсяг партії не зазначено. Серед співвласників асоціації є "СПС-груп", засноване Олександром Юрченко. Він відомий як співзасновник фірми, що володіє кінотеатром "Зоряний", де кілька років базувався штаб Партії регіонів. Юрченко також є співзасновником "Будинку мисливця", "Дому лісника", благодійного фонду "Відродження України", які брали участь у відведенні земельних ділянок під резиденцію Віктора Януковича "Міжгір’я". До створення асоціації також причетний Михайло Добнєв, який є співзасновником ТОВ "Веспром" - фірми, на яку, за даними ЗМІ, оформлена яхта (нині її продано) старшого сина Януковича Олександра "Центуріон". Другим співзасновником "Веспрому" є Олександр Колесник, відомий як "технічний" засновник фірми Олександра Януковича. "Українсько-інвестиційний союз", який будує яхт-клуб, рекреаційний комплекс і реставрує історичні будинки на набережній у Балаклаві. Останній фірмі в Колесника частина в 40 гривень, у Олександра Януковича - 4 мільйони. Крім того, переможцем кількох тендерів на загальну суму 949 млн гривень держпідприємства "Вугілля України" була визнана "Луганська вугільна компанія". Вона поставить держпідприємству вугілля на таку ж суму, як і близька до сім’ї Януковича асоціація. Зазначимо, що 100% акцій "Луганської вугільної компанії" належить закритому фонду "Нові технології". Це одназ ключових компаній у вугільній групі народного депутата від Партії регіонів Юрія Іванющенка, також відомого як "Юра Єнакіївський". Директором фонду є Іван Аврамов, відомий як молодший партнер Юри Єнакієвського по вугільному бізнесу.

Джерело: Газета.юа

Джерела в Адміністрації президента спростовують чутки про можливе зняття з посади Дмитра Табачника, а в Кабміні говорять, що вони не безпідставні. Про це пише газета "Сегодня". Так високопоставлене джерело в Адміністрації президента на запитання про Табачника відповіло запитанням: "А за що?". Почувши версію про "випускання суспільної пари", співрозмовник додав: "Не думаю, що це реально". Водночас, джерело в Кабінеті міністрів каже, що чутки про відставку певне підґрунтя все ж таки мають. "Азаров зараз сильно чимсь наляканий і, очевидно, справді шукає ритуальну жертву. Із впливовими віце-прем’єрами він сваритися не хоче, а тому намагається домогтися відставки "нічийного" Табачника", - вважає джерело. "Але не факт, що в нього цей проект вигорить. Деякі впливові люди вже нібито задали Азарову питання: "Якщо Табачника звільните, у вас що, гречка з’явиться?", - зазначив співрозмовник. Сам Табачник заявив газеті: "Видання, які запускають чутки про мою відставку, - відомі "любителі" Табачника".

"Мені вже дзвонили з цього приводу багато політиків, і я відповідав: а чому ви дивуєтеся?! Коли люди без малого 450 днів мріють про щось, мрії стають нав’язливою манією".

