Продовжимо обхід центру Вінниці понад берегом Південного Бугу зі сторони Старого міста. У першій частині було більше тексту, а сьогодні просто фото краєвидів річки та міста.

1.

Із першими послабленнями карантинних обмежень почав потроху заново відкривати для себе різні грані міста, у якому живу. Не вперше, бо свого часу облазив практично усі райони Вінниці, так що в цьому плані ми з нею подружилися без всяких карантинів. Але бувало то переважно взимку у похмуру погоду, та й не знімав тоді особо. Тому не гріх оновити враження, а заодно і фото при кращому освітленні. У транспорт на той момент мене б ніхто не пустив, але це не біда, коли фактично з околиці до центру іти кілометрів п’ять – суттєва перевага відносно проживання у мегаполісах.

1. І почну зі Старого міста – району, де Вінниця починалася. Потрапимо у нього по Староміському таки мосту, найпівденнішому із трьох автомобільних через Буг. За річкою видніються хаотичні пагорби з не менш хаотичною забудовою, на деякі з них варто залізти, зокрема той, де видніється баня церкви. Та про все по порядку.

Після того, як коронавірус скасував весь міжміський транспорт, і про подорожі хоча б у сусідню область можна було забути, залишилась одна остання віддушина – велосипед. Його наявність завжди була для мене приємним додатком для можливості поїздок десь недалеко, без необхідності товктись у переповнених приміських бусиках, а в новій реальності це все набуло ще більшої ваги. Хоча і не без гіркуватого усвідомлення, що це також тимчасово, і цю лавочку теж скоро прикриють, що через пару тижнів і сталося.

Тож як тільки встановилась більш-менш пристойна погода, катнув невеличкий маршрут на південь від міста, переважно понад Південним Бугом. Рано-вранці в суботу нікого навкруги не спостерігалося, так що і соціальне дистанціювання не порушив. Власне, мені й раніше не особо хотілось, аби люди до мене наближалися, так що в цьому плані все нормально.

1. Виїхав із міста Шкуринецькою трасою (хоча вона і фактично тупикова для авто, за час моєї покатушки на ній теж поставили блокпост), скоро дістався долини Бугу. За річкою видно хати села Прибузьке, над якими ледь тліє світанкова заграва.

Найважче у таких історіях, це придумати початок. Перше речення, яке задасть тон усій розповіді й, може, змусить когось затриматись і почитати далі. Хоча далі насправді немає ні історії, ні розповіді, як такої.

Цьогорічна зима зробила усе можливе, щоб не нагадувати про себе із першого ж дня весни. Привид карантину ще тільки насувався тривожними чутками, а сухі дороги та відсутність снігу чи льоду мотивували десь вибратись от прямо 1 березня, яке припало на вихідний. Тож сів зранку на велосипеда і погнав на вокзал: побувати за межами Вінниці, побачити щось нове. Заодно перевірити, як воно, проїхати за раз 40 кілометрів після того як протягом всієї зими забив на будь-який спорт (спойлер: буде хотітись здохнути).

На вокзалі завантажився не в електричку, а цілий регіональний дизель-поїзд, у якому мене похвалили за велочохол і пожурили, що не придбав багажну квитанцію (штаа?). А за три роки до того на цьому ж поїзді ще не було таких вимог.

1. Із явних плюсів дизеля, що не стає на кожному стовпі, як електричка, і вже за двадцять хвилин доставив мене до Калинівки-1.

Розібравшись із Буцневом та Островом, міською маршруткою вернувся у межі Тернополя, де вискочив одразу за об’їзною, на Микулинецькій вулиці. Вона є фактично головним шляхом на такий багатий цікавинками південь області, тому саме нею в’їжджав у місто не раз.

1.

За більш ніж шість віків часу існування Вінниці в її історії відмітилась чимала кількість найрізноманітніших етнічних та конфесійних груп, про одну яких сьогодні і згадаємо. Тим більше, її присутність помітна у місті й досі.

Узагалі Вінниччина (на рівні з Одеською та Чернівецькою областями) є одним із найпопулярніших регіонів України, куди свого часу тікали старообрядці від гніту централізованої канонічної церкви Російської імперії. Їхні діючі храми (а отже, і общини) досі є в Бершаді, Жмеринці, Брацлаві, Людавці, Борскові, Куренівці(?), але бачив із них тільки першу. І в самому обласному центрі, хоча уже здавна придивлявся, а централізовано вибрався тільки в цьому році, причому в особливу дату – 29 лютого.

1.

У моїх нескінченно довгих і нездійсненних списках цікавих для відвідування місць уже давно «прижилось» кілька точок навкруги Тернополя. Але зазвичай я добираюсь до цього обласного центру уже під вечір і з убитими ногами, так що сил залишається тільки роздобути десь вечерю та доповзти до вокзалу. Тому вирішив спеціально на них усіх виділити окремо день, а то так і житимуть у планах вічно.

1. Почав із села Байківці, куди добиратись найменш зручно. Принаймні, якщо автобуси туди й ходять, то в інтернеті про них нічого не знайшов. Отже, треба доїхати до східного краю Тернополя (мікрорайони там називаються оригінально: Аляска, Тинда, БАМ, Канада) і пройти до цілі ще кілометри чотири через суміжні села.

У другій частині огляду квітучих локацій Вінниці пробіжусь по місцях, які були варті уваги в другій половині квітня (ну і десь так само має бути у наступні роки, плюс/мінус залежно від погоди).

1.

Час спливає швидко, а з ним швидко змінюється і кругозір. У мій перший приїзд до Львова, більше 8 років тому, в мене й думки не було йти на Личаківське кладовище, бо що на тих кладовищах можна робити взагалі. З тих пір мої уявлення про такі місця встигли змінитись; я відвідував місто вже не раз, та все якось проїздом і ненадовго, що не давало змоги повноцінно виділити час і нарешті туди вибратись.

1. І ось нарешті випала така змога. Усе завдяки аномальному січню цього року, що іноді погодою нагадував більше середину березня.