Джерело: Українська Правда

Три десятиліття тому в столиці Швеції озброєний рецидивіст захопив заручників та добився визволення колишнього співкамерника. Протягом тижня вони відстрілювалися від поліції. Після того, як викрадачів нейтралізували газом, заручники виявилися вдячні не своїм визволителям, а злочинцям. Після відбуття терміну ув’язнення вони навіть почали товаришувати родинами. Психологічний ефект, коли заручники починають симпатизувати злочинцям або навіть ототожнювати себе з ними, назвали Стокгольмським. Схоже, від цього синдрому в Україні потерпає значна частина країни. Нині влада ухвалює взаємовиключні рішення. З одного боку, низка місцевих рад заявляє про неприпустимість героїзації осіб, котрі співпрацювали з нацистами. З іншого – влада підтримує вивішування на державних установах радянських прапорів. Тобто прапорів держави, яка в співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової залишалася вірним поплічником гітлеризму. Днями Верховна Рада з подачі комуністів ухвалила постанову, у якій ідеться про те, що покладати на СРСР однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв’язання Другої світової війни «аморально». Що аморального в знанні про пакт Молотова – Ріббентропа, на другий день після синхронної ратифікації якого почалася Друга світова війна? Цього депутати не пояснили, та й навряд чи могли б. Бо чи є щось більш аморальне й комічне водночас, ніж нинішні депутати, що розмірковують про мораль? Більшу частину нинішньої верхівки складають фізичні та ідеологічні нащадки номенклатури КПРС, комсомолу й КДБ, а також пострадянського «бізнесу» часів первинного накопичення капіталу. Значно гірше, що їхні ідеї поділяє частина населення країни, насамперед на Сході й Півдні України. У Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році радянські карателі перед лицем наступаючих німецьких військ розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей з фабрично-заводського училища, до числа учнів якого набирали сиріт, батьків яких було вбито за Голодомору та репресій. Невелику громаду донбаських греків у 1937-1938 роках залишили без половини дорослих чоловіків. Коефіціент страчених на горло серед загальної кількості заарештованих греків перевищував 90%. А ще раніше Катерина ІІ у 18 столітті примусово-добровільно виселила греків та православне кипчакомовне населення з Криму в Приазов’я, внаслідок чого загинуло до половини переселенців. І коли сьогодні депутати ПР і КПУ з грецькими прізвищами дякують СРСР чи Російській імперії, - це виглядає так само дико, як коли їм дякує людина з прізвищем українським. Предки більшості населення Донбасу були привезені туди за радянських часів у вагонах для худоби, і то в кращому разі. Дуже багато з них – примусом, або гнані голодом з дому. У 1930-1950-х рр. на фабрично-заводські училища Донбасу під конвоєм звозилися діти, левова частка яких розбігалася в різні боки світ за очі в перші ж дні. А нині нащадки тих «рабів комунізму» радіють червоному прапору, наче стокгольмські заручники терористам. Було б безглуздо заперечувати електоральний поділ країни. Але не на "Схід" і "Захід", а на "Північ" – як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов`янами з давніх-давен, - і територіями "Півдня" з відносно нещодавньою колонізацією (але при цьому частина цих південних земель входила до складу держави зі столицею в Києві в Х-ХІІ, ХІV-XV, чи на Запоріжжі у XVІ-XVIII століттях). Сьогодні на межі "електорального поділу" стоять селища Нехвороща й Зачепилівка між Полтавщиною і Харківщиною. Невже вони – різні цивілізації? Якби електоральна географія була підставою розколу, то у світі навряд чи існувала б хоча б одна демократична країна. До того ж більшу частину населення Донбасу становлять нащадки вихідців з Центральної України. Чим Пилипенко на Донбасі відрізняється від Пилипенка з Поділля? Це вже не кажучи про безліч донеччан західноукраїнського походження з числа нащадків примусово висланих. Люди, котрі приїхали з частин колишнього СРСР, і їхні діти, які народилися в Україні, – дві чималі різниці. Ця різниця проявляється у найголовнішому питанні для існування держави – в політичній культурі. Кожне нове покоління сприятиме, щоб держава ставала ціліснішою. Соціологія підтверджує, що молоде покоління в регіонах з численними етнічними меншинами переважно вважає Україну своєю батьківщиною. Опитування громадської думки, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що 87,5% населення вважають Україну своєю батьківщиною, тоді як лише 7,5% вважають своєю батьківщиною Росію (і більшість цих людей – пенсіонери, що живуть у Криму). Тому нині ми бачимо особливо енергійні спроби зупинити процес творення політичної нації. Партія, якій нічим звітувати перед виборцями, хоче нагодувати їх кривавим прапором. У якого, крім «піонерії», була й інша, концтабірна історія. Нещодавно Сергій Ківалов визнав, що «суперечності між Сходом і Заходом – абсолютно надумана проблема, яка виникає, як правило, до виборів». Зізнатися пізно – краще, ніж ніколи? Слід чітко розуміти, що всі президенти й уряди – тимчасові. Вони минуть, а Україна і український Донбас, за який проливали кров запорожці та князь Ігор, залишаться. У питанні двомовності України часто свідомо чи несвідомо нехтують фактом, що її наявність не заважає порозумінню. Адже до 100% населення розуміє і українську, і російську. Виділення російськомовних громадян України в окрему спільність – штучне. Значна частина російськомовних вважає, що їх як «російськомовних» захищати не треба. Бо з такими захисниками вороги не потрібні. Називати всіх російськомовних українців "людьми російської культури" – це такий же перегин, як називати індусів англійцями. Коли Донбас оцінюють по «донецьких» при владі – в таку оцінку вкладається системна помилка. Чи могла в цього регіону бути інша «еліта», коли брехня була засадничим правилом «совка»? Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частини України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які різною мірою присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування, природно, товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція. Чи винні люди, що вони зросли такими, якими є? Що мали рабські умови праці? Десятиліттями переконувані, що їхня думка нічого не означає, а мати її небезпечно? Як писав у радянські часи один поет із шахтарів, «Рушатся, рушатся, рушатся. Угольниє пласти. Начальство треба слушатся. І в ногу з ним іти» (лексика оригіналу збережена). Щоб розуміти, люди повинні щиро цікавитися одне одним. Тому багатьом патріотам варто поїхати на Донбас, щоб переконатися: клептократія – такий самий ворог Донбасу, як і галичан. Поки що фору в доведенні цього факту дають не українські журналісти, а «Аль-Джазіра».

Олександр Палій, історик, політолог, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010),

Джерело: УНІАН

З таким запитанням звернулася суддя до в'єтнамців – громадян України, які свідчили у справі про міжетнічну сутичку у харківській школі № 8.

19 квітня 2011 р. відбулося чергове засідання суду у справі про побиття двох учнів школи № 8 групою в'єтнамських підлітків. Нагадаємо, 8 листопада минулого року біля харківської школи № 8 група в'єтнамських підлітків напала і побила українських школярів Дениса Безбородова і Женю Челомбітька.

У результаті українські хлопці отримали серйозні ножові поранення в спину, і тільки своєчасна медична допомога врятувала їхні життя. В'єтнамські підлітки у сутичці використовували не тільки ножі, але й заточені кілки – очевидно, їхню національну зброю. (Докладніше про це – в статті: http://www.kharkiv.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/017067/).

Було порушено кримінальну справу за ч.2 ст.15 та ч.2 ст.115 Кримінального кодексу "Замах на вбивство". Обвинувачений тільки один – громадянин В'єтнаму 1995 р. Май Тхань Дат. Решта нападників, зокрема, і організатор нападу Фан Суан Хай, проходять у якості свідків.

Організатор бійки Фан Суань Хай, учень 11 класу тієї же школи № 8, пояснюючи причини, що спонукали його влаштувати "розбірки" із залученням своїх друзів-в'єтнамців, заявив, що його кривдили: "Вони дивилися на мене і сміялися…".

У судовому засіданні було встановлено, що Фан Суань Хай заздалегідь виготовив зброю для нападу – дерев'яний кілок, скликав на підтримку своїх друзів, які потім взяли участь у злочині, напав на Дмитра та Євгена, завдав їм травм. Але, не зваживши на це, слідство і суд чомусь не знайшли підстав для притягнення його до кримінальної відповідальності.

Інших нападників, учнів 10-11 класів, також допитують у якості свідків: "Просто гуляли поруч, побачили бійку, підбігли з цікавості подивитися, нікого не били, нічого не бачили. Потім злякалися і втекли...".

Що цікаво, всі учні-в'єтнамці є громадянами України, народилися у Харкові. Деякі з них володіють російською мовою, українською – досить погано, інші не знають жодної з них. Один зі свідків – учень 11 класу 97 школи До Ванг Хо – навіть вивів із себе суддю: "Як Ви отримали громадянство України, не знаючи державної мови? Як Ви довчилася до 11 класу, не знаючи мови?" – гнівно запитувала суддя, стрясаючи перед ним українським паспортом.

Під кінець засідання родина потерпілого Євгена Челомбітька отримала від українського правосуддя черговий "подарунок". Постраждалі подали позов про відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Але його відмовилися задовольнити – виявляється, постраждалі самі, власним коштом повинні зробити офіційний переклад позову в'єтнамською мовою (!), і лише згодом подати його підсудному. Ну хіба не знущання?! Толерантність і гуманізм – для іноземців, додатковий клопіт і витрати – для українців.

Ось таке кривосуддя…
Сергій Удовиченко